Основні поняття та категорії

Демократичний соціалізм — соціально-економічна і політична концепція, яка проголошує трансформацію капіталізму в соціалізм шляхом перманентних реформ, поглиблення і розвитку демократії. Термін «демократичний соціалізм» з’явився наприкінці ХІХ ст. в робітничому русі Німеччини, Австрії та Великій Британії. Ідеї демократичного соціалізму розроблялись і вдосконалювалися теоретиками II Інтернаціоналу, головним чином Е. Бернштейном і представниками «австромарксизму». Суть концепції демократичного соціалізму на початку ХХ ст. полягала в необхідності поєднання принципів соціалізму з цінностями лібералізму і досягнення більш справедливого суспільного устрою здійсненням прогресивних соці- ально-економічних і політичних, реформ. Принципи демократичного соціалізму поступово викристалізувались у боротьбі з більшовицьким крилом II Інтернаціоналу, яке мало на меті захоплення політичної влади і встановлення диктатури пролетаріату. Після революції 1917 р. в Росії соціалдемократія вважала демократичний соціалізм альтернативою суспільнополітичному ладові, встановленому в колишньому СРСР. На І Конгресі Соцінтерну (Франкфурт, 1951) було прийнято декларацію «Цілі й завдання демократичного соціалізму», яка стала офіційною доктриною Соцінтерну і партій, які входили до нього, а також моделлю майбутнього суспільства. Майбутнє соціалістичне, суспільство трактувалось у названій декларації як суспільство свободи, що утворюється демократичними засобами. «Без свободи, — відзначалося в цьому документі, — немає соціалізму. Соціалізм може бути здійсненим через демократію, демократія може бути реалізована тільки через соціалізм». Наприкінці 70-х років ряд партій Соцінтерну вилучають із своїх програм поняття «соціалістичне суспільство», запроваджуючи термін «соціальна демократія».

Згідно з концепцією, демократичного соціалізму можна досягти лише на базі, в межах і засобами послідовної демократії в усіх сферах життя суспільства — політичній, економічній, соціальній. Будь-які інші форми боротьби вважаються як такі, що деформують соціалістичну мету і роблять її недосяжною. Соціалізм проголошується загальнодемократичною течією, яка ґрунтується на соціальному партнерстві, співробітництві всіх класів і верств у здійсненні реформ, покликаних забезпечити «загальний добробут», «свободу особи», «справедливий розподіл національного доходу». В економічній сфері постулюються регулювання державою виробничого комплексу шляхом програмування, оподаткування, участі в прибутках, сприяння «соціалізації господарства», різних форм участі трудящих в управлінні виробництвом як на підприємствах, так і в межах усього суспільства. Політичною передумовою реалізації ідей демократичного соціалізму оголошується «плюралістична демократія» як різноманітність форм розподілу влади і контролю над владою, забезпечення всіх прав і свобод громадян, багатопартійності, панування закону. Передбачаються також соціальні права трудящих (на працю, освіту, відпочинок, лікування, житло, соціальне забезпечення), ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації й експлуатації. Під впливом істотних зрушень, які відбулися останніми десятиріччями в економіці і в соціальній структурі більшості країн світу, спостерігається подальший розвиток та уточнення концепції демократичного соціалізму. Першочергового значення набувають питання модернізації виробництва на основі використання досягнень науково-технічної революції, розв’язання проблем зайнятості і соціального захисту, екологічних проблем, проблеми збереження миру на землі й запобігання регіональним конфліктам.

Соціал-демократія — політичний рух та ідеологія, що поєднують соціалістичні уявлення про суспільство соціальної справедливості з деякими лі-

345

беральними ідеями й цінностями. Базові цінності соціал-демократії — свобода, справедливість, солідарність і рівність. Сучасна соціал-демократія сягає своїм корінням масового робітничого руху кінця ХІХ ст., який знайшов своє оформлення в II Інтернаціоналі (1889—1914). У самостійну течію в робітничому русі соціал-демократія виділилася на початку ХХ ст., коли відбулося розмежування революційних та реформістських сил. Ідеологія соціалдемократії ґрунтується на доктрині демократичного соціалізму. Джерелами соціал-демократії є філософія І. Канта, елементи марксизму, християнство, соціальна філософія «франкфуртської школи», ідеї Е. Бернштейна та К. Каутського.

