Природа пізнавального процесу:

1. Класична схема пізнання

Об’єкт пізнання

Суб’єкт пізнання

2. Схема наукового пізнання

Об’єкт пізнання

Засоби пізнання

Суб’єкт пізнання

Використання моделей

Використання приладів

У сучасній гносеології суб'єкт – це не тільки система, яка отримує, зберігає і розробляє інформацію (подібно до будь-якої живої системи). Суб'єкт – це передусім суспільно-історична людина, здатна до цілепокладаючої, творчої діяльності. З цієї точки зору суб'єкт пізнання, взятий у всій повноті своїх соціальних визначень і духовно-практичних характеристик, – це не тільки окрема людина, а й соціальна група, суспільство в ту чи іншу історичну епоху. Певний спосіб освоєння реальності формується культурою певної історичної епохи. Це означає, що суб'єкт виробляє в своїй свідомості образи, абстракції, гіпотези, теорії не "один на один з природою", а на основі вже сформованих універсальних схем діяльності. Останні й задають ці механізми, відповідно до яких людина абстрагує, розуміє й оцінює об'єкти пізнання. Незалежно від того, створює окремий індивід нові способи прочитання і пояснення реальності чи безсвідомо переймає вже готові розумові кліше і стереотипи епохи, він діє на основі нав'язаних йому системою цінностей культури свого часу.

Перевага екзистенційно-антропологічного підходу в гносеології полягає в тому, що саме в ньому відбувається цілісне бачення суб'єкта, подолання виокремленості суб'єкта, що зводиться до пізнавальної функції. Цілісний суб'єкт в єдності почуттів, мислення і діяльності присутній як передумова при вичленуванні абстрактних рівнів суб'єкта. Цілісність суб'єкта може бути представлена як екзистенція в тому випадку, якщо він розглядається на буттєвому рівні. Персоналізм для визначення цілісності суб'єкта використовує поняття "особистість", яка є "жива активність самотворчості, комунікації і єднання з іншими особистостями, яка реалізується в пізнанні і дії". Сучасна гносеологія наголошує на введенні нового принципу – довіри суб'єкта пізнання. Він може бути сформульований наступним чином: аналіз пізнання повинен виходити з живої історичної конкретності пізнаючого, його небайдужого мислення і будуватися на довір'ї до нього як такого, котрий відповідально ставиться до отримання істинного знання і подолання оман.

Об'єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Людина не вступає в контакт з об'єктами (речами, явищами, процесами) природного і суспільного життя взагалі, в усій їх складності. Спонукувана до діяльності своїми матеріальними і духовними потребами, ставлячи ті чи інші цілі, вона завжди обирає якийсь "частковий об'єкт" або "предмет". Природа, дійсність повинні розглядатися, таким чином, в особливій абстракції, тобто тією мірою, якою вони актуально виявлені предметами пізнання.

Пізнання може бути спрямованим не лише на дослідження об'єктивного світу, а й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини, ідеального газу тощо. Ідеальні об'єкти – це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замість реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Отже, можна припустити, що об'єкт пізнання – це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Об'єктом пізнання може виступати і суб'єкт пізнання, в такому разі маємо справу з проблемою самопізнання.

Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб'єкта і об'єкта, процесом, що перебуває в постійному розвитку і опосередковується активною діяльністю суб'єкта. Ця активність людини є не перепоною, а необхідною умовою досягнення істинного знання про дійсність. Отже, метою пізнання є істина.

3. Проблема істини в філософії та науковому пізнанні. Знання і віра. Проблема істини була предметом ретельного дослідження ще у Стародавній Греції. Платону належить наступна характеристика істини: "...той, хто говорить про речі відповідно до того, якими вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, – помиляється...". Слід підкреслити, що тут істина розглядається як характеристика говоріння (речення), а не висловлювання. За часів Платона поняття про істину привертало увагу радше під кутом зору юридично та політичної практики, під кутом зору мистецтва дискутувати, сперечатися, ораторської практики.

Цю позицію прийняв і Арістотель. Він дійшов висновку, що досвід не може служити останньою інстанцією для виправдання вищих засновків науки – істина встановлюється лише через безпосереднє споглядання її розумом.

