Тема 13: Діалектика як методологія пізнання. План

1. Поняття діалектики. Закони діалектики.

2. Методологічні підстави застосування основних принципів діалектики.

3. Категорії діалектики.

1. Метафізика, софістика, еклектика як альтернативи діалектики.

1. Поняття діалектики. Закони діалектики. У філософській літературі з проблем діалектики панувало і панує розмаїття думок. На наш погляд, поняття "діалектика" має не стільки онтологічний, скільки гносеологічний зміст. Звідси і визначення діалектики як вчення про найбільш загальні закони розвитку пізнання та заснований на цьому вченні універсальний метод мислення і духовно-практичної діяльності. Наука про закони перетворення "дійсності в думку" (тобто, про закони пізнання), а думки – в дійсність (тобто, про закони практичної реалізації понять, теоретичних уявлень у природничому матеріалі та історії) (Е. Ільєнков).

Елементи діалектики являють собою цілісну систему категорій, законів, принципів, що розвиваються і перебувають у певній субординації, які в сукупності відображають єдність, цілісність реального світу в його всезагальних характеристиках.

В історії розвитку філософської думки існували три форми діалектики:

1. Антична діалектика, яка була "стихійною", що спиралася на життєвий досвід. В античній діалектиці були поставлені такі субстанційні проблеми, які набували свого вирішення всім подальшим ходом філософського знання. Античні філософи розуміли, що діалектика – це не лише діалектика природи, а й діалектика мислення.

2. Німецька ідеалістична діалектика Канта, Фіхте, Шелінга, яка особливо була розроблена у творах Г.-В.-Ф. Гегеля.

3. Матеріалістична діалектика, яка була розроблена у творах К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Г. Плеханова і наукових доробках радянських філософів (зокрема П. Я. Копніна, Є. В. Ільєнкова та ін.).

Яку б історичну форму діалектика не приймала, в центрі її уваги завжди була проблема розвитку. В діалектиці розвиток – це філософська категорія, що виражає процес руху, змін органічних цілісних систем, матеріальних та духовних. Найбільш характерними рисами даного процесу є: виникнення якісно нового об’єкта (або його стану), спрямованість, зворотність, закономірність, єдність кількісних і якісних змін, взаємозалежність прогресу і регресу, суперечливість, циклічність форми, розгортання у часі.

Розвиток – універсальна та фундаментальна якість буття, його атрибут. Оскільки основним джерелом розвитку є внутрішні протиріччя, то даний процес по сутності є саморозвитком (саморухом). Сучасна наука (зокрема, синергетика) підтверджує глибинну необерненість, незворотність розвитку, його поліваріантність та альтернативність, а також те, що "носієм" розвитку є складні, відкриті системи, що самоорганізуються.

Діалектика як філософська теорія розвитку описується в таких фундаментальних поняттях, як зв’язок, взаємодія, відношення.

Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки: об’єктивні, суб’єктивні, внутрішні, зовнішні, суттєві і несуттєві і т. ін.

Взаємодія відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими. Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер.

На думку Гегеля, взаємодія виступає "взаємною причинністю" взаємозумовлених субстанцій.

Поняття відношення характеризує взаємозалежність елементів певної системи.

У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей.

Зв’язок та взаємодія певних філософських категорій виступають як закони діалектики, головним з яких є закон єдності і боротьби протилежностей, який розкриває саме основне в розвитку – його джерело, яким є протиріччя (єдність протилежностей).

Під законом в філософії розуміється об’єктивний, сталий, внутрішній, необхідний, істотний зв’язок, загальний для даної групи явищ, який повторюється за однакових умов і веде в цих умовах до певного результату.

Для з’ясування сутнісних моментів закону єдності та боротьби протилежностей, необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Перше поняття – це тотожність, яка розуміється як рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). Мається на увазі не абстрактна тотожність, яку критикував Гегель, а конкретна тотожність, яка містить у собі і відмінності. Відмінність тлумачиться як нерівність предмета самому собі, як намагання вийти за межі тотожності. Отже, відмінність – це внутрішня "стурбованість" предмета, прагнення вийти за межі самого себе. Таким чином, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. Вони є протилежностями, які взаємодіючи, обумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей і є суперечністю.

Протилежності – це такі сторони, моменти, предмети, які одночасно: а) нерозривно пов’язані; б) взаємовиключають одне одне, причому не тільки в різних, але й в одному і тому ж відношенні; в) взаємопроникають і, за певних умов, переходять одне в одне. Суть закону може бути виражена наступним чином: розділ єдиного на протилежності, їх боротьба і розв’язання в новій єдності. Таким чином, розвиток постає як процес виникнення, росту, загострення і розв’язання багатоманітних протиріч, серед яких визначну роль відіграють внутрішні протиріччя даного процесу чи предмета. Саме вони виступають в якості визначного джерела, рушійною силою їх розвитку.

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні розкриває всезагальний механізм розвитку: саме яким чином він відбувається. Зміст цього закону розкривається через перебіг категорій, таких як: якість, кількість, міра, стрибок.

Якість – це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає свою якість. Однак, таке відношення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Фейєрбах вважав, що якість і відчуття – це одне й те ж саме. Однак, цього ще не досить для визначення якості як філософської категорії, бо в такому разі мова йде про з’ясування якості, коли окремі властивості предмета, можливо, не найсуттєвіші, видаються за його якість.

Властивість – визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв’язок.

Можна сказати, що якість означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність, тобто свою якість. Г.-В.-Ф. Гегель: "Якість – це сутнісна визначеність". Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри. Г.-В.-Ф. Гегель: "Кількість – це якісна визначеність".

Кількість як "якісна визначеність" висупає запереченням якості, є її діалектичною протилежністю, що взаємодіє з нею. Єдність, взаємозв’язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. За Г. В. Ф. Гегелем, "міра є сутньою єдністю якості і кількості".

Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості.

Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент – це ситуація, коли стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період – ситуація, коли стара якість змінюється не відразу, не одноактно, а поступово.

Взаємозв’язок цих категорій і виражає сутність закону взаємопереходу кількісних змін у якісні. Ця сутність полягає в наступному. Поступове накопичення кількісних змін (ступені і темпи розвитку предмета, число його елементів і т.д.) в певний момент часу обов’язково призводить до якісних перетворень предмета (стрибка) і виникнення нового предмета, нової якості. Останнє, в свою чергу, здійснює зворотну дію на характер і кількісних змін (наприклад, перетворення одних хімічних елементів в інші в залежності від змін величини заряду ядра атому і т.п.).

Закон заперечення заперечення виражає спрямованість, спадковість розвитку і його форму. Однією з найважливіших категорій закону є категорія "заперечення", яка виражає: а) процес знищення предмета в результаті дії переважно зовнішніх сил і факторів, тобто усунення і існування даного предмета як цілісної системи, кінець його розвитку (зовнішнє "даремне" заперечення, деструкція); б) самозаперечення як внутрішній момент розвитку з утриманням позитивного змісту заперечуваного ("зняття"). В процесі розвитку обидва види заперечення тісно взаємопов’язані, але визначну роль відіграє, врешті решт, внутрішнє заперечення. Закон заперечення заперечення – закон, який виражає поступовий, наслідковий, циклічний характер розвитку і його форму: "спіраль".

Форма циклічного розвитку в цьому законі – "тріада", вихідний пункт якого – заперечення; другий момент – заперечення першого заперечення; третій момент – заперечення другого заперечення.Г.В.Ф. Гегель схематично пояснював це наступною схемою: теза – антитеза – синтез.

Дію даного закону можна побачити в цілісному, відносно завершеному процесі розвитку. Даний закон не можна представляти як жорстку схему, якою можна користуватися у всіх сферах, тим більше "втискувати" в цю схему всю дійсність в її різноманітності, а також поліваріантний процес пізнання. Свого часу представники діалектико-матеріалістичного напрямку в філософії надавали великого значення законам діалектики, як законам об’єктивного світу, зауважуючи, що закони діалектики є і закони мислення, а діалектика є теорія пізнання...

2. Методологічні підстави застосування основних принципів діалектики. Сучасна філософія носить дещо еклектичний характер, мається на увазі методологічна еклектика. Але уникнути цього неможливо, якщо рухатися до нової парадигми філософствування. В цьому ракурсі деякі з принципів стають неактуальними, інші ж, навпаки, актуалізуються.

