ПИТАННЯ ДЛЯ ІСПИТУ З КУРСУ «МІЖНАРОДНЕ ПУБЛІЧНЕ ПРАВО»

1. Визначення міжнародного права в його еволюційному розвитку.

В сучасному світі вченими запропоновано понад тисячу різноманітних визначень міжнародного права, але їм так і не вдалося дійти згоди навіть з найбільш принципових питань. Для прикладу можна навести дві крайні точки зору в розумінні міжнародного права.

Одна група вчених наполягає на тому, що міжнародне право — це система юридичних норм, які створені визнаними і вповноваженими на те суб'єктами міжнародного права і регулюють відносини між ними. Інша вважає, що міжнародне право — це сам процес прийняття і втілення в життя владних рішень. Він зводиться до одночасної реалізації трьох завдань: 1) застосування чинних норм міжнародного права; 2) ліквідацію небездоганних минулих правових рішень; 3) встановлення цілей у спільних інтересах суб'єктів і забезпечення їх засобами досягнення.

Для першої групи вчених більш важливою є статика міжнародного права, для другої — динаміка. Розуміння міжнародного права першими більше відповідає природі того права, яке функціонувало від Вестфальського миру 1648 р. і до Другої світової війни. Для нього характерна невелика динаміка змін, безумовне сповідання державного суверенітету, визнання волі та інтересу держави як основного фактора міжнародного правотворення. Після прийняття Статуту ООН міжнародне право розвивається надзвичайно динамічно, що служить підставою для обґрунтування другої позиції.

Сьогодні погляд на міжнародне право лише як на систему норм явно недостатній і застарілий. Воно не обмежується системою норм і не завершується створенням норми. Таке розуміння норми характерне для гіпертрофовано статичного погляду на право, коли держава формулює й застосовує норми права. Право в таких випадках більше є засобом утримання в покорі інших, ніж засобом регулювання відносини і визначення прав і обов’язків. І сучасна міжнародна спільнота відходить від такого розуміння права, про що свідчить численні наміри держав, виражені у їхніх Конституціях, про побудову правової, демократичної держави, розвитку громадянського суспільства тощо.

Водночас визначати міжнародне право лише як процес прийняття рішень небезпечне зведенням права до застосування сили, відривом процесуальних компонентів міжнародного права від матеріальних (головною з яких на будь-якій стадії розвитку залишається система норм), невиправданою ревізією чинного нормативного комплексу (а можливо, і його нехтуванням), ототожненням міжнародного права з програмою його розвитку.

Отже, як один із варіантів можна сформулювати таке визначення: міжнародне право — це система юридичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини, співробітництва, це рішення і правові засоби їх застосування, прийняті повноважними суб'єктами для реалізації спільних інтересів.

З давніх часів до сьогодення наукою запропоновано понад тисячу різних визначень

міжнародного права. І до цього часу вченим не вдалось домовитися навіть з найбільш

принципових питань. Визначення міжнародного права пропонуються в залежності від того, якої

школи, теорії чи концепції дотримуються автори.

Позитивістська школа будує визначення МП на таких постулатах:

1. основний компонент - система норм;

2. основний суб’єкт – держава;

3. основна функція - регулювання міждержавних відносин;

4. основна мета – мир і безпека між народами.

Інколи включають і засіб захисту – примус, що є більш спірним.

Визначення МП прихильниками природно-правової школи часто містять:

1. поняття природного розуму, справедливості, моралі, етики;

2. центральний суб’єкт – фізична особа;

3. головне джерело – умови життя;

4. основний компонент – біологічні норми як чинник життя людини;

5. об’єкт регулювання – міжнародні відносини як міжіндивідуальні, міжгрупові зв’язки.

Прихильники соціологічної школи МП наголошують на важливості факту, реального

становища, а не норми права. Школа реалістів визначає МП через силовий компонент, процес

прийняття владних рішень.

Радянське розуміння міжнародного права засновувалася на консенсуальній теорії (теорії

узгодження воль держав), яка була розроблена Г.І. Тункіним і зводилася до наступного:

1. міжнародне право як загальна система повинно бути визнано усіма державами, а тому є

виразом їхньої волі;

2. держави можуть утриматись від згоди на таку систему права і відмовитись від неї;

3. створення нових норм або відміна старих норм звичаєвого права вимагає згоди держав;

4. держава, яка не дає згоди на звичаєву норму права, вільна в будь-який час відмовити в її

застосуванні щодо неї;

5. будь-яка держава вільна здійснити її суверенне право відмовити застосуванню норм

звичаєвого права на тій підставі, що вона не відповідає її державній волі.

Переважна більшість західних дослідників МП заперечує концепцію узгодження воль

держав з таких причин:

а) не можна ставити волю держави в основу формування міжнародного права, коли

відсутній об’єктивний механізм його формування;

б) під узгодженням волі розуміється процес, наслідком якого є не спільна воля, а окремі

волі, отже саме узгодження не є необхідним;

в) на практиці жодна держава не може відкинути норми системи міжнародного права, що

склалася до утворення цієї держави;

г) звичай створюється на однаковості практики і opinio juris, а не виключно на згоді

держав;

д) практика Міжнародного Суду ООН не підтверджує твердження про недійсність для

держави норм міжнародного права, на які вона не давала згоди;

е) якщо погодитись, що держава може заперечити застосування до неї звичаєвої норми

МП, якщо ця норма не відповідає її теперішній волі, то можна досягти результату, коли держава

буде зв’язана лише власною волею, що взагалі суперечить природі МП.

Сьогодні погляд на міжнародне право лише як на систему норм явно недостатній і

застарілий. Право не обмежується системою норм і не завершується на створенні норми. Право

– це і правові аксіоми, правові ідеї, правові гіпотези і версії, концепції правового акту, юридична

техніка, правові поняття і визначення, правові стандарти, правові презумпції, юридичні

конструкції, правові поправки, правові примітки, правові класифікації, правові символи, правові

фікції, правові застереження, правила застосування норм права тощо. Поряд з цим не слід

визначати МП лише як процес прийняття рішень, відривати процесуальні компоненти МП від

матеріальних (насамперед, системи норм), ототожнювати МП з програмою його розвитку.

Таким чином, для навчальних цілей можна сформулювати таке визначення МП:

Міжнародне право – це система юридичних норм, які регулюють міжнародні

відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітництва, це рішення і правові

засоби їх застосування, прийняті повноважними суб’єктами задля реалізації спільних

інтересів.

2. Особливості міжнародного права порівняно з національним правом.

1. особливий спосіб створення норм: у міжнародному праві — самими суб'єктами права (насамперед державами), у внутрішньодержавному праві — законодавчими, виконавчими, а в деяких правових системах — і судовими органами;

2. особливі суб'єкти права: в міжнародному праві — держави, міждержавні організації, народи і нації, що борються за незалежність (держави у стані утворення), державоподібні утворення і лише частково і в суттєво обмеженому обсязі фізичні особи; у внутрішньодержавних правових системах — як правило, фізичні та юридичні особи, органи державної влади й місцевого самоврядування, політичні партії, громадські організації, інші соціальні об'єднання;

3. особливі предмети правового регулювання: в міжнародному праві — відносини між суб'єктами міжнародного права; у внутрішньодержавному праві — відносини між суб'єктами національної системи права, які перебувають у межах юрисдикції конкретної держави;

4. особливі об'єкти права: в міжнародному праві - міжнародні відносини, які складаються з приводу певних матеріальних і нематеріальних благ; у національному праві внутрішньодержавні відносини, які складаються з приводу тих самих благ і благ, що перебувають цілком у юрисдикції конкретної держави;

5. особлива соціальна сутність права: норми міжнародного права мають загальнодемократичний характер, норми внутрішньодержавного права завжди збігаються з сутністю держави правотворця (соціалістичні, буржуазні тощо);

6. особливий характер побудови системи права: міжнародне право — координаційна система права; внутрішньодержавні системи — субординаційні;

7. особливі джерела права: в міжнародному праві — міжнародний договір, міжнародний звичай, рішення міжнародних міждержавних організацій і деякі інші; у внутрішньодержавному праві — закони та підзаконні акти;

8. особливий порядок застосування примусу для дотримання норм міжнародного права: у міжнародному праві примус здійснюється самими суб'єктами права на індивідуальній чи колективній основі, на основі діючих принципів і норм у межах, зазначених чинними міжнародними договорами і звичаями; у внутрішньодержавному праві примус здійснюється тільки державними органами в межах повноважень, окреслених національним правом.

3. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право.

Міжнародні відносини не обмежуються тільки міждержавними, міжвладними контактами основних суб'єктів міжнародного права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і юридичними особами різноманітних держав, на рівні міжнародних неурядових організацій, які регулюються або національним правом відповідної держави або нормами міжнародного приватного права.

Як зазначалось вище, міжнародне публічне право - це сукупність юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права.

У свою чергу, міжнародне приватне право — це система юридичних норм, спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з "іноземним елементом".

Міжнародне приватне право (МПрП) остаточно сформувалось як незалежна галузь права в XIX ст. Раніше воно розглядалось як частина інших галузей права.

Спочатку такий термін застосовували у країнах Європи та Латинської Америки, а пізніше і в країнах загальної системи права (common law), хоча там йому так і не вдалося витіснити традиційний термін "колізійне право" (conflict of laws). На думку К. Ліпстайна, Г. Парра-Арангурена, термін МПрП не є ні міжнародним, бо більшість його норм створена "національним" законодавцем, ні приватним правом, оскільки воно не стосується лише приватноправових відносин. Окрім того, деякі автори вказують на те, що у сучасному праві відбувається "публіцизація" приватного права завдяки ширшому втручанню держави у сфери приватних інтересів людини.

Однак загалом більшість юристів МПрП визначає як галузь національного, а не міжнародного права, оскільки воно має міжнародний предмет регулювання, але інші джерела. Термін "колізійне право" є занадто широким, оскільки його можна тлумачити як такий, що охоплює не лише колізії між приватним правом різних країн, але й колізії у сфері публічного права.

Поняття "міжнародне приватне право" має різний зміст у різних національно-правових системах. Водночас, основа МПрП залишається незмінною — колізійні норми, за допомогою яких визначають ситуації, коли застосовується національне приватне право, а коли іноземне приватне право. Підручники з МПрП дедалі частіше включають ще й такі питання, як міжнародний цивільний процес і навіть колізійні питання публічного права (міжнародне кримінальне право, міжнародне адміністративне і міжнародне валютне право).

Обговорюється також питання, чи є МПрП частиною публічного або приватного права. Відповідь на це питання залежить від того, де проводиться межа між приватним і публічним правом, а також від особливостей правової системи окремої країни.

У сучасній доктрині стосовно місця МПрП в юридичній системі склалося три основних підходи. На думку представників першого підходу, міжнародне право у широкому смислі складається з МПрП та МПП. Прихильники другого підходу переконані, що МПрП входить у систему внутрішнього права держави. Водночас, деякі з них виділяють МПрП як самостійну галузь права. Представники третього підходу розглядають МПрП як "полісистемний комплекс", що складається з двох видів норм МПрП: міжнародно-правових норм і внутрішньодержавних норм (О. Макаров, Р. Мюллерсон, К. Разумов, В. Храбсков).

Загалом спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права, оскільки вони:

• у широкому розумінні регулюють міжнародні відносини;

• їх загальні засади стосуються основних принципів міжнародного публічного права;

• і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві завжди є визнання правосуб'єктності іншої держави;

• міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть суперечити принципам міжнародного публічного права, встановлюючи у такий спосіб загальні правові умови міжнародного співробітництва в різних галузях.

У зв'язку з цим деякі науковці вважають недоцільним виділяти міжнародне приватне та публічне право як окремі галузі права.

Але окрім спільних рис існують і відмінні. Розмежування між МПрП і МПП можна здійснювати на таких підставах:

- за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави і нації, що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному приватному праві - фізичні та юридичні особи. МПП лише делегує свою юрисдикцію окремим іншим суб'єктам;

- за предметом правового регулювання: у міжнародному публічному праві - це міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві - міжнародні приватноправові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);

- за джерелами: міжнародний договір, міжнародний звичай та ін. у міжнародному публічному праві, а також національне законодавство, міжнародні договори та ін. в міжнародному приватному праві;

- за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві - це узгодження волі держав; у міжнародному приватному праві - подолання колізій;

- за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві передбачається міжнародно-правова відповідальність, у міжнародному приватному праві — цивільно-правова;

- за сферою дії: у міжнародному публічному праві її можна визначити як глобальну (охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного права), а в міжнародному приватному праві вона має національні межі (у кожній державі є своє міжнародне приватне право).

Таким чином, співвідношення міжнародного публічного права і міжнародного приватного права характеризується їх взаємозв'язком, який зумовлений тим, що вони регулюють міжнародно-правові відносини, які виходять за межі однієї держави і пов'язують дві або більше держав (у тому числі внутрішньодержавні відносини, які випливають із зазначених міжнародних).

4. Джерела міжнародного права.

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається дискусійним. На сьогодні серед різноманітних поглядів вітчизняних і зарубіжних учених на це питання можна знайти такі, що визнають джерелом саме міжнародне право і все, що знаходиться за його межами, і такі, що взагалі не визнають цього поняття. Більшість теоретиків і практиків міжнародного права (незалежно від школи або напряму) під формальними джерелами міжнародного права мають на увазі фактичний наявний на даний час матеріал, з якого фахівець-міжнародник визначає юридично обов'язкові правила, які можна застосувати до конкретної ситуації. Такий матеріал поділяють на п'ять основних категорій, або форм, які закріплені у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН „Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує: а) міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, напевно визнані державами, що є сторонами спору; б) міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) з застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм». Застереження ст. 59 Статуту формулює таке правило: „Рішення Суду обов'язкове лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише в даній справі”.

Крім того, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання про „м'яке” право, яке становлять резолюції міжнародних організацій і конференцій, політичні домовленості, рішення міжнародних судових установ і деякі інші акти.

Щодо ієрархії джерел міжнародного права, то на відміну від внутрішньодержавного права джерела міжнародного права не мають чіткого підпорядкування. Можна говорити лише про імперативні норми jus cogens, які визнаються міжнародним співтовариством загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме, і якщо в момент укладення міжнародного договору, він суперечить імперативній нормі, то він оголошується нікчемним. Прикладами таких норм є принципи сучасного міжнародного права: суверенна рівність держав, сумлінне виконання взятих на себе зобов’язань, вирішення міжнародних спорів мирними засобами тощо.

Водночас і міжнародному праву не чужа властивість пріоритетів джерел міжнародного права. Так, Статут ООН є сьогодні найавторитетнішим утіленням основних загальновизнаних принципів міжнародного права, які мають імперативний характер (імперативні норми jus cogens визнаються міжнародним співтовариством загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме. Прикладами таких норм є принципи сучасного міжнародного права: суверенна рівність держав, сумлінне виконання взятих на себе зобов’язань, вирішення міжнародних спорів мирними засобами тощо). Усі договори, що суперечать йому, є недійсними. Договори, які вміщують імперативні норми міжнародного права, мають перевагу перед міжнародними договорами, що формулюють диспозитивні норми.

Визнається пріоритет міждержавних договорів перед міжурядовими, міжурядових — перед міжвідомчими. Універсальні договори мають перевагу перед регіональними, регіональні — перед локальними і партикулярними. Зазначені критерії не є стійкими, визнаними в міжнародному праві у договірному порядку. Вони можуть сприйматися тільки як спроба теоретичної класифікації джерел міжнародного права, а не як стала класифікація їх за юридичною силою.

Норми міжнародного звичаю мають однакову юридичну силу з нормами міжнародного договору. Тому між договором та звичаєм діють принципи „наступний закон має переважну силу перед попереднім”, „спеціальний закон має переважну силу перед загальним.

Виникнення нової імперативної звичаєвої норми скасовує відповідні договірні норми — і навпаки. Але при цьому слід мати на увазі, що це правило стосується одних і тих самих суб'єктів. Не може звичаєва норма, що діє між одними державами, скасовувати договірну норму, що діє між іншими державами, і навпаки.

5. Класифікація норм міжнародного права.

Норми міжнародного права можна класифікувати за такими критеріями:

1) за сферою дії — універсальні, регіональні та партикулярні. Універсальні норми діють у глобальних масштабах і мають загальнообов'язкову силу. Основною формою вираження цих норм є міжнародні звичаї. Прикладами універсальних норм є основні загальновизнані принципи міжнародного права, положення таких універсальних багатосторонніх договорів, як Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. та ін. Регіональні норми регулюють

відносини в межах певного географічного регіону між державами, що розташовані в ньому. Партикулярні норми регулюють відносини держав незалежно від географічного регіону. У більшості випадків вони містяться у двосторонніх угодах;

2) за юридичною силою - імперативні та диспозитивні. Імперативні норми регулюють найважливіші міжнародні відносини, що стосуються всезагальних інтересів. Вони багато в чому визначають характер усього міжнародного права. Порушення імперативної норми заподіює шкоду усьому світовому співтовариству. Характерна особливість імперативних норм полягає також у тому, що вони є певними критеріями юридичної чинності інших норм міжнародного права. Згідно зі ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. «імперативна норма загального міжнародного права є нормою, яка приймається та визнається міжнародним співтовариством держав загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий саме характер». Ця ж стаття оголошує нікчемним міжнародний договір, «якщо в момент укладання він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права». Прикладами таких норм є принципи сучасного міжнародного права: суверенна рівність держав, сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань, вирішення міжнародних спорів мирними засобами та ін.

Диспозитивні норми закріплюють право сторін відступити від їхнього змісту й обрати інший варіант поведінки, який самою нормою прямо не передбачений. У разі якщо сторони не обрали цей інший варіант поведінки, вони зобов'язані суворо дотримуватися приписів диспозитивної норми. За її порушення сторони несуть міжнародно-правову відповідальність;

3) за функціями в системі міжнародного права — матеріальні та процесуальні. Матеріальні норми визначають конкретні права й обов'язки сторін щодо певного об'єкта міжнародно-правового регулювання. Процесуальні норми встановлюють порядок створення та реалізації матеріальних норм

(правила процедури міжнародних конференцій та організацій, процедури вирішення міжнародних спорів та ін.);

4) за способом створення та формою вираження - норми звичаєві, договірні та ті, що містяться в рішеннях міжнародних організацій, що мають нормативні властивості;

5) за способом регулювання — зобов'язальні, уповноважувальні, заборонні та відсильні. Зобов'язальні норми закріплюють обов'язки учасників конкретних міжнародних правовідносин. Уповноважувальні норми встановлюють певні права взаємодіючих учасників міжнародних відносин. Заборонні норми містять заборони на здійснення певних дій або на утримання від них. Відсильні норми зобов'язують керуватися правилами, що містяться в інших нормативних актах. Відсильна норма може відсилати і до неправових актів (наприклад, до рекомендаційної резолюції міжнародної організації). У цьому разі відповідне положення неправового акта для регулювання цього правовідношення наділяється юридичною силою;

6) за часом дії - строкові та безстрокові. Існування строкових норм визначається або чіткими часовими межами, або залежністю від настання чи ненастання будь-яких юридичних фактів. Безстрокові норми характерні для мирних договорів про дружбу та співробітництво, статутів міжнародних міжурядових організацій. Усі імперативні норми також є безстроковими.

6. Звичаєві та договірні норми міжнародного права.

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значимості, поширеності й інтенсивного застосування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права.

У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

— процес створення договірної норми в хронологічному плані коротше процесу створення звичаєвих норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права при створенні договірної норми мають більш виражений характер;

— процедура укладання, виконання і денонсації договорів детально розроблена і закріплена в кодифікованих міжнародно-правових актах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року);

— договірна форма надає більше можливостей для узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша.

Міжнародний порядок — це правило поведінки, що у результаті кількаразового повторення протягом тривалого часу набуло мовчазного визнання суб'єктів міжнародного права і виконується ними в їх міжнародній практиці в якості звичайної міжнародно-правової практики.

Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юридичному смислі цього слова». В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційнх процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин.

Становить інтерес проблема співвідношення міжнародного договору і звичаю.

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи:

— договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб'єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу — угода суб'єктів, що їх створюють;

— обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі суб'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держава або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не може довільно відмовитися від виконання узятих на себе зобов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують дотримання одного з основних принципів сучасного міжнародного права — «pacta sunt servanda», закріпленого в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвенції про право договорів 1969 року й інших документів. У своїй практиці держави повинні суворо додержувати цього принципу і виходити з того, що всі правомірно діючі норми незалежно від форми їхнього вираження повинні точно виконуватися;

— недотримання або порушення як договіру, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права;

— обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і, відповідно, право на існування;

— спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір них норм. Міжнародній практиці держав відомі чис ленні випадки, коли ті самі правила поведінки для од них держав існують у договірній формі, а для інших

— у формі міжнародних порядків. Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно- правові норми в якості звичаєвих міжнародно-право вих норм. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Укра їна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року. Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в якості договірних норм, а для України до указаного терміну — у якості міжнародного звичая. За рахунок таких змішаних норм, що існують одночасно в двох фор мах, розширюється коло суб'єктів, що однаково засто совують міжнародне право.

Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним.

Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй йшли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації пронадання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році.

Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження:

— ці розходження кореняться в засобах створення договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з активних дій держав (або інших суб'єктів), направлених на досягнення саме такого результату, як писана норма. Звичай може виникнути не тільки з активних, але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад відсутності заперечень проти практики держави або ряду держав;

— договір має чітко виражений у часі процес створення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня 1958 року і створила в цей період чотири документи. Момент вступу договірної норми в силу також визначений у часі. Таким чином, писана норма характеризується наявністю тимчасового показника, із якого починається існування даного джерела. Відкриті для підписання в результаті роботи згаданої конференції конвенції набрали сили: Конвенція про територіальне море і прилеглу зону — 10 вересня 1964 року, Конвенція про відкрите море — ЗО вересня 1962 року, Конвенція про континентальний шельф — 10 червня 1964 року і т.д. Писані норми набирають сили або відразу після підписання, або після здання державі-депозитарію (хранителю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або документів про приєднання. Моментом вступу документа в силу вважається час здання останньої з необхідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатковий термін — зазвичай тридцять днів. Так, Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, від 22 квітня 1968 року набрала сили після здання п'ятого Документа; Пакти про права людини 1966 року набрали сили після здання 35 документа і т.д.

Як правило, процес становлення звичаю прос лід жується з трудом, час його формування може бути зазначений лише приблизно. Ця обставина дуже утруднює застосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права;

— факт існування конкретного договору, тобто писаної норми, може бути підтверджений посиланням на текст документа. Доказом же існування звичаєвої норми слугує винятково практика держав або, у крайньому випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, наприклад використання переваг, що витікають з існування звичаю; включення звичаю у внутрішнє законодавство якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свідчать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів виконання і дотримання даного звичаю, а також така своєрідна форма доказу, як відсутність протесту проти певних дій держав, що застосовують звичай. Для прикладу можна посилатися на міжнародно-правовий звичай установлення ліміту територіального моря від 3 до 12 морських миль. Даний звичай був визнаний 96 із 116 держав, що мають вихід у відкрите море. Про це свідчив насамперед той факт, що цей звичай був включений у національне законодавство цих держав про встановлення й охорону державних кордонів. Так, Радянський Союз, що мав 12-мильне територіальне море, відбив це в Положенні про охорону державного кордону СРСР від 5 серпня 1960 року (зі змінами, внесеними в ст. 3);

— явне розходження договору і звичаю виявляється при порівнянні засобів їх вираження зовні. Необхідність для договору писемної форми обумовлює наявність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, формулювань, певної компактності, що дає можливість його промульгації. Перераховані якості писаної норми забезпечують її швидке відшукування і застосування, на відміну від звичаю, що не володіє цими перевагами;

— писана норма підлягає тлумаченню у випадку виникнення неясностей або ускладнень при її застосуванні; у випадку незгоди з якимись окремими положеннями такої норми держава має можливість висловити свою особливу позицію шляхом заяви застереження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її частини. Так, СРСР зробив застереження під час підписання Конвенцій 1958 року з морського права, Женевських конвенцій 1949 року про захист жертв війни, Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року та ін. Робить застереження до міжнародних договорів і незалежна Україна. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, що завжди робиться в писемній формі;

— писана норма має ще одну, мабуть, найважливішу для цього періоду розвитку міжнародного права перевагу перед звичаєм: звичай завжди йде слідом за практикою, лише фіксуючи її. Навпаки, писана норма в ряді випадків сама створює практику, установлюючи правила обов'язкової поведінки держави в нових галузях співробітництва або вносячи зміни в попередні норми. Наприклад, практика освоєння Місяця і небесних тіл ще не склалася, але основні принципи, яким вона повинна бути підпорядкована, вже узгоджені і прийняті державами. Вони зафіксовані в писаних нормах Договору про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, Місяця и небесних тіл 1967 року;

— тільки з писаною нормою пов'язаний такий прогресивний інститут сучасного міжнародного права, як кодифікація. Договір як правова форма є й основним інструментом і кінцевою метою кодифікаційних робіт, незалежно від того, кодифікується договірне або звичаєве право. В даний час роботи з кодифікації охопили практично всі основні галузі й інститути міжнародного права, включаючи загальні принципи, тобто найважливіші керівні норми сучасного міжнародного права. Успішно завершені роботи з кодификації морського, консульського, дипломатичного права, йде робота з кодифікації основних норм про відповідальність держав.

Перераховані розходження свідчать на користь договору як джерела міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, цілям подальшого розвитку самого міжнародного права в сучасну епоху.

Незважаючи на перераховані переваги договірної форми, рано було б робити висновок про марність звичаю, він має усі права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно-правової матерії, складаються і застосовуються донині. Таким чином, як і раніше правомірне твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується двома видами джерел.

7. Міжнародний звичай як джерело міжнародного права.

Міжнародний звичай – це правило поведінки, яке конституйоване загальною практикою.

Для універсальних звичаїв необхідне загальне визнання. Визнання регіональних і

партикулярних підтверджено рішеннями Міжнародного Суду. У справі про португальсько-

індійський спір щодо права проходу по індійській території (1960), Суд вирішив: "партикулярна

практика лише між двома державами, яка визнається ними як правова, дає підстави для визнання

звичаєвої норми, яка діє між ними".

Необхідно розрізняти міжнародний звичай і міжнародну звичку. Звичка є юридично не

обов’язковим правилом поведінки, а міжнародний звичай і загальні принципи права можуть

визнаватися і без міждержавної практики.

