Питання 2. Сцієнтистська тенденція (позитивізм, структуралізм, прагматизм, неокантіанство, неогегельянство, марксизм).

У найбільш завершеній формі сцієнтистський тип філософствування реалізується в позитивізмі. Цей напрямок виникає в 30-40-і роки ХIХ століття як реакція на втрату пануючих позицій класичної філософії в особі гегелівської і кантівської систем. Сама назва напрямку випливає із сутності наук, що добувають позитивне (positive) знання про світ – фізика, хімія, астрономія, біологія і т.д. Філософія ж, з погляду засновника позитивізму Огюста Конта, по-перше, не може дати позитивного знання про світ, і, по-друге, світоглядні питання метафізики (проблема буття, сенсу життя і т.п.) втрачають свою актуальність. У роботі «Курс позитивної філософії» О. Конт ототожнював науку і філософію, стверджуючи, що кожна наука «сама собі філософія». Іншими словами, йдеться тільки про «філософію математики», «філософію фізики» тощо.

Представники першого позитивізму(О. Конт, Г. Спенсер, Дж. Мілль) окреслили коло проблем (методологія наукового пізнання, питання логіки і мови науки) і визначили ставлення до суттєвих питань всього подальшого розвитку позитивізму, незалежно від його конкретних проявів.

Так званий другий позитивізмабоемпіріокритицизмбув представлений вченими-натуралістами (Е. Мах, Р. Авенаріус, Е. Геккель), якіне визнавали за відправний пункт пізнання ані суб'єкт (мислення), ані об'єкт (матерію). Таким початком відношення людини до світу вони вважали досвід. Від цієї даності відправляються мислителі всіх можливих напрямків; до яких би висновків не приходив наприкінці свого дослідження ідеаліст або скептик з питання, наприклад, про реальність зовнішнього світу, він принаймні виходить у своїх міркуваннях від тих же безпосередніх даних досвіду, як і матеріаліст і навіть не філософ взагалі. Інакше кажучи, емпіріокритицизм був спробою розробити загальну теорію досвіду без будь-яких гносеологічних передумов. Оскільки ця філософська течія в найбільшій мірі заперечувала об'єктивне існування матеріального світу окремо від свідомості й поєднання відчуттів, методологічні настанови емпіріокритицизму тяжіли, врешті решт, до агностицизму.

У 20-і роки ХХ століття починається новий етап розвитку позитивізму (неопозитивізм або аналітична філософія). Його представниками булиЛ.Вітгенштейн, М.Шлік, Р.Карнап. Предметом неопозитивізму виступає аналіз форм мови і знання через можливості вираження цього знання в мові. Причини, що обумовили формування проблематики неопозитивізму такі:

- розвиток науки (процеси абстрагування, новий етап формалізації, розробка логіко-математичного аналізу знання, наприклад, завдання інтерпретації математичного апарату в теоретичній фізиці);

- набуття гносеологічною проблематикою семантичного забарвлення: рівень абстракції наукового знання, поданого в штучних, формалізованих мовах зробили недостатніми методи безпосереднього співвіднесення мисленого змісту й об'єктивного стану речей, як це традиційно розглядалося у філософії. Виникла проблема змісту використовуваного наукового апарату, внаслідок чого в гносеології формується особлива область логіко-гносеологічного дослідження знаків, тобто почалося вивчення семантичних значень знаків, що вимагали чіткого гносеологічного визначення.

Таким чином, у неопозитивізмі теоретико-пізнавальні і методологічні проблеми науки тісно сходяться з особливим комплексом питань логіки, теоретичної лінгвістики, семантики та їх дослідження в різних площинах так званої «проблеми значення». Результати аналізу процесу мислення і його складових, що здійснювався різними школами неопозитивізму (логічним позитивізмом, логічним атомізмом, філософією лінгвістичного аналізу), були покладені в основу розвитку кібернетики, обчислювальної техніки, програмування.