Принцип (лат. основа, першоначало) – фундаментальне теоретичне положення, що відображає найбільш істотні характеристики реальної дійсності, і який є, одночасно, способом (методом) її пізнання. Принцип виражається завдяки тим чи іншим поняттям і законам (різного ступеня загальності), які взяті в їх субординованому зв’язку і являють собою систему визначених методологічних вимог, які регулюють пізнавальну і практичну діяльність людей.

Розробка діалектики як сукупності всезагальних нормативів, схем активної пізнавальної і практичної діяльності містить у собі не тільки дослідження того, як треба діяти, щоб досягнути успішних результатів, але й аналіз того, як не треба діяти, які існують шляхи, засоби, способи відходу від істини, що приводять до омани в теорії і до помилки у практиці. Норми науки формулюються не лише у формі "позитивних еталонів і принципів". Роль норм-заборон у регулюванні науки дуже істотна.

Цей висновок повною мірою стосується і вимог та принципів діалектики, які одночасно виступають як всезагальні позитивні норми-принципи і всезагальні заперечувальні нормативи. При побудові діалектичної програми дій необхідно мати на увазі, що вона одночасно є не лише "позитивною, а й негативною" евристикою. Це означає, що регулятивні принципи й вимоги гносеології і методології наукового дослідження виступають у подвійній формі – як рекомендації і як заборони. Таким чином, діалектико-матеріалістична методологія реально функціонує не у вигляді жорсткої та однозначної суперечності норм, "рецептів" і засобів, а в якості діалектичної і гнучкої системи всезагальних принципів і регулятивів людської діяльності – в тому числі мислення в його цілісності.

Основними принципами діалектики, які актуальні й сьогодні, є принцип історизму, принцип протиріччя, принцип конкретності, принцип об’єктивності, принцип зв’язку, принцип розвитку. Найважливішим серед них є принцип історизму.

Історизм – філософський, діалектичний принцип, який є методологічним виразом саморозвитку дійсності в плані її спрямованості віхою часу у вигляді цілісної єдності минулого, сучасного і майбутнього. Даний принцип містить у собі основні вимоги: а) вивчення сучасного стану предмета дослідження; б) реконструкція минулого – розгляд генези, виникнення предмета розгляду і етапів його історичного руху; в) передбачення майбутнього, прогнозування тенденції подальшого розвитку предмета. Історизм потребує вивчати не лише історію даного предмета, а й історію понять, що виражають його зміни і розвиток.

У сучасний період розвитку знання історичний підхід отримав доволі широке розповсюдження в науковому пізнанні. До речі, не тільки в науках про природу та суспільство, а й у так званих неісторичних науках, що досліджують об’єкти неживої природи (механіка, фізика, хімія). Цьому сприяли такі важливі наукові відкриття, як установлення фактів еволюції хімічних елементів, введення поняття космологічної еволюції і т.ін.

Описуючи принцип історизму, російський філософ В. П. Кохановський виокремлює вимоги щодо суб’єкта пізнання та методологічні помилки при аналізі: – сучасного буття об’єкта; – генези об’єкта; – етапів розвитку; – майбутнього стану об’єкта.

При вивченні сучасного буття даної цілісності суб’єкт повинен:

1. входити з того, що сучасність вже є підсумок, результат минулого, який присутній в ній у "знятому" вигляді (а не зникає безслідно), і, одночасно, – вихідний пункт розвитку в напрямку майбутнього;

2. підійти до сучасності творчо, конструктивно-критично, як до закономірної ланки самої історії;

3. брати сучасність в стані її "повної зрілості і класичності форми", тому що специфічні особливості предмета виступають тут у найбільш чистому вигляді;

4. доводити аналіз сучасного до виявлення його іманентних протиріч, прослідкувати їх розвиток.

Вивчаючи сучасний стан системи, слід уникати таких методологічних помилок:

1. ображати сучасність як вершину розвитку, підходити до неї некритично, як до застиглої цілісності;

2. ігнорувати, а, тим більше замовчувати, протиріччя, що існують у сучасності;

3. переносити знання про сучасне механічно, без поправок на минуле, здійснювати його свавільну модернізацію або на майбутнє.

При розгляді генези предмета слід дотримуватися основних методологічних положень:

1. визначити початок предмета як цілісної системи, тобто, той відправний пункт, з якого розгортається його дійсна історія – як з боку якісності, так і кількісно;

2. проаналізувати передумови даного предмета, їх види та багатоманітність, механізм взаємодії в процесі його виникнення, роль кожного з них;

3. дослідити той специфічний етап історії предмета, який уже існує, коли відбувається "становлення системи цілісності". Це становлення є перехід від незрілого, суцільного цілого, нерозчленованого всередині себе на складові частини, до органічного цілого, що розгорнуло всі свої якості і моменти, багатоманітну специфіку змісту.

Наступний принцип діалектики – це принцип протиріччя. В основі цього принципу лежать реальні протиріччя речей, які описує закон єдності і боротьби протилежностей. Принцип протиріччя має основні вимоги:

1. виявлення предметного протиріччя як співвідношення визначених протилежностей;

2. розгляд предмета як єдності (синтезу) протилежностей у цілому на основі знання кожної з них з виявленням провідної в даних умовах протилежності;

3. визначення ролі даного протиріччя в системі інших протиріч предмета;

4. прослідкування етапів розвитку даного протиріччя;

5. аналіз механізму розв’язання протиріччя як процесу і результату його розгортання і загострення.

Діалектичні протиріччя в мисленні, які відображають реальні протиріччя, необхідно відрізняти від формально-логічних протиріч. Формально-логічні протиріччя – це протиріччя неправильного, плутаного мислення, діалектичне ж мислення логічне в тому смислі, що воно не допускає ніякого відхилення від законів формальної логіки. Акцентуючи увагу на важливій ролі протиріччя, Гегель зазначав, що "протиріччя є критерій істини, відсутність протиріччя – критерій омани".

Протиріччя є необхідним моментом розвитку науки, яке робить її живою і спрямованою на розвиток. На першому етапі пізнання протиріччя необхідно мати на увазі, що дане поняття в теоретичних визначеннях предмета може мати подвійну природу. Чи то "протиріччя неправильного мислення", чи "відображення живих протиріч живого життя". Долаючи перші протиріччя (велика роль належить закону непротиріччя у формальній логіці), слід основну увагу зосередити на протиріччях другого ґатунку, а саме: діалектичних протиріччях. "Роздвоєння єдиного" повинно відбуватися на емпіричному рівні, як опис зовнішніх протилежностей з тим, щоб на теоретичному рівні, рівні осмислення сутності предмета можливо було помислити тотожність протилежностей.

Слід зауважити, що під час розгортання будь-якого протиріччя змінюється характер співвідношення складових протилежностей. Можна прослідкувати три наступних етапи:

1. на першому етапі переважає взаємопокладання протилежностей під їх взаємовиключенням, особливо, на початковій стадії даного етапу;

2. під час другого етапу спостерігається перевага другого моменту над першим, навіть до різкого загострення полюсів протиріччя (антагонізм, конфлікт, криза);

3. під час третього етапу відбувається розв’язання протиріччя і виникнення нового – кульмінаційний пункт всього процесу.

Процес розвитку природничих наук доводить, що "основним джерелом розвитку фізики, як і іншої науки, є знаходження протиріч та їх розв’язання". Саме завдяки цьому процесові, на думку академіка П.М. Капиці, і відбувається розвиток науки. Хибним для науковців є наступне положення: якщо в предметі є протиріччя, то в процесі міркування його не повинно бути, бо науковець нічого не зможе пізнати про діалектику речей і джерела їх розвитку. Безумовно, формально-логічна непротирічність теорії є важливою умовою істинності її положень. Але теорія в її цілісності є істинною тільки тоді, коли в системі своїх тверджень відображає протиріччя самої дійсності, що реалізує себе в практиці.

Таким чином, антиномія, тобто протиріччя в теоретичних визначеннях, а не протиріччя "термінологічно-семантичного походження... розв’язуються не шляхом уточнення понять, що відображають дану форму розвитку, а шляхом подальшого дослідження дійсності, шляхом відшукування тієї іншої, нової, вищої форми розвитку, в якій вихідне протиріччя знаходить своє фактичне розв’язання". Хоча можна сказати, що це дуже важлива проблема, яка і сьогодні нелегко розв’язується в наукових пошуках філософів, фізиків, біологів та інших вчених.