Міжнародний звичай (МЗ) і міжнародний договір (МД) є універсальними джерелами

міжнародного права, але вони мають суттєві відмінності:

1. В МД можна простежити чітку різницю між правотворчою процедурою і нормативним

результатом, в МЗ правотворча процедура і нормативний результат не мають процедурної

відокремленості.

2. МД створюється в рамках формальних переговорів, МЗ - завдяки практиці держав.

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

12

3. Форма існування МД - конкретний правовий акт, МЗ - правило поведінки держав,

закріплене їх практикою.

4. Завдяки МД можна сформувати як загальні так і конкретні рішення, МЗ формує лише

основні правові принципи, керівні засади.

5. МД є джерелом практично всіх галузей міждержавних відносин, МЗ не може бути

джерелом правового регулювання тих галузей міжнародних відносин, які потребують детальної

регламентації.

6. МД властивими йому засобами регулювання сприяє розвитку нових міжнародних

відносин, МЗ базується на існуючій практиці.

7. В МД норми регіонального й партикулярного характеру переважають над

універсальними, в МЗ переважають норми універсального характеру.

Звичай заповнює відповідні прогалини в міжнародному праві на випадок відсутності

конвенційного регулювання. Часто звичай регулює міжнародні відносини паралельно з

міжнародним договором. Міжнародний звичай є основним регулятором відносин між державами

– не учасницями міжнародного договору й державами-учасницями договору з державами - не

учасницями.

Міжнародний звичай застосовується між державами-сторонами міжнародного договору

в таких випадках:

І) для регулювання відносин, які виникли до вступу договору в силу (Віденська конвенція

про право міжнародних договорів, ст. 4);

ІІ) для регулювання відносин, які виникли після вступу договору в силу (паралельне

регулювання), а саме:

1) якщо в галузі відносин діють загальновизнані принципи й норми міжнародного

права;

2) якщо міжнародні договірні й міжнародні звичаєві розпорядження близькі, але не

тотожні;

3) якщо конвенція закріплює зовсім нові норми, держави користуються

міжнародним звичаєм щодо старих юридичних фактів;

4) коли важко встановити момент "перетворення" звичаєвої норми в договірну;

5) якщо договірна норма уточнює звичаєву;

6) коли конвенційна норма закріплює лише принципові вимоги звичаю, а нові

звичаї розвивають ці положення;

7) коли міжнародний договір стає доказом існування міжнародного звичаю;

8) коли міжнародний договір виконує функцію кодифікації міжнародних звичаїв;

9) коли міжнародний договір підписаний (ратифікований), але не вступив у силу;

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

13

10) коли в міжнародному договорі визначається, які міжнародні звичаї можуть

застосовуватися;

11) коли звичай складається в ході розробки міжнародного договору (до його

укладення);

12) коли міжнародний договір укладається для тлумачення міжнародного

звичаю.

Свідченням наявності міжнародного звичаю є:

а) міжнародна практика (прецеденти);

б) opinio juris sive necessаtis (думка, яка визнає цю практику за юридичну норму);

в) тривалість застосування.

Для створення міжнародно-правового звичаю важлива практика тільки суб’єктів

міжнародного права. Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною й

тривалою.

Стосовно тривалості міжнародної практики, вважається, що для створення міжнародного

звичаю потрібно стільки часу, скільки вимагає ситуація необхідного ступеню визнання.

Щодо opinio juris sive necessatis слід зазначити, що визнання міжнародного звичаю -

необхідна умова завершення звичаєвої нормотворчості. Opinio juris може бути як явно

висловленим, так і мовчазним, а також виводитись із загальної практики. Підставою для

юридичної обов’язковості міжнародного звичаю є згода держав.

Міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання. Він може

встановлюватися шляхом тлумачення, але за правилами й методами визнаними при тлумаченні

міжнародних договорів. Норми міжнародного звичаю мають рівну юридичну силу з нормами

міжнародного договору. Звідси між договором і звичаєм діють принципи:

lex posterior derogat priori,

lex speciales derogat generale.

8. Договір як джерело міжнародного права.

Міжнародний договір є універсальним джерелом міжнародного права тому, що юридична

сила його випливає із загального міжнародного права, а не з конкретного, спеціального джерела,

яким є, наприклад, статут для правосуб’єктності міжнародної організації.

Основні вимоги до міжнародних договорів як джерела міжнародного права:

10

1. Бути об’єктивно правомірним.

2. Бути укладеним у відповідності з:

а) принципами й нормами сучасного міжнародного права;

б) нормами права міжнародних договорів;

в) законодавством держав у частині, що стосується процедури укладення міжнародних

договорів.

3. Реалізовуватись у відповідності з принципами і нормами міжнародного права й положеннями

самого договору.

4. Повинен надавати права "покладати обов’язки на суб’єктів міжнародного права.

5. Повинен регулювати відносини, які підпадають під об’єкт міжнародно-правового регулювання

та ін.

На відміну від внутрішньодержавного права джерела міжнародного права формально не

мають чіткого співпідпорядкування. Разом із тим, міжнародному праву властиві пріоритети

джерел.

Так, Статут ООН є найбільш авторитетним утіленням основних загальновизнаних

принципів міжнародного права, які мають імперативний характер (jus cogens). Усі договори, які

суперечать йому, є недійсними. Договори, які містять імперативні норми міжнародного права,

мають перевагу перед міжнародними договорами, що формулюють диспозитивні норми.

Визнається пріоритет джерел:

1.

2.

Пріоритетність міжнародних договорів залежить від:

- простору дії;

- часу дії;

- часу укладення договору (принцип lex posterior derogat priori);

- характеру норм (імперативні норми мають перевагу перед диспозитивними);

- змісту норм (норми категоричні мають перевагу перед рекомендаційними);

МІЖДЕРЖАВНІ

ДОГОВОРИ

МІЖУРЯДОВІ

ДОГОВОРИ

МІЖВІДОМЧІ

ДОГОВОРИ

УНІВЕРСАЛЬНІ

ДОГОВОРИ

РЕГІОНАЛЬНІ

ДОГОВОРИ

ЛОКАЛЬНІ,

ПАРТИКУЛЯРНІ

- відповідності діючим принципам і нормам міжнародного права (обов’язки держави

по партикулярним зобов’язанням поступаються перед обов’язками, що випливають з

принципів міжнародного права й універсальних норм);

- раніше взятих зобов’язань (не вступати в блоки, нейтралітету, неприєднання тощо);

- форми міжнародного договору (коли одні і ті ж відносини регулюються усним

договором і письмовою угодою, перевага надається письмовій);

- від суб’єктів як сторін міжнародної угоди (угоди міждержавних організацій є

джерелом другого порядку).

Але міжнародні договори мають також й певні недоліки:

1. Більшість договорів є результатом компромісу, якого досягнуто в результаті

переговорів. Часто компроміс удається досягти за рахунок втрати чіткості, ясності

формулювання. Переважна більшість принципів і універсальних норм міжнародного права в

міжнародних угодах формулюються дещо звужено (порівняно зі звичаєвим правом).

2. Більшість міжнародних договорів за кількістю їх сторін поступаються відповідним

міжнародним звичаям, які визнають сучасні суб’єкти міжнародного права.

3. На підготовку і переговори з метою укладення багатосторонніх договорів потрібні роки,

а інколи десятиріччя (характерно для відносин роззброєння, контролю над озброєнням, заборони

зброї масового знищення тощо).

9. Допоміжні засоби визначення норм міжнародного права .

Допоміжними джерелами міжнародного права є – рішення міжнародних органів та

організацій, рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів, доктрина міжнародного

права.

Питання щодо правотворчих рішень міжнародних організацій як джерела міжнародного

права є дискусійним в науці міжнародного права.

Втім, на сьогодні склалась загальна думка, що рішення міжнародних органів і організацій

є допоміжними, не основними джерелами сучасного міжнародного права. При цьому одні автори

обмежують подібні рішення рамками резолюцій Генеральної Асамблеї ООН і рішень Ради

Безпеки, інші розглядають їх в значно ширшому плані. В якості джерел міжнародного права

розглядаються акти спеціалізованих установ ООН (конвенції і рекомендації МОП, ЮНЕСКО,

ВПС; конвенції постанови і регламенти МСЕ; конвенції і міжнародні санітарні правила ВООЗ;

рішення і рекомендації УМКО; конвенції, стандарти, рекомендації, процедури, технічні

регламенти УКАО) міжнародних конференцій, регіональних міжнародних організацій.

Як правило особливо виділяються рішення міжнародних судових установ.

Щодо визнання рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів джерелами

міжнародного права в науці міжнародного права й досі немає одностайності.

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

16

На відміну від основних джерел, судові та арбітражні рішення не є результатом

узгодження воль держав, й відповідно не створюють норми права, але виступає у ролі

тлумачення та застосування основних джерел.

В Статуті Міжнародного Суду ООН також передбачено можливість застосування судових

рішень у якості допоміжного джерела, але виключно за умови їх обов’язковості лише по

конкретній справі та для сторін цієї справи. Судові рішення використовуються лише за згодою

обох сторін ex aequo et buno, тобто по справедливості. Однак, і в такому випадку рішення Суду

повинні базуватись на діючих міжнародно-правових нормах.

Міжнародна судова та арбітражна практика може підтвердити існуючі міжнародно-

правові норми або сприяти появі нових норм міжнародного права.

Особливе місце серед міжнародних судових установ посідає Європейський Суд з прав

людини. В своїх судових рішеннях Суд з прав людини на головне місце поставив свої попередні

рішення (прецеденти). Мотивуючи свої судові рішення власними прецедентами, Суд фактично

зобов’язав держави їх поважати і виходити з них при аргументації їх позицій у власних справах.

Доктрина міжнародного права. Думка вчених-міжнародників завжди високо цінувалась

як засіб встановлення наявності чи відсутності норм міжнародного права. До послуг вчених

вдавалися, коли необхідно було дати кваліфіковане тлумачення міжнародно-правових актів. Коли

ж держави і міжнародні організації почали широко публікувати міжнародно-правові документи,

державні акти, дипломатичні джерела, рішення міжнародних організацій тощо до доктрини як

засобу встановлення норми вдаються все менш.

На сьогодні знижується тенденція звернення до вчених з метою отримання їх тлумачення

норм міжнародного права. Цю функцію досить успішно виконують міжнародні судові установи,

відповідні комітети міждержавних організацій. Міжнародний Суд ООН в своїх рішеннях

жодного разу не посилався на доктрину міжнародного права.

Досвід провідних вчених світу широко використовується в діяльності Комісії з

міжнародного права ООН. Саме через Комісію вчені мають можливість впливати на

правосвідомість і практику держав, а через них і на формування і розвиток міжнародного права.

Але проекти Комісії як і доктрини міжнародного права не є джерелами міжнародного права.

Національне законодавство і рішення національних судів на сьогодні не є джерелом

міжнародного права.__

10. Поняття і види суб’єктів міжнародного права.

Поняття суб'єкта міжнародного права тісно пов'язане з поняттям предмета міжнародно-правового регулювання. Тільки у процесі міжнародних (міждержавних) відносин у широкому розумінні створюються норми поведінки для учасників цих відносин. Таким чином, тільки учасникам цих відносин надавався статус міжнародної правосуб'єктності.

Суб'єкти міжнародного права - це сторони, наділені юридичними правами й обов'язками в суспільних відносинах, урегульованих міжнародним правом. Якщо максимально спростити це визначення, то отримаємо таке: суб'єктом міжнародного права є той, хто має права і несе обов'язки відповідно до норм міжнародного права.

Трохи інакше формулюють поняття суб'єкта міжнародного права Г. В. Ігнатенко і Д. І. Фельдман, котрі вказують, що "суб'єкти міжнародного права можуть бути визначені як утворення, незалежні один від одного, не підпорядковані в сфері міжнародних відносин будь-якій політичній владі, які мають юридичну здатність до самостійного здійснення прав і обов'язків, встановлених міжнародним правом".

Спроможність брати участь у відносинах, що регулюються міжнародно-правовими нормами, є передумовою, але не головною рисою суб'єкта. Основна властивість суб'єкта — юридична здатність до самостійних міжнародних дій, включаючи створення погоджених міжнародно-правових норм, до незалежного здійснення прав та обов'язків установлених цими нормами.

Загальновизнаними суб'єктами сучасного міжнародного права є:

— держави;

- народи (нації), що борються за незалежність;

- міжнародні (міжурядові) організації;

- державоподібні утворення;

- юридичні та фізичні особи.

Усіх суб'єктів міжнародного права прийнято поділяти на дві категорії: первинні (основні) та похідні (вторинні).

До первинних суб'єктів відносяться держави, що володіють державним суверенітетом і набувають на підставі свого виникнення (утворення) міжнародної правосуб'єктності. Деякі вчені сюди також відносять і нації" що борються за своє самовизначення. Загалом нації і народи, які борються проти колоніалізму, іноземного панування за створення власної держави на основі національного суверенітету, характеризуються особливим становищем серед суб'єктів міжнародного права. Прикладом цього є Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 3236 1974 р. стосовно Палестини.

До похідних суб'єктів міжнародного права належать міжнародні організації і державоподібні утворення, юридичні та фізичні особи. Основна їх відмінність полягає в тому, що вони створюються первинними суб'єктами в процесі міжнародного спілкування.

У теорії міжнародного права розглядається питання про статус і види деяких нетрадиційних суб'єктів міжнародного права. Можна назвати кілька таких суб'єктів. Це міжнародні неурядові організації, міжнародні господарські об'єднання. З урахуванням повноважень, передбачених конституціями деяких, насамперед федеративних, держав, визначених міжнародно-правовим статусом, характеризуються і суб'єкти федерацій (Російська Федерація, Німеччина).

11. Держави — основні суб’єкти міжнародного права.

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права тому, що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.

Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки через те, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що мають суверенітет, який робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені.

Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя. До елементів суверенітету держави належить:

а) територіальна цілісність, яка означає, що ніхто не вправі змінити територію держави без згоди на те її вищих органів державної влади або її народу;

б) територіальне верховенство, що означає, що на території держави діють закони тільки тієї держави;

в) нероздільність державної влади, що включає визнання всіма гілками влади верховенства законодавчої влади, що формує систему органів держави і визначає їхні повноваження;

г) незалежність державної влади як усередині країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так і зовні, на міжнародній арені від інших держав і міжнародних організацій.

Суб'єктами міжнародного права виступають держави, різні за своїм устроєм: унітарні і складні.

Основні права й обов'язки держав як суб'єктів міжнародного права перебувають у нерозривній єдності й виходять із найважливіших принципів сучасного міжнародного права. Серед найважливіших прав виділяють право на самовизначення; право на політичну й економічну незалежність; право на недоторканність своєї території і вільне використання в національних інтересах своїх природних багатств і ресурсів; право на рівність з іншими суб'єктами міжнародного права та ін. їм відповідають обов'язки: проявляти терпимість і жити у мирі одна з одною; поважати статус, системи і форми правління, обрані іншими народами, відмова від нав'язування будь-якому народові певної форми організації чи управління тощо.

Згідно зі ст.1 Міжамериканської конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р., держава як особа міжнародного права повинна мати: постійне населення, визначену територію, уряд, спроможність вступати у зносини з іншими державами.

Проте в сучасному міжнародному праві йдеться про три основні складові держави: територія, населення, публічна влада, під якою розуміється суверенна влада (над нею не може бути ніякої іншої влади). Крім того, публічна влада має бути ефективною (легітимною). Хоча це оцінювальне поняття, і тому посилання на ефективність не завжди дозволяє вирішити питання про правосуб’єктність держави.

Усі держави рівноправні та володіють суверенітетом. Проте у міжнародному праві переважає думка, що абсолютного суверенітету не існує (нерідко він обмежується з метою забезпечення прав людини, забезпечення безпеки тощо). Юридична рівність держав як суб’єктів міжнародного права означає, що ніхто не може нав’язувати свою волю, обов’язки без її згоди. Держави в односторонньому порядку можуть визнати свій правовий статус. Наприклад, відмовляючись від певних союзів, не бажають вступати в певні міжнародні відносити і цим самим звужують коло своїх прав та обов’язків або проголосити статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо), оголосити себе безядерною державою тощо.

Держави мають право:

• укладати міжнародні договори;

• брати участь у діяльності міжнародних організацій;

• підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки;

• виступати стороною у Міжнародному суді ООН;

• у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН тощо.

Крім того, відповідно до проекту Декларації прав та обов'язків держав держави мають наступні права: право держави на здійснення юрисдикції на своїй території і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійсненим усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обов'язок самому поважати це право та ін.

Обов'язки держав: мирного вирішення міжнародних спорів, утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від подання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов'язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов'язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

У міжнародних відносинах держава представлена системою органів і посадових осіб. У разі порушення міжнародно-правових зобов'язань держава як суб'єкт міжнародного права несе міжнародно-правову відповідальність, незалежно від того, який її орган або посадова особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародному праву. Поряд із міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені посадові особи.

Різна за обсягом міжнародна правосуб'єктність у простих і складних держав. Законодавство багатьох федеративних держав визнає сьогодні за членами федерації право зовнішніх зносин (право укладати міжнародні договори, обмінюватися представництвами тощо). Деякі члени федерації (наприклад, Росії) взагалі не мають права самостійного виходу в міждержавну сферу (тоді як законодавчо за ними визнається суверенітет). У разі потреби держави можуть укладати міжнародні договори про співробітництво своїх територіальних одиниць. Наприклад, Україна є учасником Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 р., Європейської рамкової конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами та владами 1980 р. і Протоколу № 2 до неї 1998 р. тощо.

12. Міжнародна правосуб’єктність України.

Мабуть, у сучасній українській науці міжнародного права немає більш дискусійного питання, ніж питання про те, коли виникла Україна як держава, як суб’єкт міжнародного. Це, здавалося б, на перший погляд, досить просте питання викликає багато емоцій залежно від того, яку політичну чи ідеологічну позицію займає той чи іншій автор. Навіть серед прихильників українського націоналізму, значна частина з яких за часів СРСР сповідувала комуністичну ідеологію, немає єдності щодо цього питання. Якщо одні вважають, що українська держава виникла у 24 серпня 1991 році, тобто в момент проголошення декларації про незалежність України, то інші говорять про добу УНР як точку відліку української державності, називаючи при цьому Михайла Грушевського «першим президентом» України. Лише невелика група українських націоналістів вбачають початок України як держави в «Акті проголошення Української держави» від 30 червня 1941 р. Деякі історики, у свою чергу, вбачають початок української держави в «державі антів» або в «українській козацькій державі під назвою Військо- Запорозьке».

Говорячи про Українську радянську соціалістичну республіку (УРСР), прихильники націоналізму часто називають її «колонією», хоча незрозуміло «колонією» чого, з їхнього погляду, була УРСР (СРСР чи РРФСР).

Цілком зрозуміло, що навіть спроба об’єктивно, без ідеологогічних штампів і політичних кліше, розібратися в цьому досить складному питанні неодмінно викличе бурхливу емоційну реакцію. Тим не менш, це питання потребує ретельного правового аналізу, хоча б тому, що громадяни держави повинні знати, коли їхня держава має власний «день народження».

Одразу ж треба сказати, що в своєму аналізі ми будемо керуватися виключно формально-юридичними категоріями і в ньому йдеться не про політичну реальність чи ідеологічні конструкції, оскільки стосовно них навряд чи можна досягти якогось загального консенсусу серед різних представників українського народу, а про формально-правову модель державності і міжнародної правосуб’єктності, яка не завжди збігається з реальністю. До того ж тут важливе й те, що різні люди мають різні уявлення щодо цієї «реальності» і по-різному її інтерпретують, тоді як право за визначенням повинно представляти єдину модель поведінки.

Отже, почнемо з того, що у будь-якого юриста 24 серпня 1991 р. як дата створення української держави не може не викликати запитання. Річ у тому, що, по-перше, іще в 1990 році Верховна Рада України прийняла Декларацію про суверенітет України, а суверенітет, як відомо, є іманентною ознакою держави, тобто кожна держава є за визначенням суверенною і в сучасному світі не може бути «несуверенних держав». Інакше кажучи, Україна вже була державою до 1991 року і проблема полягає в тому, щоб встановити конкретну дату виникнення України як держави.

По-друге, надзвичайно важливим є той факт, що Україна була членом ООН (навіть одним із засновників цієї організації), згідно зі Статутом якої членами цієї організації можуть бути лише держави. Тобто це дає нам підстави стверджувати, що в 1945 році, на момент створення ООН, Україна, принаймні в формально-правовому сенсі, вже була суб’єктом міжнародного права і державою. Тут, до речі, пригадується досить характерний випадок, який трапився в 1991 році з представником України в Австрії, який дуже хотів, щоб Австрія «офіційно визнала» Україну. Річ у тому, що українські дипломати 90-х років, які виховувалися на основі історії радянської зовнішньої політики і радянської школи дипломатії, намагалися, іноді навіть несвідомо, повторити період визнання СРСР в 30-ті рокі, але вже в умовах незалежної України. Отже, коли цей український дипломат, очевидно, щоб не відстати від своїх колег-послів в інших країнах, звернувся до австрійського МЗС з проханням «офіційно визнати» Україну як нову державу, то йому ввічливо і юридично грамотно відповіли, що в такому «визнанні» немає жодної потреби, оскільки Австрія вже давно визнає Україну як державу, хоча б тому, що на території Австрії ще за часів СРСР знаходились представництва України при установах ООН. Зрозуміло, що така раціональна і вельми коректна з юридичної точки зору відповідь не могла задовольнити нашого дипломата, і внаслідок його наполегливості МЗС Австрії зробило відповідний ввічливий жест «офіційного визнання» України, що було сприйнято нашим дипломатом та його керівництвом у МЗС України з ейфорією як чергову «перемогу української дипломатії». Однак у цьому епізоді, на нашу думку, погляд МЗС Австрії більш узгоджувався з міжнародним правом, ніж намагання українського дипломата добитися того, що вже було, тобто визнання України як держави. Принагідно слід також сказати, що офіційна точка зору щодо державності України страждає, так би мовити, «політичною шизофренією», оскільки, з одного боку, йдеться про те, що Україна виникла саме 24 серпня 1991 р., а з іншого – пропонується пишатися тим, що Україна була засновником ООН і ще за часів СРСР український МЗС проявляв значну дипломатичну активність, незважаючи на «перешкоди з боку керівництва СРСР».

Що стосується інституту визнання в міжнародному праві, то слід наголосити на тому, що з погляду наявної в науці міжнародного права декларативної теорії визнання він є швидше політичним, а не правовим питанням, оскільки акт визнання з боку інших держав не створює певну державу, а лише «декларує», констатує факт її існування, що полегшує її стосунки з іншими державами в рамках міжнародного співтовариства.

Для того щоб розібратися в питанні про момент виникнення української держави, треба повернутися в той історичний період, коли Російська імперія припинила своє існування, і на її території виникла низка утворень, що претендували на статус «держави». Якщо ми поглянемо на територію України, то зазначимо, що в той період було кілька центрів влади (урядів), кожний з яких вважав себе урядом України в цілому. Зокрема це був пробільшовистський уряд у Харкові, а також уряд УНР (Центральна рада) у Києві. Обидва уряди вважали себе єдиною легітимною владою на території України. Питання полягає в тому, щоб визначити, який саме з цих урядів був з погляду міжнародного права легітимним, а отже, версію виникнення української держави якого з цих урядів слід взяти за основу.

Пригадаймо, що в міжнародному праві під державою мають на увазі, насамперед, сукупність її трьох аспектів: 1) територія, 2) населення, 3) уряд (влада). До того ж не можна забувати про принцип ефективності, згідно з яким уряд, щоб бути легітимним, повинен здійснювати ефективний контроль над більшою частиною території і над більшою частиною населення, що проживає на цій території. Оскільки внаслідок громадянської війни таким урядом, якому вдалося встановити ефективний контроль над територією і населенням України, став саме уряд у Харкові, а не уряд УНР у Києві, то саме його версію державності України треба взяти до уваги. Фактично, йдеться про те, що держава виникає не з юридичних і політичних декларацій, а з факту, факту сили, яка в цьому аспекті творить право. По суті, виникнення держави є тим пунктом, в якому політика і сила стають правом, створюють його.

Щодо визнання Української соціалістичної радянської республіки (УСРР) як держави, то український юрист-міжнародник Михайло Лозиньский у своєму підручнику з міжнародного права звертав увагу на те, що в ризькому договорі (прелімінарним з 12 жовтня 1920 р. і дефінітивним з 18 березня 1921 р.), який закінчив «польсько-радянську війну», сторонами цього договору були: з одного боку УСРР та РСФРР, а з іншого – Польща [1]. Як пише про цей договір Лозинський: «Арт. II і V означають, що Польща визнала Українську соціалістичну радянську республіку, відмовилася від варшавського договору і зобов’язалася не визнавати уряду Петлюри за український уряд і не підтримувати його, як також взагалі не визнавати й не підтримувати ніякої організації, що виступала б як уряд будь-якої частини території однієї з радянських республік, що уклали ризький договір» [2].

Звичайно, під час громадянської війни на території України західні держави визнавали й уряд УНР, хоча, на нашу думку, в умовах війни коректніше було б говорити про визнання не стільки уряду держави, скільки «сторони, яка воює». Як вважає Михайло Лозинський: «Одначе всі ці юридичні й фактичні визнання УНР не мали іншого міжнародного значення, як тільки те, що були інструментами внутрішньої і міжнародної боротьби проти утворення й укріплення УСРР. Через те уряд УСРР виступив на міжнародній арені, як уряд новоутвореної держави» [3].

Коротко кажучи, визнання в тодішніх умовах стало інструментом політичної боротьби.

Привертає до себе увагу і той факт, що УСРР разом з РСФРР уклала низку мирних міжнародних договорів з іншими європейськими державами (з Литвою 19 лютого 1921 р., з Латвією 3 серпня 1921 р., з Австрією 7 грудня 1921 р.). Крім того, 2 січня 1922 р. Україна уклала договір про дружбу і братерство з Туреччиною.

Однак для нас важливим є й те, як саме розглядалось питання про міжнародну правосуб’єктність України в радянській та українській науці міжнародного права, а також у праві часів СРСР.

