Міжнародна судова процедура як один із засобів мирного вирішення міжнародних спорів

   Анотація. Стаття присвячена дослідженню міжнародної судової процедури як одного з видів мирного вирішення міжнародних спорів. Розглядається історія створення міжнародних судів; визначаються основні сутнісні риси міжнародної судової процедури, що були сформовані в науці міжнародного права; проводиться розмежування міжнародної судової процедури та міжнародного арбітражу. Розкривається місце і значення міжнародної судової процедури у системі мирних засобів вирішення міжнародних спорів. Виявляються основні тенденції на сучасному етапі розвитку міжнародної судової процедури.    Постановка проблеми. Ідея створення постійного міжнародного суду вже декілька століть привертає увагу науковців, які займаються міжнародним правом і міжнародними відносинами. Перші проекти заснування міжнародного суду ми вже зустрічаємо у працях філософів епохи Просвітництва, які висували ідеї перебудови всього міжнародного співтовариства на розумних началах. Подальший розвиток ідея міжнародного суду отримує в XIX ст., але лише у XX ст. вона реалізовується у вигляді заснування і діяльності постійних міжнародних судів.    Вказані процеси актуальні і для України. Україна бере участь у діяльності основних сучасних міжнародних судових органів: Міжнародного суду ООН, Міжнародного трибуналу з морського права, Європейського суду з прав людини. Україна підписала Статут Міжнародного кримінального суду. Останнім часом наша держава не раз брала участь у розгляді справ міжнародними судами. Наприклад, справа у Міжнародному суді ООН між Україною і Румунією про розмежування морських просторів у Чорному морі. А за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини України перебуває на лідируючих позиціях.    Вищенаведене показує, що дослідження проблем міжнародної судової процедури є сьогодні необхідним і актуальним. З теоретичної точки зору необхідно виявити сутнісні риси даного явища на сучасному етапі його розвитку, відмежування його від суміжних інститутів, а також, що не менш важливо, з практичної точки зору, необхідно виявлення тих сфер, в яких цей інститут розкривається найбільш повним чином, і тих умов, при яких він найбільш ефективний. Ступінь наукової розробки теми. Тема міжнародної судової процедури не є новою ні у вітчизняній, ні у зарубіжній правовій літературі. Проте основні праці юристів-міжнародників були присвячені в основному дослідженню діяльності окремих міжнародних судових органів. Відсутні праці, присвячені узагальненому аналізу функціонування міжнародних судів у цілому, розгляду міжнародної судової процедури як явища сучасного міжнародного життя.    Мета статті. Метою даного дослідження є вивчення і аналіз міжнародної судової процедури як засобу мирного розв’язання міжнародних спорів, її місце та значення у цій системі; визначення сутнісних характеристик міжнародної судової процедури, а також перспективи її розвитку.    Викладення основного матеріалу. Спочатку в доктрині та міжнародній практиці міжнародні судові органи розглядались, насамперед, як органи загальної компетенції, діяльність яких спрямована на розв’язання міждержавних спорів і стабільність міжнародного співтовариства в цілому. Сучасний етап розвитку міжнародної судової процедури на початку XXI ст. характеризується поєднанням двох тенденцій: регіоналізації і спеціалізації. Спеціалізовані та регіональні суди на сьогодні, незважаючи на існування суду загальної компетенції - Міжнародного суду ООН, відіграють ведучу роль. Судовий і арбітражний розгляди міжнародних спорів є різними інститутами міжнародного права, які мають різне функціональне призначення і дещо різні організаційні основи діяльності. З організаційної точки зору міжнародна судова процедура є більш складним і з історичної точки зору - наступним явищем по відношенню до арбітражного розгляду.    На відміну від арбітражу, міжнародний судовий розгляд є порівняно новим явищем міжнародних відносин. Міжнародний арбітраж відомий ще з стародавнього світу, а функціонування постійно діючих міжнародних судових установ бере початок вже у XX ст.    Проте у XIX ст. були приклади створення міжнародних органів із специфічними судовими функціями. Зокрема, можна виділити Європейську дунайську комісію, Центральну комісію Рейнського судноплавства, Міжнародну комісію за Актом про судноплавство на річці Конго тощо [1]. М. Хадсон наводить приклад роботи змішаних судів з работоргівлі міжВеликобританією та США [2]. Л.