Для ширшого дослідження суб’єкта пізнання слід не тільки з’ясувати суть принципу протиріччя як одного з основних, але й уникати тих його порушень, які досить часто спостерігають науковці на шляху дослідження.

1. Перше порушення полягає в тому, що протиріччя усуваються з реальної дійсності на підставі того, що, начебто, нічого в світі немає суперечливого.

2. Друге порушення пов’язане з тим, що визнаючи ознакою об’єктивні протиріччя їх "витісняють" у суб’єктивну рефлексію, акцентуючи увагу на тому, що протиріччя – продукт свідомості, а, отже, вони є випадкові, а тому підлягають усуненню.

Відомою помилкою в тлумаченні принципу протиріччя є зведення протиріч внутрішніх, протиріч у сутності до зовнішнього протиставлення протилежностей у різних відношеннях. Таке розуміння протиріччя призводить до того, що розв’язання протиріч носить механістичний характер, а саме: необхідно зберегти "позитивну" (кращу) сторону протиріччя і відкинути "негативну" (погану) сторону (саме за таке розв’язання протиріч Маркс критикував Прудона). Також розповсюдженою помилкою є суб’єктивістське "довільне" створення протиріч, штучне об’єднання еклектичних протилежностей в одне ціле, що не має нічого спільного з дійсною єдністю протиріч.

Розуміння тотожності протилежностей відбувається на рівні абстрактної тотожності, що виключає різницю між ними, але зовнішня тотожність – це однаковість, а внутрішня тотожність – це єдність тотожності й різниці.

З цього методологічно невірного положення випливає наступне, згідно з яким "роздвоєння єдиного" розуміється як механічний розділ на дві ізольовані частини, внутрішньо не пов’язані одна з одною.

Цікавою помилкою, яка досить часто спостерігається, є те, що розв’язання протиріччя розуміється як перетворення будь-чого в будь-що, але згідно з гегелівським розумінням суперечливе розв’язання протиріччя відбувається в "своє інше", а не в будь-що. Більше того, суб’єкт пізнання досить часто не прослідковує умови переходу в "своє інше". Підсумовуючи, слід зазначити, що закони, принципи, а також категорії діалектики виконують особливе методологічне навантаження. А саме: вони є ядром діалектики, бо описують зв’язки "всього з усім".

2. Категорії діалектики. Категорії діалектики – це поняття, які відображають найбільш загальні та істотні якості, сторони, зв’язок і відношення дійсності та пізнання. В історії філософської думки були теоретичні суперечки стосовно визначення категорій, а саме: субстанційна їх якість. Хоча Б. Рассел – представник неопозитивізму – взагалі наголошував на недоцільності введення цього терміну в філософію, все ж таки ця проблема посідала чільне місце в наукових доробках ще за часів античності.

Філософи намагалися з’ясувати, що таке загальність або всезагальність. З самого початку в нього вкладався подвійний смисл: кількісна загальність і загальність як цілісність. Перше розуміння означає визначеність, яка отримується шляхом абстрагування від багатьох ізольованих речей однієї загальної ознаки. Таким чином, вважалося, що окрема ознака є загальною, тому що відноситься до багатьох речей.

Друге розуміння – загальне як ціле, було виділене ще Арістотелем. Він писав, що "загальне є дещо ціле, тому що воно охоплює багату подібність речей". Якщо в першому (номіналістичному) розумінні загального речі, від яких абстрагується ознака, є самостійними та ізольованими, то в другому – вони знаходяться в зв’язку і тому утворюють "частини" деякого цілого.

Саме ж загальне – не те, що знаходиться в кожній із "частин", а їх зв’язок, в який вони включені, хоча можуть істотно відрізнятися одне від одного. Можна це загальне, вживаючи термінологію Г.-В.-Ф. Гегеля, називати підставою, оскільки завдяки їй існують частини цілого. Також важливою теоретичною проблемою є проблема відношення категорій до речей, яка має своє вирішення чи то в системному, чи то в аналітичному підході.

З одного боку, категорія узагальнює речі, з’єднуючи їх у сутності, класи або групи у відповідності з певними ознаками. З іншого – вона аналізує (розчленовує) дійсність внаслідок того, що різним категоріям будуть відповідати різні групи або сукупності речей. Тому можна казати, що в категорії ці дві функції існують разом, але від сфери застосування категорії осмислення світу переважає чисто аналітична, чи то синтетична функції. Їх єдність можна розглядати як специфічну особливість категоризації речей і подій, окремих фрагментів реального світу і знання про нього. Але ця категоризація принципово змінюється, якщо її предметом стає вся дійсність у цілому, а не ті чи інші речі. Бо дійсність не можна групувати або класифікувати, оскільки поза нею нікого немає, вона розглядається не як річ серед речей, порівнюючи які можна було б створити категорію, а як єдина і цілісна реальність, яку можна розчленувати у відповідності до її атрибутивних якостей – якості, кількості, відношення і т.ін.

Субстанційними характеристиками категорій є біполярність як системність категорій, визначеність, змістовний аналіз категорій, рівень абстрагування, мовне закріплення категорій. Ще в давньоіндійській філософській літературі значилося, що "категорії – це об’єкт, означений словом".

Для сучасної філософії, зокрема гносеології, актуальною є проблема усвідомлення категорій людиною. Науковці виділяють, принаймні, три умови цього процесу.

Перша умова полягає в тому, що усвідомлення категорій відбувається завдяки соціальному спілкуванню. У багатьох філософів, зокрема, Гегеля, Фіхте та психологів (Виготський, Рубінштейн, Піаже) склалася думка, що людина спочатку існує для інших, а потім "приходить до усвідомлення самого себе через відношення до нього інших людей" (Рубінштейн). Спочатку в свідомості людини існують в переплетінні з конкретним матеріалом знань та вмінь і не виділяються як такі. Тільки з розвитком абстрактного мислення, який обумовлений освітнім процесом, засвоєнням результатів культури людина приходить до усвідомлення категорій як форм мислення.

Друга умова полягає в тому, що причиною усвідомлення категорій у філогенетичному відношенні було відокремлення розумової діяльності від фізичної. Завдяки цьому пізнавальна діяльність, її зміст і форма в цілому, зокрема категорій, можуть стати і стають спеціальним предметом дослідження.

Третьою умовою і причиною усвідомлення категорій є наявність проблемних ситуацій у подальшому житті. Згідно Узнадзе, такого типу складнощі породжують "акт об’єктивації", а разом з ним з’являється і мислення в категоріях. Взагалі, слід зауважити, що проблема усвідомлення категорій досить складний, нелінійний, суперечливий, бо категорії – це не лише "щаблини пізнання", а й якісна вузлуватість буття.

Категоризація дійсності відбувається в наступних типах:

1. Первинна категоризація або номінація предметного світу. Завдяки мові (слову) відбувається узагальнення процесів реального світу, слово виконує роль категорії для визначення сукупності речей і процесів. Таке становлення категоризації відбувається завдяки практичній взаємодії з речами.

2. Наглядно-дійова категоризація предметного світу полягає в тому, що предмети групуються не на основі будь-якої ознаки, а на підставі певного акту діяльності.

3. Абстрактна категоризація акцентує увагу на схожості предметів у певній ознаці.

4. Категоризація як розчленування буття полягає в розчленуванні світу у відповідності до його атрибутивних якостей, а саме: кількість, якість, міра, відношення і т. ін.

Складність категоризації дійсності, співвідношення її типів виливається в різноманітні види типологізацій категорій. Так, можна зустріти поділ категорій на основні, світоглядні, категорії розвитку і пізнання. В. С. Біблер ділить систему категорій на "чотири кола": – категорії буття як цілого (світ, простір, рух); – категорії відображення світу як взаємодії (причина – наслідок, – категорії відображення світу як процесу; – категорії практичної діяльності. Д. Я. Джохадзе поділяє категорії на категорії емпіричних наук та категорії філософських наук. М.П.Макаров вводить наступну класифікацію категорій:

а) онтологічні і гносеологічні категорії (природа, рух, простір, час);

б) онтологічні, логічні, гносеологічні категорії (кількість, якість, протиріччя);

в) категорії пізнання (сприйняття, досвід, інтерес);

г) категорії діалектичної логіки (історичне і логічне, індукція та дедукція).

