Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Тексти лекцій з філософії.doc
Скачиваний:
143
Добавлен:
16.03.2016
Размер:
1.44 Mб
Скачать

Питання 3. Класичний період української філософії. Києво-Могилянська академія. Г.С. Сковорода.

Становлення на Україні професійної філософії як самостійної складової частини культури українського народу відноситься до XVII століття і нерозривно пов'язане з діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (з 1701 року – академії), названого так на честь Петра Могили – видатного просвітителя і мецената. Філософська традиція Києво-Могилянської академії була представлена такими мислителями як С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, І. Гізель, І. Кононович-Горбатський, Г. Щербатський. Саме з цього періоду філософія стає навчальною дисципліною.

Аналізуючи їх філософські погляди, необхідно в першу чергу зупинитися на розумінні ними предмету філософії. Якщо мислителі києво-руського періоду трактували філософію як пізнання істини, здійснюване через життя в істині, то в Києво-Могилянській академії обгрунтовується погляд на філософію як на спосіб інтелектуального пізнання людини і природи.

На філософські позиції «академіків» відчутний вплив справили такі західноєвропейські течії, як: гуманізм, реформація і раннє просвітництво, своєрідний синтез яких, здійснений на основі досягнень вітчизняної духовності, обумовив формування культури українського бароко. Починаючи з 30-х років XVII ст. і до кінця XVIII ст. саме культура бароко визначала своєрідність духовного - у тому числі філософського – життя більшості українських мислителів.

Центральним об'єктом дослідження «барокової філософії» стала сучасна людина, «героїчна особистість», яка, однак, втілювала в собі ідеал, цілком досяжний у реальному, земному житті. Перед новою філософією постає нагальне завдання дати адекватне трактування місця людини у Всесвіті, виявити її зв'язок із природою і визначити те особливе, що відрізняє людину від усього навколишнього в мінливому і безкінечному світі. У київських академіків переважав запозичений з античності підхід до людини як мікрокосмосу, існуючому як модель Всесвіту, тобто макрокосмосу. Людина – невід'ємна частина природи, підпорядкована законам останньої.

Однак, людині властивий субстанціональний елемент, що визначає виняткову роль людини в навколишньому світі. Це – мислення. Сказане обумовило підвищений інтерес до гносеологічної проблематики. У курсах психології і логіки велика увага приділялась характеристиці пізнавальних здібностей людини: відчуттям, розуму, сприйняттю, пам'яті, уявленню, мислення. Особливе місце в лекціях києво-могилянських професорів належало проблемі зв'язку мови і мислення. Мова розглядалася як штучна знакова система, використовувана для спілкування. Значення слова-знака встановлюється через його відношення до предмета, який воно означає.

У навчальному процесі Києво-Могилянської академії знайшли відображення питання, пов'язані з розумінням свободи і необхідності, свободи волі людини. На відміну від західноєвропейської філософії, яка ототожнювала розум і волю, тим самим розуміючи волю як пізнану необхідність, київські академіки визнавали взаємозалежність і взаємозв'язок розуму і волі, чітко їх розділяючи. На їх думку, воля не вільна від розуму, вона втілює рішення розуму, який, сприймаючи об'єкт або факт, аналізує його, робить висновки і пропонує волі програму дій. Разом з тим і воля може впливати на розум, а в стані сильного афекту вона може і паралізувати його, здійснивши свій вибір без участі розуму. Опосередкованою ланкою, що з'єднує розум і волю є розсудливість, за допомогою якої досягається гармонія між розумом і волею. Якщо вчинок відбувається завдяки розуму, який придушує волю, або навпаки, шляхом вольового вибору, що суперечить розуму, то він може бути досконалий фізично, але не морально. Внутрішня гармонія людини залежить не тільки від гармонії між розумом і волею, але і від реалізації обраної життєвої мети. Тим самим актуалізувалась надзвичайно гостра для епохи українського барокко проблема сенсу життя, визначення його мети.

Цю проблему києво-могилянські філософи вирішували в двох аспектах, розрізняючи фізичну і моральну цілі людини. В уявленні «академіків» моральна ціль пов'язана із земним життям і реалізується через досягнення блага в реальному бутті. Благо є загальною мрією всіх людей, але в кожної конкретної людини моральна мета своя. Загальним благом вважалося все, що веде людину до чесноти. На шляху досягнення чеснот людина змушена постійно переборювати такі стани, які примушують її доходити до крайнощів. Істинна чеснота – у золотій середині, але її дотримання породжує внутрішній конфлікт. Однак такий стан є необхідним елементом життєдіяльності, тому що вносить у неї боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати.

Засновником української класичної філософії вважається видатний мислитель Григорій Сковорода (І722-1794), що народився в с. Чернухи Полтавської губернії. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738-1741, 1744-1750), був співаком придворної капели у Санкт-Петербурзі (1742-1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750-1753), а згодом викладав у Переяславі поетику, працював домашнім учителем. У 1759-1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, демонструючи дивну відповідність переконань і способу життя. Саме тут виявляється протест філософа проти дисгармонії реального буття. Не випадково він заповідав на своїй могилі написати: «Світ ловив мене, але не піймав».