Мабуть, найбільш важливою в цьому питанні є стаття академіка В. М. Корецького під назвою «Міжнародно-правова суб’єктність РСР» [4]. Як пише академік Корецький: «Міжнародно-правова суб’єктність Української РСР, тобто її право вступати у взаємні стосунки з іншими державами, укладати з ними угоди тощо, виникла разом зі створенням Української Радянської держави внаслідок Великої жовтневої соціалістичної революції. 12 (25) грудня 1917 р. I Всеукраїнський з’їзд Рад оголосив Україну республікою Рад» [5].

З нашого погляду, незважаючи на те, що пишучи цю статтю академік Корецький був змушений рахуватися з тодішніми ідеологічними реаліями, все-таки його головний висновок стосовно дати виникнення української держави залишається правильним і в наш час. Одразу ж звернімо увагу на те, що міжнародна правосуб’єктність виникає разом з виникненням держави.

Однак після створення СРСР як федеративної держави на підставі міжнародного договору, укладеного у грудні 1922 року, виникло цікаве питання: чи залишилася Україна після цього державою і суб’єктом міжнародного права?

Справа полягала в тому, що в принципі суб’єкти федерації після створення федерації втрачають міжнародну правосуб’єктність і вже не вважаються державами. Однак у випадку УРСР, так само як і інших союзних республік, цього не відбулось. Ось як пояснює це академік Корецький: «Зі створенням Союзу РСР ведення всіх міжнародних зносин УРСР було добровільно передано Союзу РСР. Цим не припинялась міжнародно-правова суб’єктність УРСР, як і інших союзних республік. Передавалося лише здіснення пов’язаних із суб’єктністю прав і обов’язків, а також передбачалась можливість укладення Союзом РСР договорів від імені союзної республіки. Відповідно до резолюції XII з’їзду РКП (б) з національного питання (п. 10, «в») представникам республік забезпечувалася реальна участь в органах зовнішніх зносин. Укладені раніше УРСР міжнародні договори і умови зберігали на території УРСР попередню силу, з тим, що їхнє подальше впровадження в життя передавалося Союзу РСР. Відповідно до цього в ноті міністерству закордонних справ Австрії, направленої повпредом СРСР у цій країні 8 вересня 1923 р., було заявлено, що договір, укладений урядами УРСР та РСФРР з Австрією, почав діяти між Союзом РСР та Австрією. В ноті уряду СРСР уряду Польщі від 13 вересня 1923 р. було заявлено, що «Союз бере на себе гарантію здійснення Ризького договору в територіальних рамках підписавши його Радянських Республік» (а отже, і УРСР). В ноті Народного комісара іноземних справ СРСР послові Туреччини в СРСР було заявлено, що договір між Україною та Туреччиною від 2 січня 1922 р., розглядається урядом Союзу РСР як такий, що встановлює зобов’язання для всього Союзу РСР» [5].

Зазначимо, що в радянській науці міжнародного права 50-70-их років переважна більшість вчених (В. М. Корецький, І. І. Лукашук, В. І. Лісовський, М. В. Яновський, П. Є. Недбайло, В. А. Василенко, С. Р. Віхарєв, І. Д. Вєтров тощо) вважали, що внаслідок приєднання України до СРСР її суверенітет не був обмежений, і лише кілька авторів говорили про те, що з виникненням СРСР суверенітет союзних республік був обмежений (І. Д. Левін, Ф. І. Кожевніков, Л. А. Моджорян, В. В. Євгеньєв).

Власне кажучи, з юридичного погляду СРСР був новим типом федеративної держави, специфіка якої полягала в тому, що не тільки федерація в цілому була суб’єктом міжнародного права, але й також суб’єкти самої федерації теж вважалися суб’єктами міжнародного права і принаймні формально зберігали свій суверенітет і статус держави. Такий тип федеральної держави отримав у літературі назву «м’яка федерація». Іще одним прикладом саме такої «м’якої федерації» була Федеративна Соціалістична Республіка Югославія.

Радянська школа міжнародного права, визнаючи, що в принципі тільки федерація в цілому виступає на міжнародній арені як єдиний суб’єкт міжнародного права, водночас наголошувала на тому, що СРСР є «федерацією іншого ґатунку» [7]. Як зазначено в класичному радянському «Курсі міжнародного права»: «Конституція СРСР віддзеркалює особливості устрою СРСР як єдиної союзної багатонаціональної держави, створеної на основі принципу соціалістичного федералізму, в результаті вільного самовизначення націй і добровільного об’єднання рівноправних радянських соціалістичних республік (ст. 70). У Радянському Союзі суверенними є як федерація в цілому (Союз РСР), так і союзні республіки, що входять в її склад» [8].

У цій цитаті цікавим є те, що, незважаючи на певні ідеологічні моменти, радянські республіки визнаються суверенними державами. До того ж тут треба особливо наголосити, що в цьому випадку йдеться швидше про формально юридичну конструкцію суверенітету, а не про реальність. Власне кажучи, суверенітет навряд чи є в реальному світі, а є, як сказав би соціолог Макс Вебер, «ідеальним типом».

Як пише в статті «Державний суверенітет України» український науковець В. М. Кампо: «У радянський період (1919-1990) завдяки поширенню ідей державного суверенітету серед українського народу Українську радянську соціалістичну республіку було формально проголошено суверенною державою» [9].

Таким чином, з формально юридичного погляду Україна навіть за часів СРСР була суверенною державою, що створило необхідні юридичні передумови для реального суверенітету і реальної державності України, коли така історична можливість виникла в 1991 році.

Водночас під кінець Другої світової війни з політичних міркувань сфера зовнішньополітичної компетенції радянських республік, у тому числі України, була розширена. Законом СРСР від 1 лютого 1944 р. було встановлено, що кожна союзна республіка «має право вступати у безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними умови і обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками», а також встановлювати представництво союзної республіки в міжнародних відносинах. У зв’язку з цим відповідні зміни були внесені до Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. Завдяки цим змінам за УРСР були офіційно визнані такі суверенні права, як право укладати міжнародні договори, а також обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками з іноземними державами.

До речі, західна доктрина міжнародного права також визнавала міжнародну правосуб’єктність України в рамках такої специфічної федерації, як СРСР. Так, наприклад, відомий англійський юрист-міжнародник Ян Броунлі писав: «Федеральна конституція може надавати членам федерації право укладати міжнародні договори і право вступати в самостійні дипломатичні зносини. Зазвичай держава, що входить у федерацію, діє просто як представник або агент федерації. Однак на підставі угод або визнання держава – член федерації може набувати самостійної правосуб’єктності в міжнародному плані, аналогічної статусу держави. Так, Українська РСР та Білоруська РСР, є членами Союзу Радянських Соціалістичних Республік, укладають міжнародні договори від свого імені і є членами Організації Об’єднаних Націй» [10].

Такі відомі західні автори, як А. Фердросс та П. Де Вішер, у свою чергу, визнавали «часткову» або «своєрідну» міжнародну правосуб’єктність УРСР.

Зрозуміло, що на рішення надати членство в ООН Україні вплинули важливі політичні чинники того історичного періоду, однак не можна ігнорувати і те, що членство України в ООН стало своєрідною даниною і визнанням з боку світового співтовариства того колосального внеску, який зробив український народ у порятунку світу від німецького фашизму, про що, на жаль, часто забувають українські націоналісти «євроатлантичної орієнтації».

Однак звернімося до конституційного права часів СРСР. Як там вирішувалося питання щодо міжнародної правосуб’єктності України?

Отже, згідно зі ст. 76 Конституції СРСР 1977 року кожна Союзна республіка оголошувалася «суверенною радянською соціалістичною державою», а згідно зі ст. 72 (в Конституції СРСР 1936 року це була ст. 17) за кожною Союзною республікою зберігалося право вільного виходу з СРСР [11]. Цілком очевидно, що в тих конкретних історичних умовах це право було швидше декларацію, ніж реальним правом, можна навіть сказати «сплячою нормою», проте ця норма все-таки існувала, і тоді, коли виникла реальна можливість виходу з СРСР, Україна це і зробила на підставі положень Конституції СРСР 1977 року і Конституції УРСР 1978 року.

Саме ці конституційні положення стали нормативною підставою поглядів радянської школи міжнародного права стосовно міжнародної правосуб’єктності радянських республік.

На відміну від радянської школи міжнародного права, деякі представники сучасної російської школи міжнародного права, яка, на превеликий жаль, іноді страждає великодержавним шовінізмом і втрачає дух справжнього інтернаціоналізму, демократичності і гуманізму, починають стверджувати, що Україна разом з іншими радянськими республіками за часів СРСР не була державою і не мала міжнародної правосуб’єктності (наприклад, такі автори, як Н. А. Ушаков і Б. Н. Топорнін). Як вважає один з таких авторів, П. П. Крємнєв, «радянські союзні республіки суб’єктами міжнародного права не були» [12]. На його думку, погляди стосовно міжнародної правосуб’єктності радянських республік «виглядають спірними» і їх можна заперечити [13].

З нашого погляду, така точка зору не тільки суперечить фактам (насамперед, факту членства України в ООН), але й також принижує міжнародні і дипломатичні досягнення України в період існування СРСР.

Зазначимо, що на проблематику міжнародної правосуб’єктності України можна подивитися з погляду концепції континуїтету і конституційного права України.

У міжнародному праві є концепція континуїтету (безперервності) держави. В найзагальнішому значенні під континуїтетом мається на увазі безперервність міжнародної правосуб’єктності держав. Ось як описує сутність континуїтету Фенвік: «Як тільки її самобутність як міжнародної особи зафіксовано і її позиція в міжнародному співтоваристві усталена, держава продовжує бути тією самою корпоративною особою, які б зміни не мали місце в її внутрішній організації та управлінні. Цей континуїтет правової особистості держави може витримати найрадикальніші перетворення в її устрої. З 1789 по 1875 рр. Франція пройшла послідовно через низку конституційних змін, від монархії до республіки і від республіки до імперії, а потім знову до монархії, імперії та республіки. Але під час всіх цих змін Франція залишалася Францією, однією і тією самою міжнародною особою...» [14]

Аналогічним чином Польща з моменту свого виникнення як держава в 1918 р. на підставі континуїтитету залишалася тим самим суб’єктом міжнародного права, незважаючи на всі зміни її політичного устрою та зміну назви. До того ж, на думку польських юристів-міжнародників, Польща залишалася суб’єктом міжнародного права і державою навіть під час окупації її території фашистською Німеччиною.

До речі, Німеччина теж залишалася тим самим суб’єктом міжнародного права і до і після Першої світової війни, а також під час нацистського «Третього рейху», в післявоєнний період і після утворення ФРН у 1949 р. Незважаючи на те, що СРСР вважав, що ФРН як держава виникла лише в 1949 р., німецький уряд завжди свідомо наголошував континуїтитет своєї держави.

На цьому тлі можна сказати, що Україна в силу континуїтету, незважаючи на зміну своєї назви та політичного режиму, залишається тим самим суб’єктом міжнародного права. До того ж сучасна Україна не є правонаступницею УРСР, хоча і є правонаступницею СРСР. Як пише Іліас Клапас в своїй статті «Правонаступництво і континуїтет в міжнародному праві», колишні союзні республіки СРСР є правонаступниками СРСР, а також «продовжують правосуб’єктність колишніх союзних республік, тобто здійснюють континуїтет» [15].

Отже, сучасна Україна не є іншим суб’єктом міжнародного права стосовно УРСР, а продовжує правосуб’єктність УРСР, тобто сучасна Україна і УРСР є тією самою державою.

З погляду конституційного права ситуація виглядає так. Насамперед, слід мати на увазі, що конституція держави, як це справедливо наголошував Ганс Кельзен, черпає свою юридичну дійсність з попередньої конституції. Отже, дослідивши питання, яка була перша українська конституція, ми зможемо встановити момент виникнення української держави, оскільки тут може йтися лише про конституцію держави. Отже, як відомо, нову Конституцію України 1996 р. було прийнято на основі попередньої Конституції УРСР 1978 р., тобто легітимність, юридична дійсність нової Конституції України випливає з Конституції УРСР. До того ж зміна назви держави (з УРСР на Україну) не впливає на її юридичну ідентичність і міжнародну правосуб’єктність. Конституцію УРСР 1978 р., у свою чергу, було створено на підставі Конституції 1937 р., а та на підставі Конституції 1929 р., яку, нарешті, було створено на основі першої української конституції 1919 р. До того ж у всіх цих випадках йшлося про конституцію тієї самої держави (хоча б навіть в суто формальному сенсі).

До яких же висновків ми доходимо внаслідок нашого правового аналізу?

По-перше, Україна, починаючи з 1917 року, була державою, суб’єктом міжнародного права, незважаючи на те, що її суверенітет мав здебільшого формальний, можна навіть сказати символічний характер.

По-друге, завдяки тому, що Україна з «формально-юридичного» погляду була державою, вона змогла скористатися цим в 1991 року і стати фактично незалежною державою. Якби цього не було, тоді Україна не мала б юридичних підстав для своєї реальної незалежності і її розглядали би як частину території якоїсь іншої держави.

По-третє, з огляду на зазначене, в календарі державних свят слід встановити спеціальний «день української державності», який став би символом прагнення  українського народу до створення власної держави.

13. Визнання держав та урядів у міжнародному праві.

У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання держав — декларативна та конститутивна. Згідно з декларативною теорією держава визнається суб'єктом міжнародного права з моменту свого утворення, незалежно від визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права. Ця теорія знайшла своє відображення у Міжамериканській конвенції про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 р., де встановлено, що «існування держави не залежить від її визнання іншими державами» (ст. 3). Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб'єктом міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового суб'єкта міжнародного права. Ця теорія набула практичного втілення в політиці європейських держав після Віденського конгресу 1815 р.

У сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді. З одного боку, нова суверенна держава, безумовно, має міжнародні права й обов'язки з моменту свого утворення. Але, з іншого боку, міжнародна правосуб'єктність держави так і залишиться юридичною фікцією, якщо жоден з існуючих суб'єктів міжнародного права не виявить бажання підтримувати а нею міжнародні правовідносини.

Міжнародно-правова практика напрацювала три форми визнання: de jure, de facto та аd hoс. Визнання de jure означає повне й остаточне офіційне визнання нової держави в якості суб'єкта міжнародного права. При цьому встановлення міжнародних відносин відбувається на найвищому дипломатичному рівні.

Визнання de facto має місце при сумнівах щодо життєздатності нової держави, коли встановлюються міжнародні відносини в деяких сферах співробітництва (економічній, культурній, екологічній та інших), а саме визнання може бути відкликане.

Визнання аd hoс означає офіційний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано терористами на територію невизнаної держави).

Від визнання держави як суб'єкта міжнародного права слід відрізняти визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені. Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів. Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики Естрадою, який вказав, що визнання означає втручання у внутрішні справи інших держав. Другий підхід, відомий як «доктрина Тобара» (представника Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учасниці брали на себе обов'язок не визнавати уряди, які прийшли до влади шляхом революції або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних виборів.

Засобами визнання є: формальне налагодження дипломатичних стосунків, офіційні привітання новій державі з приводу здобуття нею незалежності і державного суверенітету, декларація про нейтралітет в разі визнання стану війни між державами, укладення довгострокової міжнародної угоди тощо

14. Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів, державної власності та державних архівів.

Коло суб'єктів міжнародних відносин постійно змінюється. Виникають нові держави, інші припиняють своє існування, у зв'язку із чим виникає питання правонаступництва.

Під правонаступництвом в міжнародному праві прийнято розуміти перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права до іншого внаслідок виникнення чи припинення існування першого або зміни суверенітету над територією. Найчастіше правонаступництво виникає у випадку припинення держав, тому ми зосередимо свою увагу саме на правонаступництві держав. Хоча в історії відомі випадки правонаступництва міжнародних організацій та інших суб'єктів міжнародного права. Так, ООН є правонаступницею Ліги Націй.

Як зазначено вище, правонаступництво найчастіше виникає у випадках припинення існування держави, її поділу, виділення з неї іншої держави, передачі частини території іншій державі, об'єднання держав. Деякі вчені сюди також відносять і випадок, коли в державі відбувається соціальна революція, а також у разі капітуляції останньої.

У правовідносинах правонаступництва прийнято вирізняти два основних суб'єкти: державу-попередницю (унаслідок припинення, відокремлення чи поділу якої її права й обов'язки переходять до іншого суб'єкта) і державу правонаступницю (яка набуває вищеназвані права й обов'язки).

Що ж до об'єктів правонаступництва, то, як правило, вирізняють: правонаступництво щодо міжнародних договорів; правонаступництво щодо державної власності; Правонаступництво щодо боргів, правонаступництво щодо державних архівів та ряд інших.

Протягом існування цього інституту міжнародного права вчені виробили декілька концепцій правонаступництва, зокрема:

1. Універсального (повного) правонаступництва - згідно з якою державу ототожнюють з юридичною особою, яка складається з єдності трьох елементів: території, населення і публічної влади. Відповідно, у випадку правонаступництва до нової держави переходять усі права та обов'язки, які пов'язані з ними елементами.

2. Часткового правонаступництва - згідно з якою держава-попередниця зберігає всі права й обов'язки, які не пов'язані з суверенітетом над певною територією, усі решта зобов'язання переходять до держави-правонаступниці.

3. "Tabula rasa" ("чистої дошки" або "чистого листа") - згідно з якою новоутворена держава не відповідає за зобов'язання держави-попередниці, оскільки перехід прав і обов'язків не відбувався.

Крім того, існують й інші підходи, зокрема "континуїтету", при якому одна держава вважається продовжувачем іншої. При цьому питання правонаступництва взагалі може не виникати. Так, наприклад, Росія набула прав і обов'язків СРСР в ООН саме як держава - продовжувачка Радянського Союзу.

Тепер питання правонаступництва регулюються звичаєвим правом. Хоча й було розроблено два договори в цій сфері, а саме: Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 p., Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів від 8квітня 1983 p., однак жоден з наведених документів не вступив удію, оскільки не набрав достатньої кількості ратифікацій.

Правонаступництво щодо міжнародних договорів.

Як зазначено вище, основним документом, що регулює це питання, є Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. Відповідно до цієї конвенції, договір означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і яка регулюється міжнародним правом незалежно від того, чи така угода міститься в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. Отже, названа конвенція поширюється на всі договори, що укладаються державами між собою, як і договори держав з іншими суб'єктами міжнародного права. При цьому такі договори мають бути укладені виключно в письмовій формі.

Є особливості правонаступництва щодо договорів залежно від того, багатостороннім чи двостороннім він є. Щодо багатосторонніх, то тут можливі такі випадки:

1. Новостворена незалежна держава не зобов'язана зберігати в силі який-небудь договір або ставати його учасницею через виключно той факт, що в момент правонаступництва держав цей договір діяв щодо території, що є об'єктом правонаступництва держав. Тут можливі два випадки. Якщо держава була утворена шляхом від'єднання колонії від метрополії, то, як правило, в таких випадках застосовують принцип "tabula rasa". Таким шляхом пішли прибалтійські держави при виході з СРСР, оскільки, на їхню думку, вони були незаконно анексовані Радянським Союзом, а отже, фактично колоніями. Зовсім по-іншому вчинила Україна, котра заявила, що вважає себе правонаступницею УРСР, а, відповідно, всі договори, які діяли на території цієї республіки, продовжують діяти й надалі.

2. У випадку об'єднання двох держав усі договори, які діяли на території кожної з держав, продовжують діяти, якщо тільки це не суперечить предмету та цілям договору або сторони не домовилися про інше.

3. У випадку переходу частини території однієї держави під суверенітет іншої - для цієї території договори держави-попередниці перестають діяти і починають діяти договори держави-правонаступниці. Проте з цього принципу можливі винятки. Так, зокрема, норми міжнародного права дозволяють укласти спеціальну угоду, яка передбачатиме інше вирішення такого питання. Прикладом того є Гонконг, на території якого продовжують діяти договори, укладені до входження його території у КНР.

Можливими є й інші випадки.

Проте існує правило, що договори, які стосуються території та кордонів, у кожному з вищезазначених випадків продовжують діяти.

Стосовно двосторонніх договорів, то, за загальним правилом, сторони таких договорів мають визначитися, чи вони продовжать діяти, і зробити про це відповідну заяву.

Правонаступництво щодо державної власності, державних боргів та державних архівів.

Це питання регулюється Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Вона дає визначення державної власності, державних боргів та державних архівів.

Державна власність держави-попередниці означає майно, права та інтереси, які на момент правонаступництва держав, відповідно до внутрішнього права держави-попередниці, належали цій державі.

Державні архіви держави-попередниці означають сукупність документів будь-якої давності та роду, вироблених або набутих державою-попередницею у ході її діяльності, які на момент правонаступництва держав належали державі-попередниці згідно з її внутрішнім законодавством і зберігалися нею безпосередньо або під її контролем як архіви для різних цілей.

Державний борг означає будь-яке фінансове зобов'язання держави-попередниці відносно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

За загальним правилом, правонаступництво держав, державної власності, державних архівів і державних боргів відбувається на підставі угоди між державою-попередницею і державою-правонаступницею, а коли перша припинила існування - між державами-правонаступницями. Якщо ж такої угоди не було укладено, то застосовують такі правила:

1. При створенні нової держави все рухоме і нерухоме державне майно, що знаходиться на території держави-правонаступниці, переходить у її власність. Що ж до архівів, то всі вони необхідні для нормального функціонування певної держави, а також ті, що стосуються її території, переходять до держави-правонаступниці. При цьому зазвичай передбачається вільний доступ до архівів усіх заінтересованих держав. Борги держави-попередниці, як правило, не переходять до держави-правонаступниці, крім випадків, коли вони є боргами місцевих адміністрацій чи виникли внаслідок діяльності конкретної території. Як приклад можна вважати ситуацію із розподілом боргів після виходу Ірландії з Об'єднаного королівства.

2. У випадку об'єднання двох держав уся державна власність, державні архіви і державні борги кожної із держав-попередниць переходять до держави-правонаступниці.

3. У випадку переходу частини території однієї держави під суверенітет іншої усе нерухоме майно, яке знаходиться на цій території, а також пов'язане з нею рухоме майно переходить до держави-правонаступниці. Всі архіви, необхідні для нормального функціонування конкретної території, а також ті, що стосуються цієї території, переходять до держави-правонаступниці. Борги держави-попередниці розподіляються в справедливих частинах між державою-попередницею і державою-правонаступницею.

Крім правонаступництва держав щодо договорів, державної власності, державних архівів і державних боргів, можливим е правонаступництво стосовно інших об'єктів - насамперед кордонів і громадянства. У міжнародному праві утвердився принцип, згідно з яким при правонаступництві продовжують діяти договори, пов'язані із правами на територію, тобто зміна суверенітету над певною територією не викликає розірвання договорів щодо оренди території чи визначення лінії державних кодонів. Стосовно правонаступництва щодо громадянства, то ці питання розкриті у розділі 8 "Населення і міжнародне право".

15. Правосуб’єктність міждержавних організацій.

Міжнародна (міждержавна) організація — де об'єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, які володіють міжнародною правосуб'єктністю, й засноване відповідно до міжнародного права.

Говорячи про класифікацію міжнародних міжурядових організацій, слід звернути увагу на ту обставину, що вона неоднозначна. У сучасній міжнародній системі існують різні за значенням, реальною вагою і формальними ознаками міжнародні міжурядові організації.

Міжнародні організації поділяються на:

1. Універсальні (всесвітні) ММУО (ООН, Ліга Націй).

2. Спеціалізовані установи ООН. До них належать: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та ін.

3. Регіональні ММУО, серед яких:

• Регіональні економічні ММУО: Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, 1947 p.), Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейське економічне співтовариство ("Спільний ринок"), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) та ін.;

• Регіональні військово-політичні ММУО: Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Союз Таїланду, Філіппін і Пакистану (СЕАТО) та ін.;

• Регіональні економічно-політичні ММУО: Організація американських держав (ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація центральноамериканських держав (ОЦАД), Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР).

За характером повноважень:

• міждержавні організації, основне завдання яких полягає у забезпеченні співробітництва держав-членів;

• організації наднаціонального характеру, органи яких одержують від держав-членів деякі суверенні повноваження. Зокрема, з визначених питань вони можуть приймати рішення, що прямо зобов'язують фізичних і юридичних осіб держав-членів (Європейський Союз, деякі спеціалізовані установи ООН (MCE, МОЦА), рішення яких, по суті, є обов'язковими для держав-членів. В іншому випадку втрачається сенс діяльності цих організацій.

2. Правосуб’єктність міжнародних організацій.

Як зазначалося при розгляді теми про суб'єкти міжнародного права, міжнародні міжурядові організації належать до категорії похідних (вторинних) суб'єктів міжнародного права. Вони володіють похідною та функціональною правосуб'єктністю і мають такі невід'ємні ознаки:

1. Міжнародна міжурядова організація (ММУО) створюється державами (первинними суб'єктами міжнародного права), які фіксують свій намір в установчому акті — статуті, що є спеціальним різновидом міжнародного договору.

2. ММУО існує і діє в межах прийнятого установчого акта, який визначає її статус і повноваження, що надають її правоздатності, правам та обов'язкам функціонального характеру.

3. ММУО є постійно діючим об'єднанням з такими невід'ємними рисами, як стабільність структури, наявність системи постійних органів тощо.

4. ММУО створюється виходячи з принципу суверенної рівності держав — членів організації. Членство в ММУО підкоряється певним внутрішнім правилам організації, що характеризують участь держав-членів у діяльності її органів, и також представництво держав при організації.

5 У результаті практичної діяльності ММУО держави — члени організації зобов'язані неухильно виконувати резолюції її органів. Це відбувається відповідно у межах компетенції цих органів і з урахуванням установленої юридичної чинності таких резолюцій.

6. ММУО як юридична особа має сукупність прав, що фіксуються в її установчому акті або спеціальній конвенції. Реалізація цих прав відбувається на основі національного законодавства держави, на території якої ММУО виконує свої функції (наприклад, вступає в цивільно-правові угоди, купує, володіє і розпоряджається майном, порушує справи в суді та арбітражі, виступає стороною в судовому процесі тощо).

7. ММУО має привілеї та імунітети, що забезпечують її ефективну повсякденну діяльність, а також визнаються як у місцезнаходженні штаб-квартири організації, так і в будь-якій іншій державі при виконанні статутних завдань організації.

Правосуб’єктність міжнародних організацій: укладати договори з державами й іншими міжнародними організаціями; нести міжнародно-правову відповідальність за свої дії; звертатися до держав та інших міжнародних організацій із вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної міжнародним правопорушенням; обмінюватися офіційними представництвами з державами й іншими міжнародними організаціями; наділяти своїх посадових осіб привілеями й імунітетами тощо.