Разом з тим, самі неопозитивісти усвідомили обмеженість свого підходу, необхідність перегляду вихідних методологічних настанов і повернення до деяких положень класичної філософії. Поступова трансформація неопозитивізму наприкінці 60-х – початку 70-х років ХХ століття в постпозитивізм (Т. Кун, К. Поппер, И. Лакатос) остаточно розкрила внутрішні суперечності неопозитивістської методології на прикладі вирішення соціально-філософської проблематики і питань філософії науки.

Своє продовження сцієнтистський тип мислення знайшов у структуралізмі, представники якого (К. Леві-Строс, Ж. Деррида, Р. Барт, М. Фуко) спробували надати гуманітарній галузі знання строгість точних наук. Вони акцентували увагу на проблемах комунікації, знакових систем, ментальних структур та ін.

У США сцієнтистський тип філософування знайшов вираження у прагматизмі (Дж. Дьюї, У. Джеймс, Ч. Пірс), в якому позитивістські тенденції переплітаються з ірраціоналізмомАнрі Бергсона (1859-1941). Це відбилося на вирішенні проблеми істини, у дослідженні соціально-політичних і етичних питань. Доктрина прагматизму ставить знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.

На відміну від позитивізму, який свідомо дистанціювався від класичної спадщини, такі напрямки як неокантіанство, неогегельянство, марксизм продовжують традиції німецької класичної філософії.

Основні принципи неокантіанствавиходили з трактування філософії як критики пізнання, заперечення онтології як наукової дисципліни, з визнання апріорних форм, що визначають процес пізнання. У неокантіанстві виділяють дві школи –Марбурзьку (Г. Коген, П. Наторп, Е. Кассірер) і Баденську (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт).

Для неогегельянствахарактерне прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Гегеля (Б. Кроче, Ф. Бредлі, Дж. Коллінгвуд).

Марксистська філософія логічно продовжила методологічну лінію німецької класики, сумістивши в собі діалектичний метод Гегеля і матеріалізм Фейєрбаха. Послідовно застосовуючи діалектико-матеріалістичний підхід до аналізу природних процесів, соціальної історії і самої людини, К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895) акцентували увагу на ролі практики в процесі зміни світу і подоланні того відчуження людини, яке набуло з розвитком капіталізму загрозливих масштабів.

В області соціальної філософії марксисти виходили з положення про те, що джерелом розвитку суспільства є вирішення суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами. Матеріальне виробництво спрямоване на задоволення потреб людини, а економічний базис суспільства виступає визначальним щодо феноменів суспільної свідомості. На відміну від попередників, К. Маркс і Ф. Енгельс саме в матеріальному виробництві вбачають основу історичного процесу. Синтез матеріалізму і діалектики дозволив їм відкрити закони суспільного розвитку. Певні способи виробництва лежать в основі суспільно-економічних формацій, зміна яких через боротьбу класів складає суть історичного процесу. У цьому процесі людство неминуче повинно прийти до комуністичної формації, що не знає класових відмінностей взагалі.

Подальший розвиток марксистської філософії набув у різних країнах світу специфічні риси як у теорії, так і в застосуванні її на практиці. Серед найвизначніших представників філософії марксизму слід назвати Й. Діцгена, А. Бебеля, Ф. Мерінга(Німеччина),Г.В. Плеханова, В.І. Леніна (Росія),Д. Лукача(Угорщина),А. Грамши(Італія),П. Лафарга(Франція) та ін. Слід особливо підкреслити, що марксизм, як і вся класична філософія, виходить з головного принципу раціоналізму – визнання розуму основою пізнання і поведінки людини, що прагне організувати суспільне життя саме на раціональних засадах. Йому властивий пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання, наука (в якій у найбільш адекватній формі знаходить висвітлення могутність розуму) і є та сила, що здатна вирішити всі проблеми, що стоять перед людиною.