Незважаючи на різноманітність класифікацій категорій, слід зазначити, що основною якістю категорій діалектики є їх біполярність, тому слід розглянути наступні пари категорій: – одиничне, загальне, особливе; – явище, сутність; – форма, зміст; – частина – ціле; – причина – наслідок; – необхідність, випадковість; – свобода – необхідність; – можливість – дійсність.

Одиничне – це філософська категорія, що виражає відносну відособленість, дискретність, відмежованість один від одного в просторі і часі речей, подій,явищ, а також притаманні їм неповторні особливості, що складають їх якісну і кількісну визначеність.

Загальне – це філософська категорія, яка описує принцип буття всіх одиничних речей, явищ, процесів, закономірну форму їх взаємозв’язку в складі цілого. Загальне виражає певну якість або відношення, що характерні для певного класу предметів, подій, а також закон існування і розвитку всіх одиничних форм буття матеріальних і духовних явищ. Загальне відображається у формі понять і теорій. Загальне – це єдине між багатьма.

Одиничне і загальне є сторонами окремих речей, явищ, процесів, тому деякими сучасними філософами, зокрема А.П. Шептуліним, вводиться така категорія як окреме.

Окреме – є не лише одиничним, але й загальним; містить у собі одиничне і загальне, і тому не може бути тотожнім одиничному, одиничне – є лише частка окремого. З іншого боку, загальне не може існувати у вигляді групи предметів, ні в будь-якій іншій формі. Загальне завжди є лише стороною, моментом, якістю окремого – окремих предметів, класів, груп.

Будь-яке окреме є єдністю протилежностей. Воно одночасно і одиничне, і загальне. Через свої неповторні риси, якості, воно виступає як одиничне. Але через сторони, що повторюються в інших явищах, процесах, воно виступає як загальне. Будучи протилежними сторонами окремого, одиничне і загальне не просто існують в окремому, але органічно пов’язані між собою і за певних умов переходять одне в одне: одиничне стає загальним, загальне – одиничним.

Філософською аксіомою є те, що в світі немає двох абсолютно тотожних речей, явищ, процесів, навіть при повній схожості, вони в чомусь різні. Така відмінність одиничностей фіксується категорією «особливе».

Особливе – це філософська категорія, яка виступає не просто проміжною ланкою між одиничним і загальним, а поєднує їх начала в рамках цілого. Категорія особливого – важлива ланка в ланцюгу пізнання.

Особливе – це не лише певний стан окремого, а те в окремому (в його стані, в змісті сутності), що відрізняє його від іншого окремого. А.П. Шептулін стверджує, що, оскільки одиничне вказує на відмінність тих чи інших явищ, воно завжди виступає як особливе. Однак, це не означає того, що одиничне і особливе тотожні між собою. Все одиничне є особливим, але не все особливе є одиничним. Особливим може бути і загальне, якщо загальне відрізняє одне явище від іншого. Отже, поняття особливого ширше, ніж поняття одиничного.

Особливе позначає диференціацію якісної визначеності, виступає як єдність сутності і явища.

Сутність – це внутрішній, глибинний, схований бік предмета, процесу, який визначає його природу. Для відображення сутності в теоретичному знанні слугують категорії "зв’язок", "взаємозв’язок", "взаємодія".

Сутнісне відношення – це взаємодія протилежностей, яка виражається в їх єдності. Це означає, що протилежності одна одну обумовлюють і роздільно не існують. Єдність протилежностей відбувається в їх розбіжності. Кожна протилежність самостійна остільки, оскільки вона не є іншою і є її запереченням. Отже, єдність протилежностей є протиріччя. Протиріччя і виступає сутністю речі. Для відображення категорії сутність як протиріччя використовують категорії "протилежність", "єдність", "протиріччя". Сутність проходить у своєму розвитку декілька стадій: видимість, явище, сутність 1-го порядку, сутність 2-го порядку, сутність 3-го порядку тощо. На рівні явища сутність по-являє себе і про-являє себе завдяки одиничним фактам.

Явище – це зовнішні характеристики процесу події. Категорія сутності виражає головне, основне, визначальне в предметі, таке, що зумовлене глибинними, необхідними внутрішніми зв’язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення; категорія явища відображає зовнішні властивості, процеси, зв’язки предмета, які даються пізнанню безпосередньо в формах живого споглядання. Сутність завжди виступає як внутрішній зміст явищ, прихований від безпосереднього сприйняття, явище – як зовнішнє розкриття сутності, форма її виявлення. Категорії сутності і явища нерозривно пов’язані між собою. Явище виражає якусь сторону сутності, сутність завжди проявляється в конкретних предметах або процесах. Сутність являється. Явище істотне. Сутність може розкриватися в явищі адекватно і неадекватно. Єдність сутності і явища не означає його збігу; це єдність відмінного: сутність завжди прихована за явищами. При пізнанні сутності відбувається перехід від чуттєвого сприйняття, зовнішньої констатації та опису явищ до абстрактного мислення і створення теорії досліджуваного об’єкта. У взаємовідношенні сутності і явища розкривається діалектика зовнішнього і внутрішнього, одиничного й загального, відносно істинного й абсолютно істинного, діалектика процесу пізнання як заглиблення в сутність цих категорій.

Частина і ціле – категорії, які відображають відношення між сукупністю предметів чи їхніх сторін, елементів і зв’язком, що їх об’єднує й приводить до появи у цієї сукупності нових властивостей та закономірностей, не притаманних предметам, сторонам, елементам у їхній розчленованості. Категорії "частина" і "ціле" характеризують також загальний рух пізнання, який починається з нероздільного уявлення про ціле, переходить до аналізу, розчленування цілого на частини і завершується відтворенням об’єкта в мисленні у формі конкретного цілого. Діалектика розглядає частину й ціле в їхній діалектичній єдності. При утворенні цілого виникає нова якість, яка не зводиться до суми властивостей частин; проте вона визначається саме частинами – кількістю їх і певним типом їхньої взаємодії. Тому діалектика вважає, що пізнання цілого може бути успішним лише за умови знання властивостей його частин і, навпаки, дослідження частин повинно спиратися на попереднє знання цілого. При такому підході аналіз і синтез мають застосовуватися в їхній діалектичній єдності.

Особливу складність являє органічне ціле – така форма зв’язку об’єктів, коли утворювана ними цілісність реалізує свою здатність до саморозвитку. Взаємозалежність частин тут постає не як лінійний причинний ряд, а як системна причинність: кожний елемент зв’язку є умовою іншого і зумовлюється ним.

Наступна пара біполярних категорій, яка заглиблює дослідника в сутність явища, – це категорії "зміст" і "форма".

Зміст – це категорія, яка віддзеркалює сукупність елементів, сторін, зв’язків, відносин, які створюють предмет або процес.

Форма – це категорія, яка описує принцип упорядкованості та спосіб виявлення змісту.

Г.-В.-Ф. Гегель у "Науці логіці" акцентував увагу на нерозривному зв’язку форми і змісту. Але, розглядаючи подвійну природу форми, слід зауважити, що форма речі є єдністю суперечливих внутрішньої і зовнішньої форм. Ця подвійна природа форми проявляється в тому, що зовнішня форма знаходиться в протиріччі зі змістом, а внутрішня форма більш поєднана з останнім.

Зміст і форма – категорії діалектики, що відображають діалектичну єдність суттєвих сторін явищ дійсності як певних систем у процесі їхнього функціонування й розвитку, сукупності елементів і процесів, притаманних системі, та способу їхньої організації. Зміст і форма об’єктивно не існують ізольовано, безвідносно до їхнього взаємозв’язку в певній системі. Елементи і процеси, притаманні системі, є її змістом лише як певним чином організовані, тобто лише як такі, що існують у певній формі (поза формою ці елементи і процеси не є змістом), а форма є завжди формою певного змісту, його внутрішньою структурою і зовнішнім виразом (відповідно, виступаючи як внутрішня і зовнішня форма).