З погляду юридичної природи міжнародної міжурядової організації можна говорити про її внутрішнє і зовнішнє право. Термін "внутрішнє право ММУО" вживається для позначення норм, які створюються у кожній організації з метою регулювання механізму її функціонування і тих відносин, що складаються між органами, посадовими особами та іншими співробітниками організації. Термін "зовнішнє право ММУО" умовно позначає арсенал правових засобів, за допомогою яких організація забезпечує свій статус у конкретних умовах її місцеперебування, свої зв'язки з державами або іншими (у тому числі неурядовими) організаціями.

16. Міжнародна правосуб’єктність народів і націй, що борються за національне визволення.

Аналіз теорії і практики міжнародного права з цього питання свідчить про таке:

1. Міжнародна правосуб'єктність визнається за учасниками національно-визвольного руху. Саме таке поняття вживається в рамках ООН. Терміни „нація”, „народ” вважаються такими, що важко підлягають визначенню. А спроби визначення або залишаться марними, або можуть тільки посилити міжнародне напруження.

2. Правосуб'єктність учасника національно-визвольного руху за своєю суттю є перехідною до державної (кінцева мета — створення незалежної держави). В основі правосуб'єктності є принцип наступництва політичного утворення: держава після здобуття незалежності зобов’язана дотримуватися зобов'язань, які вона взяла на себе в правових актах, прийнятих до незалежності.

3. Правосуб'єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, має перехідний, тимчасовий характер. З припиненням такої боротьби змінюється статус її учасника. У процесі боротьби на націю, народ, які її ведуть, поширюються всі права та обов'язки учасника міжнародного конфлікту, тобто принципи і норми міжнародного гуманітарного права, права збройних конфліктів тощо. За такими суб'єктами визнається право вступати у правові відносини, зокрема укладати міжнародні угоди з іншими державами або іншими сторонами, які воюють чи які повстали.

5. Нації, народи, які борються за створення незалежної держави, не є універсальними (як держава) суб'єктами міжнародного права. Вони можуть бути учасниками лише тих правовідносин, які постають на основі принципу самовизначення.

6. Міжнародно-правовою суб'єктністю володіє не тільки нація (народ), яка бореться за незалежну державу, а кожна, зокрема, навіть і ті, які вже завоювали цю незалежність. Якщо боротьба за незалежність держави завершується актом проголошення незаможності, то необхідно правосуб'єктність продовжувати на якихось інших засадах, аніж боротьба за незалежну державу.

Кожен народ має право на зносини з іншими суб’єктами міжнародного права. Здійснює він це право через державу, а у випадку відсутності державності — через органи квазідержавного характеру. Це ж правило випливає з права народу укладати міжнародні договори і реалізовувати їх, отримувати захист та допомогу від інших суб’єктів міжнародного права тощо.

17. Міжнародна правосуб’єктність індивідів.

Питання міжнародної правосуб'єктності фізичної особи є одним із найбільш дискусійних у сучасній науці міжнародного права. До середини XX ст. більшість вчених вважали, що правосуб'єктність індивіда повністю поглинається правосуб'єктністю держави, громадянином якої він є. Починаючи із прийняття 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини науковий напрям за визнання міжнародної правосуб'єктності людини набирає все більшого поширення. У радянській доктрині визнання людини суб'єктом міжнародного права розглядалося як спроба втручання у внутрішні справи держави. Такі погляди подекуди збереглися і у вітчизняній науці міжнародного права.

Міжнародна практика все частіше доводить, що індивід має міжнародні права та обов'язки. На підставі багатьох міжнародно-правових актів з прав людини фізична особа має право звертатися в позасудові (Комітет з прав людини, Комісія з прав людини та ін.) та судові (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини) міжнародні органи за захистом своїх прав. Фізична особа може нести міжнародну кримінальну відповідальність за вчинення міжнародних злочинів.

Досить чітко міжнародна правосуб'єктність фізичної особи наголошується в рішеннях Суду Європейського Союзу. Зокрема, Суд зазначив: «Співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються, і суб'єктами визнаються не лише держави, а й громадяни». Суд, зокрема, встановив, що численні договору про Європейський Союз прямо формулюють права та обов'язки як держав, так і фізичних осіб.

Звичайно, визначені в численних міжнародно-правових актах з прав людини права і свободи фізичних осіб є передусім проявом суверенної волі держав. Але для міжнародної правосуб'єктності суттєвим є не те, ким розроблені права та обов'язки, а їхня суть. Скажімо, обов'язки фізичних осіб не вдаватися до піратства, не використовувати незаконно прапор випливали з міжнародних звичаїв, які лише в 1982 р. були кодифіковані в конвенціях. За злочини проти миру, проти людяності відповідальність у статуті Міжнародного воєнного трибуналу (Нюрнберг) було передбачено вже після їх вчинення. Відповідальність за повітряне піратство та викрадення літаків передбачена цілою системою міжнародних конвенцій.

18. Правосуб’єктність міжнародних організацій.

У вітчизняній науці на сьогодні переважає визнання за міжнародними організаціями властивостей суб'єкта міжнародного права. Ця правосуб'єктність вторинна. Міжнародні організації володіють правосуб'єктністю в межах, установлених міжнародними угодами — установчими актами цих організацій.

Міжнародні організації володіють спеціальною міжнародною правосуб'єктністю. Спеціальна правосуб'єктність міжнародних організацій є функціональною, оскільки визначається їхніми функціями. Як правило, межа правосуб'єктності міжнародних організацій вказується в їхніх установчих актах.

Крім специфічних прав та обов'язків міжнародних організацій, їхні установчі акти формулюють і загальні типові права та обов'язки — складові міжнародної правосуб'єктності. Це: а) право укладати договори з державами та міжнародними організаціями; б) право визнання держав та урядів (через прийом в організацію); в) право на співробітництво з суб'єктами міжнародного права та ін.

Права та обов'язки міжнародної організації як суб'єкта міжнародного права не слід плутати з її правами та обов'язками як юридичної особи: а) право укладати контракти, договори найму; б) право на придбання рухомого та нерухомого майна і розпоряджатися ним; в) право укладати договори про оренду; г) право бути стороною в судовому розслідуванні та ін.

Міжнародні організації не можуть бути стороною у справі, яку розглядає Міжнародний Суд ООН. На їхні запити Суд дає лише консультативні висновки. Міжнародні організації не здійснюють юрисдикції щодо злочинів, скоєних на території розташування організації. Це — функція держави перебування організації, яка в той же час не може без згоди Генерального секретаря Організації проводити обшуки, арешти тощо в межах розташування організації.

Для міжнародних організацій характерне одностороннє представництво; вони, як правило, не посилають своїх представників у держави-члени (виняток становить практика діяльності ООН, ОБСЄ та місії деяких інших організацій).

Формально маючи право укладати міжнародні договори, фактично (і юридично) міжнародні організації обмежені щодо сфери реалізації цього права. В основному установчі акти міжнародних організацій передбачають їхнє право укладати договори про співробітництво з іншими міжнародними організаціями, про штаб-квартиру організації, з адміністративних та фінансових питань, про надання технічної допомоги і з питань правонаступництва. І хоч Віденська конвенція про право договорів з участю організацій (1986) закріплює універсальне правило: «Правоздатність міжнародної організації укладати договори регулюється правилами цієї організації», кількість таких договорів ще досить незначна.

П'ятдесят держав, складаючи значну більшість членів міжнародного спілкування, мають можливість відповідно до міжнародного права створювати організацію, що володіє об'єктивною міжнародною правосуб'єктністю, а не лише правосуб'єктністю, яку визнають тільки вони. Підтвердженням тому є укладання міжнародною організацією угоди з державами, які не є її членами.

Міжнародні організації поділяються на міжурядові (ММУО) та неурядові (МНУО).

Найбільш повно врегульовано міжнародно-правовий статус ММУО, членами яких виступають держави. Діяльність МНУО регулюється міжнародним правом частково. Так, найбільш широкий міжнародно-правовий статус має Міжнародний комітет Червоного Хреста відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв збройних конфліктів. Взаємовідносини ММУО і МНУО врегульовано так званим консультативним статусом, що встановлюється для кожної ММУО окремо. На регіональному рівні було прийнято Європейську конвенцію про визнання правосуб'єктності МНУО від 24 квітня 1986 р.

19. Поняття та види територій.

У міжнародному праві під територією розуміють природні простори земної кулі (сушу, надра, морське дно, водяні простори), повітряний простір в атмосфері Землі, космічний простір, небесні тіла, а також штучні об’єкти та споруди (космічні об’єкти, стаціонарні платформи та ін.).

Немає нічийних територій. Територія або знаходиться під державним суверенітетом, або її статус визначають численні міжнародні договори. Оскільки територія є основною складової держави, котра в свою чергу є основним суб’єктам міжнародного права, то міжнародне право найбільше торкається права держав щодо володіння, користування чи розпорядження нею. (Основні міжнародні принципи, закріплені в Статуті ООН: принцип територіальної недоторканості, принцип мирного вирішення міжнародних суперечок, в тому числі територіальних, принцип заборони застосування сили та погрози силою.)

Види територій:

1. державна територія — це територія, що належить певній державі, яка здійснює в її межах територіальне верховенство.

2. територія з міжнародним режимом — простір, що знаходиться за межами державної території, що не належать комусь одному, а знаходиться в загальному користуванні всіх держав у відповідності з міжнародним правом. Це — відкрите море, повітряний простір над ним, глибоководне морське дно за межами континентального шельфу, Антарктика і повітряний простір над нею, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла

3. території зі змішаним режимом: виключна економічна зона і континентальний шельф. Ці райони не належать до території держав, проте кожна прибережна держава має суверенні права на розробку природних ресурсів континентального шельфу та виключної економічної морської зони, а також на охорону природного середовища цих районів.

20. Державна територія.

Державною територією є частина земної кулі, яка належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне не верховенство. Саме тим підкреслюється подвійний характер державної території; об'єкт права власності та просторова межа державної влади. Ст. 13 Конституції України встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Як об'єкт права власності державна територія може бути предметом купівлі-продажу міни, дарування, оренди та ін. цивільно-правових угод.

Державна територія складається із сухопутної, морської і повітряної території.

До сухопутної території належить вся суша в межах державних кордонів. До морської території належать внутрішні води і територіальне море. До повітряної території держави — стовп повітря певної висоти над сухопутною і морською територією держави. Критерієм верхньої межі повітряної території постало розмежування повітряного і космічного простору, виходячи з того, що у повітряному просторі космічні апарати згорають. Звідси була встановлена верхня межа повітряної території в 100 — 110 км.

Сухопутна територія включає всю сушу, незалежно від місця знаходження її окремих частин. До її складу входять також надра суші на технічно доступну глибину. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центру земної кулі. Будови і споруди, що спираються на ґрунт або проникають усередину його, розглядаються як належність території.

Острів — це частина території держави, яка опоясана водою (має "круговий берег"), яка є вище рівня води під час припливу.

Анклав — це частина території держави, оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Сьогодні відомо лише декілька анклавів: Бюзінген (ФРН) — в Швейцарії, Лівія (Іспанія) у Франції тощо. Це тягне за собою необхідність забезпечення доступу до них, що звичайно вирішується міжнародними угодами. Коли анклав має вихід до моря, говорять про напіванклави (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії).

Повітряна територія держави — це стовп повітря над сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Проблема верхньої межі повітряної території постала в останні десятиліття і обумовлена появою літаків, котрі літають за межами досяжності протиповітряної оборони держави, а крім того, появою супутників і космічних кораблі орбіта яких знаходиться над територією багатьох держав змінити яку практично неможливо.

Під умовною територією держави слід розуміти територію дипломатичних представництв держави, територію торгових суден у відкритому морі, повітряних суден і космічних апаратів, які несуть прапор або знак якої-небудь держави. Ці території іноді йменуються "плавучою", "літаючою" і "космічною" територіями. При цьому військові судна прирівнюються до території власної держави повсюди, а торгові — тільки у міжнародних просторах.

У міжнародному праві розрізнюють демілітаризовані та нейтралізовані території. До демілітаризованих належать території, на яких міжнародними угодами або однобічним волевиявленням держави відмовилися від розміщення озброєння і збройних сил. Демілітаризація може бути обмеженою або повною. При обмеженій демілітаризації держава не має здійснювати нові військові заходи: будувати нові військові об'єкти або вводити в район демілітаризації нові військові контингенти. При повній — треба знести всі військові споруди і вивести війська. (угода між СРСР і Фінляндією від 11 жовтня 1940р.)

Прикладом нейтралізованої території є Антарктида. У п. 1 Договору від 1 грудня 1959 р. це закріплено таким чином: "Антарктида використовується тільки з мирною метою. Заборонені, зокрема, будь-які заходи воєнного характеру..." Сьогодні нейтралізованими територіями є Суецький канал, його гавані та морські води шириною в три морські милі, які прилягають до його входів; Шпіцбергський архіпелаг, Бірмансько-тибетська 10-мильна прикордонна зона і ряд інших.

21. Демілітаризовані та нейтралізовані території

Під демілітаризацією в самому широкому сенсі розуміється заборона на проведення спеціальних військових заходів на певній (демілітаризованої) території.

Демілітаризація може бути обмеженою (часткової) і повною.

При обмеженою (часткової) демілітаризації держава зобов'язується не будувати нових укріплень, маючи право зберігати старі, і не збільшувати чисельність військ на даній території.

При повній демілітаризації держава зобов'язується ліквідувати всі військові споруди і вивести всі війська з демілітаризованої території. Обов'язкові елементи повної демілітаризації: знищення старих і заборона будівництва нових військових укріплень і споруд, заборона на утримання збройних сил, крім поліцейських, необхідних для підтримки порядку. Договори про повну демілітаризацію можуть включати також заборону виробництва та ввезення військових матеріалів, військового навчання і набору в армію, прольоту військових літаків над демілітаризованою зоною і т. п.

Обсяг демілітаризації визначається в кожному випадку конкретним договором. У ньому, зокрема, може міститися загальна вказівка ??на заборону використовувати певну територію у військових цілях, що по суті служить показником повної демілітаризації.

Демілітаризація відрізняється від роззброєння тим, що зазвичай застосовується до певної території, тоді як роззброєння - до дердарства в цілому як до суб'єкта міжнародного права. Якщо демілітаризація території означає заборону мати на ній певні об'єкти, озброєння і збройні сили, то роззброєння забороняє державі (повністю або частково) мати збройні сили і озброєння не тільки в межах певної території, але і взагалі де б то не було.

Під нейтралізацією розуміється заборона вести військові дії на певній території або використовувати її в якості бази для військових дій. На нейтралізованої території забороняється будь-яке військове будівництво.

Не слід змішувати поняття нейтралітету і нейтралізованої території. Нейтралітет - це зобов'язання держави, в той час як нейтралізації піддаються частини державної території та інші території.

Нейтралізація не зобов'язує державу залишатися нейтральним у разі виникнення військових дій, але з театру військових дій повинна бути виключена нейтралізована територія.

Нейтралізація не забороняє державі утримувати на нейтралізованої території власні збройні сили, необхідні, наприклад, для здійснення права на самооборону. Проте чисельність їх повинна бути обмежена відповідно до цілями самооборони, оскільки нейтралізована територія не може бути використана в якості бази для ведення військових дій.

Зазвичай демілітаризація і нейтралізація застосовуються спільно.

Вони доповнюють один одного. Демілітаризована територія гарантується від нападу нейтралізацією, яка, в свою чергу, підкріплюється демілітаризацією, т. з. відсутністю військових об'єктів, що можуть послужити причиною чи приводом для нападу.

У практиці міжнародних відносин демілітаризації і нейтралізації піддавалися прикордонні зони, міжнародні протоки і канали, острови, а також окремі міста.

Так, відповідно до Угоди між США і Великобританією від 28-29 квітня 1817 демілітаризована прикордонна зона була встановлена ??на Великих озерах, за якими проходить державний кордон США і Канади. Створення прикордонних нейтральних зон передбачалося також Договором між Перу і Колумбією від 20 вересня 1829 та Договором між Болівією і Перу від 20 серпня 1831 Угода між Швецією та Норвегією від 26 жовтня 1905 створювало по обидві сторони їх державного кордону демілітаризовані і нейтралізовані зони шириною близько 25 км.

Зазвичай прикордонні демілітаризовані зони встановлюються рівної ширини по обидва боки кордону, але відомі й інші випадки. Так, на підставі ст. 42-44 і ст. 180 Версальського договору 1919 р. була створена демілітаризована зона лише на території Німеччини шириною 50 км на схід від Рейну з метою попередження німецької агресії.

Питання про демілітаризацію кордонів був предметом розгляду в Лізі Націй. У 1923 р. при обговоренні проекту договору про взаємну допомогу представник Великобританії запропонував створити під егідою Ліги Націй демілітаризовані зони на кордонах всіх держав учасників договору з метою запобігти агресії і полегшити її визначення. Однак проект договору про взаємну допомогу лише рекомендувала встановити такі зони. Женевський протокол про мирне вирішення міжнародних суперечок 1924 також рекомендував створювати такі зони. Аналогічні рекомендації були зроблені Лігою Націй в 1928 р.

На Московській конференції з роззброєння 1922 радянський уряд пропонувало створити подібні зони.

За Мирній договору між Росією та Естонією від 2 лютого 1920 р. кордонах обох держав були створені тимчасові демілітаризовані зони. Мирний договір між РРФСР і Фінляндією від 14 жовтня 1920 р. і Угода від 1 червня 1922 також встановлювали демілітаризовані зони на кордонах обох держав. Подібна зона була створена на радянсько-турецькому кордоні у відповідності з Договором між РРФСР і Туреччиною 1921 Такі ж зони встановлювалися і на кордонах інших держав у період між Першою і Другою світовими війнами і після Другої світової війни. Наприклад, по мирним договором 1947 р. з Італією на її території вздовж кордону з Францією і Югославією були створені частково демілітаризованої зони.

Тимчасові і повністю демілітаризовані зони шириною до 10 км створюються вздовж тимчасових демаркаційних ліній, які встановлюються при укладенні перемир'я між воюючими сторонами. Подібна практика відома давно.

Після Другої світової війни встановлення нейтральних зон передбачалося угодами: між Єгиптом і Ізраїлем від 24 лютого 1949 р., Сирією та Ізраїлем від 20 червня 1949 р., Йорданією та Ізраїлем від 3 квітня 1949 Подібні ж зони були встановлені відповідно до Угоди про перемир'я в Кореї від 27 червня 1953 р. і Женевських угод про припинення воєнних дій у В'єтнамі від 21 липня 1954

демілітаризації і нейтралізації неодноразово піддавалися міжнародні водні шляхи , такі як протоки і канали, з метою забезпечити свободу і безпеку судноплавства по ним. За Договором між Аргентиною і Чилі від 23 липня 1881 нейтралізованим назавжди був оголошений Магелланова протока. У ньому заборонялося також створювати військові укріплення, які могли б перешкодити свободі судноплавства. За Лозаннської конвенції 1923 демілітаризовану були оголошені Чорноморські протоки аж до 1936 р., коли режим проток був змінений конвенцією, підписаною в Монтре.

Відповідно до Константинопольської конвенцією 1888 Суецький канал вважається нейтралізованим, оскільки він по суті вилучається з театру військових дій, і частково демілітаризованою, оскільки в його зоні заборонено зводити укріплення, які могли б перешкодити свободі судноплавства .

Згідно з Договором між США і Панамою 1977 (ст. 1) Панамський канал як міжнародний транзитний водний шлях є постійно нейтралізованим.

Демілітаризації і нейтралізації піддавалися і окремі острови, що мають велике міжнародне і стратегічне значення, зокрема Аландські острови і острів Шпіцберген.

Питання про демілітаризацію Аландських островів має велику історію, яка починається з 1856 р., коли острова вперше були демілітаризовані. В даний час Аландські острови повністю демілітаризованою на підставі Мирного договору між СРСР і Фінляндією, укладеного в 1947 р. У цьому зв'язку цікаво відзначити, що від осіб, які постійно проживають на островах, не вимагають відбування військової повинності. Замість цього вони можуть вступати на лоцманську або маякову службу або в інші цивільні органи Аландських островів.

На підставі багатостороннього Паризького договору від 9 лютого 1920 був демілітаризований і нейтралізований Шпіцберген, над яким було встановлено суверенітет Норвегії. Радянський Союз приєднався до договору в 1935 р.

Демілітаризація і нейтралізація застосовувалися також до вільним містах. На підставі Віденських договорів 1815 був нейтралізований вільне місто Краков1. Після Першої світової війни був демілітаризований вільне місто Данциг. За Договором між Францією, Англією та Іспанією, укладеним в Парижі 18 грудня 1923, був демілітаризований і нейтралізований місто Танжер з прилеглою зоною.

Після Другої світової війни Договір з Італією 1947 передбачав утворення вільної території Трієст, яка повинна була бути демілітаризована і нейтралізована.

Наприкінці 50-х років питання про демілітаризованому і нейтралізованому вільному місті виник у зв'язку з німецькою проблемою. Зважаючи специфічних обставин, які склалися в Берліні після Другої світової війни, в 1958 р. був утворений демілітаризоване і нейтралізований вільне місто Західний Берлін.

Характерним прикладом демілітаризованої зони є Антарктика, яка згідно ст. 1 Договору про Антарктику 1959 використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї.

Виключно важливий вид демілітаризованих і нейтралізованих зон відображений у міжнародних договорах про створення так званих без'ядерних зон в різних районах світу.

Без'ядерна зона є частково демілітаризованої, оскільки на її території ні під яким виглядом не повинно бути ядерної зброї і установок для його обслуговування. З цією метою держави, що входять в без'ядерну зону, беруть на себе зобов'язання не виробляти, не ввозити для власних цілей і не дозволяти розміщення на своїй території ядерної зброї всіх типів, а також установок для його обслуговування. Інші держави, що не входять до складу зони, зобов'язуються не мати ядерної зброї і установок для його обслуговування на озброєнні своїх військ, що знаходяться на території без'ядерної зони, і ні під яким виглядом не передавати такого урядам або яким-небудь органам на території держав, що входять в зону.

Без'ядерна зона являє собою частково нейтралізовану зону, оскільки вона вилучається зі сфери застосування ядерної зброї у разі виникнення військового конфлікту. У цих цілях держави, які володіють ядерною зброєю, приймають зобов'язання не використовувати його проти території зони або будь-яких об'єктів на ній.

В даний час до числа без'ядерних зон відносяться, зокрема, Латинська Америка (Договір Тлателолко 1967 р.) і південна частина Тихого океану (Договір Раротонга 1985 р.).

У квітні 2003 р. Казахстан звернувся в ООН з пропозицією оголосити Центральну Азію без'ядерною зоною.

Демілітаризована територія - це територія, відносно якої держава прийняли міжнародне зобов'язання скоротити або взагалі не розташовувати в її межах військові укріплення і споруди, певні види озброєнь збройних сил. Такі території створюються на основі міжнародних угод з метою забезпечення міжнародної безпеки. Демілітаризація може бути повною або частковою. Повна демілітаризація передбачає ліквідацію всіх військових об'єктів із забороною спорудження нових, забороною всіх видів зброї, знаходження на ції території збройних сил, окрім поліцейських, а також заборону ввезення і транзиту військових матеріалів, прольотів військових літаків, тобк заборону використання даної території з військовою метою. Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територія] реалізується один або декілька з наступних заходів: ліквідація певних військових об’єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингент] збройних сил і т.п. (наприклад, Суецький канал є частково нейтралізованим відповідно до Константинопольської конвенції 1888 р.). Нейтралізована територія - територія, яку забороняється використовувати як театр військових дій або як базу для ведення військовий дій в інших регіонах світу. Нейтралізованою може бути лише певна частина держави. У випадку військового конфлікту держава не повинна використовувати нейтралізовану частину території для ведення військових операцій. Демілітаризації та нейтралізації підлягають також міжнародні території (наприклад, Антарктика, космічний простір, включаючи місяць та інші небесні тіла). Особливим видом нейтралізованої і одночасно демілітаризовано! торії е без'ядерні зони, в межах яких забороняється розміщувати ядерну зброю. Без'ядерною зоною проголошено, наприклад, Африку Латинську Америку.

22. Способи набуття державної території.