А. Камаровський вказує на функціонування так званих єгипетських змішаних судів [3].    Л.А. Камаровський виділяв дві групи авторів, які розглядали проблеми міжнародних судів: 1) ті, які в певній мірі пропонували створення загального міжнародного суду; 2) ті, які пропонували створення спеціальних судів по окремих нагальних потребах. Серед перших виділялись ті, які висували тезу про створення міжнародного судового органу, основним завданням було б не стільки розв’язання міжнародних спорів, скільки тлумачення права. До них Л.А. Камаровський відносив Кауфмана, Тренделенбурга та Сібоома. Друга група авторів пропонувала вже безпосередній міжнародний судовий орган. Зокрема, Феррер і Сіго пропонували створення суду з широкою предметною компетенцією. Гондон, Сарторій, Ларрок, Блюнчлі пропонували створення судів, подібних до національних судів у федеративних державах. Існували й інші спеціалізовані проекти, наприклад, судів з міжнародного приватного права (скарги приватних осіб на іноземні держави), із права війни (відповідно до Женевської конвенції) та з призового права [4]. Ще при становленні самої ідеї міжнародної судової процедури як мирного засобу розв’язання міжнародних спорів, були визначені основні сутнісні риси цього явища:    1. Постійний характер заснування.    2. Незалежність заснування і неупередженість суддів.    3. Процесуальна визначеність щодо порядку розгляду спору.    4. Прийняття рішень на основі та відповідно до норм і принципів міжнародного права.    5. Обов’язковий характер прийнятого рішення для сторін.    6. Факультативність юрисдикції суду з можливістю визнання її обов’язковою: суд розуміється не як наднаціональний орган, а як міждержавний.    7. Наділення судової установи функцією кодифікації.    8. Діяльність суду повинна сприяти розвитку міжнародного права.    9. Включення суду в організаційну структуру міжнародної організації, органом якої мав бути такий суд.    Також ще до створення будь-якого роду постійного судового органу вченими пропонувалась можливість у майбутньому створення регіональних чи спеціалізованих судів.    В той час міжнародний суд, насамперед, уявлявся як орган справедливого вирішення міжнародних зіткнень між державами, який би дозволив уникнути нещастя війни.    Першим міжнародним судом прийнято вважати Центральноамериканську палату правосуддя (Central American Court of Justice) (далі - ЦАПП) [5]. 14 листопада 1907 року п’ять центральноамериканських держав за пропозицією Мексики і США взяли участь у Центральноамериканській мирній конференції. 20 грудня 1907 року представники п’яти Центральноамериканських держав підписали загальний мирний договір, заснований на ідеї панамериканізму, а також конвенцію, відповідно до якої була утворена Центральноамериканська палата правосуддя.    При характеристиці цього суду вказується, що він проіснував десять років і не здійснив помітного впливу на розвиток міжнародного права і практику міжнародних судових органів [6]. Проте утворення ЦАПП поклало початок діяльності цілої низки судових установ у регіоні Латинської Америки. Розвиток міжнародних відносин у період між Першою і Другою світовими війнами ознаменувалось, зокрема, створенням: 1) першої загальної політичної організації - Ліги Націй; 2) створенням першого постійного функціонуючого міжнародного суду загального характеру - Постійної Палати Міжнародного Правосуддя; 3) першої спроби притягнення осіб до кримінальної відповідальності за військові злочини міжнародним судовим органом і заснування подібного органу.    Після Другої світової війни спостерігається збільшення кількості судових органів. Засновується Міжнародний суд Організації Об’єднаних націй як універсальний міжнародний судовий орган. Проте основними тенденціями в розвитку міжнародних судових органів стає регіоналізація і спеціалізація. Як правило, відбувається поєднання даних тенденцій, за винятком, діяльності двох спеціалізованих судів універсального характеру: Міжнародного трибуналу з морського права і Міжнародного кримінального суду. Міжнародний судовий розгляд у вітчизняній і зарубіжній доктрині звичайно розглядається в якості одного із засобів мирного вирішення міжнародних спорів.    