Одночасно Арістотель схилявся до думки, що умоглядно спостережені загальні принципи знання потенційно знаходяться в розумі як можливість бути виявленими. Для реалізації цієї можливості необхідно зібрати факти, спрямувати на них мислення і в такий спосіб викликати процес розумового споглядання вищих істин або засновків науки. Головною формою вираження результатів такого дослідження Арістотель вважав судження існування. Саме до них належать його положення про істину: "...казати про суще, що його нема, а про не-суще, що воно є, – означає казати хибне; а казати, що суще є і не-суще не є, – означає казати істинне".

Уявлення про істину змінювалися відповідно до зміни історичних форм ставлення людини до світу. Серед історичних форм – вчення про подвійну істину, що привертало найпильнішу увагу під час поширення філософії Арістотеля у християнській та арабській науці, в епоху Відродження. Мається на увазі вчення про поділ філософських і богословських істин, згідно з яким істинне у філософії може бути хибним у теології й навпаки. В цілому концепція подвійної істини відіграла роль істотного чинника у розвитку раціоналізму. В цій концепції виразно проявляється зв'язок істини як логічної характеристики знання з істинністю як характеристикою духовного світу людини.

Вчення про істину протягом подальшого розвитку філософії аж до німецької класичної філософії мало переважно споглядальний характер. Це розумове усвідомлення істини зазнавало дедалі більшої формалізації в межах традиційної логіки. Кант виявляв розумові підстави формально-логічного усвідомлення істини. Зіткнувшись з антиномічністю розуму, він прийшов до агностицизму.

Принципово нове визначення істини дав Г.В.Ф. Гегель. Він зумів подолати обмеженість метафізичного підходу і піднятися до розуміння істини як процесу. Крім того, істина у нього виступала також як система чистих визначень мислення. Гегелівська істина – це характеристика діяльності спекулятивного розуму, і в цьому аспекті вона не позбавлена певної містифікації. В його концепції не істина існує для історії, а історія для істини, людина для цієї останньої – лише засіб її реалізації.

Марксизм виходив з тієї ролі, яку відіграє істина в діяльності людини. Розглядаючи істину в суто гносеологічному плані, з позиції пізнавального процесу, необхідно врахувати те, що істина – це ідеал, на досягнення якого спрямована ця діяльність. Істина є сутнісним мотивом наукового пошуку, його призначення полягає саме у сходженні до істини від багатоманітності видимості, розрізнених явищ, у переході від випадкового до фундаментального, від безпосередніх чуттєвих даних до усвідомлення та обґрунтованих концептуальних утворень. Основне завдання науки – виявити закони, відповідно до яких змінюються та розвиваються об'єкти.

У сучасній гносеології панують три концепції істини: кореспондентська, корегентна і прагматична.

Кореспондентська (класична) концепція істини сягає своїми коренями у філософію Арістотеля і наголошує на відповідності уявлень або суджень реальному стану речей, подіям зовнішнього світу.Сильна сторона класичної теорії повязана з ідеєю обєктивності істини, бо без цієї ідеї розпадається смисл самого поняття істини.

Вимога обєктивності приймається в сучасній науці. Дійсно, теоретична концепція повинна співвідноситися з експериментом, не суперечити йому, передбачувати його результати. Неопозитивісти вважали, що експеримент є вичерпною характеристикою правильності теорії. Теорія верифікується (перевіряється) експериментом: або вона проходить цю перевірку успішно, або її слід спростувати. К. Поппер знайшов у цій ситуації певні вади: згідно того, що теорії рано чи пізно спростовуються, фальсифікуються, то попередні їх відповідності експериментові фактично не є дійсними перевірками. Але К. Попперу можна заперечити: якщо теорія суперечить деяким експериментальним даним і непридатна для їх тлумачення, але її істинність поширюється на інші експериментальні дані.

Невідповідність теорії експерименту вдається ліквідувати простими засобами, а саме: внесення в стару теорію деяких вдосконалень. Згідно Лакатосу, найбільш принципові положення захищені певним колом менш важливих положень, які й приймають на себе "удари" експериментальних даних. Ядро теорії буде зруйноване лише тоді, коли буде зруйнований захисний шар теорії. Слід відмітити, що експериментально перевіряється і спростовується не лише часткове положення теорії, а теорія в цілому. Тому експеримент співвідноситься з усією теорією як з цілим.

