Тема 7. Сучасні філософські течії

План:

1. Характерні риси сучасного суспільно-політичного життя і духовної культури ХІХ–ХХ ст. та їх відображення в філософській думці.

2. Сцієнтистськая тенденція (позитивізм, структуралізм, прагматизм, неокантіанство, неогегельянство, марксизм).

3. Антисцієнтистська тенденція («філософія життя», релігійна філософія, екзистенціалізм, герменевтика).

4. Феноменологія та психоаналіз.

Питання 1. Характерні риси сучасного суспільно-політичного життя і духовної культури ХІХ–ХХ ст. та їх відображення в філософській думці.

Поняття «процесу» (від лат. Processus – рух) орієнтує істориків філософії на послідовну зміну філософських шкіл, напрямів, вчень. Сучасний світовий філософський процес фіксує, з одного боку, тенденцію до ідейного зближення поглядів окремих типів філософування (глобалізація), з іншого – збереження національної самобутності і ментальної неповторності.

В історії філософії не має єдиної думки щодо питання про початок сучасної епохи та, відповідно, сучасної філософії. На думку одних авторів, доба модерну (від фр. Moderne – новітній, сучасний) починається від голландської революції 1580 року, на думку інших – від англійської революції 1642 року, треті вважають її початком кінець ХVІІІ століття, події американської і французької революцій, четверті – першу тріть ХІХ століття, коли відбулась промислова революція в Англії. «Сучасна» епоха ототожнюється з періодом індустріалізації, з розвитком буржуазно-демократичної системи, з поширенням експериментального природознавства.

У більшості джерел вказується, що сучасна західна філософія бере початок з 30-х років ХIХ століття. Бурхливе зростання науки і техніки обумовило інтенсивний розвиток виробництва, загострення суперечностей у соціальному житті, політичну нестійкість, і, як наслідок, відчуття кризи, що насувається. Процес поділу праці і вузька спеціалізація призвели до фрагментації людського буття і свідомості.

«Величний «Проект Просвітництва», котрий здійснювався впродовж кількох попередніх століть, не виправдав сподівань, – зазначається у програмній статті сучасного українського часопису «Практична філософія», – Повсюди бачиш моральні страждання, політичну плутанину, розбрід, духовний голод, ментальний занепад, роз'їдаючий скепсис, недовіру, зневір'я. Зростає переконання, що людина впродовж кількох останніх століть хибно інтерпретувала свою власну природу, гіпертрофувала значення науково-технічного розуму, дозволила собі трагічне, вельми ризиковане використання грандіозних сил природи заради досягнення утилітарно-прагматичних цілей, потреб, бажань. Це переконання, ставши домінантою нашої культури, поставило під сумнів «Проект Просвітництва», перетворило класичну культуру філософування на об'єкт іронії, скепсису і найгостріших інвектив. Воно ж породило гостре світоглядне розчарування щодо класичної культури філософування, послужило головною причиною відмовлення від характерних для цієї культури орієнтацій людини на глобальну перебудову світу, на тотальне оволодіння його невичерпними ресурсами, на «маніпулятивно-опікунське», жорстко контрольоване формування «нової людини», на «створення світлого майбутнього». Мислителі нашого часу, оголосивши всі такі цілеорієнтації класичної культури «атавізмами» доби, що померла, вважають, що зазначені цілеорієнтації підлягають такому самому зживанню, якому багато тисячоріч тому були піддані атавізми трайбалістської свідомості».

Усе це знайшло відображення в переосмисленні співвідношення філософії і науки, філософії і релігії в житті людини і суспільства. Зміна соціально-економічної ситуації призводить до зміни змісту проблеми методів і типів філософствування. Якщо у класичній філософії Нового часу авторитет Розуму, науки, просвітництва були безперечним, то у ХІХ столітті акценти змінюються. Традиційному просвітницькому об’єктивізмові протиставляється суб'єктивізм, раціоналізмові – ірраціоналізм (від лат. irrationalis – нерозумний, несвідомий), натуралістичному сцієнтизмові – гуманізм, фаталістичне забарвленому детермінізмові – волюнтаристський лібертизм, механістичній унітарності буття – «вітальний» універсум «життєвого пориву», «несвідомих потягів», активних «вибухів» волі тощо.