Єдність змісту і форми є відношенням їхнього взаємопроникнення. Але сторони цього взаємовідношення не рівноправні. У діалектичній єдності змісту і форми визначальним є зміст. Форма не приєднується до змісту якимось зовнішнім чином, а являє собою продукт саморозвитку змісту, його певний аспект. Водночас вона не є і простим наслідком змісту, не пасивна щодо нього. Як організація змісту, форма в певному розумінні створює зміст. Ця об’єктивна суперечність змісту і форми, їхньої взаємозумовленості, взаємопокладання теоретично розв’язується з позиції розгляду змісту і форми не як застиглих сторін явищ поза їхнім розвитком, а моментів їхнього історичного становлення, а як певних систем тлумачення відповідних категорій як щаблів пізнання цього процесу.

Конкретний спосіб зміни форми залежить від природи системи, що розвивається, типу суперечності, який визначає цей розвиток, і конкретних умов. Загальні закономірності взаємовідношення змісту і форми специфічно проявляються в різних сферах дійсності (в природі, суспільній діяльності, людському мисленні). Тому застосування загальних принципів до аналізу конкретних явищ – творчий процес. Проте в цьому процесі створена за допомогою діалектичного методу ідеальна модель загальних закономірностей дає правильний логічний орієнтир для розв’язання конкретних проблем.

Аналіз явищ та процесів у категоріях змісту і форми поглиблюється в подальшому категорією "причина – наслідок". Людині здавна була притаманна переконливість у тому, що будь-яке явище в своєму виникненні і подальшому існуванні зумовлене чимось іншим, фактором, який породжує його. У стародавній філософії це загальне переконання набрало форми правила – "нічого з нічого не виникає". У подальшому буденне уявлення про загальну зумовленість речей і подій дістало своє категоріальне вираження у понятті причинності або причинно-наслідкового зв’язку – це тип відношення між об’єктами, коли один з них за певних обставин дає буття іншому. Отже, причина – це явище, подія, що зумовлює виникнення інших; наслідок – це зміни, що виникають в результаті дії певних причин. Причинна залежність має досить відносний характер. Причина і наслідок не існують безвідносно одне від одного і щодо оточуючих їх явищ: кожне з них, розглянуте в ланцюгу універсального світового зв’язку, може бути водночас і причиною, і наслідком. В одному відношенні воно – причина, в іншому – наслідок.

Зв’язки між причиною і наслідком можуть мати не тільки необхідний, але й випадковий характер.

Необхідність – це категорія для визначення внутрішнього стійкого зв’язку об’єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що за певних умов обов’язково є або повинно бути.

Випадковість – поняття, яке визначає проблематичність або необов’язковість виникнення або існування подій; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути.

Діалектика необхідності і випадковості передбачає два суттєвих моменти:

- суть першого полягає в тому, що випадковість виступає формою виявлення необхідності. Необхідність – це внутрішня тенденція, що об’єднує багатоманіття речей і процесів, вона не зводиться ні до окремого факту, ні до суми фактів. Не розчиняючись у масі явищ, необхідність, водночас, не існує поза ними, окремі випадкові події виявляють необхідність, а необхідність, яка не виявляє себе у випадковостях, – це уявна необхідність.

- другий момент акцентує увагу на випадковості як доповненні необхідності. З випадковостей будується необхідність, вона прокладає собі шлях через безліч випадковостей, при цьому випадковість завжди залишається по той бік необхідності, ніколи не зливається з нею.

Також категорія необхідності може бути розглянута через свою іншу протилежність, а саме – категорію свободи.

Свобода – це усвідомлена необхідність та дії людини відповідно до своїх знань, можливість вибору в своїх діях. Категорії "свобода" і "необхідність" відображають діалектичну суперечність між об’єктивними законами і специфікою діяльності людини як розумної істоти, яка здатна до вільного діяння. Проблему свободи і необхідності розглядали як антиномію: або все підпорядковано необхідності, тоді не може бути свободи (детермінізм), або ж є свобода, яка заперечує необхідність (індетермінізм). Спробу з’ясувати діалектичний зв’язок між свободою і необхідністю зробив Б.Спіноза, який визначив свободу як усвідомлену необхідність. Г.-В.-Ф. Гегель також розробив концепцію усвідомлення необхідності. Але свобода не тотожна свавіллю. Людина вільна в своїх думках і вчинках не тому, що вони нічим не обумовлені. Навпаки, причинна обумовленість людських думок, інтересів, намірів не відміняє свободи – вони не детерміновані одночасно. Незалежно від походження людських цілей та намірів, люди вільні оскільки, остільки мають реальну можливість вибору та переваг.

Класична філософська спадщина наголошує на тому, що абстрактної свободи не існує: свобода завжди конкретна і відносна. Навпаки, в залежності від умов, люди можуть бути вільними чи ні, якщо вони реалізували свободу в одних сферах діяльності та були позбавлені неї в інших. Ступінь свободи може бути різний від свободи волі у виборі цілей, через свободу у виборі засобів до свободи пристосування до дійсності.

Представники екзістенційної філософії наголошують на свободі як сутності, яка вивільнена від необхідності. Оскільки людина сама себе формує і повинна це робити без оглядання на будь-які зовнішні гарантії прогресу, остільки світ людини – це світ її свободи. Людині не треба боротися за свободу. Людина з самого початку вільна, вона приречена бути вільною. Вільна людина – це свого роду проект, постійно відкритий у майбутнє; людина завжди знаходиться в ситуації вибору.

Діалектика свободи і необхідності полягає в тому, що в реальній дійсності свобода присутня в необхідності в безперервному ланцюгу свободи вибору, яка реалізована людьми в минулому і призвела суспільство до даного стану розвитку. В свою чергу необхідність присутня у свободі у вигляді об’єктивних обставин і не може перетворитися у дійсність завдяки вільній свободі й діяльності людей.

Наступна пара біполярних категорій, що описують стадії проникнення в сутність процесів, – це категорії "можливість – дійсність". Їх називають модальними, бо об’єктивна реальність відображається в них з точки зору характеристик, які тільки повинні були розкритими.

Можливість – філософська категорія, яка відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність – філософська категорія, яка характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета. Можливість – об’єктивно існуюча тенденція виникнення предмета, що зумовлюється певною закономірністю. Будучи реалізованою, вона перетворюється на дійсність.

Дійсністю називають реалізовану можливість, все те, що має наявне буття. Взаємозв’язок категорій "можливість" і "дійсність" відбиває діалектичний характер будь-якого процесу розвитку. Річ, явище, перш ніж одержати наявне буття, існують потенційно у вигляді можливості, притаманної певній дійсності. Як дійсності, так і можливості властиве буття. Але це різні форми буття. Можливість і дійсність відповідно співвідносяться як потенціальне й актуальне буття явищ. Розрізняють можливості формальні й реальні, абстрактні й конкретні. Будь-яка можливість має певний ступінь імовірності реалізації. Можливість, для реалізації якої є всі достатні умови, перетворюється на дійсність.

Дійсність можна назвати здійсненою можливістю. У філософії виділяються наступні види можливостей:

• реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови;

• формальна можливість (абстрактна), можливість із низькою ймовірністю здійснення;

• неможливість – можливість з нульовою ймовірністю здійснення.

Отже, категорії діалектики співіснують саме завдяки протиріччю, яке є внутрішнім джерелом їх саморуху і саморозвитку, поглиблення і збагачення їх змісту, переходу однієї категорії в іншу, становлення і виникнення нових категорій.

Поняття і категорії, що не відображають протирічність самих речей, не можуть відобразити істину. Г.В.Ф. Гегель акцентував увагу на тому, що категорії діалектики необхідно розглядати як протилежності, що взаємодіють між собою. При такому розумінні одна категорія виступає як необхідний момент іншої.

Отже, взаємне проникнення і опосередковування як форма зв’язку парних категорій утримує в собі в якості передумови тотожність протилежностей. Саме в тотожності можна вбачати перехід категорій одна в одну як конкретну єдність протилежностей. Кожна пара логічних категорій, фіксуючи реальні суперечливі якості й відношення процесів дійсності, відображає їх не як мертві, нерухомі, а як ті, що розвиваються, переходять одна в одну. Такий перехід означає розвиток і розв’язання протиріччя, що існують між ними. В результаті розв’язання протиріч між предметами одна категорія за певних умов перетворюється в іншу: одиничне стає загальним, необхідність – випадковістю, можливість – дійсністю, наслідок – причиною тощо. Оскільки категорії переходять одна в одну, то між ними немає абсолютних розбіжностей. Те, що в одному відношенні є причиною, в іншому може бути наслідком, те, що в одних умовах є необхідністю, в інших – випадковістю.