Характеризуючи нормативний зміст цього принципу, на думку авторів фундаментального “Курсу міжнародного права”, він “полягає у обов’язку всіх суб’єктів міжнародного права вирішувати усі свої суперечності виключно мирними засобами, не застосовуючи силу чи погрозу її застосування” [7]. Будучи органічно пов’язаним з іншим принципом міжнародного права - заборони застосування сили чи погрози силою, він ним не обмежується і передбачає також обов’язок держав не залишати міжнародні спори невирішеними, докладати зусиль до їх врегулювання. Процес і результат вирішення міжнародних спорів повинні відповідно до положень Статуту ООН (п. 1 ст. 1) відповідати міжнародному праву та справедливості. Вирішуючи виникаючі між ними суперечності, суб’єкти міжнародного права повинні застосовувати певні засоби і способи їх врегулювання. Найбільш загальним визначенням таких засобів, на думку А.М. Ладиженського і І.П. Бліщенко, є: “Мирні засоби вирішення спорів - це міжнародно-правові способи і засоби врегулювання суперечностей між суб’єктами міжнародного права відповідно до основних принципів сучасного міжнародного права” [8].    Міжнародний судовий розгляд виступає як один з самостійних способів вирішення міжнародних спорів, передбачених ст. 33 Статуту ООН, разом із переговорами, обстеженням, посередництвом, примиренням, зверненням до регіональних органів або угод, консультаціями, слідчими і погоджувальними комісіями та арбітражем. Як вказується Шинкарецькою Г.Г., “формулювання назви кожного із засобів досить умовна і є, по суті, певним теоретичним узагальненням” [9]. До цього на нашу думку, можна ще додати те, що доктринальний зміст кожного з цих засобів є узагальненням емпіричного матеріалу, а не чимось нормативним.    Отже, розглянемо основні підходи до визначення міжнародного судового розгляду як явища сучасного міжнародного права.    Класифікація засобів вирішення міжнародних спорів проводилася ще Л.А. Камаровським у праці “Про міжнародний суд” [10]. Перший том даної праці був присвячений якраз примусовим (реторсія, репресалія, блокада, ембарго) і мирним (дипломатичним) способам вирішення міжнародних спорів. До останніх він відносив добрі послуги, посередництво, міжнародні конгреси і конференції. Останні розділи книги були присвячені, за термінологією самого Л.А. Камаровського, “юридичним” способам: міжнародному арбітражу та міжнародному суду. Подібним чином класифікують мирні засоби вирішення міжнародних спорів французькі, англійські і американські науковці. Різниця швидше термінологічна, чим сутнісна. Під дипломатичними засобами розуміють безпосередні переговори, добрі послуги і посередництво; погоджувальним комісіям, зверненням до регіональних організацій не надають якого-небудь особливого терміну; а судовий і арбітражний розгляд виділяють у групу “юрисдикційних” засобів.    У доктрині міжнародного права найбільш часто використовуються терміни: “міжнародна судова процедура” (використовується для позначення явищ як міжнародного судового, так і міжнародного арбітражного розглядів); “міжнародна судова установа” (використовується для позначення як арбітражних, так і судових органів). Також для позначення конкретних органів пропонуються терміни “міжнародні арбітражні органи” і “міжнародні судові органи” [11]. Авторами, які обґрунтували таке слововживання, слід вважати Г.Г. Шинкарецьку і М.Л. Ентіна. На їх думку, сутнісні характеристики арбітражного і судового розглядів свідчать про те, що принципових відмінностей між ними немає і вони підлягають спільному аналізу під єдиним найменуванням [12, 13].    На нашу думку, з точки зору класифікації засобів мирного вирішення міжнародних спорів існує два взаємозв’язані аспекти розгляду проблем міжнародного судового розгляду: по-перше, відмежування арбітражного і судового розглядів від усіх інших засобів мирного вирішення спорів, а подруге, також важливий аспект - розмежування власне самих судового і арбітражного розглядів. Розглядаючи під такою точкою зору класифікацію, запропоновану Г.Г. Шинкарецькою і М.Л. Ентіним, уявляється, що якщо відносно першого розмежування використання терміну “міжнародна судова процедура” цілком задовільно, то відносно другого аспекту його вживання викликає певні нарікання. Така термінологія дозволяє змішувати дві процедури, які, не дивлячись на їх генетичну спільність, є, як буде показано далі, різними за своїм змістом. У зв’язку з цим, для позначення вказаної групи засобів скористаємося термінологією, використаною ще Л.А. Камаровським, і надалі називатимемо ці два засоби “юридичними” засобами.    Не зупиняючись детально на термінологічних аспектах, вкажемо, що питання про відмежування вказаних юридичних засобів від всіх останніх, лежить у площині визначення сутнісних характеристик судового і арбітражного органів (судового і арбітражного розглядів), і відмінності їх від інших, умовно кажучи, політично організованих способів вирішення міжнародних спорів.    