Перші ознаки «кризової свідомості» можна знайти у працях К’єркегора, Ніцше, Шопенгауера. Вони стверджують, що світ не є єдиною раціональною системою, а прогрес у науці цілком може обернутися для людини жахливими наслідками. Спроби створити універсальний і всеосяжний світогляд на тлі індивідуалізації буття є безглуздими і смішними. У Шопенгауера і Ніцше можна знайти мотиви, характерні для більш пізнього етапу у розвитку західної філософії, які почали домінувати приблизно з 20-х років XX століття.

Сьогодні світовий філософський процес складається з великої кількості напрямів і шкіл. Відповідно, існує чимало варіантів їх класифікацій. На наш погляд, найбільш вдалою серед них є та, яка в якості критерію розмежування має ставлення до науки. Згідно з цією класифікацію, можна виокремити сцієнтичну (від scientia – наука) та антісциєнтичну тенденції розвитку сучасної філософії. В основі сцієнтизму лежить уявлення про наукове знання як про універсальну культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі. Наука – це універсальне «всезнання», що містить відповіді на всі питання і дає людині абсолютну гарантію успішності її безпосередніх дій у будь-яких життєвих ситуаціях.

Сцієнтистська тенденція ґрунтується на уявленні про науку та наукове знання як найвищу культурну цінність і достатню умову орієнтації людини у світі. До сцієнтизму належать: позитивізм, структуралізм, прагматизм, неокантіанство, неогегельянство, марксизм.

Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, тлумачить науку як дегуманізуючу силу, що є джерелом трагічності людського існування. Антисцієнтистська тенденція пов'язана з тими негативними сторонами розвитку наукового знання і суспільного життя, які особливо різко виявили себе після Першої світової війни й абсолютизували антираціоналістичні ідеї раннього періоду некласичної філософії. До антисцієнтистського типу слід віднести: «філософію життя», усі види релігійної філософії, екзистенціалізм, герменевтику.

Можливо, цей поділ є досить умовним і схематичним, а, як відомо, всі схеми грішать однобічністю. У даному випадку однобічність виявляється у виділенні наскрізної проблематики, але при цьому не враховується взаємозв'язок і взаємовплив різних шкіл, а також тих тенденцій, які присутні в одному з напрямків, але актуалізуються в іншому, інколи протилежному. Так, наприклад, неможливо однозначно класифікувати такі напрямки як феноменологія,фрейдизм– наукоподібні за формою, але такі, що змістовно тяжіють до антисциієнтизму.

Приблизно з середини XX століття, у зв’язку з Другою світовою війною, з утворенням біполярної системи (капіталізм та соціалізм) та «холодною війною», з науково-технічною революцією та екологічною кризою, глобальні проблеми розвитку людського суспільства почали розроблятися вже більш масштабно. Сучасні філософи висловлюють побоювання за майбутнє людства, намагаючись знайти відповідь на питання: чи існує між людством і природою руйнівне катастрофічне протиріччя? Якщо воно існує, чи можна сказати, що таке протиріччя породжується науково-технічним прогресом? Чи реально сьогодні зупинити загибель людства і природи, і як це зробити? Лунають різні відповіді на ці та подібні питання, але все ж мислителі сучасності бачать вихід із ситуації, що склалася в розвитку загальної культури і формуванні нових людських якостей, до яких входять любов до справедливості, глобальність мислення і відраза до будь-якого виду насильства. Сучасна західна філософія намагається підкріплювати свої ідеї принципами гуманізму, ставлячи на перше місце саму людину, а не якісь безликі сіли. Виявилось, що людська свідомість, повністю орієнтоване на вирішення інструментальних завдань, насправді проходить повз головного питання – життя людини та її сенсу .

До цього слід додати, що в XIX і, особливо, у XX столітті людська цивілізація вперше набуває «зримих» рис «планетарності», вселюдськості. Зокрема і філософія вперше за всю свою історію стає реально «світовою філософією» – її провідні напрями та школи здобувають статус світових тенденцій планетарності філософської думки. Планетарність сучасної філософської парадигми, проте аж ніяк не означає її «космополітизації». Навпаки, набагато голосніше, ніж будь-коли, планетарна філософська симфонія звучить як могутня поліфонія етнонаціональних світоглядних ментальностей. Все істотнішими у визначенні суттєвого змісту філософського знання стають сьогодні визначення: французький (німецький, іспанський, арабський) екзистенціалізм; німецьке (англо-американське, італійське, французьке) неогегельянство. Останні виступають, зокрема, як характерна для новітньої філософії спроба поліфонічного (в етнонаціональному плані) прочитування філософської класики.