Це пояснюється тим, що в самій дійсності немає абсолютної межі між протилежностями. Мислення, користуючись гнучкими, живими, рухливими категоріями, має можливість адекватно відображати природу як процес. Саме тотожність протилежностей як найвищий вираз гнучкості понять є найбільш адекватною формою відображення в думках людини процесу саморуху і розвитку предметів і явищ на основі боротьби протилежностей. Гегель наголошує на тому, що в тотожності слід бачити розбіжності, більше того, слід усвідомлювати внутрішню тотожність речі, яка може лише існувати саме в єдності з розбіжністю. Це внутрішнє протиріччя речі і дає можливість їй для подальшого розвитку. Тільки взаємозалежність понять, їх перехід одного в інше під час пізнання протирічної сутності речей дозволяє побачити перелив протилежностей одна в одну. В цьому складному і безперервному переході протилежностей і здійснюється діалектичний розвиток. Так, взаємодія причини і наслідку відображає таку форму зв’язку речей, в якій явище одночасно може бути і як таким, що відчуває дію іншого і таким, що діє на інше явище. Відношення зворотного переходу характеризує взаємозв’язок будь-якої пари біполярних категорій, наприклад, у процесі розвитку можливість перетворюється в дійсність, в якій вона "знімається", "заперечується", в той же час, у дійсності поєднані риси можливості, в дійсності утримується те, що було життєздатним у можливості.

Принцип подвійної єдності протилежностей допомагає зрозуміти, яким чином діалектика досягає непротирічності мислення, користуючись, разом з тим, суперечними судженнями.

Діалектична логіка не допускає логічної протирічності, за допомогою суворих та непротирічних понять вона дає можливість говорити про внутрішньо протирічні речі. Для непротирічного міркування про протирічні об’єкти необхідно перевести це міркування в площину того відношення, в якому сторони цих об’єктів, що суперечать одне одному є тотожніми в діалектичному смислі. Саме такою формою здійснення єдності протилежностей є парність категорій, в якій діалектичний розгляд предмета в процесі розвитку констатує кінець однієї стадії в розвитку і початок переходу до іншої. Іншими словами, в парних категоріях відображений один із аспектів протиріччя – аспект плинної єдності категорій. Однак, протилежність категорій є відносною. Звідси випливає важлива методологічна вимога: не догматизувати категорії, не перетворювати їх в абсолют, а підходити до них конкретно-історично, зважаючи на той зміст, яким вони наповнюються саме за цих об’єктивних обставин.

Ігнорування відносності протилежностей, зв’язку між парними категоріями призводить до метафізики і суб’єктивізму, софістики і еклектики.

Взаємоперехід категорій не є безмежним, він відбувається в певній мірі, яка обумовлена мірою самих речей. Якщо предмети, не втрачаючи своєї кількісно-якісної визначеності, знаходяться в межах певної міри, категорії діалектики також зберігають свою визначеність. Але, як тільки порушується ця міра предмета і стрибкоподібно в результаті якісних змін відбувається його перехід з одного стану в інший, категорії також взаємоперетворюються, переходять одна в одну. Взаємозалежність протилежних сторін складає перший ступінь у пізнанні руху протиріч предметів і їх відображення в діалектиці понять. Перехід протилежностей і, відповідно, понять одне в одне – це вже другий ступінь в більш глибокому пізнанні сутності діалектичного руху протилежностей.

Діалектика в об’єктивному світі починається зі зв’язку і взаємозалежності протилежностей, які потім, поглиблюючись, переходять одне в одне. Ця об’єктивна логіка руху предметів і явищ знаходить своє відображення в діалектиці понять. У цьому є яскравий прояв гнучкості категорій діалектики.

Категорії діалектики, як і всі наукові поняття, не є застиглими, раз і назавжди даними формами думки, а у відносності руху предметів і явищ дійсності зазнають якісних змін. у ході наукового пізнання цей процес обумовлює подальше збагачення, поглиблення змісту старих понять, їх конкретизацію. Виникнення нових категорій обумовлено тим, що старі категорії на певному етапі розвитку науки є недостатніми, обмеженими, що придатні лише для опису вузького кола явищ, що не здатні адекватно відобразити деякі нові процеси, які відбуваються в об’єктивній дійсності. В таких випадках виникає протиріччя між старими поняттями (формою) і новими надбаннями науки (змістом). Це протиріччя розв’язується заміною застарілих понять новими, які відображають більш глибоку сутність речей. Удосконалюючи засоби своєї абстрактної мисленнєвої діяльності в процесі пізнання, людина змінює та удосконалює категоріальний апарат свого мислення.

2. Метафізика, софістика, еклектика як альтернативи діалектики. Діалектика завдяки принципам, законам і категоріям є методом досягнення об’єктивної істини (П.В.Копнін), для неї головне – це рух до об’єктивно-істинних результатів. Характерним принципом діалектичного міркування є зв’язок всього зі всім. Протилежним діалектичному методові є метафізичний. Термін "метафізика" (те, що слідує після "фізики") був введений в I ст. до н.е. коментарем Арістотеля Андроніком Родосським.

Метафізика має три значення:

1. Філософія як наука про всезагальне, прототипом якої було вчення Арістотеля "Про перші роди сущого" (М. Гайдеґґер використовує її у вузькому значенні).

2. Особлива філософська наука – онтологія, як вчення про суще як таке. У такому значенні метафізика була застосована в наукових доробках (Декарта, Лейбніца, Спінози).

3. Філософський спосіб пізнання (мислення), сутнісною рисою якого є однобічність, абсолютизація однієї сторони пізнання.

Як і будь-яке явище, метафізика розвивалася і має дві історичні форми:

1) "стара метафізика" (XVII – XIX ст.) – мислення за принципом "або-або", заперечення всезагального зв’язку, відсутність системного погляду на світ – ось основні риси цієї історичної форми метафізики;

2) нова метафізика, яка не заперечує ні всезагального зв’язку явищ, ні їх розвитку. Її особливостями є концентрація зусиль на пошуках варіантів тлумачення, інтерпретації розвитку.

На думку П. В. Копніна сучасна діалектика спрямована не проти метафізики в будь-якій її формі як методу пізнання, що застосовується в певних межах, а проти тієї методології, яка намагається не бачити цих меж пізнання і перетворити цей метод в найсучасніший філософський метод науки.

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. У розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає, та якому належить майбутнє. З точки зору метафізики старе відкидається новим. З точки зору діалектики – у новому, в "знятому" вигляді утримується старе.

2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Метафізика вбачає джерело руху в зовнішній причині, а діалектика акцентує увагу на внутрішніх суперечностях, які і є джерелом руху.

3. У розумінні "механізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики, таким "механізмом" є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

4. У розумінні спрямованості розвитку. Метафізика стверджує, що розвиток сутності відбувається по прямій, або по колу. Діалектика виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового.

5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні.

6. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом "або – або", "або те, або інше", синтез протилежних визначень виключається.

7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика – як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ у цілому, у спробі надати завершену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому неприйнятним.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика – це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовне трактування таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, істотно збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо.

Серед інших альтернатив діалектики найчастіше згадують софістику та еклектику.

Софістика (в перекладі з грецької означає мудрість, мудрець). Софістика зароджується за часів античності, а саме: в класичний період, а софісти відомі як популяризатори і вчителі діалектики, як просвітники і першовідкривачі деяких тонкощів діалектичного аналізу. Але в історії філософська течія софістів відома в якості представників, що розтлівали діалектичне мислення, його класичну форму. Досократична діалектика втратила характер способу осмислення дійсності в її принципових контурах (яким вона була для Геракліта, для елейців і Демокріта) і стала перетворюватися в техніку вправного доведення раніше прийнятих і виставлених на показ тез, стала впроваджуватися в свого роду інтелектуальне фокусництво, в мистецтво перемагати в словесних сутичках, навіть, просто в лінгвістичну вправність, в голу риторику.

