1

1.2 Поняття трансакційних витрат. Проблема вимірювання та мінімізації трансакційних витрат

Теорія трансакційних витрат є складовою частиною нового напряму в сучасному інституціоналізмі. Її розробка в першу чергу пов'язана з іменами двох економістів -- Р .Коуза і О.Вільямсона.

Значення для роботи економічної системи трансакційних витрат було усвідомлено завдяки статті Р. Коуза «Природа фірми» (1937 p.). Він показав, що при кожній операції необхідно проводити переговори, здійснювати нагляд, встановлювати взаємозв'язки, усувати розбіжності.

Базовою одиницею аналізу в теорії трансакційних витрат є акт економічної взаємодії, угода, трансакція. Категорія трансакції розуміється досить широко й використовується для позначення обміну як товарами, так і юридичними зобов'язаннями, угод як короткострокового, так і довгострокового характеру, що потребують як детального документального оформлення, так і простого взаєморозуміння сторін. Витрати й втрати, якими супроводжується така взаємодія, отримали назву трансакційних витрат.

Трансакційні витрати - це витрати, що не пов'язані безпосередньо з виробництвом, тому їх називають також невиробничими витратами. Трансакційні витрати - це витрати фірми на пошук партнерів, на збирання інформації щодо них, на розробку і підписання контрактів, на контроль за їх виконанням тощо. [2, с.85]

Спочатку трансакційні витрати були визначені Р.Коузом як «витрати користування ринковим механізмом». Пізніше це поняття розширило своє значення. Воно стало позначати будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів незалежно від того, де вона відбувається, -- на ринку або усередині організацій, оскільки ділова співпраця в рамках ієрархічних структур (таких як фірми) також може привести до втрат.

Зростання інтересу до трансакційних витрат обумовлено їх високим рівнем як в країнах з розвиненою економікою, так і з економікою, що розвивається. За оцінками західних експертів, питома вага трансакційних витрат в сукупних витратах фірми складає при їх функціонуванні на традиційних ринках від 1,5 до 5%, а при виході на нові ринки збуту -- збільшується до 10-15%. Значна частка трансакційних витрат в розвинених країнах викликана зростанням кількості потенційних суб'єктів господарських зв'язків, а отже, і числа здійснюваних ними трансакцій. У той же час, в країнах з перехідною економікою високий рівень трансакційних витрат обумовлений також і тим, що в них до цих пір ще не відпрацьований механізм взаємодії між державними органами і суб'єктами підприємництва.

Проблема кількісної оцінки трансакційних витрат зводиться до визначення їх відносного значення в масштабах національної економіки, а також їх динаміки. З найбільш відомою спробою їхнього вимірювання пов'язана робота Дж.Уолліса і Д.Норта «Вимірювання трансакційного сектора в американській економіці в 1870-1970 pp.».

Відносно визначення оптимальної величини трансакційних витрат існують різні точки зору. Так, наприклад, на думку окремих фахівців, до трансакційних витрат непридатний критерій мінімізації, і позитивною вважається тенденція до їх збільшення. Інші фахівці вважають, що величина трансакційних витрат повинна бути мінімальна. Це дозволить знизити собівартість виробленої продукції або послуг, а отже, підвищити їх конкурентоспроможність на ринку. Проте існує точка зору, що при визначенні оптимального обсягу трансакційних витрат повинен використовуватися диференційований підхід. Їх планове збільшення може відбуватися тільки на етапах збору інформації, пошуку і вибору контрагентів, уточнення умов договору і його укладення, а також лише в масштабах, обмежених бюджетом фірми, що надалі дозволить звести до мінімуму трансакційні витрати на подальших етапах, а також удосконалити структуру загальних витрат із здійснення господарського зв'язку. Саме такий розподіл трансакційних витрат приведе, зрештою, до скорочення сукупних витрат на виготовлення і реалізацію продукції і сприятиме підвищенню її конкурентоспроможності на ринку.

Порівняємо дві економічні моделі -- англосакську (Північна Європа і США) і азіатську (Японія, Південна Корея та ін. країни), які майже одночасно добилися успіху. Технології і там, і там єдині (вони інтернаціональні), інститути ж абсолютно різні, хоч і дають однаковий ефект: високий рівень довіри в економіці в рамках великих корпорацій, в рамках відносин між фірмами, що мають важливе значення для економіки.