У минулих століттях у практиці міжнародного права виробилося п'ять способів придбання державної території: окупація, насильницька цесія, право давності, завоювання, акреція. ⁶ Загальні зміни в міжнародному праві в першій половині XX століття зробили істотний вплив на способи придбання державної території. Поява принципу заборони погрози або застосування сили зробило протиправним збройний напад і вторгнення на іноземну територію, а виникнення принципу недоторканності і цілісності державної території зробило протиправним насильницьку зміну приналежності державної території. Все це, а також поява принципу самовизначення зажадало перегляду перерахованих способів придбання території.  З утвердженням в міжнародному праві принципу самовизначення народів всі найбільші і суттєві територіальні зміни відбуваються або повинні відбуватися на його основі. Під принципом самовизначення народів розуміється. Право кожного народу самостійно вирішувати питання про входження до складу тієї чи іншої держави, утворення самостійної держави (зовнішня сторона) і визначення свого внутрішнього устрою (внутрішня сторона). З точки зору територіального розмежування першорядне значення має зовнішня сторона, бо, вирішуючи питання про входження до складу тієї чи іншої держави чи освіті самостійної держави, що самовизначається народ тим самим вирішує і питання про приналежність своїй території тієї чи іншої держави або, у разі утворення самостійної держави , питання про перетворення своїй території в окрему державну територію.  Самовизначення не виключає інших видів зміни приналежності території. Територія держави може змінюватися в результаті: поділу існуючої держави, виходу частини території зі складу держави, об'єднання двох або кількох держав; цесії.  Під цессией зазвичай розуміється передача суверенітету над певною територією однією державою іншій за угодою між ними. ⁷ Загальновизнано, що суб'єктами договору цесії можуть бути тільки держави. Тому не є цессией передача будь-якої території приватним особам або корпораціям і навпаки - від приватних осіб чи корпорацій - державі.  Об'єктом цесії є передача суверенітету над територією. Тому не є цессией передача здійснення будь-яких прав на певній території без передачі права міжнародно-правової власності на цю ж територію, як, наприклад, у випадку, оренди територій.  Вважається, що держава може передавати право на територіальний суверенітет лише в тому обсязі, в якому воно саме володіє цим правом.  Природним результатом передачі території є зміна громадянства її населення, якому надається право вибору між старим і новим громадянством (оптиці).  Цессія може відбуватися, путчем взаємного обміну рівноцінними ділянками між прикордонними державами, зокрема, виходячи з економічного тяжінняобмінюваних уча'стков. Прикладом служить Договір між СРСР і Польщею від 15.02.1951 року.  Передача невеликого прикордонного ділянки може бути проведена і на іншій основі, без обміну рівноцінними ділянками території, за умови, однак, достатнього врахування, як загальнонаціональних інтересів, так і інтересів населення переданого ділянки, якщо таке є. У 1967 році між Францією та Італією була досягнута домовленість про зміну прикордонної лінії між ними в районі Клавьере в Альпах.  Іншою формою компенсації за передачу ділянки території може бути виплата узгодженої грошової суми (приклад, Договір між СРСР і Фінляндією від 3.02.1947 р.). Очевидно, що відступлені за грошову компенсацію можуть бути порівняно невеликі території, які є незаселеними або малозаселеними. Оскільки відступається хоч і невелика частина, але все ж частина національної території, то ця поступка має відповідати загальнонаціональним інтересам. З іншого боку, якщо загальнонаціональні інтереси вимагають передачі малозаселеною ділянки, то повинні забезпечуватися інтереси невеликого населення переданої території.  Таким чином, цесія території може приймати різні форми, але обов'язковим елементів цесії є добровільна згода, і зміст якої повністю відповідає принципам самовизначення народів і територіальної цілісності. Стосовно до населеної території правомірна тільки така цесія, в основі якої лежить вільне волевиявлення проживають на ній людей. У кожному випадку враховуються економічні, географічні, оборонні та інші інтереси сторін, а також інтереси забезпечення загального миру і безпеки.  В якій би формі цесія не відбувалася, вона повинна бути оформлена укладенням договору між відповідними державами, який є найбільш ясною формою волевиявлення сторін. Підставою всякої цесії є угода. Оскільки цесія оформляється укладенням міжнародного договору, то крім її відповідності праву націй на самовизначення іншими критеріями її правомірності будуть всі ті критерії, які визначають правомірність міжнародного договору. У договорі цесії, як і у всякому договорі, воля сторін повинна бути виражена добровільно, без насильства. Договори про передачу території (цесії) вимагають ратифікації, оскількидержавна територія є не власністю уряду, а надбанням народу цієї держави.  За сучасним міжнародним правом не відноситься до цесії завоювання території з подальшим оформленням захоплення в договорі, оскільки воно (тобто право) не визнає згоди, вирваного силою, а тим більше шляхом насильницького захоплення території. 

23. Державні кордони.

Просторові межі поширення суверенітету держав, а також реалізації територіального верховенства визначають державні кордони. Останні слугують не лише важливим атрибутом суверенних держав у системі міждержавних відносин, а й часто становлять предмет територіальних претензій.

У теорії міжнародного права державний кордон розглядають як позначену на картах і закріплену маркуванням на місцевості лінію та вертикальну площину, що проходить по ній і визначає зовнішні межі державної території (сухопутної, водної, повітряної). Національне законодавство держав щодо визначення поняття "державний кордон" концептуально збігається із його доктринальними розробками. Наприклад, державний кордон, згідно з законом України "Про державний кордон України" 1991 р., - це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України, - суші, вод, надр, повітряного простору.

Залежно від особливостей проходження лінії державного кордону кордони поділяють на орографічні, геометричні й астрономічні.

Під орографічними (природними) кордонами розуміють лінію державного кордону, яка визначається відповідно до особливостей рельєфу місцевості (по берегах озер, по гірських хребтах тощо).

Геометричні кордони характеризуються тим, що встановлення державного кордону відбувається за рахунок проведення з однієї точки в іншу прямих ліній без урахування рельєфу місцевості90.

Лівії астрономічних кордонів, на відміну від орографічних та геометричних, збігаються із паралеллю чи меридіаном географічної сітки. В Африці, наприклад, 40 % кордонів є саме астрономічними91.

Іноді, в результаті завершення процедури встановлення державних кордонів, у держави з'являються комбіновані кордони, які передбачають наявність як орографічних, геометричних, так і астрономічних кордонів. До таких держав, зокрема, належить Ботсвана92.

Відповідно до іншої класифікації кордонів, в основу якої покладено критерій складових частин державної території, кордони поділяють на сухопутні, повітряні, водні.

Водні кордони держави (річкові, озерні, морські) визначають у спосіб підписання спеціального договору, нормами національного законодавства або поєднанням цих двох способів.

Кордони на прикордонних річках проводять залежно від їх відповідності критерію судноплавної або несудноплавної річки. У випадку судноплавної річки кордон пролягає по лінії її найбільших глибин (тальвегу) або фарватеру, а якщо річка несудноплавна, то кордон проходить посередині річки або її головного рукава.

Морські кордони встановлює законодавство прибережної держави, відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного морського права. Так, морськими кордонами держави, що відмежовують її територіальні води від відкритого моря, є зовнішня межа територіальних вод, ширина яких становить, як правило, не більше 12 морських миль.

Повітряним кордоном держави вважається уявна площина, що вертикально прилягає до сухопутної, водної території і простягається вгору на 100-110 км.

Питання, які стосуються встановлення державного кордону, їх правового режиму, охорони, регулюються нормами як міжнародного, так і національного права. Так, відповідно до Закону України "Про державний кордон України" 1991 р.95, уст. 2 зазначено, що державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Визначення лінії проходження державного кордону відбувається між зацікавленими державами у договірному порядку. На практиці така процедура складається із двох етапів.

Перший етап передбачає визначення договірними сторонами Лівії державного кордону відповідно до характерних ознак рельєфу на місцевості з одночасним її нанесенням на карту, що становить невід'ємну частину двостороннього договору, який укладається при цьому. У теорії міжнародного права ця процедура отримала назву делімітація96.

На другому етапі, відповідно до результатів делімітації, відбувається встановлення лінії проходження державного кордону на місцевості - відоме як демаркація97.3 метою її здійснення створюють змішані міждержавні комісії, які позначають лінію проходження державного кордону на місцевості за допомогою спеціальних прикордонних знаків. Результати проведення демаркаційних робіт, за загальним правилом, закріплюють у відповідних протоколах з описом лінії проходження державного кордону і встановлених прикордонних знаків, які підписують уповноважені представники міждержавних комісій. Іноді в результаті пошкодження прикордонних знаків виникає необхідність у перевірці лінії проходження державного кордону на місцевості, що супроводжується заміною, відновленням або встановленням нових прикордонних знаків. У таких випадках відбувається редемаркація державного кордону.3 метою здійснення редемаркації державних кордонів укладають спеціальні міжнародні двосторонні угоди.

Нерідко демаркація і делімітація як складові процесу визначення лінії проходження державного кордону в силу різноманітних чинників політичного та економічного характеру розмежовані у часі. Наприклад, тепер, з огляду на відмову Національних Зборів Республіки Білорусь ратифікувати договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь 1997 р., процедура договірно-правового оформлення білорусько-українського кордону - його демаркація - тривалий час залишалася незавершеною. Схожі проблеми є у площині демаркації сухопутної ділянки державного кордону між Україною та Російською Федерацією, а також розмежування морських просторів (Чорне та Азовське море, Керченська протока).

В особливих випадках, зокрема під час розпаду держав або реалізації сецесії, процедура визначення державних кордонів новоутворених держав відбувається відповідно до міжнародно-правового принципу "uti possidetis". У результаті застосування цього принципу внутрішні (адміністративні) кордони набувають статусу державного кордону. Принцип отримав широке застосування в теорії і практиці міжнародного права. Так, договірно-правове оформлення лінії державного кордону України після проголошення нею незалежності в основному збігається із лінією проходження адміністративного кордону України у складі колишнього Радянського Союзу101. У схожий спосіб було визначено державні кордони новоутворених держав після розпаду колишньої Югославії.

У сучасних умовах інтеграційних процесів, особливо в рамках ЄС, відбувається істотне послаблення ролі державних кордонів у взаємовідносинах між членами ЄС. Необхідність побудови спільного ринку та забезпечення свободи вільного руху товарів, людей і послуг на території ЄС призвело до появи феномену відмови від паспортного та митного контролю між країнами - членами ЄС.

Встановлення лінії державного кордону здійснюється у два етапи: спочатку державний кордон описується в міжнародному договорі, з вказівкою точних астрономічних координат або інших безсуперечних ознак (делімітація кордону), після чого наступає демаркація кордону, тобто перенесення на місцевість із встановленням "ясно бачених прикордонних знаків, форми, розмір і порядок встановлення яких визначається законодавством України і міжнародними договорами України" (ст. 4 Закону від 4 листопада 1991 р.), або каменів, надовбів, буїв тощо. Редемаркація — це відновлювання речових слідів демаркації. При редемаркації можливе уточнення територіальних кордонів суміжних держав.

24. Міжнародна територія.

Міжнародна територія перебуває за межами юрисдикції держав, тобто за межами державної території даної держави, зокрема, за зовнішніми межами територіального моря, знаходяться великі простори морів і океанів, включаючи товщу морів і океанів, їхні надра і повітряний простір над ними, а також космічний простір, що не знаходиться під суверенітетом якоїсь держави. Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства. На практиці юридичний статус таких просторів визначається винятково нормами міжнародного права — звичайноправовими і конвенційними (договірними), а іноді також додатково угодами між суміжними державами. Наприклад, правовий статус: відкритого моря закріплений у Конвенції про відкрите море 1958 року й у Конвенції про континентальний шельф 1958 року; міжнародного району морського дна — у Конвенції ООН з морського права 1982 року; Антарктики — у Договорі про Антарктику 1959 року; повітряного простору — у Чиказьких конвенціях про міжнародну цивільну авіацію 1944 року; міжнародних проток і каналів — у Конвенції про режим Чорноморських проток 1936 року, у Договорі між Чилі й Аргентиною щодо Магелланової протоки 1941 року, у Конвенції щодо забезпечення вільного плавання Суецьким каналом (Константинопольська конвенція) 1888 року та ін.; космінного простору (включаючи Місяць та інші небесні тіла) — у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; міжнародних рік — у Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 року та ін.; багатонаціональних рік — в Угоді між Аргентиною й Уругваєм щодо вод ріки Уругвай 1946 року, в Угоді між ОАР і Суданом про використання вод ріки Ніл 1959 р. та ін. Враховуючи, що багато хто з названих об'єктів є об'єктами регулювання відповідно міжнародному морському, повітряному і космічному праву, вони будуть розглянуті в наступних розділах. в. Міжнародні і багатонаціональні ріки Всі ріки за їх географічним і правовим положенням діляться на: а) національні ~ які протікають по території однієї держави і знаходяться під її суверенітетом, режими яких установлюються винятково цією державою на основі внутрішнього законодавства; б) міжнародні — які протікають територією двох і більше держав чи розділяють такі території, при цьому кожна прибережна держава здійснює суверенітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що про тікає по її території. У зв'язку з цим виникає необхідність міжнародно-правового регулювання цілого комплексу питань, пов'язаних із її використанням, тому що права і законні інтереси прибережних держав міжнародної ріки знаходяться у взаємозв'язку і взаємозалежності. Тому правовий режим таких міжнародних рік установлюється заінтересованими державами на основі міжнародного акту. У свою чергу, міжнародні ріки діляться на: а) багатонаціональні ріки — це ріки, у використанні яких зацікавлені винятково прибережні держави. Такі ріки не використовуються або використовуються дуже обмежено для міжнародного судноплавства, не завжди мають сполучення з морем, проте відіграють певну роль в економіці прибережних держав, їхній режим регулюється винятково прибережними державами, наприклад угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер; б) міжнародні ріки — це ріки, що мають безпосередньо вихід до моря і які використовуються міжнародним співтовариством для інтенсивного річкового судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата в Америці та ін.). Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом критеріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжнародних: 1) політичному — вони повинні перетинати території двох і більше держав; 2) географічному — повинні мати вихід у море; 3) функціональному — мати можливість здійснення регулярного судноплавства. Слід зазначити особливу значимість третього критерію, що є вирішальним, тому що міжнародно-правові проблеми таких рік в основному зводяться до забезпечення свободи судноплавства по ним. Вони, як правило, відкриті для торгового судноплавства як прибережних, так і неприбережних держав і закриті, як правило, для проходу військових суден неприбережних держав (наприклад, Дунай, Нігер). На прибережні держави покладаються адміністративні обов'язки по управлінню такими ріками як у відношенні судноплавства, так і у відношенні їхнього господарського використання. У цих цілях прибережні держави створюють спеціальні річкові комісії (наприклад, Рейнська комісія, що складається з представників Франції, ФРН, Швейцарії, а також Дунайська комісія, що складається з представників прибережних держав). Водночас слід зазначити, що підхід до питання про міжнародні ріки тільки з погляду використання їх у судноплавних цілях у даний час утратив свою актуальність. У даний час функціональний критерій міжнародних рік набув варіабельного тлумачення: вони можуть використовуватися не тільки для судноплавства, але і для промислового та сільськогосподарського виробництва, одержання електроенергії, скидання відходів і т.д. Зокрема, при будівництві гідротехнічних споруд (гребель) для електростанцій, іригаційних систем прибережні держави не повинні заподіювати шкоди навігації на ріках, створювати незручності іншим державам, у тому числі і тим, що хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці. Про це, зокрема, вказувалося в Барселонській конвенції 1921 року, відповідно до положень якої: «Кожна прибережна держава зобов»язана утримуватися від усяких заходів, здатних зашкодити судноплавноплавству або зменшити зручність плавання, а також прийняти найшвидші заходи до усунення всяких перешкод і випадкових небезпек для плавання». Загальні правила щодо будівництва гідротехнічних споруд на судноплавних ріках містяться й у Женевській конвенції 1923 року. Відповідно до неї всі роботи, що можуть призвести до фізичної зміни місцевості на території іншої держави або можуть принести їй суттєву шкоду, повинні проводитися на підставі угод заінтересованих країн. При будівництві іригаційних споруд пріоритетного значення набуває питання про кількісний розподіл вод між суміжними державами. Це ж стосується і забруднень, — будь-які роботи на річці повинні провадитися таким чином, щоб запобігти забрудненню ріки в будь-якому місці за течією. Тому, виходячи з поділу природного комплексу міжнародної ріки на відповідні ділянки, що знаходяться під суверенітетом певних держав, зростає об'єктивна необхідність різнобічного співробітництва заінтересованих держав з використання таких рік із метою гармонізації індивідуальних і загальних інтересів. Як відзначалося раніше, із цією метою міжнародна практика виробила єдиний підхід, що полягає в розробці і підписанні угод, котрі регулюють порядок використання конкретної міжнародної ріки, озера або їхніх басейнів. До таких угод належать Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 року; Акт, що стосується судноплавства й економічного співробітництва між державами басейну ріки Нігер 1963 року; Угода про Міжнародну комісію з охорони ріки Рейн від забруднення 1963 року; Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 року; Договір про співробітництво в Амазонії 1978 року та ін. Слід відзначити, що процес практичного і міжнародно-правового становлення міжнародних рік ще не завершений. Наприклад, після розпаду Союзу РСР ріка Дніпро стала міжнародною, і тому, звичайно, виникла необхідність розробки відповідної угоди з використання цієї ріки прибережними державами — Україною, Білоруссю і Росією. Угоди, що регламентують порядок використання міжнародних рік, мають відношення тільки до конкретних рік і не мають універсального значення. Якогось кодифікуючого акту «міжнародного річкового права» поки не існує. Правда, певні кодифікаційні роботи в цьому напрямку ведуться. Так, у 1992 році під егідою Європейської економічної комісії була укладена Конвенція з охорони і використання трансграничних водо-потоків і міжнародних озер. У 1966 році були прийняті Гельсінські правила використання вод міжнародних рік. І хоча ці правила носять рекомендаційний характер, у деяких їхніх положеннях знайшли закріплення міжнародні порядки, що склалися в результаті тривалої практики з використання міжнародних рік. Велика робота з узагальнення великої договірної й арбітражної практики була проведена Комісією міжнародного права ООН, що у даний час приступила до завершення підготовки проекту статей, котрі стосуються несудохідних видів використання міжнародних водо-потоків.

25. Правовий режим Арктики і Антарктики.

Антарктика - це територія, розташована довкола Південного полюса Землі, яка включає прилеглий до неї материк Антарктиду, шельфові льодовики й острови. Після відкриття Антарктиди російською експедицією у 1818-1821 рр. територія Антарктики залишалась предметом гострих територіальних суперечок (1908 р., 1917 р.) збоку США, Великої Британії, Чилі, Аргентини та інших країн. В умовах боротьби за націоналізацію територій Антарктики та її природних ресурсів визріла потреба у встановленні міжнародно-правового режиму Антарктики. З цією метою у 1959 р. держави підписали Договір про Антарктику.

Одним із найбільших здобутків Договору варто вважати призупинення висунення територіальних претензій на простори Антарктики з боку держав на строк дії Договору. З огляду на те, що Договір є безстроковим міжнародно-правовим актом, вирішення територіальних суперечок у такий спосіб є цілком прийнятним у наш час.

Сучасний міжнародно-правовий режим Антарктики характеризується принципами демілітаризації та нейтралізації території. Створення військових баз, випробування зброї є забороненим на її території. Крім того, Антарктика не може бути у випадку війни перетворена у театр воєнних дій. Водночас Договір передбачає широкі можливості для держав щодо свободи досліджень в Антарктиці, зокрема обміну інформацією стосовно наукових робіт, обміну науковим персоналом, вільного доступу до результатів наукових досліджень.

Особливу увагу приділяють і захисту навколишнього середовища Антарктики. Загальні положення, присвячені цьому питанню, закріплені Договором про Антарктику 1959 р. Натомість розгорнута правова регламентація захисту і збереження флори і фауни в Антарктиці може встановлюватись спеціальними міжнародно-правовими актами (Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 р., Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. тощо).

Арктика, на відміну від Антарктики, охоплює простори Земної кулі, розташовані довкола Північного полюса, включно з Північним льодовитим океаном, прилеглими частинами Атлантичного і Тихого океанів. В основу правового режиму Арктики покладено принцип "сектора", відповідно до якого її територія поділена на полярні сектори міжприарктичними державами - США, Канадою, Данією, Норвегією і Російською Федерацією. Використання концепції секторів Арктики, що розглядає територію Арктики як сухопутне продовження території приарктичних держав, не є загальновизнаним у міжнародному праві. У Концепції відсутнє також міжнародно-правове закріплення.

Правовий режим Арктики визначається головним чином національним законодавством приарктичних держав і стосується таких питань, як захист навколишнього середовища, судноплавство тощо. Держави в односторонньому порядку приймають такі внутрішньодержавні акти, що визначають правове регулювання відносин з іншими державами у відповідному секторі Арктики, що належить державі. Так, згідно з законом Канади про запобігання забрудненню арктичних вод 1970 р., застережено її право на примусову зупинку суден не лише в її територіальних водах, а й прилеглих до побережжя Канади водах, у питаннях захисту навколишнього середовища.

Існуючий правовий режим в Арктиці передбачає також дію норм і принципів міжнародного морського права у морських просторах секторів Арктики. В таких умовах виникають труднощі у правовому регулюванні використання секторів Арктики, які входять до складу державної території приарктичних держав і регулюються національним законодавством, та судноплавства у морських просторах секторів Арктики, на які поширюється дія норм міжнародного морського права.

З огляду на те, що із заснуванням Арктичної ради 1996 р. передчасно говорити про початок процесу інтернаціоналізації Арктики, її правовий режим залишиться у незмінному вигляді. Оформлення міжнародно-правового статусу Арктики у спосіб укладення міжнародного договору безумовно забезпечить правову основу існуючому режиму використання Арктики або прокладе шлях до якісно нового підходу.

26. Міжнародні та багатонаціональні річки.

Міжнародні і багатонаціональні ріки Всі ріки за їх географічним і правовим положенням діляться на: а) національні ~ які протікають по території однієї держави і знаходяться під її суверенітетом, режими яких установлюються винятково цією державою на основі внутрішнього законодавства; б) міжнародні - які протікають територією двох і більше держав чи розділяють такі території, при цьому кожна прибережна держава здійснює суверенітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що про тікає по її території. У зв'язку з цим виникає необхідність міжнародно-правового регулювання цілого комплексу питань, пов'язаних із її використанням, тому що права і законні інтереси прибережних держав міжнародної ріки знаходяться у взаємозв'язку і взаємозалежності. Тому правовий режим таких міжнародних рік установлюється заінтересованими державами на основі міжнародного акту. У свою чергу, міжнародні ріки діляться на: а) багатонаціональні ріки - це ріки, у використанні яких зацікавлені винятково прибережні держави. Такі ріки не використовуються або використовуються дуже обмежено для міжнародного судноплавства, не завжди мають сполучення з морем, проте відіграють певну роль в економіці прибережних держав, їхній режим регулюється винятково прибережними державами, наприклад угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер; б) міжнародні ріки - це ріки, що мають безпосередньо вихід до моря і які використовуються міжнародним співтовариством для інтенсивного річкового судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата в Америці та ін.). Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом критеріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжнародних: 1) політичному - вони повинні перетинати території двох і більше держав; 2) географічному - повинні мати вихід у море; 3) функціональному - мати можливість здійснення регулярного судноплавства. Слід зазначити особливу значимість третього критерію, що є вирішальним, тому що міжнародно-правові проблеми таких рік в основному зводяться до забезпечення свободи судноплавства по ним. Вони, як правило, відкриті для торгового судноплавства як прибережних, так і неприбережних держав і закриті, як правило, для проходу військових суден неприбережних держав (наприклад, Дунай, Нігер). На прибережні держави покладаються адміністративні обов'язки по управлінню такими ріками як у відношенні судноплавства, так і у відношенні їхнього господарського використання. У цих цілях прибережні держави створюють спеціальні річкові комісії (наприклад, Рейнська комісія, що складається з представників Франції, ФРН, Швейцарії, а також Дунайська комісія, що складається з представників прибережних держав). Водночас слід зазначити, що підхід до питання про міжнародні ріки тільки з погляду використання їх у судноплавних цілях у даний час утратив свою актуальність. У даний час функціональний критерій міжнародних рік набув варіабельного тлумачення: вони можуть використовуватися не тільки для судноплавства, але і для промислового та сільськогосподарського виробництва, одержання електроенергії, скидання відходів і т.д. Зокрема, при будівництві гідротехнічних споруд (гребель) для електростанцій, іригаційних систем прибережні держави не повинні заподіювати шкоди навігації на ріках, створювати незручності іншим державам, у тому числі і тим, що хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці. Про це, зокрема, вказувалося в Барселонській конвенції 1921 року, відповідно до положень якої: «Кожна прибережна держава зобов»язана утримуватися від усяких заходів, здатних зашкодити судноплавноплавству або зменшити зручність плавання, а також прийняти найшвидші заходи до усунення всяких перешкод і випадкових небезпек для плавання». Загальні правила щодо будівництва гідротехнічних споруд на судноплавних ріках містяться й у Женевській конвенції 1923 року. Відповідно до неї всі роботи, що можуть призвести до фізичної зміни місцевості на території іншої держави або можуть принести їй суттєву шкоду, повинні проводитися на підставі угод заінтересованих країн. При будівництві іригаційних споруд пріоритетного значення набуває питання про кількісний розподіл вод між суміжними державами. Це ж стосується і забруднень, - будь-які роботи на річці повинні провадитися таким чином, щоб запобігти забрудненню ріки в будь-якому місці за течією. Тому, виходячи з поділу природного комплексу міжнародної ріки на відповідні ділянки, що знаходяться під суверенітетом певних держав, зростає об'єктивна необхідність різнобічного співробітництва заінтересованих держав з використання таких рік із метою гармонізації індивідуальних і загальних інтересів. Як відзначалося раніше, із цією метою міжнародна практика виробила єдиний підхід, що полягає в розробці і підписанні угод, котрі регулюють порядок використання конкретної міжнародної ріки, озера або їхніх басейнів. До таких угод належать Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 року; Акт, що стосується судноплавства й економічного співробітництва між державами басейну ріки Нігер 1963 року; Угода про Міжнародну комісію з охорони ріки Рейн від забруднення 1963 року; Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 року; Договір про співробітництво в Амазонії 1978 року та ін. Слід відзначити, що процес практичного і міжнародно-правового становлення міжнародних рік ще не завершений. Наприклад, після розпаду Союзу РСР ріка Дніпро стала міжнародною, і тому, звичайно, виникла необхідність розробки відповідної угоди з використання цієї ріки прибережними державами - Україною, Білоруссю і Росією. Угоди, що регламентують порядок використання міжнародних рік, мають відношення тільки до конкретних рік і не мають універсального значення. Якогось кодифікуючого акту «міжнародного річкового права» поки не існує. Правда, певні кодифікаційні роботи в цьому напрямку ведуться. Так, у 1992 році під егідою Європейської економічної комісії була укладена Конвенція з охорони і використання трансграничних водо-потоків і міжнародних озер. У 1966 році були прийняті Гельсінські правила використання вод міжнародних рік. І хоча ці правила носять рекомендаційний характер, у деяких їхніх положеннях знайшли закріплення міжнародні порядки, що склалися в результаті тривалої практики з використання міжнародних рік. Велика робота з узагальнення великої договірної й арбітражної практики була проведена Комісією міжнародного права ООН, що у даний час приступила до завершення підготовки проекту статей, котрі стосуються несудохідних видів використання міжнародних водо-потоків.

27. Поняття міжнародного договору.

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року міжнародний договір - це врегульована міжнародними правом угода, укладена державами та іншими суб'єктами міжнародного права у письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її найменування. Як правило, міжнародний договір є угодою двох або більше держав щодо встановлення, зміни або припинення взаємних прав та обов'язків у політичних, економічних, соціальних, культурних або інших відносинах.

Хоча у визначенні не зазначається про договори в усній формі, держави та інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою розповсюдити на усні договори дію положень згаданих Віденських конвенцій. Однак в усній формі договір (джентльменська угода) в сучасному міжнародному праві зустрічається рідко, оскільки тільки договір у письмовій формі чітко і конкретно фіксує права й обов'язки сторін.