Наступною концепцією істини є корегентна концепція. Тут ознакою істиності будь-якого знання виступає узгоджнність(корегенція) часткового знання з більш загальним.Така узгодженість означає, що внутрішнім критерієм істинності знання виступає його логічна несуперечливість. Згідно з цією концепцією, всі наукові твердження утворюють єдине гармонійне ціле. Істинне завжди виступає елементом гармонійного цілого, чим у даному випадку є наука в єдності її експериментальних і теоретичних складових. Нові теоретичні та експериментальні дані проходять перевірку на її відповідність з вже відомими даними. Така відповідність потребує більш-менш кардинальної перебудови системи наукового знання. Сучасне наукове знання має системний і розгалужений характер. Зараз науковець не обмежується лише орієнтацією на факти, він звертається до них після проведення значної теоретичної роботи. Отже, людина реалізує свої унікальні можливості зовсім не тривіальним способом, змінюється за таких умов і розуміння наукової істини. Істинне наукове твердження входить до складу науки як системи знання.

Суть прагматичної концепції істини полягає в тому, що поняттю істини надається утилітарного смислу: істинним є те в наших уявленнях і судженнях, що може привести на практиці до корисного ефекту. Істина – це все те, що „працює”, приносить необхідний результат в практичній сфері.Прагматисти відмовляються шукати будь-які метафізичні підстави категорії „істина”, намагаючись уникнути тим самим заплутаних філософських суперечок довкола цієї проблеми. Навіть, якщо мова йде про таке трансцендентне поняття як Бог, питання про його існування вирішується, згідно У.Джеймсу, на підставі того факту, що впевненість людей в його бутті має позитивні наслідки для людства.

Не можна обійти увагою сучасне розуміння істини в постмодернізмі. Постмодернізм уникає класичного розуміння істини, оскільки в ньому немає місця бінарній опозиції обєкта і субєкта. В якості єдиної предметності розглядається текст, що трактується як первинна реальність поза співвіднесенням з будь-якою позамовною дійсністю. Саме тому проблема істинності замінюється проблемою інтерпретації. Звичні поняття :відповідність, адекватність, правильність, відображення втрачають свій смисл. Істина розуміється як „армія метафор”.

Окрім постмодерністського розуміння істини в сучасній філософії набуває великого значення постнекласичний підхід до проблем істини, що репрезентує себе в принципі інтервальності в пізнанні. Згідно Ф. Лазарєву, принцип інтервальності містить в собі три постулати: онтологічний, гносеологічний та методологічний. Онтологічний підхід полягає в тому, що „структура світу є інтервальною, що проявляється в багатомірності, багаторівневості пізнаваної реальності”. Гносеологічний аспект інтервального підходу позиціонується наступним чином: ”Жоден субєкт пізнання не є абсолютним споглядачем, що має особливі можливості доступу до істини; будь-який субєкт пізнання завжди займає лише відносну за своєю природою пізнавальну позицію”. Отже, жоден субєкт пізнання не може мати монополію на істину. Методологічний аспект інтервального підходу в розумінні істини наголошує на тому, що „ будь-яка пізнавальна позиція визначає лише можливість отримання істини; ця можливість перетворюється в дійсність, коли за допомогою певного методу досягається „інтервальна стиковка”обєкта і субєкта пізнання.

Із вищеозначеного можна зробити висновок: всі філософські напрямки мають рівне право на істину. Принцип інтервальності –це спосіб раціонального узгодження цієї тези і закону суперечності: будь-яка істина має смисл лише в контексті тієї чи іншої системи ідей і є справедливою не взагалі , а лише в рамках певного інтервала абстракції.

Незважаючи на розмаїття існуючих підходів, в сучасній гносеології проблема істини розкривається через перебіг, взаємозв'язок понять: "об'єктивна істина", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретність істини", "омана". Саме таким чином можна продемонструвати процесуальну природу істини. Подібно до пізнання в цілому, істина-це бескінечний процес розвитку наявного знання про конкретний обєкт або про світ в цілому до все більш повного і точного знання, це система теоретичного знання, що постійно розвивається.

Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб'єкта пізнання, ані від людства в цілому. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Але істина не може бути вільною від суб'єкта пізнання, вона є єдністю об'єктивного і суб'єктивного, бо саме суб'єкт її усвідомлює. Істина – це теоретична форма розв'язання суперечності між суб'єктом та об'єктом у процесі пізнання. Іншими словами, істина носить субєктивно-обєктивний характер. ЇЇ обєктивність полягає в незалежності її змісту від пізнаючого субєкта. Субєктивність істини проявляється в її виразі, в формі, яку їй надає лише субєкт.