Ідеологія демократичного соціалізму викладена в Декларації «Цілі та завдання демократичного соціалізму», прийнятій на установчому конгресі Соціалістичного Інтернаціоналу в липні 1951 р. (м. Франкфурт, Німеччина). Демократичний соціалізм — це довготривалий процес суспільних перетворень, новий ступінь розвитку людської цивілізації. Основними етапами становлення суспільства демократичного соціалізму є: здійснення політичної та економічної демократії; створення «держави загального добробуту», встановлення соціальної демократії — демократії всіх сфер життя суспільства. Політична демократія передбачає багатопартійність, свободу діяльності для опозиції, забезпечення прав і свобод людини, заперечення диктатури. Економічна демократія розвивається на мікрорівні як безпосередня участь трудящих в управлінні підприємствами, а на макрорівні (в масштабах економіки держави) передбачає наявність органів соціального партнерства (Німеччина), органів економічного самоврядування (Франція) або залучення профспілок до співволодіння підприємствами через підвищення частки їх участі в доходах цих підприємств (Швеція). Економічна демократія протистоїть як одержавленню засобів виробництва, котре не може гарантувати залучення трудящих до управління економікою, так і ринковому господарству, яке виключає індивіда зі сфери прийняття рішень.

Найвпливовішими концепціями сучасної соціал-демократії є «функціональний соціалізм», «ліберальний соціалізм» та «раціональний соціалізм». Концепція «функціонального соціалізму» (Н. Карлебю, Е. Унден, Г. АдлерКарлсон та ін.) більш відома як «шведська модель», заснована на визнанні необхідності збереження основних засобів виробництва у приватній власності при одночасному вилученні та соціалізації низки функцій права власності. Вирішальне значення надається політичному управлінню окремими функціями власності—контролю над виробництвом і розподілом його продуктів шляхом проведення відповідної податкової політики. Виробничі комітети як важливий важіль громад, контролю за власністю забезпечують співучасть найманих працівників в управлінні підприємствами, створюючи модель «виробничої демократії». Концепція «ліберального соціалізму» (Н. Боббіо, Л. Пеллікані, фабіанці) обґрунтовує необхідність обмеження функцій держави в розв’язанні соціальних проблем. Соціалістичний проект, на думку прихильників цієї концепції, має базуватися на вирішенні питань не про характер способу виробництва, а про спосіб справедливого розподілу продуктів виробництва. Концепція «раціонального соціалізму» (О. Лафонтен, Е. Епплер, «нові лейбористи») ґрунтується на врахуванні реальних можливостей існуючої економічної системи, всебічному розгортанні демократії, здійсненні завдань щодо самовдосконалення особистості. Ідеї соціал-демократії стають популярними в Україні з кінця ХІХ ст., а в 1890 р. у Львові було утворено Русько-українську радикальну партію — першу українську партію, що орієнтувалася на ідеї соціалізму. Провідну роль відігравала Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) у діяльності Центральної Ради та Директорії. Соціал-демократами були впливові вчені та політики І. Я. Франко, М. І. Павлик, Ю. О. Бачинський, В. К. Винниченко та ін. Новий етап у розвитку соціал-демократії в Україні почався в 1990-х роках. У бере-

346

зні 1990 р. було утворено Об’єднану соціал-демократичну партію України. Нині в Україні діють 6 партій соціал-демократичного спрямування, які обстоюють принципи свободи, справедливості та солідарності. Найвпливовішою є Соціал-демократична партія України (об’єднані СДПУ(о) її головною метою проголошено забезпечення рівних можливостей і шансів у реалізації соціальної активності для всіх громадян України. Програмна мета соціал-демократичних партій України — створення соціальної держави.

