2. Теорія пізнання як філософська дисципліна. Проблема об'єкта і суб'єкта пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, в якому вивчається природа пізнання, його можливості та межі, співвідношення знання і реальності, суб'єкта і об'єкта пізнання, досліджуються загальні передумови пізнавального процесу, критерії істинності знання, форми і рівні пізнання.

Термін "гносеологія" походить від двох грецьких слів: gnosis – знання і logos – вчення. Отже, це вчення про знання. В сучасній літературі цей термін має два основних значення: 1) як вчення про всезагальні механізми і закономірності пізнавальної діяльності людини, про "знання взагалі", незалежно від його конкретних форм і видів; 2) як філософська концепція, предметом дослідження якої є наукове пізнання в його специфічних характеристиках. В другому випадку частіше використовується термін "епістемологія". Теорія пізнання тісно пов'язана з такими фундаментальними науками, як онтологія – вчення про суще, діалектика – вчення про всезагальні закони розвитку і пізнання, а також логікою і методологією. Оскільки суб'єктом пізнання, "центром" всієї гносеології є людина, то теорія пізнання широко використовує матеріали філософської антропології, етики, культурології, соціології та інших наук про людину. Взаємодія гносеології з науками "людського" спрямування необхідна, тому що: 1) пізнавальний процес проходить у певному соціокультурному контексті; 2) сьогодні актуальною є тенденція соціологізації гносеології, тобто процесу перетворення останньої в справжнє соціально-гуманітарне дослідження.Сучасні філософи,зокрема Л.А.Мікешина, наголошують на тому, що пізнавальна проблематика осмислюється на сучасному етапі розвитку людства філософією пізнання,до складу якої входять гносеологія,епістемологія,методологія науки.

В історії філософії існують три основних підходи, які по-різному вирішують питання пізнаваності світу: 1) пізнавальний оптимізм; 2) скептицизм; 3) агностицизм, або пізнавальний песимізм. Представники пізнавального оптимізму(матеріалісти і обєктивні ідеалісти) вважають, що явища дійсності в принципі є пізнаваними, хоча світ в силу своєї нескінченості остаточно пізнати дуже складно. Скептики, натомість, сумніваються в можливості отримання достовірних знань про світ, абсолютизуючи момент відносності в істинному знанні. Пізнавальні песимісти (агностики) заперечують можливість пізнання сутності явищ. Абсолютизуючи недосконалість чуттєвого сприйняття дійсності, агностики у своїх крайніх висновках навіть заперечують існування обєктивної реальності.

Традиційна гносеологія – це в значній мірі реалізація натуралістичного підходу до пізнання, який змінював свої форми, але не зник і сьогодні. Натуралізм проявляється перш за все в намаганні побудувати гносеологію як вчення про природу пізнання, його природних та психологічних передумовах, механізмах, якостях, у відволіканні від особистісних, культурно-історичних параметрів, що розглядалися як прояв психологізму або соціологізму. Подолання натуралізму – одна із необхідних умов становлення сучасної філософії пізнання, в якій не лише пізнавальний процес, але й сама людина, що пізнає, повинна бути "тематизована" і не зводитися до вузько гносеологічного смислу категорії суб'єкта. Саме тому виникає завдання – змінити рівень абстракції категорії "суб'єкт", розширити її зміст, залишаючись при цьому в рамках філософського підходу, який поєднує всі рівні: від емпіричного "я", свідомості взагалі, духу як цілісності мислення, діяльності до "буттєвого ядра особистості".

У сучасній гносеології акцентується увага на діалогічності та антропологічності пізнання. Кожна людина в тій мірі, в якій вона мислить творчо, здійснює своє мислення у внутрішньому, мисленнєвому діалозі з самим собою, і цей діалог подумки протікає як зіткнення радикально різних логік мислення.

На діалогічності мислення свого часу акцентували свою увагу представники німецької філософії, а саме: Кант, Гегель, Фейєрбах. Зокрема, Л. Фейєрбах вважає, що "діалектика не є умоглядний монолог, але умоглядний діалог з досвідом. Мислитель лише постільки діалектик, поскільки він – противник самого себе. Мати сумніви у самому собі – найвище мистецтво й сила... Істина полягає лише у поєднанні "я" з "ти".

Аналогічну думку висловив І. Кант: "Мислити... значить розмовляти з самим собою. ..Значить внутрішньо чути себе самого".

Процес пізнання – це процес взаємодії людини зі світом, тому він осмислюється у таких категоріях, як суб'єкт та об'єкт.