Питання 4. Розвиток філософської думки в Україні в хіх-ххі ст.

Безпосереднім продовжувачем ідей Г.С. Сковороди у ХІХ столітті став Панфіл Данилович Юркевич (1826-1874). Юркевич відстоює ідею цілісності людського духу, що не зводиться лише до розуму. Він доводить, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини – у цьому він бачить недолік раціоналізму, який вважає, що мислення є сама сутність душі, а волю і відчуття серця проголошує лише видозмінами мислення. На думку філософа, завдання, які покликане вирішувати мислення, ідуть, врешті решт, від схильностей і вимог серця. Таке розуміння походить від неоплатонізму, християнської філософії, а також від української філософії ХVII-XVIII століть. Серце, згідно з цим вченням, – це й осередок усього духовного життя, тому що в ньому народжуються наміри і бажання, рішучість і воля; серце – це також вмістилище пізнавальних дій душі, центр моральнісного життя людини, свого роду стан і вектор, що надають цілісність свідомості. «Якщо світло знання повинне зробитися теплотою і життям духу, воно повинне проникнути до серця, де б воно могло увійти у цілісний настрій душі. Так, якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за виокремлену думку, людина може вступати в боротьбу з обставинами і людьми».

Кордоцентризм як стійка світоглядна позиція закріпився в українському романтизмі. Він знайшов відображення у творчості М.В. Гоголя, П.О. Куліша, Т.Г. Шевченка, М.О. Максимовича. Його вплив на українську культуру настільки значний, що кордоцентричні мотиви можна знайти в літературі і мистецтві України й у ХХ столітті. Таємниця такого впливу багато авторів вбачають у відповідності характеристикам національної психології і світосприймання українців.

Середина ХIХ століття характеризується початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження. Основи української національної ідеї були закладені М. Максимовичем, М. Гулаком, М. Костомаровим, П. Кулішем – членами Кирило-Мефодіївського братства – суспільно-політичної і культурно-просвітницької організації, яка таємно існувала в Києві (грудень 1845 – березень 1847 р.). У центрі уваги історіософських шукань кирило-мефодіївців – звеличення українського народу, доля України, її минуле, теперішнє і майбутнє.

З Кирило-Мефодіївським братством пов'язана діяльність великого українського поета і художника Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861). І хоч він не залишив цілісних онтологічних і гносеологічних концепцій, його вплив на українську філософію важко переоцінити. Доля України – одна з головних тем поетичної творчості Т.Г. Шевченка. «Зла доля» українського народу є результат дій, з одного боку, зовнішніх ворогів, а з іншого боку – фальшивих і злих синів власної країни. Коріння цього лиха – у втраті національної пам'яті, національної гідності. У своїх міркуваннях Шевченко наголошує на моральних переживаннях конкретної людини. Смерть, віра, надія, любов, совість – ці проблеми вказують на екзистенціальну спрямованість філософствування Т.Г. Шевченко. Його філософія відноситься до «філософії трагедії», маючи на увазі не стільки теоретичні міркування цілком успішної людини про трагедію, яка лише зробила трагедію предметом свого дослідження, скільки про драматичні обставини його власного життя та прийняття ним на себе трагедії українського народу, України, що і створює світ, навколо якого будується світорозуміння Т.Г. Шевченка.

Микола Іванович Костомаров (1817-1885) відстоював ідею самобутності українського народу, його волелюбного духу, мови, культури, психології, що ставило його в опозицію до офіційної російської історіографії. Світоглядним фундаментом його поглядів були ідеї рівності людей і етносів, національного взаєморозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти. Ідеал політичного устрою Костомаров вбачав у слов'янському федералізмі, відповідно до якого кожна народність зберігала свої особливості «при загальній особистій і суспільній волі».

Пантелеймон Куліш вважав місією всього свого життя вивищення українського народу до національного самоусвідомлення. Романтизуючи історичне минуле, Куліш протиставляв самобутній шлях розвитку України ворожій і бездуховній урбанізації. Ідеалом національного способу життя Куліш вважав хутір. Це дало можливість Дм. Чижевському охарактеризувати його філософію як україноцентричну.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на Україні поширюються ідеї позитивізму, які підтримує і розвиває В. Лесевич, доповнюючи їх ідеями І. Канта. «Фахівці» поставили філософію на позиції служниці окремих наук. З цих позицій, зокрема, О. Потебня розробляє проблеми філософії мови.