Об'єктом міжнародного договору є відносини суб'єктів міжнародного права з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій і утримання від дій. Будь-який об'єкт міжнародного права може бути об'єктом міжнародного договору. Самі держави визначають, що є об'єктом міжнародного договору, проте вони утримуються від того, щоб об'єктом договорів були питання, що становлять виключно внутрішню компетенцію держав. Як правило, об'єкт договору відображається в найменуванні договору.

Найважливіший елемент договірних правовідносин - сторони. На думку, 1.1. Лукашука, "склад і характер сторін визначають зміст і роль договору. Із зміною складу сторін може змінюватися реальний зміст і значення договору".

Як випливає з Віденської конвенції 1969 р., "кожна держава володіє правоздатністю укладати договір" (ст. 6). У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати міжнародні договори " реалізується правилами цієї організації - зокрема, установчими актами організації, прийнятими відповідно до них рішеннями і резолюціями, а також сталою практикою цієї організації (ст. 1,6 Віденської конвенції 1986 р.).

Держави — члени міжнародної організації можуть шляхом міжнародної угоди створювати для неї права і обов'язки.

Договори зобов'язують тільки учасників. Для третіх сторін, тобто держав, що не беруть участь, вони не створюють ні прав, ні зобов'язань. Договір може встановити правові наслідки для третіх держав тільки у разі їх згоди. Якщо така держава користується правами, що витікають з договору, вона повинна дотримуватись і пов'язаних з цим обов'язків.

Так, держава, що користується правами згідно із Конвенцією про судноплавство по Дунаю, повинна дотримуватись встановлених нею правил. Сторони мають право змінювати зміст договору без згоди третіх держав, що користуються витікаючими з нього правами.

До структури договору відносяться його складові частини, а саме назва договору, преамбула (зазначаються цілі укладення даного договору, сторони договору й ін.), основна частина (предмет договору, права та обов'язки сторін), заключна частина (передбачаються умови вступу договору в силу, строк його дії, порядок припинення і т.д.). Договір переважно складається з розділів, глав, статей, пунктів.

Іноді договори супроводжуються застереженнями сторін, додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст, правила процедури, вирішення суперечок (протоколи, описи, технічні умови, стандарти, карти тощо). Усі частини договору мають однакову юридичну силу.

Обов'язковим елементом є підписи уповноважених сторін договору.

Міжнародний договір, як правило, складається в одному документі. Проте текст договору, укладеного, наприклад, шляхом обміну нотами або листами, міститься в двох або більше пов'язаних між собою документах.

Мова, на якій складається текст договору, визначається договірними сторонами. Двосторонній договір складається зазвичай мовами обох договірних сторін, хоча вони можуть вибрати й іншу мову. Іноді крім двох мов договірних сторін вони складають текст і третьою (нейтральною) мовою. На пострадянському просторі міжнародні договори укладаються мовами договірних сторін, а також російською мовою.

Багатосторонні договори укладаються мовами, які визначаються договірними країнами. Встановилася практика укладання договорів під егідою ООН, спеціалізованих установ ООН або інших міжнародних організацій офіційними мовами цих організацій (англійською, арабською, іспанською, китайською, російською, німецькою, французькою).

Тексти договорів різними мовами є аутентичними і мають однакову юридичну силу.

28. Класифікація міжнародних договорів.

Як основне джерело міжнародного права міжнародний договір може мати різні форми і найменування: договір, угода, пакт, декларація, трактат, конвенція, комюніке, протокол, обмін нотами, акт, заключний акт-картель, конкордат, статут, хартія тощо, які мають однакову юридичну силу, створюють права і обов'язки для їх учасників.

Протокол (договірний) - офіційний документ (як правило, додаток до основного), яким доповнюється міжнародний договір; акт рішення міжнародної конференції, що має силу міжнародного договору. Наприклад Женевський протокол про заборону задушливих, отруйних або інших речовин і бактеріологічної зброї під час воєнних дій 1925 р.

Факультативний протокол - різновид багатостороннього міжнародного договору, що існує самостійно або як додаток до іншого договору (не є його невіддільною частиною), в якому окремі учасники фіксують домовленість щодо питань, з яких не змогли дійти згоди всі учасники основного договору. Участь сторін основного договору в такій додатковій угоді не обов'язкова (факультативна).

Комюніке - офіційне урядове повідомлення про міжнародні переговори, угоди, важливі події у внутрішньому житті країни, про перебіг воєнних дій тощо; одна з назв міжнародного договору.

Модус вівенді (лат. modus vivendi — спосіб життя) — у міжнародному праві й дипломатичній практиці тимчасова, зазвичай короткострокова угода, яку укладають, коли обставини не створюють умов для досягнення постійного або довготривалого договору. У подальшому така домовленість має стати постійною.

Трактат - багатосторонній договір між усіма суб'єктами міжнародного права стосовно політичних, військових, економічних питань.

Картель - міжнародний договір, предметом якого є обмін військовополоненими, або про видачу злочинців.

Конкордат - міжнародна угода з релігійних, релігійно-політичних питань, однією зі сторін якої є Ватикан.

Договори можуть класифікуватися за різними підставами.

1. За колом учасників: двосторонні і багатосторонні. Основну масу договорів складають двосторонні, які враховують

специфіку конкретних держав і їх відносин. Разом з тим зростає значення багатосторонніх договорів. За їх допомогою розв'язуються важливі проблеми загальнолюдського значення. Наприклад Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, конвенції з морського і космічного права. Багатосторонні конвенції є основним засобом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права.

2. За змістом (предметом) договору: політичні, економічні, угоди зі спеціальних питань. Така класифікація полегшує облік і систематизацію міжнародних договорів. Зокрема, політичними є договори про ненапад, нейтралітет, роззброєння, мирні договори, з прикордонних і територіальних питань (Статут ООН, Договір про дружбу і співробітництво). Прикладом економічного договору є Договір між Україною і США про заохочення та взаємний захист інвестицій 1994 року. До угод зі спеціальних питань відносять договори у сфері транспорту, зв'язку, сільського господарства, освіти, культури, про правову допомогу, консульські конвенції.

3. За доступом до договорів (за способом приєднання): відкриті та закриті.

Договори, в яких можуть брати участь інші сторони без надання згоди сторін, які уклали цей міжнародний договір, та не передбачається виконання особливих умов, називають відкритими. Договори, де є обмеження для участі в ньому, називають закритими. Він припускає, насамперед, участь тільки держав, що уклали такий договір. Деякі автори виділяють також напіввідкриті договори, до яких можуть приєднатися Й інші держави, але за згодою сторін, які уклали цей міжнародний договір та виконання м особливих процедур.

4. За географічною чи просторовою ознакою: універсальні, регіональні, локальні. Договори, кодифікуючі міжнародно-правові норми, об'єкт і цілі яких представляють інтерес для всіх держав, називають загальними або універсальними договорами. Такі договори повинні бути відкритими, тобто в них має право брати участь будь-яка держава. У той же час Північноатлантичний договір 1949 року є універсальним закритим міжнародним договором. Договори держав певного географічного району називають регіональними (угоди, укладені в рамках СНГ, Римський договір про ЄЕС 1957 р.).

Ст. 3 Закону "Про міжнародні договори України" 2004 р. виділяє міжнародні договори України, укладені:

- Президентом України або за його дорученням - від імені України;

- Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - від імені Уряду України;

- міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами — від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Так, від імені України укладаються міжнародні договори України:

а) політичні, мирні, територіальні, стосовно державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер. У свою чергу, від імені Уряду України укладаються міжнародні

договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету

Міністрів України. Міжвідомчими є міжнародні договори України з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

29. Повноваження на ведення переговорів.

Процесуальні стадії укладання міжнародних договорів України в основному не відрізняються від аналогічних стадій, що випливають із Віденської конвенції 1969 року, але мають свою національну специфіку. Так, пропозиції з укладання міжнародних договорів України представляються Уряду України Міністерством закордонних справ України (МЗС України). Інші міністерства і центральні органи державної виконавчої влади представляють Уряду України пропозиції з укладання міжнародних договорів України разом із Міністерством закордонних справ України або за узгодженням із ним. Порядок представлення пропозицій про укладання міністерствами й іншими центральними органами державної виконавчої влади міжнародних договорів міжвідомчого характеру визначається Урядом України. У таких пропозиціях обґрунтовується необхідність укладання міжнародного договору, визначаються можливі політичні, правові, матеріальні та фінансові наслідки його укладання, вказуються суб'єкти виконання міжнародного договору, пропонується склад делегації або представник України для ведення переговорів, прийняття тексту міжнародного договору або встановлення його автентичності. До них додається проект міжнародного договору й у разі потреби проект рекомендації делегації або представника України. Уряд України розглядає внесені пропозиції і не пізніше ніж у десятиденний термін представляє їх разом із відповідними висновками Президенту України, а по договорах, укладених від імені Уряду України, приймає рішення про укладання такого договору Україною. Пропозиції з укладання міжнародних договорів України, що встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться у законодавстві України, представляються в Уряд України за згодою з Міністерством юстиції України (стаття 3 Закону України від 22 грудня 1993 року). У відповідності зі статтею 4 Закону від 22 грудня 1993 року рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються: — стосовно договорів, що укладаються від імені України, — Президентом України; — стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду України, — Урядом України; — стосовно договорів, що укладаються від імені міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади України, — у порядку, встановленому Урядом України. В Україні є свої відмінності в сфері визначення і надання повноважень на укладання міжнародного договору (стаття 5 Закону від 22 грудня 1993 року). Так, ведення переговорів про підготування тексту міжнародного договору, прийняття його тексту або встановлення його автентичності та підписання міжнародного договору України здійснюється лише уповноваженими на те особами. Президент України, Прем'єр-міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень у силу займаної посади. Глава дипломатичного представництва України в іноземній державі або глава представництва України при міжнародній організації мають право вести без спеціальних повноважень переговори про укладання міжнародного договору України відповідно з державою перебування або в рамках відповідної міжнародної організації. Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України даються: — стосовно договорів, що укладаються від імені України, — Президентом України; — стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду України, — Урядом України або з його доручення — МЗС України; — стосовно договорів міжвідомчого характеру — відповідним міністерством або іншим центральним органом державної виконавчої влади разом із МЗС України. Делегація або представник України, наділені повноваженнями відповідно до дійсного Закону, зобов'язані вести переговори або здійснювати інші дії згідно наданих їм повноважень і з урахуванням рекомендацій МЗС України. Ці суб'єкти, за узгодженням із МЗС України, представляють Президенту України або Уряду України звіт про виконання даних їм рекомендацій. Звіт повинен містити висновки про наступні дії України щодо укладання міжнародного договору.

30. Прийняття тексту договору.

  До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також відноситься прийняття тексту договору та встановлення його автентичності. Прийняттям тексту договору закінчуються переговори між державами щодо його підготовки. Існують дві форми прийняття тексту договору: підписання та парафування. Після узгодження та прийняття тексту договору необхідно зафіксувати, що він є остаточним і не підлягає зміні (встановлення автентичності тексту). Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і остаточним шляхом застосування процедури, про яку домовились держави, що беруть участь у переговорах: підписання, підписання ad referendum, парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить цей текст.    Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підписання) в подальшому потребує підтвердження з боку компетентного органу відповідної держави або міжнародної організації.

б) прийняття тексту міжнародного договору та встановлення його автентичності;

Під час розроблення тексту і здійснення інших дій (парафування та ін.) представник повинен діяти суворо в межах виданих повноважень; якщо особа діяла за межами своїх повнова жень чи не була належно уповноваженою, акти, які вона здійснила, не мають юридичної сили, якщо тільки вони у подальшому не підтверджені державою або організацією, яка уповноважила цю особу (ст. 8 Віденської конвенції).

У міжнародних організаціях текст договору приймається одноголосно; на міжнародних конференціях — голосуванням за нього двох третин членів цієї організації.

Розроблений і узгоджений текст міжнародного договору вважається автентичним, тобто остаточним, якщо він підписаний сторонами, які брали участь у його складанні (прийнятті тексту). Підписання може мати принаймні три форми: парафування, підписання ad referendum і просто підписання.Парафування — це попереднє підписання, яке здійснюється шляхом проставлення уповноваженими особами на тексті договору своїх ініціалів; підписання ad referendum означає підписання за умови, до здійснення певної події, найчастіше за умови ратифікації, що має відбутися.

Щодо просто підписання, то тут стикаються з додержанням умов альтернату, тобто старшинства. Сьогодні правила альтернату зводяться до такого: у багатосторонньому договорі підписи ставляться відповідно до латинського алфавіту; у двосторонньому — сторони підписують його в рядок, і на одному примірнику договору одна сторона підписує ліворуч, інша — праворуч, на іншому примірнику підписи ставляться у зворотному порядку. Звичайно договір датується. Дата відповідає дню підписання, а для багатосторонніх договорів, прийнятих на конференціях або в міжнародних організаціях, — дню прийняття голосуванням. У разі, коли договір підлягає ратифікації, дата не має ніякого значення, оскільки у таких випадках додається дата набрання договором чинності.

31. Встановлення автентичності тексту договору. Процедура встановлення автентичності тексту визначається або в самому тексті, або шляхом угоди між державами, що домовляються Раніше ця стадія укладання міжнародного договору не виділялася окремо. Причина полягала в тому, що встановлення автентичності тексту за часом збігалося з підписанням договору. з'явилися нові форми встановлення автентичності тексту договору, не пов'язані з підписанням його уповноваженими. В даний час застосовуються такіформи встановлення автентичностітексту міжнародних договорів: — парафування; включення тексту договору в заключний акт міжнародної конференції, на якій він був прийнятий; — включення тексту договору в резолюцію міжнародної організації; — інша узгоджена процедура. Крім того, якщо після прийняття тексту міжнародного договору має місце його підписання, у тому числі підписання ad referendum, то в цьому випадку основна функція підписання зливається з функцією встановлення автентичності тексту. Інакше кажучи, у цьому випадку укладання договору наче б то минає стадію встановлення автентичності тексту.Парафування— це встановлення автентичності тексту договору ініціалами уповноважених держав, що домовляються у свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафування може належати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням, через те що не виражає згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, то спеціальних повноважень на парафування не потрібно. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою між уповноваженими. Парафування дозволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору. Але парафування, проте, не заміняє підписання договору, що є самостійною стадією укладання договору. В останні роки часто застосовуються нові методи встановлення автентичності текстів договорів. У відношенні багатостор. договорів воно нерідко приймає форму резолюції якогось органу міжн. організації або підписання тексту компетентним представником організації.

32. Згода на обов’язковість договору. Крім підписання, у ряді випадків договір підлягає ратифікації. Ратифікація— це потвердження договору компетентним органом державної влади. Звичайно це законодавчий орган. Тому в кожній країні встановлюється своя процедура і способи ратифікації, але вони мають відповідати умовам, викладеним у ст. 14 Віденської конвенції 1969 р.

Ратифікація підтверджується ратифікаційною грамотою, яку В Україні підписує Голова Верховної Ради за скріпою (підписом) міністра закордонних справ.

Ратифікація міжнародного договору — заключна стадія його укладення. Після цього договір набирає чинності. Але акт ратифікації в державах-учасницях може відбуватися не одночасно, і це може призвести до ситуації, коли один учасник буде вважати себе зв'язаним договором, а інший, де ратифікація ще це відбулася, себе зв'язаним вважати не буде. Тому сторони обмінюються ратифікаційними грамотами, і день обміну стає днем набрання договором чинності.

Відповідно до ВІДЕНСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ про право міжнародних договорів:

Згоду держави на обов'язковість для неї договору може бути виражено підписанням договору, обміном документами, що становлять договір, ратифікацією договору, його прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який домовились.

Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави, коли:

a) договір передбачає, що підписання має таку силу;

b) в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу; або

c) намір держави надати підписанню такої сили випливає з повноважень її представника або був виражений під час переговорів.

Згода держав на обов'язковість для них договору, що складається з документів, якими вони обмінюються, виражається шляхом цього обміну, якщо:

a) ці документи передбачають, що обмін ними матиме таку силу; або

b) в інший спосіб установлено домовленість цих держав про те, що цей обмін документами повинен мати таку силу.

Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається ратифікацією, якщо:

a) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;

b) в інший спосіб установлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовились про необхідність ратифікації;

c) представник держави підписав договір з умовою ратифікації; або

d) намір держави підписати договір з умовою ратифікації випливає з повноважень її представника або був виражений під час переговорів.

Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається прийняттям або затвердженням на умовах, подібних до тих, які застосовуються до ратифікації.

Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається приєднанням, якщо:

a) договір передбачає, що така згода може бути виражена цією державою шляхом приєднання;

b) в інший спосіб установлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовились, що така згода може бути виражена цією державою шляхом приєднання; або

c) всі учасники потім домовились, що така згода може бути виражена цією державою шляхом приєднання.

33. Дія договорів, їх застосування і тлумачення. Дотримання міжнародних договорів ґрунтується на давньому принципі, котрий, мабуть, більш відомий латинською, ніж будь-якою іншою мовою: pacta sund servanda - договори мають бути дотримані. Він закріплений у багатьох міжнародно-правових актах, проголошено ст. 26 Віденської конвенції 1969 р. У ній сказано: "Кожний чинний договір обов'язковий для його учасників, і вони повинні сумлінно його виконувати". Таким чином, ми стикаємося з двома характеристиками цього принципу: неухильне дотримання і сумлінне виконання міжнародного договору.

Сумлінне виконання міжнародного договору означає "точне виконання договору щодо його мети, змісту, термінів, якості, місця виконання, щоб те, що передбачено у договорі, дійсно було виконано".

Неухильне дотримання міжнародного права означає, що договір має виконуватися, незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. "Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору" (ст. 27 Віденської конвенції 1969 р.). При виконанні принципу неухильного дотримання договору держава не має права укладати договори, що суперечать раніш прийнятим зобов'язанням за іншими договорами. Забороняється також в односторонньому порядку припиняти дію міжнародного договору або змінювати його зміст.

Застосування міжнародних договорів включає в себе такі поняття: зворотна сила міжнародних договорів, територіальна сфера їхньої дії, конкуренція міжнародних договорів, деякі інші питання.

Конвенція 1969 р. запровадила, що положення нового укладеного договору не мають зворотної сили - "не обов'язкові для учасника договору стосовно будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності". Але це не перешкоджає учасникам за взаємною згодою розповсюджувати дію договору на ті "дії чи факти", які мали місце до набрання договором чинності.

Якщо з того самого питання послідовно укладено декілька договорів (два чи більше), то для визначення договору, котрим слід керуватися, виходять з таких положень:

а) якщо в договорі указано, що він обумовлений попереднім або наступним договором, то слід керуватися (віддавати перевагу) попередньому або наступним договорам;

б) якщо всі учасники попереднього договору є учасниками наступного і дія попереднього не припинена або не зупинена, то застосовуються положення попереднього, але лише тією мірою, якою він не суперечить новому договору

Територіальна дія договору — це сфера його територіального застосування. Звичайно виходять з того, що договір розповсюджує свою дію на всю територію держави-учасниці. Разом з тим міжнародному праву відомі договори, які стосуються території, що не є державною територією учасників. Прикладами таких договорів служать договори про Антарктику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.

За часом дії розрізняють договори:

- термінові;

- невизначено термінові;

- безтермінові;

- особливі.

Терміновими є договори, в яких визначений термін їхньої дії: десять років, п'ять, три тощо. Так, Договір між Україною і Республікою Грузією про правову допомогу і правові відносини з цивільних і кримінальних справ, підписаний 9 січня 1995 р., укладений терміном на п'ять років. Звичайно договори укладаються на достатньо тривалі терміни — десять чи двадцять років.

Невизначено-терміновими йменуються договори, які хоча й мають встановлений у самому договорі термін дії, але передбачають його автоматичне продовження у разі, якщо жодний з учасників договору не заявить про бажання його припинити.

Безтерміновиминазиваються договори, в яких або не вказаний термін їхньої дії, як, наприклад, у договорах про мир (мирних договорах), або їхній безтерміновий характер прямо обумовлений договором. Таким, наприклад, є Договір між Україною і КНР про правову допомогу з цивільних і кримінальних справ, підписаний у Пекіні 31 жовтня 1992 р. (ст. 34).

Від терміну дії договору слід відрізняти термін дії зобов'язань за ним, який може продовжуватися до виконання зобов'язання, навіть якщо термін дії договору минув.

До закінчення терміну дії договір може бути продовжений відповідно до домовленості його учасників (пролонгація) чи автоматично на підставі приписів самого договору (автоматична пролонгація).

Застосування міжнародного договору нерідко вимагає його тлумачення. Тлумаченню можуть підлягати окремі фрази, найменування, терміни, а нерідко й весь договір. Конвенція вимагає сумлінного тлумачення, з урахуванням об'єкта і мети договору, з урахуванням усього договору в цілому, його преамбули і додатків, різних документів щодо договору або його укладання. Зокрема, важливе значення мають документи підготовчої роботи над проектом. Більшість авторів керуються, безумовно, правильним засновком, що міжнародний договір насамперед юридична норма, тому він підлягає звичайним для юридичної норми способам тлумачення.

Розрізняють внутрішньодержавне тлумачення, автентичне тлумачення, яке передує договору, його учасниками, міжнародне тлумачення, тобто тлумачення міжнародними органами, у тому числі органами міжнародного правосуддя, логічне, історичне, граматичне, систематичне, звичаєве (узуальне), тобто тлумачення, засноване на дослідженні звичаєвої поведінки держав у даних умовах, неофіційне і деякі інші.

34. Недійсність, призупинення або припинення дії договорів. Визнання недійсності договору, його припинення або денонсація, вихід з нього учасника або призупинення його дії - все це можливе лише з умов і у порядку, який передбачений Віденською конвенцією 1969 р. Разом з тим будь-яка з перелічених дій, здійснена учасником, не тягне за собою припинення зобов'язань, хоча вони й випливають з договору, але одночасно передбачені нормою міжнародного права. Держава також не може посилатися на недійсність договору, якщо буде встановлено, що під час укладання вона відкрито або мовчазно погоджувалася з його дійсністю за будь-яких обставин.

Підстави недійсності договору перелічені в статтях 47-53 Віденської конвенції 1969 р. До них належать помилка, обман, підкуп представника держави, примушення представника держави, примушення держави за допомогою загрози силою або її застосування, суперечність договору імперативній нормі міжнародного права.

У міжнародному праві на підставі недійсності договори поділяють на дві групи: абсолютно недійсні й заперечні. До перших належать ті договори, недійсність яких очевидна і не потребує доказування. Це застосування сили або загрози силою, суперечність договору основним принципам міжнародного права тощо. До заперечних належать ті, недійсність яких потребує доведення, наприклад, підкуп, обман, вихід за межі повноважень тощо.

Договір може бути припинено відповідно до положень самого договору, виходу з нього, денонсації, у зв'язку з укладенням наступного договору, неможливості його виконання, корінної зміни умов, розриву дипломатичних чи консульських відносин або виникнення нової імперативної норми міжнародного права і на інших підставах.

Припинення міжнародного договору означає, що він утратив юридичну силу і більш не породжує для його учасників правових наслідків. Припинення договору у будь-яких випадках, крім випадків недійсності, не тягне анулювання наслідків дії договору. При недійсності договору, як зазначалося, визнаються недійсними й всі наслідки договору. Припинення договору, як правило, пов'язане з правомірними діями. Вони або випливають з самого договору, тобто його припинення було передбачене учасниками договору, або з норми загального міжнародного права, насамперед з Конвенції 1969 р.

Договір може бути припинено закінченням терміну його дії. Як згадувалося, договір може укладатися на певний термін, - закінчення його терміну і відсутність ясно вираженого наміру його пролонгації, тобто продовження терміну дії, тягне припинення договору.

Договір припиняється з настанням анулювальної умови, тобто передбаченої у самому договорі умови, настання якої тягне припинення правовідносин за договором і, таким чином, й самого договору.

Анулювання міжнародного договору здійснюється узгодженням держав, які його уклали. Нерідко це відбувається при укладанні нового договору.

Денонсація. Денонсація - це припинення міжнародного договору на умовах, передбачених самим договором. Звичайна формула денонсації має такий зміст: "Цей Договір буде діяти протягом п'яти років з моменту набрання чинності. Договір буде залишатися набраним чинності на наступні п'ятирічні періоди, якщо одна з Сторін, що домовляються, не менш як за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій Стороні, яка домовляється, про свій намір його денонсувати". Денонсація може бути заперечена.

Анулюванням міжнародного договору є його припинення в односторонньому порядку. Як згадувалося, одностороннє припинення договору суперечить принципу pacta sund servanda і тому недопустиме. Проте, якщо інша сторона у договорі навмисне і систематично порушує договір, не виконує свої обов'язки за договором, він може бути анульованим. Анулювання, якщо воно належним чином мотивоване й обґрунтоване, не є протиправним

35. Денонсація та анулювання міжнародного договору. Денонсація. Денонсація - це припинення міжнародного договору на умовах, передбачених самим договором. Звичайна формула денонсації має такий зміст: "Цей Договір буде діяти протягом п'яти років з моменту набрання чинності. Договір буде залишатися набраним чинності на наступні п'ятирічні періоди, якщо одна з Сторін, що домовляються, не менш як за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій Стороні, яка домовляється, про свій намір його денонсувати". Денонсація може бути заперечена. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 (ст. 54, 56) допускає два види Д. м. д.: 1) денонсацію, передбачену в самому міжнар. договорі; 2) денонсацію, яку можна вивести з наміру учасників допустити можливість денонсації чи виходу з договору або з характеру міжнар. договору. На відміну від інших способів розірвання міжнар. договорів (відміна, анулювання тощо), Д. м. д. характеризується такими ознаками: 1) право на денонсацію має бути обумовлене в самому договорі; 2) денонсація відбувається у суворо обумовленому договором порядку.

Анулюванням міжнародного договору є його припинення в односторонньому порядку. Як згадувалося, одностороннє припинення договору суперечить принципу pacta sund servanda і тому недопустиме. Проте, якщо інша сторона у договорі навмисне і систематично порушує договір, не виконує свої обов'язки за договором, він може бути анульованим. Анулювання, якщо воно належним чином мотивоване й обґрунтоване, не є протиправним.