Ревізіонізм — цей термін уживається переважно в рамках соціалістичної традиції для опису поглядів тих, хто намагається переглянути панівну ортодоксальну доктрину — зазвичай у більш поміркованому напрямі. Термін був створений німецькими опонентами Бернштейна, який відмовився від багатьох тез Маркса стосовно розвитку капіталізму і зробив з цього реформістські висновки. Ленін і його наступники, не задумуючис розбору вішали цей ярлик на окремих осіб та партії, що відступали від схвалюваних більшовиками, а згодом радянським режимом рамок політичного аналізу. Представники соціалістичних партій Заходу вживали цей термін спеціально для позначення тих, хто заперечував необхідність передання засобів виробництва в державне володіння.

Реформа політична (французьке rеforme, від латинського reformo — перетворюю) — створення, зміна, переустрій політичного життя суспільства (відносин, порядків, інститутів, установ), що здійснюються без зміни основ існуючого ладу. Реформою політичною називають, як правило, більш-менш прогресивні політичні перетворення в політичній системі суспільства, в політичних відносинах, у суспільному житті взагалі. Реформа політична передбачає еволюційний розвиток суспільства та його політичних і неполітичних інститутів влади. Вона становить певний етап прогресивного політичного перетворення. Реформи політичні можуть здійснюватися трьома основними способами.

Перший спосіб — реформа політична згори. Зміст такої реформи полягає в тому, що автократичні правителі розуміють необхідність зміни системи політичної влади і за своєю волею та саме на цих засадах здійснюють програму політичних перетворень, яку самі ж і розробляють. Прикладом такого способу реформи політичної може бути Туреччина, де владні зміни згори були здійснені Ататюрком, котрий зорієнтувався в складних умовах початку ХХ ст. на освічений Захід і розробив та здійснив програму державної переорієнтації своєї країни.

Але реформи політичні згори не завжди приносять бажаний результат. Значно частіше вони закінчуються поразкою, відкидають країну назад або гальмують її прогресивний розвиток. Прикладом цього може бути реформа політична, яку намагався здійснити в 60-ті роки в колишньому СРСР М. С. Хрущов. Прагнучи змінити владні відносини, ліквідувати тоталітарний режим, демократизувати суспільство, він не зміг позбутися рис минулого і сам вдався до віджилих тоталітарних методів здійснення влади. Тому реформа політична М. С. Хрущова була невдалою, а суспільство було втягнуте в стагнацію і поступово втрачало темпи свого розвитку.

Другий спосіб реформи політичної — це зречення влади, відмова від влади пануючих політичних сил, які зрозуміли безперспективність свого владування. Цей спосіб здійснюється при загибелі, капітуляції авторитарних режимів владування. Прикладами цього можуть бути відмова від влади Е. Хонекера в НДР, а також Г. Гусака в ЧССР восени 1989 р., коли вони опинилися без підтримки власного народу, а також внутрішньої і зовнішньої політичних сил. Такий спосіб реформи політичної трапляється рідко, але можливість його здійснення за певних умов залишається.

Третій спосіб реформи політичної — поступове реформування влади погодженими зусиллями політичних сил, які перебувають при владі та в опозиції. По суті, це процес поступових, погоджених змін і перетворень

347

у владних відносинах, наповнення їх новими зразками політичної культури, взаємних поступок, переговорів, звернення до компромісів та ін. Спільна робота методами переговорів, проведення «круглих столів» політичних сил (як владних, так і опозиційних), різних конференцій, обговорень, діалогів забезпечують ефективність процесу реформування політичної влади, оволодіння новими владними прийомами й методами, послідовне утвердження більш демократичного режиму. Реформи політичні корисні для будь-якого суспільства, оскільки вони забезпечують запобігання насильницьким методам, конфронтації та політичним конфліктам, безкризовий прогресивний розвиток і поступове вдосконалення політичної системи суспільства.

Реформізм — ідейно-теоретична і суспільно-політична течія, що віддає реформі перевагу перед революцією, вважає реформу кращим способом здійснення суспільних змін. Ліві елементи в робітничому русі, що роблять ставку на повстання і революції, відкидають реформізм як зрадництво, як опортунізм. Історично поняття «реформа» закріплюється в суспільній свідомості вже в XVIII ст., в епохуПросвітництва. Цьомусприялищонайменше двіобставини.