Американська фірма не може обманути свого контрагента, це не далекоглядно, бо існує вичерпна статистика у всіх фірмах, і ця інформація легко доступна, рівень інформаційної насиченості дуже високий. А у японців жорстка корпоративна етика. Японець не може обманути, бо цим він дискредитує свою фірму.

Таким чином, абсолютно різні культури приходять до дуже високого рівня довіри в економіці, що забезпечує велику кількість операцій з мінімальним оформленням. Зрозуміло, що будь-яке розгорнене оформлення операції пов'язане з необхідністю оцінити ризики, з наймом адвокатів, які захищатимуть права власності в суді вимагає значних витрат. Той, хто від цього позбавлений, може знизити собівартість на 20-30%.

Головне завдання інститутів полягає у створенні таких зон довіри, діючи в яких, людина може заощадити на трансакційних витратах і використати заощаджені кошти для інвестицій у виробництво.

Проблема трансакційних витрат є дуже актуальною також і для українського бізнесу. Отримання інформації про майбутню фірму-контрагента частіше за все пов'язано з дачею хабара, і достовірність цієї інформації залишається сумнівною. У нашій державі відсутній законодавчо створений механізм вільного доступу до ділової інформації про репутацію та діяльність фірм. Також дуже слабкий механізм захисту прав власності з боку держави. Все це викликано недосконалістю законодавчої бази України. Найбільші витрати в українському бізнесі пов'язані з опортуністичною поведінкою ділових партнерів. Сьогодні в Україні існує таке поняття, як «одноденні фірми», які існують на папері протягом декількох днів і зникають відразу після отримання значної суми передплати від фірми-партнера згідно з укладеним контрактом. Виявити таку фірму дуже важко, а в більшості випадків навіть неможливо. А згодом захистити свої права у суді практично неможливо через відсутність інформації про фірму, її реальних господарів, а вся інформація у паперах фіктивна. Також існує проблема обліку трансакційних витрат. Як можна обліковувати витрати пов'язані з дачею хабара для отримання потрібної інформації, або належного захисту своїх інтересів у суді? Проблема трансакційних витрат на сучасному етапі розвитку України залишається дуже актуальним багатоаспектним питанням і вимагає всебічного дослідження.

Отже, серед методів мінімізації трансакційних витрат можна виділити наступні:

· Державна політика. Держава використовує всі свої потужності й повноваження для збору, обробки й представлення на практиці найціннішої економічної інформації, забезпечуючи при цьому доступність до неї інших суб'єктів економіки, що, звісно ж, знижує рівень економічної невизначеності та, як наслідок, - рівень трансакційних витрат;

· Вертикальна інтеграція (побудова корпорацій). Дозволяє запобігти протиріччю між ефективним інвестиціями й ефективною послідовною адаптацією. Послідовність адаптивних змін стає приводом для сумісних дій, а не для опортуністичного захоплення переваг; ризики можуть бути зменшені; механізми внутрішнього управління згладжують перехід між послідовними етапами;

· Розвиток інформаційних технологій, Інтернету. Розвиток принципіально нових видів електронних комунікацій призводять до стрімкого скорочення трансакційних витрат і, як наслідок, - до трансформації існуючих політичних і економічних інститутів;

· Нейролінгвістичне програмування. Займається неоінституціональними методами мінімізації трансакційних витрат, тобто коли мінімізуються витрати без створення будь-яких соціальних інститутів; мова йде про альтернативний підхід до мінімізації трансакційних витрат;

· Розподіл контролю всередині організації. Дослідження факторів розвитку організації як спосіб мінімізації трансакційних витрат;

· Трансакційний аналіз. Застосування методики «інституціонального» аналізу балансу. Ідея інституціонального аналізу балансу полягає в переносі акценту на трансакційну складову фінансової інформації;

· Застосування процесуальної моделі управління. Рішення в області автоматизації дозволяють скоротити час на підготовку управлінського рішення й знизити питомі затрати на трансакцію;

· Моделювання регулятивних структур. Створення регулюючих інститутів, для можливості відслідковувати поведінку й діяльність великих організацій. Коли трансакційні витрати приймаються до уваги, структури й процеси впливатимуть на результати регулювання. [1, с.90-91]

Розділ ІІ. Види трансакційних витрат

2.1 Загальна класифікація трансакційних витрат

Розвиваючи аналіз Коуза, прихильники трансакційної підходу запропонували різні класифікації трансакційних витрат. Відповідно до однієї з них виділяються:

1. Витрати пошуку інформації. Перед тим, як буде зроблена операція, потрібно мати інформацію про те, де можна знайти потенційних покупців та продавців споживчих благ або виробничих факторів і які склалися на даний момент ціни. Витрати такого роду складаються з витрат часу і ресурсів, необхідних для ведення пошуку, а також з втрат, пов'язаних з неповнотою і недосконалістю одержуваної інформації.