Анулювання - однобічне припинення дії міжнародного договору, яке вважається правомірним лише на підставі норм міжнародного права, а саме у випадках, що визначені у Віденській конвенції про право міжнародних до­говорів:

1)   недійсність неправомірних договорів;

2)   договір, що укладений попередником, суперечить новому суспільному ладу держави;

3)    істотне порушення договору одним з його учасників;

4)     у разі неможливості здійснення договору;

5)   у випадках, коли докорінним чином змінилися обставини, тобто на застереження про незмінність обставин (clausula rebus sic stantibus) можна посилатися, коли наявність таких обставин становила істотну підставу згоди учасників на обов'язковість для них договору і наслідок зміни обставин до­корінно змінює сферу дії зобов'язань, які все ще підлягають виконанню за до­говором. Проте неприпустимо посилатися на докорінні зміни обставин, якщо вони сталися внаслідок свідомих дій держави, що посилається на такі зміни, і для припинення договору, що визначає державні кордони.

У тому випадку, якщо безповоротно зник або знищений об'єкт, який необхідний для виконання договору, учасник може посилатися на цю обста­вину як на підставу для припинення чи виходу з договору. Однак вказана обставина може виступати в якості підстави для припинення договору лише тоді, коли вона виникла не в результаті порушення таким учасника свого зобов'язання за договором чи іншого міжнародного зобов'язання по відно­шенню до будь-якого іншого учасника договору.

Договір припиняє свою дію і в тому разі, якщо на момент йог дії виникла нова імперативна норма загального міжнародного права (jus cogens).

36. Визначення зовнішньої межі територіального моря. При визначенні кордонів територіального моря тривалий час діяла звичаєво-правова норма: влада прибережної держави закінчується там, де вона фактично не може бути підтримана1.

Тому на практиці держави визначали зовнішню межу територіального моря по-різному. Наприклад, з появою вогнепальної зброї кордон нерідко встановлювали на відстані польоту гарматного ядра з берегової батареї. На кінець ХІХ ст. більшість держав дійшли більш-менш єдиної думки про тримільну ширину територіального моря та необхідність вирішення цього питання шляхом укладання міжнародних договорів.

Ширину територіального моря виміряють від вихідної лінії в бік відкритого моря за правилами, встановленими в міжнародному праві. Це може бути або лінія найбільшого відливу вздовж берега3, прямі вихідні лінії, що з’єднують точки, які максимально виступають у море, там, де берегова лінія глибоко порізана та звивиста або де є вздовж берега в безпосередній близькості до нього ланцюг островів, за наявності вкрай непостійної берегової лінії і в інших випадках4вихідна лінія, проведена по зовнішній межі внутрішніх морських вод4 або поперек гирла ріки, що безпосередньо впадає у море6. Ширина територіального моря може бути не більше, ніж 12 морських миль. Переважна більшість держав світу, включно з Україною, дотримуються цієї норми.

37. Делімітація територіального моря між сусідніми прибережними державами. Державні кордони встановлюються, як правило, у договірному порядку між суміжними державами. Процес встановлення кордону складається з таких стадій:

1) делімітація – визначення в договірному порядку загального напряму проходження державного кордону шляхом детального словесного опису характерних місць його проходження (ріки, озера, гірські хребти, умовно обрані об’єкти тощо) та графічного зображення на картах.;

2) демаркація – це позначення лінії державного кордону на місцевості шляхом встановлення спеціальних прикордонних знаків (наприклад, стовпів, пірамід – на суші; створів, віх, маяків – на воді).

Процедура делімітації та демаркації кордону найчастіше здійснюється змішаними комісіями, утвореними зацікавленими сторонами на паритетних засадах. Комісія з делімітації укладає протокол-опис державного кордону, формує альбом карт та картографічних і географічних робіт. На підставі цих документів між суміжними державами укладається договір про кордон. Після підписання та ратифікації цього договору обома країнами спільна комісія приступає до процедури демаркації кордону, в процесі якої укладаються демаркаційні документи – протоколи-описи проходження лінії кордону на місцевості, протоколи-описи встановлених прикордонних знаків тощо. Станом на початок 2005 р. Україна має делімітовані та демарковані державні кордони з Угорською та Словацькою Республіками, а також Республікою Польща, делімітовані та частково демарковані – з Республікою Молдова та Республікою Білорусь, делімітовані та демарковані лише в межах сухопутних ділянок кордону та кордону по річці Дунай – з Румунією, делімітовані лише по сухопутних ділянках кордону – з Російською Федерацією.

Морські кордони, як правило, визначаються відповідно до норм міжнародного права, закріплених низкою міжнародних багатосторонніх конвенцій, зокрема, Конвенцією про відкрите море 1958 р., Конвенцією про територіальне море та прилеглу зону 1958 р., а також Конвенцією ООН з морського права 1982 р. Лінія державного кордону проходить по зовнішнім лініям територіальних вод.

38. Міжнародно-правовий режим територіального моря. Правовий статус і правовий режим відкритого моря визначаються міжнародним морським правом у вигляді такого універсального та всеохоплюючого міжнародно-правового акта, як Конвенція ООН з морського права 1982 р.

Згідно зі ст. 87 Конвенції, "відкрите море відкрито для всіх держав, як прибережних, так і тих, що не мають виходу до моря".

Свобода відкритого моря реалізується згідно з положеннями Конвенції 1982р. та іншими нормами міжнародного права. Вона включає як для прибережних держав, так і для держав, що не мають виходу до моря:

- свободу судноплавства;

- свободу польотів;

- свободу прокладати підводні кабелі та трубопроводи;

- свободу споруджувати штучні острови та інші установки, які допускаються відповідно до міжнародного права;

- свободу рибальства;

- свободу наукових досліджень.

Усі судна у відкритому морі підпорядковуються винятковій юрисдикції держави, під прапором якої вони плавають. При цьому варто зазначити, що будь-яке судно (вантажне, рибальське, науково-дослідне та ін.) повинно плавати лише під прапором однієї держави, котра несе за нього відповідальність. Жоден військовий корабель, прикордонний чи поліцейський катер або будь-яке інше судно не має права застосовувати до суден інших держав примусові заходи. Хоча з цього загальновизнаного правила є певні винятки, які чітко прописані міжнародним правом.

Так, згідно зі ст. 105 Конвенції, у відкритому морі або в будь-якому іншому місці поза юрисдикцією держав будь-яка держава може захопити піратське судно або піратський літальний апарат, що захоплені внаслідок піратських дій і знаходяться під владою піратів, арештовувати осіб, які перебувають на них, і захопити майно.

Захоплення за піратство може вчинятися лише військовими кораблями або військовими літальними апаратами, які мають чіткі зовнішні ознаки, що дозволяють розпізнавати їх як такі, що знаходяться на урядовій службі й уповноважені для цієї мети.

Найбільш небезпечними для міжнародного судноплавства вважаються води Китайського моря, Південної Америки, Індійського океану, Південної Африки. Акти піратства і збройного розбою відбуваються також у водах європейських держав, у Середземному і Чорному морях.

Конвенція 1982 р. закріплює обов'язок держав співпрацювати у максимально можливій мірі для відвернення піратства у відкритому морі або в будь-якому іншому місці за межами юрисдикції будь-якої держави (ст. 100).

Відповідно до ст. 105 Конвенції, судова установа держави, котра здійснила захоплення іноземного судна за піратство, може виносити постанову про застосування покарання і визначати, яких заходів повинно бути вжито стосовно таких суден, літальних апаратів або майна, не порушуючи прав добросовісних третіх осіб.

Держави також зобов'язані боротися з работоргівлею, співпрацювати щодо припинення незаконної торгівлі наркотиками та психотропними речовинами, а також у припиненні несанкціонованого мовлення із відкритого моря. В усіх цих випадках допускається затримання й огляд судна, котре підозрюється у незаконних діях. Якщо затримання виявиться безпідставним, у такому випадку судну відшкодовують збитки.

У відкритому морі визнається також право держави переслідувати та затримувати іноземне судно, котре порушує правовий режим її внутрішніх морських вод або територіального моря. Таке переслідування повинно проводитись за "гарячими слідами", тобто воно має розпочинатися зразу у внутрішніх чи територіальних водах і здійснюватись безперервно. Воно повинно бути припинено, якщо судно-порушник увійшло в територіальне море своєї або іноземної держави.

Міжнародне право не містить будь-яких підстав для відновлення переслідування іноземного судна за раніше вчинене правопорушення у водах прибережної держави при повторному заході цього судна у води певної держави.

Нині в міжнародному праві складним залишається питання про способи та механізми зупинки іноземного судна у відкритому морі у разі переслідування за "гарячими слідами". Це стосується перш за все вимушеного застосування вогнепальної зброї з метою зупинки вказаного судна у випадку вчинення злочину, передбаченого законодавством прибережної держави, у його внутрішніх водах, територіальному морі чи прилеглій зоні. Вказані питання знайшли своє закріплення у законодавстві держав, у тому числі й у законодавстві України.

Військові кораблі, а також судна, що знаходяться на державній службі, у відкритому морі користуються повним імунітетом від юрисдикції і примусових дій будь-якої іноземної держави.

39. Право мирного проходу в територіальному морі.  одним важливим питанням, урегульованим міжнародним правом у правовому режимі територіального моря, є право мирного проходу. Мирним проходом називається плавання через територіальне море суден іноземних держав із метою: а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води, не стаючи на рейді або біля портової споруди за межами внутрішніх вод б) пройти у внутрішні води, вийти з них, стати на такому рейді або у такої портової споруди. Прохід має бути неперервним і швидким. Однак прохід включає зупинку та стоянку на якорі, але лише настільки, наскільки вони пов’язані зі звичайним плаванням або необхідні внаслідок непереборної сили, біди або з метою надання допомоги особам, суднам чи літальним апаратам, що знаходяться в небезпеці або зазнали катастрофи7.

Прохід визнається мирним, якщо не порушує мир, добрий порядок або безпеку прибережної держави, яка, у свою чергу, вправі вжити заходи, аби не допустити прохід, який не є мирним. Види діяльності, які відповідно до міжнародного права є порушенням миру, доброго порядку або безпеки прибережної держави, перелічені в ч. 2 ст. 19 Конвенції з морського права 1982 р.

Правом мирного проходу користуються судна всіх держав, і прибережна держава не повинна цьому перешкоджати, за виключенням випадків порушення встановлених міжнародним правом правил такого проходу. Прибережна держава вправі установлювати в територіальному морі морські коридори для проходу судів або схеми руху. Із суден, що виконують мирний прохід, можуть бути стягнуті тільки збори за надання конкретних послуг.

Усі військові кораблі також мають право на мирний прохід і наділені імунітетом від кримінальної та цивільної юрисдикції прибережної держави. Підводні човни під час проходу повинні прямувати на поверхні з піднятим прапором своєї держави. Якщо іноземний військовий корабель нехтує при заході законами та правилами прибережної держави, вона має право вимагати, щоб такий корабель негайно покинув територіальне море.

Імунітет від юрисдикції визнається і за державними суднами, що експлуатують не з комерційною метою.

Стосовно всіх інших іноземних морських суден, то вони підлягають кримінальній і цивільній Юрисдикції прибережної держави. Однак кримінальна юрисдикція щодо злочинів, здійснених на борту судна під час його мирного проходу, не вчиняється, за винятком, якщо;

- наслідки злочину поширюються на прибережну державу;

- вчинений злочин порушує спокій в країні або добрий порядок у територіальному морі;

- капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора звернеться до місцевих властей з проханням про надання допомоги;

- вживані заходи необхідні для відвернення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами.

40. Правовий статус і режим виключної економічної зони. Конвенція з морського права 1982 р. визначає виключну економічну зону як «район, що знаходиться за межами територіального моря та прилягає до нього”, шириною не більше «200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря». Прибережна держава відповідно до міжнародного права отримує не повний суверенітет над виключною економічною зоною, а «а) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як живих, так і неживих - у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і у відношенні інших видів діяльності з економічної розвідки та розробки вказаної зони, таких як виробництво енергії шляхом використання енергії води, течії та вітру; б) юрисдикцію, передбачену у відповідних положеннях цієї Конвенції, у відношенні: і) створення і використання штучних островів, установок і споруд; іі) морських наукових досліджень; ііі) захисту та збереження морського середовища; в) інші права й обов´язки, передбачені в цій Конвенції».

Прибережна держава визначає допустимий улов живих ресурсів у своїй виключній економічній зоні та забезпечує, щоб стан живих ресурсів у такій зоні не піддавався небезпеці в результаті надмірної експлуатації. Вона має право споруджувати та дозволяти спорудження, експлуатацію та використання штучних островів, установок і споруд для економічних цілей.

Визначаючи права й обов´язки прибережної держави, Конвенція з морського права 1982 р. встановлює права й обов´язки інших держав у виключній економічній зоні, а саме свободу судноплавства, польотів, прокладання підводних кабелів і трубопроводів, інші з погляду міжнародного права правомірні види використання моря. Іноземна держава зобов´язана враховувати у виключній економічній зоні права та дотримуватись законів прибережної держави, а прибережна держава - враховувати права іноземної держави у виключній економічній зоні.

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне законодавство про виключну економічну зону, яке відповідно до Конвенції з морського права 1982 р. має бути сумісним з її нормами. В Україні прийнято Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України». Кримінальним кодексом України в ст. 249 встановлена кримінальна відповідальність за незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний шельф — це морське дно та надра підводних районів, що простягаються за межі територіального моря на всьому протязі природного продовження його сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відліковується ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простягається на таку відстань. Підводна окраїна материка доходить до глибоководного дна океану та складається з шельфу, схилу і підйому, а також включає в себе продовження континентального масиву прибережної держави, що знаходиться під водою. Якщо підводна окраїна знаходиться далі 200 миль, зовнішня межа може простягатися на відстань до 350 морських миль від ліній, від яких відліковується територіальне море, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати, яка являє собою лінію, котра єднає глибини у 2500 м. Відстань у 350 миль поширюється також на межу шельфу на підводних хребтах.

Держави не поширюють на шельф повного суверенітету, а мають певні суверенні права «з метою розвідки та розробки його природних ресурсів». Ці права часто називають виключними, бо ніхто і ні за яких умов не вправі здійснювати таку діяльність без згоди прибережної держави. Вона має також виключне право дозволяти та регулювати виробництво будь-яких бурильних робіт на шельфі, незалежно від їхньої мети. Прибережна держава вправі створювати на шельфі штучні острови, установки та споруди і встановлювати навколо них зони безпеки шириною до 500 метрів.

Права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового статусу ні покриваючих шельф вод, ні повітряного простору, що знаходиться над ними.

Розмежування континентального шельфу суміжних або розміщених одна проти іншої держав здійснюють шляхом укладання міжнародних угод.

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне законодавство про континентальний шельф.

41. Практика Міжнародного Суду ООН щодо розмежування континентального шельфу між суміжними та протилежними державами. У Конвенції 1982 р. передбачається, що делімітація (розмежування) континентального шельфу між державами з протилежними або суміжними узбережжями здійснюється шляхом угоди на основі міжнародного права, як зазначається в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, з метою досягнення справедливого рішення (п. 1 ст. 83). До укладення такої угоди зацікавлені держави докладають усі зусилля для досягнення тимчасової домовленості практичного характеру і протягом перехідного періоду не повинні ставити під загрозу досягнення остаточної угоди або не перешкоджати її досягненню. Якщо протягом розумного строку угода не може бути досягнута, зацікавлені держави застосовують процедури, передбачені у частині XV "Урегулювання суперечок".

Україні як прибережній морській державі необхідно знаходити шляхи вирішення проблеми делімітації континентального шельфу з державами, що мають з нею суміжні узбережжя. Нині тривають переговори з цього непростого питання з метою укладення відповідної угоди з Росією.

42. Поняття відкритого моря. Чинне міжнародне право, безумовно, визнає існування відкритого моря як простору з особливим міжнародно-правовим режимом. Відповідно до ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р.

термін «відкрите море» охоплює «всі частини моря, які не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави». У Конвенції ООН із морського права 1982 р. відкритим морем названі всі частини моря, «які не входять ні у виключну економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води будь-якої держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу» (ст. 86).

Становлення міжнародно-правової свободи відкритого моря відбувалося поступово. До часу першої кодифікації морського права в Конвенції про відкрите море 1958 р. були закріплені свобода судоходства, свобода риболовства, свобода прокладання підводних кабелів і трубопроводів, свобода польотів над відкритим морем. Конвенція допускає існування й інших свобод, «що визнаються відповідно до загальних принципів міжнародного права» (ст. 2). Конвенція ООН з морського права 1982 р. доповнила свободи відкритого моря двома новими: свободою будувати штучні острови та інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного права, і свободою наукових досліджень (ст. 87). Свободами відкритого моря можуть користуватися всі держави, незалежно від того, чи мають вони морське узбережжя.

Свобода судноплавства та свобода польотів над відкритим морем є найбільш повними в переліку свобод відкритого моря. Але, як і всі свободи відкритого моря, їх надають із врахуванням обов’язків держав дотримуватися певних правил. Так, здійснення судноплавства має бути підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у морі1. Польоти в повітряному просторі над відкритим морем здійснюються відповідно до норм міжнародного повітряного права.

43. Принцип свободи відкритого моря. Становлення міжнародно-правової свободи відкритого моря відбувалося поступово. До часу першої кодифікації морського права в Конвенції про відкрите море 1958 р. були закріплені свобода судоходства, свобода риболовства, свобода прокладання підводних кабелів і трубопроводів, свобода польотів над відкритим морем. Конвенція допускає існування й інших свобод, «що визнаються відповідно до загальних принципів міжнародного права» (ст. 2). Конвенція ООН з морського права 1982 р. доповнила свободи відкритого моря двома новими: свободою будувати штучні острови та інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного права, і свободою наукових досліджень (ст. 87). Свободами відкритого моря можуть користуватися всі держави, незалежно від того, чи мають вони морське узбережжя.

Свобода судноплавства та свобода польотів над відкритим морем є найбільш повними в переліку свобод відкритого моря. Але, як і всі свободи відкритого моря, їх надають із врахуванням обов’язків держав дотримуватися певних правил. Так, здійснення судноплавства має бути підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у морі1. Польоти в повітряному просторі над відкритим морем здійснюються відповідно до норм міжнародного повітряного права2.

text-align: justify-">Свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода виникла як звичаєво-правова, держави активно користувались нею із середини ХІХ ст. У 1884 р. в Парижі була підписана перша багатостороння конвенція з охорони підводних телеграфних кабелів. Під час кодифікації міжнародного морського права свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода була закріплена в ст. 26 Конвенції про відкрите море 1958 р. і статтях 112–115 Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря за межами континентального шельфу підводні кабелі та трубопроводи3. Ніхто не вправі заважати державі в реалізації нею цієї свободи. Вона ж, у свою чергу, зобов’язана належним чином брати до уваги вже прокладені по дну моря кабелі та трубопроводи, не перешкоджати їх ремонту і, по можливості, не перешкоджати свободі судноплавства та риболовства4. Прибережна держава за певними виключеннями не може перешкоджати прокладанню або підтриманню у справності іноземних підводних кабелів або трубопроводів на континентальному шельфі5. Визначення траси для проходження іноземних трубопроводів на континентальному шельфі здійснюється за згодою прибережної держави6. Розрив, пошкодження підводного кабелю або трубопроводу тягнуть відповідальність власника відповідно до міжнародного права та національного законодавства.

Свобода риболовства – це найдавніша та загальновизнана свобода відкритого моря. Масова експлуатація морських живих ресурсів привела до необхідності встановлення з початку ХХ ст. міжнародно-правових обмежень у галузі риболовства. Ці ж питання знайшли відображення під час кодифікації міжнародного морського права в 1958 і 1982 роках. Свобода риболовства означає, що всі живі ресурси відкритого моря знаходяться в загальному та рівному користуванні всіх держав світу. Міжнародні договори, що укладаються в галузі користування такими ресурсами, не можуть завдавати жодним чином збитків державам, що не беруть у них участь. Але у випадках встановлення в міжнародних договорах обмежень із метою збереження ресурсів держави повинні дотримуватися цих обмежень. Свобода риболовства не торкається особливого режиму риболовства у виключній економічній зоні.

В останні роки в міжнародному праві, особливо в Конвенції ООН з морського права 1982 р., свобода риболовства все більше розглядається крізь призму охорони тваринного світу. З цією метою на держави покладено зобов’язання зберігати та керувати живими ресурсами відкритого моря7, а також вживати щодо своїх громадян заходи з метою забезпечення збереження таких живих ресурсів8. Реально забезпечити ці положення Конвенції виявляється досить складно, оскільки практично вони не знаходяться в галузі ефективного міжнародного контролю. До того ж ця норма не має прямої дії. У зв’язку із цим достатньо згадати негативну позицію низки держав щодо міжнародних обмежень китового промислу.

44. Міжнародно-правовий режим відкритого моря. Поняття "територіальне море" виникло в XVІІ ст., однак навіть наприкінці XIX і першої половини XX ст. ще відбувалися суперечки про його правовий статус.

Першою міжнародною угодою, в якій було визнано, що територія держави включає територіальні води, була Конвенція про повітряну навігацію 1919 р. Але, оскільки в ній не брала участі значна кількість держав, відповідно, вона не отримала належного міжнародного визнання.

Певна спроба врегулювати це питання була зроблена на Гаазькій конференції з кодифікації міжнародного права в 1930 р. Однак найбільш повно ця проблема була вирішена учасниками І Конвенції ООН з морського права у 1958 p. у Женеві. Учасники Конвенції вважали за доцільне поєднання різнопланових інтересів: з одного боку, інтересів прибережної держави, а з іншого - міжнародного судноплавства. Фактично, положення І Конвенції не зазнали особливих змін і були внесені у проекти документів II Конвенції ООН з морського права та схвалені 30 квітня 1982 р.

Стаття 2 Конвенції ООН з морського права встановлює: 1. Суверенітет прибережної держави поширюється за межі її сухопутної території і внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу - її архіпелажних вод, на морський простір, що розташований вздовж берега, який іменується територіальним морем.

2. Вказаний суверенітет поширюється на повітряний простір над територіальним морем, як і на його дно і надра.

3. Суверенітет над територіальним морем здійснюється з дотриманням цієї Конвенції та інших норм міжнародного права".

Початковою лінією для виміру ширини територіального моря є лінія найбільшого відпливу вздовж берега, яка вказана на офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу.

Згідно з Конвенцією 1982 р., кожна держава має право встановлювати ширину територіального моря до межі, котра не перевищує 12 морських миль. Нині зі 151 прибережної держави 119 встановили 12-миль-ну ширину територіального моря, для декількох держав ця ширина становить менше 12 миль. Поряд з тим, деякі держави з порушенням загальновизнаних норм і принципів міжнародного права ще досі мають територіальне море, ширина якого перевищує 12 морських миль (Ангола - 20 миль, Того і Нігерія - 30 миль, Сирія - 35 миль, Свобода відкритого моря реалізується згідно з положеннями Конвенції 1982р. та іншими нормами міжнародного права. Вона включає як для прибережних держав, так і для держав, що не мають виходу до моря:

- свободу судноплавства;

- свободу польотів;

- свободу прокладати підводні кабелі та трубопроводи;

- свободу споруджувати штучні острови та інші установки, які допускаються відповідно до міжнародного права;

- свободу рибальства;

- свободу наукових досліджень.

Усі судна у відкритому морі підпорядковуються винятковій юрисдикції держави, під прапором якої вони плавають. При цьому варто зазначити, що будь-яке судно (вантажне, рибальське, науково-дослідне та ін.) повинно плавати лише під прапором однієї держави, котра несе за нього відповідальність. Жоден військовий корабель, прикордонний чи поліцейський катер або будь-яке інше судно не має права застосовувати до суден інших держав примусові заходи. Хоча з цього загальновизнаного правила є певні винятки, які чітко прописані міжнародним правом.

Так, згідно зі ст. 105 Конвенції, у відкритому морі або в будь-якому іншому місці поза юрисдикцією держав будь-яка держава може захопити піратське судно або піратський літальний апарат, що захоплені внаслідок піратських дій і знаходяться під владою піратів, арештовувати осіб, які перебувають на них, і захопити майно.

Захоплення за піратство може вчинятися лише військовими кораблями або військовими літальними апаратами, які мають чіткі зовнішні ознаки, що дозволяють розпізнавати їх як такі, що знаходяться на урядовій службі й уповноважені для цієї мети.

Найбільш небезпечними для міжнародного судноплавства вважаються води Китайського моря, Південної Америки, Індійського океану, Південної Африки. Акти піратства і збройного розбою відбуваються також у водах європейських держав, у Середземному і Чорному морях.

Конвенція 1982 р. закріплює обов'язок держав співпрацювати у максимально можливій мірі для відвернення піратства у відкритому морі або в будь-якому іншому місці за межами юрисдикції будь-якої держави (ст. 100).

Відповідно до ст. 105 Конвенції, судова установа держави, котра здійснила захоплення іноземного судна за піратство, може виносити постанову про застосування покарання і визначати, яких заходів повинно бути вжито стосовно таких суден, літальних апаратів або майна, не порушуючи прав добросовісних третіх осіб.. Держави також зобов'язані боротися з работоргівлею, співпрацювати щодо припинення незаконної торгівлі наркотиками та психотропними речовинами, а також у припиненні несанкціонованого мовлення із відкритого моря. В усіх цих випадках допускається затримання й огляд судна, котре підозрюється у незаконних діях. Якщо затримання виявиться безпідставним, у такому випадку судну відшкодовують збитки.

У відкритому морі визнається також право держави переслідувати та затримувати іноземне судно, котре порушує правовий режим її внутрішніх морських вод або територіального моря. Таке переслідування повинно проводитись за "гарячими слідами", тобто воно має розпочинатися зразу у внутрішніх чи територіальних водах і здійснюватись безперервно. Воно повинно бути припинено, якщо судно-порушник увійшло в територіальне море своєї або іноземної держави.

Міжнародне право не містить будь-яких підстав для відновлення переслідування іноземного судна за раніше вчинене правопорушення у водах прибережної держави при повторному заході цього судна у води певної держави.

Нині в міжнародному праві складним залишається питання про способи та механізми зупинки іноземного судна у відкритому морі у разі переслідування за "гарячими слідами". Це стосується перш за все вимушеного застосування вогнепальної зброї з метою зупинки вказаного судна у випадку вчинення злочину, передбаченого законодавством прибережної держави, у його внутрішніх водах, територіальному морі чи прилеглій зоні. Вказані питання знайшли своє закріплення у законодавстві держав, у тому числі й у законодавстві України.

Військові кораблі, а також судна, що знаходяться на державній службі, у відкритому морі користуються повним імунітетом від юрисдикції і примусових дій будь-якої іноземної держави.