У 1917-1921 роках недовгий досвід української державності обумовив підвищену увагу до соціально-філософських, етнополітичних, соціокультурних проблем. Серед мислителів, які залишили помітний слід у розвитку національної філософії і, зокрема, в теоретичному осмисленні питань державного будівництва, не можна не згадати М.С. Грушевського і В.К. Винниченка. Зокрема, М.С. Грушевський розробляв ідею самовизначення українського народу як суб'єкта історичного процесу зі своїми етнічними і духовно-культурними уподобаннями, бажаннями, ідеалами. Філософські і соціологічні погляди В.К. Винниченка викладені в його тритомнику «Відродження нації», у романах «Сонячна машина», «Нова заповідь» та інш. Як і його попередник, Винниченко підкреслює нерозривний зв'язок людини з природою, селянську основу українського суспільства, висловлює протест проти урбанізації і модернізації.

Вагомий внесок у вирішення науково-просвітницьких і освітніх задач в Україні зробив академік В.І. Вернадський. Розробка Вернадським концепції біосфери та ноосфери (сфери розуму), філософських проблем методології науки, наукового світогляду, наукової творчості й освіти, знайшла свою реалізацію в конкретно-практичній діяльності вченого в Україні. З його ім'ям пов'язане створення Української Академії Наук, Таврійського та Катеринославського університетів, Головної фізичної обсерваторії в Миколаєві, педагогічної академії в Ніжині, Комісії з вивчення Продуктивних Сил України, низки музеїв, бібліотек, інших культурно-просвітницьких установ.

Втрата Україною незалежності привела до еміграції з країни ряду визначних мислителів, у числі яких слід відзначити В.К. Липинського, Д.І. Донцова, А.Ю. Кульчицького, Д.І. Чижевського та ін. Якщо перші два дослідники присвячували свої праці, головним чином, розробці національної ідеї – «інтегрального націоналізму» (Д.І. Донцов вважається фундатором українського націоналізму), а А.Ю. Кульчицький займався переважно соціально-психологічними, антропологічними проблемами, то Д.І. Чижевський відомий як історик філософії. Його перу належать роботи, що стали класичними – «Нариси з історії філософії на Україні», «Філософія Г.Сковороди» і «Гегель у Росії».

Труднощі становлення Радянської влади в Україні знайшли відображення у філософській і літературній творчості В. Юринця, С. Семковського, П. Демчука і М. Хвильового. Однак, їх романтичні національні ідеї не могли знайти свого місця в моноідеологічній програмі перших років соціалістичного будівництва.

Подальший розвиток філософської творчості в Україні пов'язаний з відродженням у 1944 році філософського факультету в Київському університеті і створенням у 1946 році Інституту філософії АН УРСР. Саме при Інституті філософії сформувалася так звана Київська філософська школа, початковий період діяльності якої пов'язаний з іменами П.В. Копніна і М.Л. Злотіної. Для цієї школи характерне специфічне трактування розуміння філософії як форми світогляду, синтез діалектики, теорії пізнання, логіки, філософської антропології, аксіології, відкритість і діалогічність із західними філософськими новаціями, зокрема, з екзистенціалізмом і т.д.

Ці тенденції знайшли розвиток у роботах В.І. Шинкарука, М.В. Поповича, О.Я. Яценка, І.Ф. Надольного, С.Б. Кримського та ін. У фокусі уваги цих дослідників, як і раніше, знаходяться суперечливі, що помітно загострилися останнім часом, відношення в системі «людина – суспільство – природа».

Резюмуючи матеріал даної теми, слід зазначити, що філософська думка в Україні пройшла тривалий шлях свого становлення, виробила власне оригінальне бачення «вічних філософських проблем». Філософія на Україні виникає як форма самореалізації народу, вона ґрунтується на культурних традиціях народу і водночас вбирає кращі здобутки цивілізації. Високий теоретичний рівень осягнення й глибина постановки проблем дозволяють розглядати вітчизняну філософію в контексті світового пошуку мудрості, порівнювати здобутки й визначати перспективи розвитку. У всі часи вітчизняні мислителі шукали шлях до великої людяності, суспільної злагоди і самореалізації особистості, виявляючи домінуючі риси української ментальності: антеїзм, персоналізм, кордоцентризм, екзистенціальність тощо. Бачення в людині Людини як засіб для досягнення мети – визначальний принцип дослідницької діяльності, правотворчості і правозастосування.