Крім філософії, поняття "істина" вживається ще в науці і релігії. Кожна з цих дисциплін по-своєму розуміє як саму істину, так і шляхи її досягнення. Досягнення істини у філософії йде через розуміння предмета думки й уживаних філософських категорій. У науці істина досягається через правильне знання, в релігії – через "правдиву віру". Бо істина являє собою адекватне осягнення і відтворення в пізнанні в понятійній формі реальності, результат певного відношення, при якому пізнавальний образ суб'єкта виступає як вірне осягнення дійсного стану реальності.

Гегель вважав, що "істина – процес розв'язання протиріччя". Сучасна гносеологія, розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, наголошує, що істина є історично зумовленим процессом. Тому аналіз істини вона не обмежує характеристикою її лише як об'єктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного та відносного в істині.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, однобічним, тобто, на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною.

Відносна істина – це таке знання, яке в принципі правильне, але не повно відображає дійсність, не надає їй всебічного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і переворюючої діяльності і будуть змінюватись, поглиблюватись і т.д. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об'єктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб'єкта, а реальним становищем речей, вона є об'єктивною істиною. Немає перехідної межі між відносною і абсолютною істиною.

Абсолютна істина – це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предметові і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з її об'єктивністю. Оскільки істина є об'єктивна за змістом, то вона одночасно і є абсолютною, але в певних межах. Саме тому об'єктивна істина не лише абсолютна, але й відносна, тобто є абсолютною лише в певних межах. Саме ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта.

Отже, існує одна істина – об'єктивна за змістом, яка є єдністю абсолютного і відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне – це два необхідних моменти об'єктивної істини, а абсолютизація одного з цих моментів перетворює істину в її протилежність – в оману. Тому необхідною, суттєвою ознакою об'єктивної істини є її конкретність

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об'єктивною істинністю

Вимога конкретності істини означає, що об'єкт слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв'язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання цих меж або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в оману.

Конкретність істини набуває особливої актуальності у правовій сфері.

Дослідження фактів, які складають злочин, і встановлення їх істинності повинні провадитися з урахуванням конкретних умов місця і часу вчинення злочину, специфіки дії цих умов на особу злочинця, формування злочинного заміру, способу вчинення злочину, поведінки звинувачуваного, потерпілого, свідків на слідстві та в процесі судочинства.

Встановлення істини у справі не зводиться лише до з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює також правильну кваліфікацію розслідуваного діяння.

Та обставина, що до змісту істини у справі входить не лише встановлення фактів, а й кваліфікація вчиненого (відношення діяння і норми), має важливе практичне значення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їхню соціальну суть. П.Ю. Недбайло справедливо зауважив, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі властивості вчинків людей, як правомірність або неправомірність. "Але без звернення до закону це не можна встановити". Тому, писав він, "без юридичної оцінки (кваліфікації) досліджуваних фактів, яка виходить із вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їхню юридичну значимість і сутність".

Думка про те, що встановлення істини у справі поширюється не тільки на аналіз фактичних обставин, а й на кваліфікацію злочину, підтримується багатьма теоретиками права, криміналістами і процесуалістами.

За різних кваліфікацій істинною є та, яка відповідає і фактичним обставинам справи, і правовій нормі. Норма права і виступає об'єктивним еталоном істинності правової оцінки злочину. Виключити з істини юридичну оцінку фактичних обставин означає свідомо погодитися з можливістю неправильного вирішення кримінальної справи, з винесенням неправосудного вироку. Усе це, ясна річ, грубо суперечить принципові законності у здійсненні судочинства з кримінальних справ.

Омана – це зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб'єкта та його місцем у суспільстві. Омана (помилкова думка) – це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта.

Прикладом омани може бути геоцентрична теорія Птоломея – Арістотеля, а прикладом абсолютної істини – геліоцентрична теорія Коперника. Теорія всесвітнього тяжіння Ньютона була відносною істиною до часу, коли її положення поширювали на весь Всесвіт. Після уточнення меж, в яких теорії тяжіння є вірною, вона стала абсолютною істиною. Місце відносної істини зайняла теорія відносності Ейнштейна, межі абсолютної істинності якої ще належить визначити.