2. Витрати ведення переговорів. Ринок вимагає відволікання значних коштів на проведення переговорів про умови обміну, на укладання та оформлення контрактів. Чим більше учасників угоди і чим складніше її предмет, тим вище ці витрати. Втрати через невдало укладених, погано оформлених і ненадійно захищених угод, є потужним джерелом цих витрат.

3. Витрати вимірювання. Будь-який продукт або послуга - це комплекс характеристик. При обміні неминуче враховуються лише деякі з них, причому точність їх оцінки буває надзвичайно приблизною. Іноді, якості товару, що цікавлять покупця, взагалі неможливо виміряти й для їх оцінки необхідно користуватись інтуїцією.

4. Витрати специфікації і захисту прав власності. У цю категорію входять витрати на утримання судів, арбітражу, державних органів, витрати часу і ресурсів, необхідних для відновлення порушених прав, а також втрати від поганої їх специфікації та ненадійною захисту.

5. Витрати опортуністичної поведінки. Термін «опортуністична поведінка» був введений О. Вільямсоном. Так називають недобросовісну поведінку, що порушує умови угоди або націлена на отримання односторонніх вигод на шкоду партнера. Сюди потрапляють різні випадки брехні, обману, байдикування на роботі, нехтування взятими на себе зобов'язаннями. Розрізняють дві основні форми опортунізму, перша з яких характерна для відносин всередині організацій, а друга - для ринкових операцій.

Ухиляння (shrinking) виникає тоді, коли працюють спільно (командою), але отримання інформації про ефективність дії кожного або надто дороге, або неможливе. При асиметрії інформації (підлеглий точно знає, скільки ним витрачено зусиль, а керівник має про це лише приблизне уявлення) виникає і стимул, і можливість працювати з неповною віддачею.

Здирство (holding-up) спостерігається у тих випадках, коли будь-який агент володіє ресурсом, спеціально пристосованим для використання у даній команді і не має високої вартості поза нею. Такий ресурс називається специфічним. У решти учасників тоді з'являється можливість претендувати на частину доходу (квазіренту) від цього ресурсу, загрожуючи його власнику розривом відносин, якщо той відмовиться з ними поділитися. Небезпека здирства підриває стимул до інвестування у специфічні активи. [4, с.516-517]

6. Витрати «політизації». Цим загальним терміном можна позначити витрати, які супроводжують прийняття рішень всередині організацій. Якщо учасники наділені рівними правами, то рішення приймаються на колективній основі, шляхом голосування. Якщо вони розташовуються на різних щаблях ієрархічної градації, то вищі в односторонньому порядку приймають рішення, які обов'язкові до виконання для нижчестоящих.

2.3 Класифікація трансакційних витрат за К. Менаром

К. Менар розробив варіант класифікації, згідно з яким виділяються чотири типи трансакційних витрат:

1) Витрати на виділення. Обумовлені різною мірою технологічного поділу виробничих операцій або, іншими словами, цей вид витрат становить ключову характеристику фірми;

2) Інформаційні витрати. Складаються з витрат кодування, вартості передачі сигналу, витрат розшифрування, а також витрат на вивчення користування інформаційною системою;

3) Витрати на масштаб. Обумовлені існуванням системи безособового обміну, що потребує спеціалізованої системи забезпечення дотримання контрактів;

4) Витрати на опортуністичну поведінку. Їх існування обумовлено тим, що покарання порушника угоди пов'язане з певними витратами, що робить опортуністичну поведінку часто одним із кращих способів реалізації індивідуальних цілей суб'єктів господарювання.

Отже, можна дійти висновку, що класифікацій трансакційних витрат безліч. Ті, що були наведені в даній роботі - лише найпоширеніші з них, і ними класифікація трансакційних витрат не обмежується.