Мислення виступає не скільки як спосіб пізнання об’єктивної реальності і фіксації протиріч в ній, стільки з його формальної сторони, а саме: у вигляді мови, висловлювання, твердження, тобто, словесній формі. Предмет розмови, діалогу сам по собі софіста цікавить вже мало – за принципом софістики він може бути будь-яким, справа не в ньому. Справа у вмінні вгледіти у твердженнях співбесідника парадокс, протиріччя, пересперечати його. Тобто, софісти "відривали" поняття від його носія і оперували саме цими абстрактними сутностями. Можна назвати основні риси софістичного методу мислення і методу ведення суперечки:

1. Суто "особистісна" (тобто, спрямована на людей, їх психологію), а не "речова" (тобто, байдужа до предмета дослідження) практика переконання опонента в тім, що стверджується, безвідносно до істинності цього твердження.

2. Принципова несерйозність софістичного твердження. Переконавши людину в чомусь, він знову береться переконувати її в протилежному.

3. Корислива зацікавленість – переконання словом, що спрямоване на досягнення особистої користі, політичних цілей, слави, багатства.

4. Встановлення однобічного зв’язку при спілкуванні, підпорядкування волі слухача ораторові.

5. "Агональний" (напружений), войовничий характер софістичних методів ведення бесіди. Софіст – це борець у словесних змаганнях.

Софістика починається там, де діалектика як мистецтво аналізу понять, що виражає реальність, поступається місцем мистецтву конструювання мовлення про неї. Цілком природно те, що теоретичні складнощі, які пов’язані з діалектикою об’єктивних категорій (таких, як одиничне і загальне, частка і ціле, буття і небуття і т. ін.), перетворюються тут у предмет гри словами і закладеними в цих словах двозначностями. Тобто, суперечками суто семантичного плану. Саме цим софістика і здобула погану славу.

Прикладом софізмів можуть бути наступні:

"Скажи, в тебе є собака?"- "Так". – "А в неї є цуценята?" – "Так". – "Отже, твоя собака – мати?" – "Так". – "Значить, твоя мати – собака, а ти цуценятам – брат?".

Або софізм "купа". Одне зерно купи не становить, додавши ще зернину купи знову не матимемо. Як же дістати купу, додаючи кожного разу по одному зерну, з яких жодне купи не становить?

У даному випадку софіст навмисно не акцентує увагу на єдності кількісних та якісних показників.

Софізм "вкритий". "Чи знаєш ти цього вкритого чоловіка?" – "Ні" – "Але цей вкритий чоловік – твій батько; отже, ти не знаєш свого батька".

Софізм "лисий". "Якщо в тебе вирвати одну волосину, чи станеш ти лисим?" – "Ні". – "А іще одну?" – "Ні". – "А іще одну?" – "Ні" – тощо.

Або ще цікавий приклад софізму. "Чи перестав ти бити свого батька?" – "Так чи ні". Як би людина не відповіла, все одно факт биття батька мав місце.

Отже, софістична діалектика – це гра, але гра з дуже серйозними речами, яка врешті-решт може привести до безпринципного вирішення всіх теоретичних і практичних питань.

Одними із основних рис софістики, як філософського напрямку, були агностицизм та релятивізм.

Класичним виразом скептично-агностичного ставлення до світу є тріада Горгія:

1) ніщо не існує;

2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати;

3) якщо його можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому словами.

Дуже багато науковців, акцентуючи увагу на тому, що софісти розпочали антропологічну проблематику в філософії, наводять відомий вислів Протагора: "Людина є мірою всіх речей". Але ж це неповна фраза, її слід доповнити: "Людина є міра всіх речей, існуючих в тому, що вони існують, і не існуючих в тому, що вони не існують". Отже, окрім антропологічного аспекту тут висвітлюється гносеологічний аспект, а саме: що не може бути загальної для всіх істини, у кожної людини є своя істина (Протагор), є лише маса думок. Думок скільки, стільки й індивідів, бо кожен має своє виховання, свій досвід, розуміє світ по-своєму. А те, що приймають за істину, є лише індивідуальна думка, яку хтось зміг нав’язати іншим. Думки про світ – це моє уявлення про нього, а в кожного – своє уявлення. Отже, наслідком такої діалектики став абсолютний скептицизм стосовно можливостей пізнання зовнішнього світу. Хоча софісти переймалися проблемою "як співвідносяться зі світом наші думки про нього", "чи в змозі наше мислення пізнати дійсний світ?".

Мислення, яке зафіксоване софістами у формі мислення, що існує для "іншого", як мовно оформлене уявлення, як мова, тлумачиться також і як вираз суто індивідуального переживання, суто одиничного, неповторного стану "індивідуальної" душі.

Софісти вперше вбачають у слові той своєрідний елемент, стихію, в якій відбувається мислення. Мислення і мова ототожнюються (цьому сприяла ще та обставина, з грецької "логос" є і смисл, і мова, і значення). У результаті філософсько-логічний аспект розгляду мислення зливається з лінгвістичним, а "аналіз" мови підмінюється формальним аналізом. Яскравим прикладом такого ставлення є саме ті відомі софізми, які були наведені.

Еклектика, як ще один двійник діалектики, походить з давньогрецької – "здібний вибирати", "той, хто обирає", може бути розглянута з двох позицій.

Характеризуючи еклектику, слід зазначити, по-перше, що це методологічний засіб, заснований на використанні фактів та формулювань, що вирвані з контексту знання, а тому викривляють сутність об’єкта пізнання, або навмисне хибно тлумачать його при зберіганні видимості дотримання всіх правил логіки.

По-друге, еклектика розуміється як момент у розвитку системи знань, який характеризується наявністю елементів, що не мають єдиної теоретичної підстави і відносяться до різних, іноді взаємовиключаючих, аспектів розгляду об’єкта.

Інакше кажучи, еклектика – це поєднання різнорідних, внутрішньо не пов’язаних і, можливо, несумісних ідей, концепцій, стилів і т.ін.

В якості методологічного принципу еклектика з’явилася вперше в пізньогрецькій філософії еліністичного періоду, особливо, в римській філософії, як своєрідний вираз занепаду та інтелектуального безсилля останньої. Еклектика також широко використовувалася в схоластичних диспутах середньовіччя, коли наводилися безліч доводів "за" і "проти" певного положення. Зараз еклектика може використовуватися в рекламі, пропаганді, політиці, маніпулюючи свідомістю, що дозволяє змінювати логічні підстави і концепти згідно з поставленою метою. Умоглядність таких конструювань критикували філософи з давніх-давен, починаючи з Сократа та Арістотеля.

Другий варіант еклектики різко відрізняється від першого – як момент пізнання – еклектика часто зустрічається в періоди докорінної зміни теорій або світоглядних схем.

Розрізняють: а) конвергентну еклектику – як таку, що синтезує різнорідне в єдину систему; б) дивергентну – як типологічне розмежування єдиних раніше систем.

Конвергентною еклектикою проникнуті роботи філософів римського періоду, книги Старого Завіту, деякі філософські системи Нового часу, наприклад, деїзм. Цей вид еклектики можна розглядати як початкову норму осмислення нової проблематики, коли поняття й проблеми, які взяті з інших систем, тривалий час зберігають свої реліктові акценти і межі. Таке запозичення може бути єдиним способом впливу на стійку систему знань і штовхнути її до переосмислення.

Дивергентна еклектика пов’язана зі знаходженням у єдиних і простих термінах типологічних розбіжностей і поляризації цих значень по різних концептах. Прикладами такої еклектики можуть бути виникнення корпускулярної і хвильової теорії світла, що пов’язане з розділенням світла як об’єкта вивчення, а також поляризації значень в ряді сучасних філософських термінів. Наприклад, традиційне розуміння діяльності розкладається на репродуктивну і творчу діяльність; традиційна психофізіологічна проблема розкладається на психофізіологічний і психосоціальний аспекти.

У постмодерністській філософії "для передачі колажності, різнорідності, еклектизму об’єкта і адекватності його сприйняття використовується термін "пастіш". "Пастіш" – це "вільний політ", "клаптикова ковдра", "всяка всячина", колаж, що складається з ідей і поглядів, і містить у собі протилежні елементи, такі як, наприклад, "старе" і "нове". Техніка пастішу не визнає послідовності, логіки або симетрії і заснована на протиріччях і плутанині.