Дуже цікавою та актуальною в гносеології є проблема співвідношення понять "істинність" та "правильність". Категорія "правильність" тлумачиться як критерій оцінки дій суб'єкта пізнання – чи узгоджуються вони з правилами методу, чи ні. Ця категорія застосовується до аналізу між висловлюванням у сфері формальної логіки, але також може характеризувати відношення між думками і реальними процесами, наприклад, між вимогами методу і реальними діями. Істинність виявляється безпосередньо шляхом порівняння змісту думки з об'єктом, між якими відбувається тотожність, а правильність – шляхом порівняння дії (теоретичної і практичної) з положенням (правилом, засобом); правильність пов'язана з об'єктом через істинність системи знання, на основі якої формулюється правило дії (поведінки). Правильність не можна відривати від істинності, але неможливим є і їх ототожнення. Правильність – це оцінка діяльності (дії) людини, а не змісту думки (чи відбуваються дії згідно правил); істинність – це оцінка змісту думки, намагання ототожнити її об'єктові.

Підсумовуючи матеріал, слід зазначити, що відмінність правильності від істинності полягає в тім, що в першому випадку мова йде про дії суб'єкта, які порівнюються не з об'єктом, а з певними правилами; а в другому – про зміст думки людини, незалежної від її поведінки; істинність визначається лише об'єктом. Правильність ґрунтується на істині, але не тотожна їй.

Гносеологічна проблематика може реалізувати себе в різних аспектах, зокрема в проблемі співвідношення знання і віри, яка має давню історію. Вона була предметом філософської рефлексії за часів Середньовіччя. Так, деякі науковці припускають, що саме Тертуліан відкрито висловлювався проти розуму, він висував парадоксальну тезу: "Вірую, тому що абсурдно". Тобто, що не зрозуміло, в те треба вірити. Аксельм Кентерберійський замінив висловлювання Тертуліана компромісною тезою "Вірю і розумію". В свою чергу Ф. Аквінський наголошував на гармонії між вірою і розумом, але на користь вірі. В подальшому ця проблема знаходила своє відображення в наукових доробках філософів різного спрямування в екзистенціалізмі, позитивізмі, в російській філософії, українській. Посилення ролі релігії в сучасному суспільстві підсилює зацікавленість науковців щодо проблеми співвідношення науки і релігії, знання і віри. До речі, віра несе в собі два значення: 1) впевненість (довіра) – те, що не доведено на даний момент, не перевірено; 2) релігійна віра.

Співвідношення знання і релігійної віри може вилитися в одну із позицій, а саме: 1) абсолютизація знання та ігнорування віри; 2) абсолютизація віри за рахунок приниження знання; 3) намагання гармонійного поєднання віри і знання (що є предметом сучасної релігійної філософії).

У міркуваннях філософів різних напрямків і науковців кінця XX ст. мусується думка стосовно того, що науковому знанню необхідна віра, "як правій руці – ліва". Обґрунтовується це тим, що в науковому і релігійному пізнанні задіяні різні структури людської сутності. В науці людина діє як "чистий розум". А в релігії навпаки: "розум – це робоча сила у серця", саме тому їх слід поєднувати.

4. Склад і структура знання.

Пізнання є різновидом духовного виробництва, результатом якого є знання в різноманітності своїх форм. У процесі пізнання задіяні всі здібності людини, серед яких найважливішими є чуття і розум. В історії філософської думки стосовно співвідношення чуттєвого і раціонального існували дві протилежні точки зору, а саме: сенсуалізм та раціоналізм. Сенсуалісти (лат. sensus – чуття) Гоббс, Локк, Фейєрбах, Берклі, Юм вважали, що вирішальна роль у процесі пізнання належить органам чуття, а відчуття та інші форми живого споглядання визнавалися єдиним джерелом і засобом досягнення істини. Раціоналісти (лат. ratio – розум) (Гегель, Декарт, Лейбніц) намагалися довести, що загальні і необхідні істини не виводяться із досвіду, а можуть бути лише результатом дії самого мислення. Хоча в рамках цих двох напрямків філософії і було висловлено чимало глибоких, розумних ідей, але в цілому вони характеризувалися деякою обмеженістю, абсолютизуючи лише один із рівнів пізнання. Розвиток філософії, науки, інших форм духовної діяльності людини демонструє те, що знання – це єдність двох рівнів: чуттєвого і раціонального.