45. Свобода мореплавства у відкритому морі. Свобода судноплавства та свобода польотів надається із врахуванням обов´язків держав дотримуватися певних правил. Так, здійснення судноплавства має бути підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у морі. Польоти в повітряному просторі над відкритим морем здійснюються відповідно до норм міжнародного повітряного права.

Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря за межами континентального шельфу підводні кабелі та трубопроводи. Ніхто не вправі заважати державі в реалізації нею цієї свободи. Вона ж, у свою чергу, зобов´язана належним чином брати до уваги вже прокладені по дну моря кабелі та трубопроводи, не перешкоджати їх ремонту і, по можливості, не перешкоджати свободі судноплавства та риболовства. Прибережна держава за певними виключеннями не може перешкоджати прокладанню або підтриманню у справності іноземних підводних кабелів або трубопроводів на континентальному шельфі. Визначення траси для проходження іноземних трубопроводів на континентальному шельфі здійснюється за згодою прибережної держави. вобода судноплавства у відкритому морі не виключає можливості й права припинення незаконної діяльності суден, що там знаходяться. Це передбачено ст. 110 Конвенції 1982 p., яка дозволяє військовому кораблю, який зустрів у відкритому морі іноземне судно, "зробити перевірку права судна на прапор". З цією метою він може послати шлюпку під командою офіцера до підозрюваного судна. Якщо після перевірки підозра залишається, він може зробити дальший огляд зі всією можливою обачністю. Подібні дії допустимі, якщо у командира військового судна виникла підозра, що зустрічне судно займається піратством, работоргівлею, несанкціонованим повідомленням, не має національності або на ньому піднятий іноземний прапор чи воно відмовляється підняти прапор, але в дійсності має ту ж національність, що і даний військовий корабель. Але якщо підозра виявилася необґрунтованою і судно не скоїло дій, які б виправдовували цю підозру, торговому судну мають все відшкодувати.

Виняток із свободи судноплавства у відкритому морі допустимий також при переслідуванні по гарячих слідах (ст. 111 Конвенції). Воно допускається тоді, коли у влади прибережної держави є достатні підстави вважати, що судно порушило закони і правила прибережної держави. При цьому під судном слід розуміти не тільки сам корабель, але й належні йому шлюпки, якщо порушення допущено у внутрішніх водах, у територіальному морі або в прилеглій зоні. Не вимагається, щоб корабель, який переслідує, також знаходився в указаних просторах, але необхідно щоб переслідуванню передувала подача сигналу, який добре розпізнається, про зупинку. Переслідування допустиме, якщо його розпочато у внутрішніх водах, територіальному морі або в прилеглій зоні й воно було безперервним.

Право переслідування по гарячих слідах припиняється як тільки судно, що переслідується, увійшло в територіальні води своєї чи третьої держави.

46. Національність морських суден. Право плавання під прапором України. Поняття "українське судно" або "судно України" означає національну належність судна, на яке поширюється юрисдикція України.

Національна належність судна визначається його державною реєстрацією в Україні та одержанням права плавання під Державним прапором України. 

Право плавання під Державним прапором України має судно, яке є державною власністю або перебуває у власності фізичної особи - громадянина України, а також юридичної особи в Україні, заснованої виключно українськими власниками, або судно, яке знаходиться у цих осіб на умовах договору бербоут-чартеру. Правове значення та роль інституту національності судна підтверджують наступні положення:

1) Цей інститут є статусним, оскільки відповідно до нього визначається важлива правова ознака "статусу" судна, яка дає підстав визначити належність судна до певної держави.

2) В коментованій статті йдеться про підстави, за яких визначається належність судна до юрисдикції України:

 (а) державна реєстрація в Україні;

 (б) одержання права плавання під Державним прапором України;

 (в) суб'єктна підстава, відповідно до якої належність до юрисдикції України поширюється на: судно, яке є державною власністю; судно, яке перебуває у власності фізичної особи - громадянина України, а також юридичної особи в Україні, заснованої виключно українськими власниками; судно, яке знаходиться у наведених осіб на умовах договору бербоут-чартеру. Однак, слід мати на увазі, що відповідно до Конституції України та інших спеціальних нормативно-правових актів, де-факто, судна, що знаходяться в комунальній власності, також відносяться до юрисдикції України, що є підставою для внесення автором цього коментаря пропозиції щодо уточнення в КТМ суб'єктної підстави національної належності судна.

Судно одержує право плавання під Державним прапором України з часу реєстрації його у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України та свідоцтва про одержання права плавання під цим прапором.  Судно, придбане за кордоном, користується правом плавання під Державним прапором України з часу видачі консулом України тимчасового свідоцтва, в якому засвідчується одержання цього права. Тимчасове свідоцтво є дійсним до реєстрації судна у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України, але не більше одного року.  За підняття на судні Державного прапора України без одержання права плавання під цим прапором винні особи несуть відповідальність у встановленому законодавством порядку.

47. Юрисдикція держави прапора судна у відкритому морі.

Кожне судно, що знаходиться у відкритому морі, повинно мати прапор держави реєстрації або міжнародної організації. Прапор свідчить про національну приналежність судна. Умови та порядок надання судну прапора та права плавати під цим прапором належать до внутрішньої компетенції держави. У той же час надання прапора не може бути формальним актом і відповідно до міжнародного права тягне для держави певні обов´язки. Зокрема, між такою державою та судном має існувати реальний зв´язок. Держава зобов´язана ефективно здійснювати технічний, адміністративний, соціальний контроль над суднами, що плавають під її прапором. Плавання під різними прапорами, так само як і плавання без прапора, позбавляє судно можливості шукати захисту влади будь-якої держави або міжнародної організації. .

Міжнародне право не пов´язує громадянство судновласника з прапором судна, що йому належить. У сучасному світі достатньо поширене плавання морських торгових судів під так званим „зручним прапором”, коли судновласники реєструють судна у країнах із найвигіднішим режимом оподаткування або із прийнятним трудовим законодавством. Реєстрація судна в іноземній державі може мати політичні причини. Держава, що надала судну «зручний» прапор, бере на себе всю відповідальність за таке судно.

48. Право переслідування по “гарячих слідах” у відкритому морі. Конвенція про відкрите море 1958 р. і Конвенція ООН із морського права 1982 р. містять поняття переслідування, причому в другій із них це поняття сформульовано більш точно, як «переслідуванням по гарячих слідах». Право переслідування пов'язане з особливим випадком поширення юрисдикції прибережної держави за межами його території щодо іноземного судна.

Переслідування по гарячих слідах іноземного судна може мати місце, якщо компетентні органи влади прибе­режної держави мають достатні підстави вважати, що це судно порушило закони та правила цієї держави. Таке переслідування має розпочатися тоді, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходиться у внутрішніх водах, архіпелажних водах, у територіальному морі або прилеглій зоні держави, що переслідує. Переслідування може продовжуватися за межами територіального моря або в прилеглій зоні держави лише за умови, що воно не переривається. Якщо іноземне судно знаходиться у прилеглій зоні, переслідування може початися тільки у зв'язку з порушенням прав, для захисту яких ця зона встановлена.

Право переслідування по гарячих слідах застосовують також щодо правопорушень (включно з порушенням за­конів і правил прибережної держави, що стосуються виключної економічної зони або континентального шельфу), що вчинені у виключній економічній зоні або на континентальному шельфі, включно із зонами безпеки навколо установок на континентальному шельфі.

Право переслідування по гарячих слідах вправі використовувати тільки військові судна, військові літальні апара­ти або інші судна й літальні апарати, що мають чіткі зовнішні знаки, дозволяють упізнати їх як такі, що знахо­дяться на урядовій службі й уповноважені для цієї мети. Право переслідування по гарячих слідах припиняється, щойно судно, що його переслідують, входить у територіальне море своєї або будь-якої третьої держави. Якщо іноземне судно було зупинено або затримано за межами територіального моря в умовах, які не виправдовують використання права переслідування по гарячих слідах, йому мають бути відшкодовані будь-які завдані збитки або шкода.

Безумовний і повний імунітет від іноземної юрисдикції мають у відкритому морі: військові судна1; судна, що нале­жать державі; судна, які вона експлуатує і які знаходяться лише на некомерційній державній службі. Військове або інше судно, що належить державі, захоплене командою, котра чинить вказані вище правопорушення, втрачає імунітет.

49. Поняття права зовнішніх зносин та його джерела. Концепція права зовнішніх зносин є частиною науки міжнародного права. Визнаним її автором став український професор К. К. Сандровський, який виходив з ідеї розгляду різних форм здійснення зовнішніх зносин як єдиної самостійної галузі міжнародного права, що складається з таких чотирьох частин:

дипломатичне право;

консульське право;

право спеціальних місій;

дипломатичне право міжнародних організацій.

У кожній з цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Таким чином, право зовнішніх зносин - галузь сучасного міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють правовий статус і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Відповідно право зовнішніх зносин містить такі підгалузі як дипломатичне право, консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій. Дипломатичне і консульське право - одні з найстаріших галузей міжнародного права.

Правовий статус, привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин, які виступають у цих чотирьох сферах регламентуються:

1. Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

2. Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р.

3. Конвенцією про спеціальні місії 1969 р.

4. Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

5. Конвенцією про привілеї та імунітети Організацій Об'єднаних націй 1946 р.

6. Конвенцією про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.

7. Законом України "Про дипломатичну службу" 2001 р.

8. Консульським статутом України 1994 р.

9. Постановою Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України" 1993 р. і т.д.

50. Система органів зовнішніх зносин. Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки певної держави з іншими державами, міжнародними організаціями і які постійно перебувають на території цієї держави.

Закордонні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами і міжнародними організаціями і які розташовані на території іноземної держави.

Дипломатичне представництво — це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави, для здійснення дипломатичних зносин із нею.

Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих розходжень між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана — нунціатури. Місії являють собою представництва другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами.

Держава, що направляє посольство або місію в іншу державу, іменується державою, що акредитує, а держава, що приймає такі представництва на своїй території, — державою, що приймає, державою перебування. Главою посольства є посол, місії — посланник або повірений у справах, для Ватикана — інтернунцій.

Функції дипломатичного представництва Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

— представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування;

— захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

— ведення*переговорів з урядом держави перебування;

— інформаційна функція — з'ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

— функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки.

 

Консульство — це установа, яка входить до системи органів зовнішніх зносин держави і представляє її на визначеній угодою території держави перебування, здійснюючи на ній захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб. Джерелами його регулювання - це міжнародні договори і міжнародно-правові звичаї, а також національне законодавство держав. Консульські установи як закордонні органи зовнішніх зносин держави порівняно з дипломатичними представництвами мають свої особливості.

Консульська установа може бути відкрита на території держави перебування тільки за згодою цієї держави. Але консульства функціонують не в масштабах усієї держави, а в межах так званого консульського округу.

Консульський округ - територія держави перебування, на якій відповідно до угоди між урядами договірних держав консульська установа (консул) виконують покладені на них Місцеперебування консульської установи, її клас і консульський округ визначаються спочатку державою, яка представляє, а потім підлягають схваленню державою перебування.завдання.

Функції консульства:

- захист інтересів своєї держави в державі перебування;

- захист інтересів юридичних і фізичних осіб держави, яку представляє консул, у державі перебування, зокрема представництво інтересів своїх громадян у суді у справах про спадщину і у разі смерті, а також охорона інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб держави в державі перебування, виконання доручень судових органів тощо;

- сприяння розвитку у торгівлі, економічних, наукових, культурних зв'язків між своєю державою та державою перебування;

- інформування своєї держави про політичну, економічну, культурну, правову і наукову сфери життя держави перебування;

- виконання прав нагляду та інспекції щодо літаків і суден прапора своєї держави, надання їм у разі потреби допомоги і сприяння;

- видача паспортів і проїзних документів громадянам своєї держави, а також віз, свідоцтв та інших необхідних документів для поїздки до держави, яку представляє консульство, громадянам держави перебування та іноземцям;

- легалізація документів.

Держава, яку представляє консульська установа, має право користуватися своїм державним прапором і гербом у державі перебування з урахуванням законів, правил і звичаїв останньої. Консульські приміщення недоторканні, тобто влада держави перебування не може без згоди консульської установи потрапляти у її робочі приміщення. Консульські приміщення і резиденції звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мита.

 

Початок дипломатичної місії складається з декількох етапів:

- підбір кандидатури посла чи посланника;

- держава, що акредитує, направляє державі перебування запит про згоду на призначення особи на посаду (запит - біографічні дані, посадове та сімейне становище);

- агреман (від франц. — згода) — це позитивна відповідь держави перебування на призначення конкретної особи як посла, посланника чи повіреного у справах. Особа вважається persona grata -бажаною особою в даній державі, у разі відмови в агремані - persona non grata (не мотивується);

- видання акта внутрішнього права, що оформлює призначення;

- одночасне в обох столицях офіційне повідомлення у ЗМІ про призначення, що відбулося;

- видача вірчих грамот;

- попередня аудієнція у міністра закордонних справ держави перебування та передача копії вірчих грамот;

- початок виконання повноважень - з моменту вручення вірчих грамот або з моменту повідомлення про своє прибуття.

51. Встановлення дипломатичних відносин. Початок і закінчення місії дипломатичних агентів.Дипломатичні відносини є складовою частиною зовнішньої політики будь-якої держави і здійснюються за допомогою спеціально створених для цього державних органів. Однак не можна вважати дипломатичними відносинами певні міжнародні контакти, які здійснюються особами, що не входять до складу дипломатично-консульської служби, на­приклад, журналістами, представниками торгових фірм, політичних організацій. Оскільки такі міжнародні контакти не мають офіційного характеру, вони, відповідно, не тягнуть за собою настання міжнародно-правових наслідків, тобто певних прав і обов'язків для держав. Таким чином, для виникнення дипломатичних відносин між суб'єктами міжнародного права потрібні певні передумови, а саме: наявність юридичних і фактичних передумов.  Виникнення будь-якої нової держави, згідно з принципами міжнародного права, означає її входження у міжнародне співтовариство як рівноправного суб'єкта. А тому з самого початку така держава в повному обсязі наділена міжнародною правоздатністю, зокрема, правом вступати у дипломатичні зносини з іншими суб'єктами міжнародно­го права.  Оскільки дипломатичні зносини являють собою двосторонній процес, то відповідною важливою умовою є бажання інших держав їх підтримувати. У цьому випадку значущою передумовою виступає взаємна згода.  Міжнародно-правова процедура встановлення дипломатичних зносин охоплює декілька взаємозв'язаних стадій, що включають дипломатичне визнання, обміндипломатичними представництвами або підтримання дипломатичних контактів іншими методами. Перша проблема, з якою стикаються новоутворені держави, — дипломатичне визнання їх з боку інших держав. У період розпаду колоніальних імперій та виникнення значної кількості незалежних держав у Африці, Азії та Латинській Америці питання міжнародного визнання мали особливе значення. Базовими при цьому були норми міжнародного права, закріплені в Статуті ООН, у Декларації про надання незалежності для колоніальних держав і народів, а також у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються державних відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН.  Питання визнання неоднозначно розв'язувалося в період "холодної війни", при цьому кожна зі сторін такого протистояння відстоювала теорію по-своєму. Певний внесок у процес вироблення демократичних принципів визнання зробили також країни, що розвиваються.  Відповідно до норм міжнародного права існує дві форми визнання держав: de jure (юридичне визнання) і de facto (фактичне визнання).  Дипломатичне визнання — визнання як повноправного суб'єкта міжнародного і, зокрема, дипломатичного права. Воно стосується або нових держав, або урядів, що прийшли до влади неконституційним шляхом. У такому випадку подібний акт означає визнання за цим урядом права представляти відповіднудержаву на міжнародній арені. Наслідками такого визнання є встановлення дипломатичних та інших відносин, обмін дипломатичними представництвами, участь у дипломатичних переговорах, прийняття в члени ООН та інші міжнародні організації.  За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне.  Явно виражене дипломатичне визнання настає лише тоді, коли є формальна заява іншої держави у вигляді декларації, декрету, дипломатичної ноти, офіційного комюніке, договору або коли воно доводиться до відома іншої сторони будь-яким іншим способом. Дипломатичне визнання найчастіше оформляється у вигляді офіційної заяви глави держави, яка здійснює визнання, чи глави уряду. Інколи таке визнання може бути від імені колективногооргану.  Мовчазне дипломатичне визнання настає, коли вчиняється певний акт, який можливий лише за умови визнання. Серед методів такого визнання найчастіше трапляється встановлення дипломатичних відносин. Визнання уряду таким чином вважається тоді, коли іноземне дипломатичне представництво знову повертається до нормальних відносин з Міністерством закордонних справ країни перебування. Але той факт, що посольство не закрите, зовсім не означає визнання, якщо припинені будь-які офіційні контакти.  Для прийому нової держави як члена міжнародної організації не потрібно її визнання всіма державами-членами, оскільки останнє відбувається переважно на двосторонньому рівні.  Відповідно до існуючої міжнародної практики, дипломатичні відносини між державами можуть бути встановлені переважно у формі взаємного визнання de jure. Від цього принципу відхилення траплялись дуже рідко. Зокрема, у 1949 р. представник Ізраїлю у Великобританії був скерований у ранзі посла. Поряд із врученням вірчих грамот Великобританія не кваліфікувала цей факт як визнання Ізраїлю de jure, а лише de facto. Аналогічною була позиція США у 1919 р. стосовно Фінляндії.  Визнання de facto має неповний характер. Основний зміст цієї форми визнання полягає в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні відносини. Але при цьому він вступає з нею у ділові контакти (наприклад, торговельні чи культурні).  Рішення про встановлення дипломатичних відносин може бути прийнято одночасно з повним визнанням, але деколи це відбувається дещо пізніше, наприклад, під час переговорів між двома зацікавленими сторонами. 

Дипломатична місія- це 1) Форма між-держ. спілкування. 2) Тимчасова закорд. установа зовн. зносин д-ви, розміщена на тер. ін. д-ви. Акредитується для підтримання політ., фін.-екон. відносин з країною перебування, а також для представництва і захисту нац. інтересів своєї д-ви. Очолюється дипломатичним агентом — посланником або повіреним у справах.

До створення інституту посольств і спец, апарату дипломатичної служби виконання Д. м. доручалося особам, не пов'язаним у своїй повсякден. діяльності з питаннями зовн. зносин держав.

Нині переважна більшість країн утримує пост, дипломатичні представництва, які офіційно іменуються посольствами. Поряд з ними існують також тимчасові, або надзвичайні, дип. представництва, призначені для виконання спец, місій.

Д. м. здебільшого мають тимчас. характер. У міжнар.-правовій науці й практиці держав для позначення цієї форми дипломатії віддавна вживають термін ад хок. У дип. практиці зустрічаються випадки направлення однієї спец, місії до двох або кількох країн. 8.ХІІ 1969 на 24-й сесії ГА ООН було ухвалено проект Конвенції про спеціальні місії, а також факультат. протокол до неї про обов'язкове вирішення спірних питань. Осн. ідея Конвенції 1969 полягає у тому, що спец, місіям як складовій сучасної дипломатії має надаватися режим, наближений до режиму постійних дип. представництв, але разом з тим він повинен враховувати особливості цієї форми дип. діяльності. Призначення керівника Д. м., на відміну від постійного дип. представництва, не потребує отримання агремана. Члени місії призначаються країною, яка формує місію. Прізвища і посади працівників місії попередньо повідомляються іноз. д-ві. 3) Направлення окр. особи з одноразовим спец, дорученням у будь-яку країну.

Важливу роль при розгляді теми, яка стосується дипломатичних відносин, належить питанню про підстави їх припинення.. Мова може йти як про припинення функцій окремих дипломатичних агентів у складі дипломатичного представництва, так і про припинення діяльності представництва.

Згідно зі ст. 43 Віденської конвенції, функції дипломатичного агента припиняються:

а)після повідомлення акредитуючою державою державі перебування про те, що функції дипломатичного агента припинено

б) після повідомлення державою перебування акредитуючій державі, що вона відмовляється визнати дипломатичного агента співробітником представництва.

На відміну від початку місії дипломатичного агента, де потрібна згода обох держав, її завершення може бути оформлено одностороннім актом тієї чи іншої держави.

Найчастіше підставою для припинення функцій дипломатичного представника є відкликання акредитуючою державою у зв'язку із завершенням терміну, на який була призначена особа, а також інших підстав (кадрових, організаційних, сімейних).

У сучасній дипломатичній практиці дуже рідко трапляються випадки, коли вірчі грамоти надаються на певний термін. Але якщо цей термін спливає, відповідно припиняються повноваження, імунітет дипломатичного агента втрачається і він стає приватною особою.

Відпустка глави дипломатичного представництва, яка супроводжується заміною іншою особою зі складу посольства чи місії як тимчасово повіреного у справах на цей період, не припиняє його дипломатичної місії.

Акредитуюча держава може відкликати главу свого дипломатичного представництва в іншій державі, залишаючи замість нього повіреного у справах, щоб виявити цим своє незадоволення діями держави перебування, які зачіпають її інтереси. Це ще не єрозірванням дипломатичних відносин, однак за змістом — попередження про можливість такого розірвання. Як зазначає індійський юрист II. Му-карджі, відкликання представника може мати значення, наприклад, коли хочуть звернути увагу держави перебування на незадоволення акредитуючої держави станом їх взаємних відносин [18, с. 14]. За загальним правилом держава перебування у таких випадках відповідає взаємністю. Наприклад, у квітні 1974 р. Міністерство закордонних справ Мексики оголосило про відкликання із Сантьяго свого посла. Це рішення було прийняте в результаті того, що військовий переворот у вересні 1973 р. у Чилі спричинив напруженість у відносинах між двома країнами.

52. Персонал дипломатичних представництв. Персонал дипломатичних представництв поділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий. Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг. Дипломатичні ранги - це службові звання, які, на відміну від встановлених міжнародним правом класів, які призначені лише для голів представництв, надаються дипломатичним працівникам на основі законодавства держави, що їх акредитує. В Україні Законом «Про дипломатичні ранги» від 28 листопада 2002 р. встановлені наступні ранги для дипломатичних агентів: Надзвичайний і Повноважний Посол; Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу; Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, радник першого класу; радник другого класу; перший секретар першого класу; перший секретар другого класу, другий секретар першого класу; другий секретар другого класу; третій секретар; аташе. Адміністративно-технічний персонал - економісти, референту бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, технічні секретарі та ін. Всі ці співробітники не мають дипломатичних рангів. Обслуговуючий персонал включає шоферів, прибиральників, садівників, кухарів, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного представництва. Він переважно комплектується з громадяни держави перебування. Встановлення чисельності персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією держави, що акредитує. Щоправда, Віденська конвенція 1961 р. допускає можливість пропозицій з боку приймаючої держави щодо скорочення персоналу іноземних представництв. В літературі з міжнародного права існує таке поняття, як «дипломатичний корпус». У вузькому розумінні, дипломатичний корпус - це сукупність голів іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у державі перебування. У широкому розумінні - крім голів дипломатичних представництв, у дипломатичний корпус входять усі члени дипломатичного персоналу всіх іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у державі перебування, а також члени їх родини. Дипломатичний корпус виступає як єдине ціле щодо церемоніальних питань, лід час урочистих заходів (наприклад, вступ на посада голови держави, відзначення національного свята, вислoвлeння співчуття та ін.). Дипломатичний корпус очолює дуаєн (старшина), яким, згідно з існуючою традицією, стає найвищій за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій державі голова одного із акредитованих! ній дипломатичних представництв. У католицьких державах дуаєном е папський нунцій. Серед обов'язків дуаєна - консультування новопризначених голів дипломатичних представництв щодо традицій, протоколу та особливостей взаємовідносин з владою держави перебування

53. Дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитова­них у країні перебування. В широкому ж значенні цього слова мається на увазі, що дипломатичний корпус складається не тільки із глав представництв, а й дипломатичного персоналу всіх іноземних посольств та місій, акредитованих у столиці країни перебування. Крім того, до дипломатичного корпусу відносять, як правило, і членів родин дипломатичних агентів (дружини останніх, їхні неповнолітні діти, дорослі, але незаміжні доньки, а іноді й батьки дипломата також мають дипломатичні картки і включаються до списків членів дипломатичного корпусу). Звичайно, що такий суто механістичний підхід до визначення поняття «дипломатичний корпус» аж ніяк не виправданий, оскільки виникає ризик загубити його основну визначальну рису. Адже дипломатичний корпус — це не просто сукупність осіб, причетних до дипломатичної сфери.

Тому під дипломатичним корпусом варто розуміти, насам­перед, об'єднання професіоналів, які утворюють корпорацію дипломатичних агентів, акредитованих у країні перебування. Лише в такому випадку можна говорити про функції дипло­матичного корпусу, що виступає як єдине ціле з питань церемоніального та організаційно-побутового характеру у відносинах як між самими членами дипломатичного корпусу, так і з органами влади країни перебування. При цьому необхідно наголосити, що основне завдання дипломатії — це здійснення офіційних відносин між рівносуверенними дер­жавами на двосторонній основі. Саме тому ніякі колективні виступи дипломатичного корпусу з питань політичного ха­рактеру не можуть мати місця. Вони можливі лише з цере­моніальних, протокольних питань, наприклад, поздоровлен­ня з нагоди вступу на посаду глави держави або уряду країни перебування, висловлення жалю у відповідних випадках тощо. Практично від імені дипломатичного корпусу в цілому в цих та інших випадках церемоніального характеру виступає його глава — дуайєн (старшина, або старійшина, дипло­матичного корпусу).

54. Функції дипломатичних представництв. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. визначає функції дипломатичних представництв з позиції міжнародного права. До них належать такі:

1) представництво акредитуючої держави в державі перебування;

2) захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

3) ведення переговорів з урядом держави перебування;

4) з'ясування всіма законними засобами умов і подій у державі перебування та повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

5) заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у сфері економіки, культури і науки (ст. 3).

Крім того, дипломатичні представництва можуть виконувати консульські функції, 3 цією метою в них створюються консульські відділи.

У міжнародному праві акредитуючою державою називається та, яка направляє в іншу державу своє дипломатичне представництво. А держава, у якій розміщено дипломатичне представництво, іменується приймаючою державою, або державою перебування.

Перша й основна функція дипломатичного представництва - представляти акредитуючу державу в державі перебування. Решта функцій дипломатичного представництва взаємопов'язана і взаємодіє з цією основною функцією.