Розділ ІІІ. Економічна теорія прав власності. Теорема Коуза

Теорія прав власності. Власність відноситься до основних засад суспільства. Вона має економічний і юридичний (правовий) аспекти.

Основна задача теорії прав власності, як вона формулюється західними економістами, полягає в аналізі взаємодії між економічними та правовими системами.

Теорія прав власності базується на наступних фундаментальних положеннях:

1) права власності визначають, які витрати і винагороди можуть очікувати агенти за свої дії;

2) переструктуризація прав власності веде до зрушень у системі економічних стимулів;

3) реакцією на ці зрушення буде зміна поведінки економічних агентів.

Теорія прав власності виходить з базового уявлення про те, що будь-який акт обміну є по суті обмін пучками правочинів: коли на ринку укладається угода, обмінюються два пучки прав власності. Пучок прав зазвичай прикріплюється до певного фізичного блага або послуги, але саме цінність прав визначає цінність обмінюваних товарів.

Права власності розуміються як санкціоновані поведінкові відносини між людьми, які виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їхнього використання. Ці відносини визначають норми поведінки з приводу благ, які будь-яка особа повинна дотримуватися у своїх взаємодіях з іншими людьми або ж нести витрати через їх недотримання. Термін «благо» використовується в даному випадку для позначення всього, що приносить людині корисність або задоволення.

3.

У чому ж суть економічної теорії прав власності? Скажемо, пе-редовсім, що, крім Коуза, її опрацьовували А.Алчіан, а згодом Й. Барцель, Д. Норт та інші. Своєрідність цієї теорії полягала в трак-туванні власності та її використанні як методологічної й теоретичної основи економічного аналізу. Поняття «власність» прихильники теорії замінили терміном «право власності». Власність є не ресурс сам по собі, а низка прав або принаймні частка права використання ресурсу. Ця частка включає 11 елементів: право володіння, право корис-тування, право управління, право на дохід і под. Права власності є не що інше, як певні «правила гри», санкціоновані суспільством.

Друга особливість теорії права власності полягає в тім, що категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об'єктом власності. З приво-ду їх використання між людьми не виникає ринкових відносин. Права власності мають бути чітко визначені, і саме вони стають об'єктом купівлі і продажу. «Якщо права на здійснення певних дій можуть бути куплені, або продані, — пише Коуз, їх зрештою придбають ті, хто вище цінує даровані ними можливості виробницт-ва або розваг» [6, c. 14]. Отже, чітке визначення прав власності, усунення інших осіб від вільного доступу до ресурсів змінюють і поведінку суб'єктів господарювання. Ці обставини сприяють створенню умов для придбання прав власності тими, хто їх цінує вище і здатний одержувати від них більшу користь. Для ринку не має значення, хто персонально володіє ресурсом. Важливо, щоб був такий власник. На Думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Як-що трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб'єктами господарювання — ринок здатний до са-морегулювання настільки, що може усувати навіть соціальне зна-чущі зовнішні ефекти (екстерналії). Зовнішні ефекти — це витрати, або вигоди, зв'язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди. Наприклад, забруднення навколишнього середовища якимось підприємством, шум аеропор-ту тощо. Той, хто спричиняє ці «ефекти», часто змушує населення збільшувати витрати на охоронні заходи, але далеко не завжди ком-пенсує їх. Досліджувати цю проблему почав іще англійський економіст - А. Пігу. Він доводив, що ринкова система нездатна її розв'язати, оскільки зовнішні ефекти не можна оцінити. Тому він обгрунтував необхідність державного втручання і запровадження спеціального податку на винних. Р. Коуз довів помилковість теоретичних висноа"і ків А. Пігу і показав можливість трансформації зовнішніх ефектів у внутрішні витрати учасників ринкової угоди без будь-якого втручання держави. Цей висновок має назву теореми Коуза. Державне втручання не завжди бажане. Воно буде ефективним тоді, коли ви-трати державного втручання будуть меншими за витрати, зв'язані з нестабільністю ринку [4, c.207]. У мінімізації трансакційних витрат державі теж надається певна роль: прийняття відповідних законів і забезпечення їх дотримання, виробництво суспільних благ, оборона, державний апарат, інфраст-руктура, соціальні потреби тощо.