Як і будь-який інший метод пізнання, еклектика має власні позитивні та негативні риси. Позитивне значення еклектики полягає в тім, що вона забезпечує перенесення ідеї з однієї галузі в іншу, обумовлюючи тим самим евристичну функцію пізнання. В третьому тисячолітті приріст нового знання буде можливим лише на зрізі наук. Більш того, як зазначає Е. Гідденс в роботі "Дев’ять тез про майбутнє соціології", звичні "минулі міждисциплінарні кордони в гуманітарних науках поступово втратять чіткість".

Еклектика забезпечує підвалини для розвитку творчого мислення людини, застосовуючи аналогію, метафору тощо. Негативними аспектами еклектичного методу є її поверховість, формальність, відсутність глибинного аналізу сутності явища, неврахування дійсних протиріч, що лежать в основі розвитку об’єкта. Не випадково всі відомі філософи-діалектики (Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс, В. І. Ленін, Е. В. Ільєнков, П. В. Копнін) критикували еклектику як альтернативу діалектики.

В сучасній філософській літературі мусується думка про опозиційність до діалектики ще одного загальнонаукового методу – синергетики.

Термін «синергетика» походить від давньогрецького – енергія, що означає «діяльність», а «синергія» – сумісна діяльність. Синергетика виникає на зрізі фізики та хімії в першій половині ХХ століття. Це – галузь наукового знання, в якій за допомогою міждисциплінарних досліджень виявляються загальні закономірності самоорганізації стійких структур у відкритих системах. Термін «синергетика» запропонувавав Г. Хакен. Витоки синергетичного підходу містяться у математичних розробках теорії катастроф У. Стюарта, Р. Тома, в роботах якісної теорії диференціальних рівнянь Е. Лоренца, В. Арнольда, у дослідженнях процесів самоорганізації в хімічних реакціях Л.Белоусова. Нестаціонарні дисипативні структури у фізичних середовищах вивчалися С. П. Курдюмовим, Г. Г. Малінецьким. Особливий внесок у філософське осмислення тих світоглядних перспектив, що відкриває синергетика внесли І. Пригожин, О. Шноль, П. Еткінс, Н. Моїсеєв, Р. Том, С. Кримський, І. Добронравова, Ю. Саєнко тощо.

Синергетика, як загально науковий підхід, акцентує увагу на універсальності процесів, що відбуваються у живій та неживій природі, а також в першій та другій природі.

Основним поняттям у ній є поняття дисипативної системи. Автором цього поняття є І.Пригожин – бельгійський фізико-хімік, який наголошував на тому, що у природі існує новий спосіб тяжіння матеріальної системи до стихійного стану – своєрідний синтез порядку і хаосу. Специфіка дисипативної системи, як зазначає В.П.Бранський, полягає в тому, що її існування підтримується постійним обміном з середовищем, речовиною чи енергією, або тим чи іншим одночасно. Дисипативні структури відрізняються наступними якостями:

• вони поводяться як єдине ціле і структуруються, маючи інформацію про стан системи в цілому;

• дисипативні структури здатні "запам’ятати" початкові умови власного формування, проходячи через точки біфуркації, "обирати" одне з декількох можливих напрямків еволюції;

• виникнення дисипативних структур є взаємодією як необхідності, так і випадковості, але роль випадковості надзвичайно зростає і набуває вирішального значення.

Найголовніша особливість дисипативної системи полягає в тому, що вона поєднує порядок з хаосом. Порядок і хаос, замість того, щоб виключати один одного, взаємодоповнюють таким чином, що ні порядок не може існувати без хаосу, ні хаос без порядку. До речі, хаос і порядок – основні поняття синергетики. Сутність синергетики полягає в тому, що особливість розвитку дисипативної системи має бути нелінійною, здатною до самодії. Оця нелінійність розвитку (в той час, як у класичній філософії маємо лінійність розвитку, категорія «зняття» у Гегеля) є наріжним каменем всієї синергетичної парадигми.

Поняття розвитку в синергетиці пов’язується зі зростом «ступеня синтезу» порядку і хаосу, що обумовлений потягом до максимальної стійкості. В основі розвитку лежить процес відбору, який і показує, як відбувається розвиток. У зв’язку з тим, що синергетика акцентує увагу на нелінійності (поліваріантності) розвитку, то точка для розмежування еволюційної лінії отримала назву «біфуркація». Біфуркація визначає набір можливих шляхів розвитку або ж нестійкий стан системи.

Якщо дисипативна система реалізує один із можливих шляхів свого розвитку, то таке явище має назву «флуктуація».

Кожна дисипативна система проходить певні стадії розвитку і досягає критичного стану ієрархізації, тобто стає нестійкою. Після того вона розпадається, деієрархізується на більш прості системи. В синергетиці проблема ієрархізації та деієрархізації описується поняттям аттрактор. Існують простий аттрактор і «незвичний» аттрактор. Простий аттрактор – це граничний стан, до якого тяжіє порядок, а незвичний аттрактор – це стан, до якого тяжіє хаос.

Отже, розвиток системи – це складний процес ієрархізації (перехід від простого до складного) і деієрархізації (перехід від складного до простого), специфіка такого чергування залежить від поєднання особливостей системи, що розвивається, і особливостей зовнішнього середовища. Стосовно соціальних систем виокремлюються три важливих особливості їх функціонування:

1. Компенсаторний механізм взаємодії структур і елементів соціальної системи. Для зберігання стабільності складні системи можуть залучати при втратах додаткові ресурси з стійко працюючих підсистем, наприклад, зміна функціональних обов’язків з метою заміщення підсистем, що вийшли з нормального режиму роботи.

2. Синергетичний ефект. Визначене сполучення чинників призводить до того, що реальна сила їхнього комбінованого впливу значно відрізняється від сумативного впливу та кожного з них окремо. У результаті утворюється несподівано потужний, або навпаки, слабкий вплив на ситуацію.

3. "Принцип доміно". Процеси в соціальній системі досягають тієї "критичної точки", після якої йде ланцюгова реакція наслідків.

До синергетики існує різне ставлення. Деякі науковці вважають, що вона дублює категорії діалектики. Але, на думку В. П. Бранського, синергетичний підхід до соціальних явищ не зводиться до перефразування відомих істин. В результаті такого підходу формується нова система соціальних понять і з’являються нові соціальні закономірності, вікрити які без врахування цих понять було б неможливо.

З розвитком теорії самоорганізації можна говорити про відповідний стиль мислення та відповідну філософську систему. Теорію соціальної самоорганізації та інші складові синергетики пронизує імовірнісний підхід. Саме він задає вектор руху і світоглядну модель, завдяки якій здійснюються як теоретичні так і прикладні дослідження. Імовірнісний підхід зумовлює певну усталену категоріальну структуру, за допомогою якої аналізуються явища, які досліджуються. У вітчизняній філософсько-методологічній літературі в 70 – 80-ті роки імовірнісний підхід розроблявся представниками логіко-математичних та природничих наук (А. Н. Колмогоров, В. Н. Пятницін, Ю. В. Сачков, І. Т. Фролов). Обґрунтування імовірнісного підходу знайшло відображення в лекції Карла Поппера «Світ припущень: дві .нові точки зору на причинність" на XVIII Всесвітньому філософському конгресі в Брайтоні, Велика Британія, у 1988 році.

Ситуація, що склалася у філософських колах відносно синергетики нагадує стан першої треті ХІХ століття, коли внаслідок надмірної догматізації традиційної метафізики сформувався позитивизм. Певною мірою, популярність соціальної синергетики, насамперед, серед технічної та природничої інтелігенції, пояснюється розповсюдженням універсальної теорії систем, кібернетики; вона є реакцією на догматизм і надмірну заідеологізованість радянського суспільствознавства. Наука ХХ століття була присвячена пошукові істотних необхідних зв’язків між предметами, що повторюються, а синергетика показувала, що в світі окрім порядку існує ще й хаос, що перехід від одного стану в інший обумовлений моментами випадковості, і самі категорії: біфуркація, ентропія, флуктуація – свідчать про те, що увага синергетики скоректована на перехідних моментах, а сучасні соціальні трансформації є вдалою ілюстрацією саме цих процесів – невизначеність, поліваріантність шляхів подальшого розвитку, ймовірність впевненого прогнозу, оберненість прогресу, архаїзація суспільства.