Відразу визначимо одну з меж юридичних засобів вирішення міжнародних спорів, яка полягає в тому, що розгляд спору при цьому способі доручається сторонами спору третьому для них органу або особі. Міра впливу, прямого, непрямого, організаційного або будь-якого іншого, безумовно, може бути різна. Слід зауважити, що дана участь третьої сторони не є винятковою прерогативою юридичних засобів вирішення спорів. Всі інші засоби, за винятком безпосередніх дипломатичних переговорів сторін, передбачають участь третьої для сторін спору сторони. Дане зауваження означає, що для юридичних засобів важливими є певні ознаки такої третьої сторони і порядок її функціонування.    Зважаючи на різноманіття форм міжнародної співпраці інколи досить складно визначити, який орган по своєму характеру повною мірою є судовою установою. Можлива ситуація, коли функції, схожі з судовими, в тій або іншій мірі покладаються на органи політичного або адміністративного характеру. Можливими прикладами можуть бути різні міжнародні комісії, а також випадки, коли вирішення конфліктної ситуації відбувається в рамках міжнародної організації, наприклад Ради Безпеки ООН, тобто органами, яким у ряді випадків надається право приймати остаточні рішення при вирішенні міжнародних спорів. Необхідність проведення вказаної відмінності очевидна. Для того, щоб визнати конкретний міжнародний орган міжнародною судовою установою, необхідно виявити наявність у ньому певних сутнісних і процесуальних меж у здійсненні ним власних повноважень, передбачених у позитивному міжнародному праві і проаналізованих у доктрині міжнародного права.    Для визначення істотних властивостей судової установи часто посилаються на рішення Міжнародного суду ООН у справі щодо Адміністративного трибуналу ООН, де було вказано, що “будь-який суд (трибунал), національний або міжнародний, володіє невід’ємними ознаками, властивими правосуддю. Такими якостями є постійність, незалежність і неупередженість” [14]. Відразу відзначимо, що це визначення дане у конкретній справі і більшою мірою має бути вживане до характеристики постійних міжнародних судів. Проте, вже у ньому знайшли відображення дві ознаки, властиві юридичним засобам вирішення міжнародних спорів: незалежність і безсторонність.    Серед основних рис, властивих судовому і арбітражному розглядам, звичайно називаються такі: незалежність, обов’язковий характер рішень, вирішення спорів на підставі міжнародного права, заздалегідь визначений порядок судочинства.Вказаний перелік приведений по тексту роботи Г.Г. Шинкарецької. В той же час різні автори висували в якості превалюючих різні характеристики. Найбільш важливою відмінністю від всіх інших засобів мирного вирішення міжнародних спорів, безумовно, визнається обов’язковість рішень міжнародних судових установ. Особливу увагу на цю характеристику звертали Ф.І. Кожевников і Г. Шармазанашвилі [15], І.П. Бліщенко і A.M. Ладиженський [16]. На застосування міжнародного права звертається увага такими дослідниками як, наприклад, Я. Броунлі [17] і М. Шо [18]. Якщо проаналізувати сутність міжнародного судового і арбітражного розглядів, то відмежування даних засобів мирного вирішення міжнародних спорів ґрунтується на тому, що:    1. Відповідно до ст. 33 Статуту ООН арбітраж і судовий розгляд характеризується як самостійні способи мирного вирішення міжнародних спорів.    2. Якщо міжнародний арбітраж є виключно засобом мирного вирішення міжнародних спорів у класичному розумінні цього терміну, то цілі діяльності, функції і характер спорів, що розглядається міжнародними судами, свідчать, що міжнародний судовий розгляд є більш широке поняття ніж просто спосіб мирного вирішення міжнародних спорів.    Висновки. Міжнародний судовий розгляд, будучи одним з юридичних (правових) засобів вирішення міжнародних спорів, в той же час є більш складним явищем, з більш широким спектром функцій, ніж інші мирні засоби розв’язання міжнародних спорів. Так, суди виконують функції по наданню консультативних висновків, виконують роль контрольних механізмів, гарантуючих дотримання державами прийнятих на себе зобов’язань у певній сфері міждержавного співробітництва; є засобом притягнення індивідів до кримінальної відповідальності на міжнародному рівні вчинення серйозних порушень гуманітарного права; у межах функції впливу на національні правові системи суди є засобом “гармонізації” національних правових систем.