Чуттєве пізнання реалізується завдяки органам чуття – зір, слух, дотик, нюх та ін., які являють собою не лише результат біологічної еволюції, а й є "продукти всесвітньої історії". Споглядання відбуваються у трьох основних взаємопов'язаних формах: відчуття, сприймання і уявлення.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття, – як правило, компонент сприймання.

Сприймання- це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання – це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємопов'язані функції: пізнавальну та регулятивну.

Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яке відтворює властиві дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення – це узагальнений образ дійсності. В чуттях, що отримують належне вираження в мисленні, спочатку відображаються предмети в їх відокремленості, в явищах. Явище і є змістом емпіричного рівня знання. Зміст емпіричного знання складають окремі відношення, явища, але емпірична залежність може мати кількісну характеристику, що знаходить своє вираження в законі.

Другий рівень пізнання – раціональний.

Виходячи з давньої філософської традиції, що сягає своїми коренями до доби античності, маємо виділити два рівні мислення: розсудок і розум. Розсудок (міркування) – це вихідний рівень мислення, на якому оперування абстракціями відбувається в рамках сталої системи, шаблону, стандарту. Головна функція розсудку – це розчленування і рахування. Рівень розсудочного мислення – це рівень буденної свідомості, так званого "здорового глузду". Інструментарій розсудочного мислення – формальна логіка. Розум – це вищий рівень раціонального пізнання, для якого характерне творче оперування абстракціями і свідоме дослідження їх природи (саморефлексія). Головне завдання розуму – об'єднання багатоманітності, навіть синтез протилежностей, і з'ясування суттєвих причин розвитку явищ, що вивчаються. Інструментарієм пізнання розумного мислення є діалектика, як вчення про формування і розвиток знань в єдності їх змісту і форми. Процес розвитку мислення – це процес взаємопереходу і взаємозв'язку розсудку і розуму, процес розв'язання протиріч.

Раціональне пізнання відбувається завдяки мисленню. Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах як поняття, судження, умовивід.

Поняття – це форма мислення, в якій предмет відображається в його істотних ознаках. Гегель вважав, що поняття – це думка про предмет. Поняття мають бути гнучкі та мінливі, взаємопов'язані, єдині в протилежностях, щоб точно відобразити реальний розвиток об'єктивного світу. Поняття повинні бути настільки витонченими, щоб зуміти суперечливий світ відобразити несуперечливим способом. Найзагальніші поняття – це філософські категорії.

Судження – це форма абстрактного мислення, в якій щось стверджується або заперечується про предмети, їх зв'язки та властивості. Судження складаються з понять і виражаються розповідним реченням. Вони можуть бути істинними і хибними. "Київ – столиця України" – судження істинне, "Злочин – це добро" – хибне судження. Поняття і судження складають той будівельний матеріал, з якого потім створюється умовивід.

Умовивід – це форма мислення, в якій з двох або більше суджень – засновків виводиться нове знання.

Наприклад: Всі люди смертні;

Сократ – людина;

Сократ – смертний.

Умовиводи бувають демонстративними і недемонстративними; індуктивними, дедуктивними і за аналогією. В індукції думка рухається від одиничного до загального. В дедукції – від загального до одиничного. Умовивід за аналогією – від одиничного до одиничного, від часткового до часткового. Отже, рівнями пізнання є раціональне та чуттєве. Формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприймання, уявлення. Формами раціонального пізнання є форми мислення, такі як поняття, судження, умовивід.

Раціональне мислення пов'язане не тільки з чуттєвими, але й з іншими формами нераціонального пізнання, серед яких чільне місце посідає інтуїція – спосіб одержання нового знання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. В історії філософії на важливу роль інтуїції наголошували Р.Декарт, який вважав, що інтуїція невіддільна від раціоналістичного методу пізнання, А.Бергсон (засновник інтуїтивізму), який вважав інтуїцію дійсним філософським методом, завдяки якому відбувається злиття об'єкта з суб'єктом. Цікавим є тлумачення співвідношення раціональної та ірраціональної сторін пізнання російських філософів-інтуїтивістів. Зокрема, С.Л. Франк наголошував на нерозривному зв'язку раціонального та ірраціонального, в якому перевагу надавав останньому. Також проблеми співвідношення раціонального, ірраціонального і чуттєвого були актуальними для багатьох філософських сучасних напрямків.