Основою онтологічного вчення Сковороди є концепція «трьох світів» і «двох натур». Реальність, на думку філософа, – це гармонічна взаємодія макрокосмосу, в якому живе все породжене і мікрокосмосу – людини і символічного світу (світу книги чи Біблії).

Великий світ (макрокосм) – це весь світ речей, Всесвіт, Сковорода часто називає його по-латині «Універсумом». У макрокосмі перебуває все породжене (Сковорода має на увазі, що сам макрокосм є вічний і безмежний). Слідом за античними мислителями він вважає, що субстрат речовинного світу утворюють чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля; а слідом за Коперником визнає множинність світів, вічних у часі і безмежних у просторі.

Малий світ (мікрокосм) – це людина. Людина (мікрокосм) для Г.С.Сковороди – це центр, у якому сходяться і набувають своє значення всі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ є стрижень всієї антропологічної філософії Сковороди.

Нарешті, третій світ – світ символів (Біблія, а також міфологія і народна мудрість) виступає як самостійна реальність, яка забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.

Всі три світи мають дві натури – видиму і невидиму, зовнішню і внутрішню. Видима натура – це речовина, матерія, плоть; невидима натура – Бог, Дух. Важливо підкреслити, що ці дві натури містяться і в Біблії. Сковорода відкидає істинність зовнішньої сторони Біблії, заперечує реальність біблійних чудес, відзначає неправдоподібність легенд і сказань, вважаючи, що в Біблії схований глибинний, алегоричний зміст.

Як і увесь світ, так і людина має дві натури: зовнішню, видиму, тлінну – це емпірична (тілесна) сутність людини; внутрішню, істинну "натуру" людини – її душа. Поки плоть панує над людиною, істина буде схована і як така, і як істина людського існування. Формування істинної людини відбувається тоді, коли людина в процесі самопізнання відкриває в собі «невидиму натуру», Бога, Дух. Сковорода розуміє цей процес одухотворення як народження в людині «нового серця».

У визначенні сутності людського буття – індивідуальна неповторність філософії Г.С.Сковороди. Філософія подібна нитці Аріадни, що допомагає вибратися з життєвого лабіринту і знайти шлях до щастя. Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалювання людини. Філософа цікавило питання: як люди розуміють щастя, як домагаються його і в чому насправді полягає призначення і щастя людини. Безпосереднім суб'єктивним проявом людського щастя Сковорода вважав «внутрішній світ, сердечну веселість, душевну міцність». Щастя в нас самих, воно породжується вірою і любов'ю людини. Тому щастя залежить від самої людини. Усі люди створені для щастя, але не всі його досягають. Чому це відбувається? Люди захоплюються зовнішніми атрибутами щастя (влада, багатство), але це не щастя, а примара, порох. Категорії «любов» і «віра» мають у Сковороди і глибокий пізнавальний зміст: «крізь любов і віру людина пізнає себе». «Пізнай самого себе» – сократівський заклик по-новому звучить у філософа Сковороди: він не просто закликає, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням умов її формування.

Визначальне значення у філософсько-етичному вченні Сковороди займає концепція «сродної праці». Спираючись на закладену античною філософією ідею про залежність долі людини від його природних схильностей, Сковорода сенс людського буття бачить у праці («життя і справа є те саме»), а істинне щастя - у вільній праці за покликанням. Усі заняття приносять користь людині і суспільству, якщо вони відповідають схильностям людини до даного виду діяльності. Сковорода говорить про «сродність до хліборобства», «сродність до воїнства», «сродність до богослов'я» тощо. Думка про визначальну роль «сродної праці» в забезпеченні щасливого життя у Сковороди набула значення загального принципу у вирішенні проблеми сенсу людського буття. Спорідненість, покликання і є істинний «бог» у людині. Сковорода розрізняє процес праці і її результат. Насолода споживанням не є істинною людською насолодою. Істинне задоволення в насолоді самим процесом праці, а його приносить тільки «сродна праця». Таким чином, Сковорода вперше у вітчизняній філософії ставить проблему перетворення праці в потребу людини й у вищу насолоду. Щастя Сковорода пов'язує з почуттями подяки, любові, дружби, які виникають внаслідок спорідненості. Усвідомивши свою залежність від природи, визначивши свою міру щастя і змирившись з нею, людина одержує найбільшу насолоду від задоволення найнеобхідніших потреб.

Таким чином, погляди професорів Києво-Могилянської академії і Г.С.Сковороди вплинули на весь наступний розвиток не тільки української, але й російської філософії. Після приєднання України до Росії, за виразом В.Зеньковського, «Москва жадібно всотувала в себе все, чим була багата Україна». І справді, могутній потік вчених людей лине з України до Росії з другої половини ХVІІІ ст. І серед них такі мислителі «першої величини», як С. Полоцький, С. Яворський, Ф. Прокопович тощо. Через них типова для української філософії зверненість до людини, до її внутрішнього світу, проблеми щастя, сенсу життя одержали подальший розвиток у «філософії серця» П.Д. Юркевича, В.С. Соловйова, М.О. Бердяєва, тим самим зміцнивши гуманістичну традицію вітчизняного філософствування з його критичним ставленням до західноєвропейського раціоналізму.