По-перше, у багатьох країнах, де усталення капіталізму відбувалося за феодально-монархічних умов, співвідношення сил між буржуазією і силами Середньовіччя було таким, що жодна з протиборчих сил не могла панувати, не врахувавши інтересів іншої сили. Цьому і відповідала реформа як спосіб поступових, але назрілих і очевидно необхідних змін, пристосування суспільства та існуючої влади до мінливих умов соціального життя.

По-друге, у цьому суспільному стані, тим більше в умовах віри у всесилля розуму, освіти, в безмежність вдосконалення самої людини, поширилося переконання, що саме реформа є цілком прийнятним засобом удосконалення життя, виступає кращим способом реального прогресу, тому що пов’язана з найменшими соціальними витратами.

На цьому етапі суспільна реформа мала цілком визначений соціальний зміст, що відповідав тодішнім умовам, суті сил, що здійснюють реформи, причому в рамках обмежених цілей, які ставилися ними. Головними реформаторами в країнах, що ще тільки виходили із Середньовіччя, виступали самі монархи і конституційні монархії, прихильники яких, природно, були переконані, що саме реформа, проведена ними зверху, — це і є спосіб справжнього прогресу, тому що в такому поступовому прогресі їм більше подобалася поступовість, а не сам прогрес, а головне — незмінними залишалися елементи, важливі для реформаторів.

Вже Англійська революція другої половини XVII ст., й особливо Французька революція кінця XVIII ст., зруйнували цю ілюзію, показуючи, що для збереження багатств, створених людством, і прискореного руху вперед більше підходить не реформа, а революція як радикальний спосіб перетворення. XIX ст. заповнене теоретичною і практичною боротьбою різних концепцій і способів переходу від старого до нового, завдяки чому були істотно збагачені і саме розуміння реформ, і пов’язаний з тим часом буржуазний реформізм.

Очевидно, проблема реформ, реформування суспільства була і залишається однією з важливих теоретичних і практичних проблем сучасності: без добре продуманих реформ, здійснюваних так, що бажане досягається в результаті намічених змін, у суспільства немає майбутнього.

Питання до дискусії

1.Які положення марксистського вчення були прийняті і розвинуті теоретиками соціал-демократії, а які були піддані критиці?

2.Які основні ідеологічні засади «демократичного соціалізму» наближені до ліберальних?

348

3.У чому полягає принципова відмінність поглядів соціал-демократів і комуністів на політичний устрій суспільства?

4.«Ревізія» політичного вчення марксизму Е. Бернштейном.

5.Які соціал-демократичні ідеї знайшли своє втілення в політичній практиці?

6.Чи є перспективи розвитку соціал-демократичної ідеології в Україні?

Теми для рефератів, контрольних, курсових та кваліфікаційних робіт

1.Політичні та соціальні передумови виникнення соціал-демократії.

2.Ф. Лассаль як один з теоретиків «еволюційного соціалізму».

3.«Демократичний соціалізм» Е. Бернштейна.

4.Концепція суспільного прогресу К. Каутського.

5.К. Каутський про демократію.

6.Сучасні послідовники К. Бернштейна та К. Каутського.

7.Соціалістичний інтернаціонал та його історична роль.

Завдання для самостійної роботи

1. Використовуючи довідкову літературу, підготуйте таку таблицю: «Порівняльний аналіз поглядів Е. Бернштейна та К. Каутського»

Е. Бернштейна К. Каутського

Погляди на революцію

Погляди на пролетаріат

Погляди на демократію

Погляди на соціалізм

2.Прочитайте працю В. Леніна «Пролетарська революція і ренегат Каутський». Прокоментуйте стисло її зміст.

3.Підберіть із мемуарної літератури сучасників Жовтневого перевороту 1917 року в Росії спогади про дії революційного пролетаріату в цей час.

4.Прокоментуйте висловлювання К. Каутського: «Людина за своєю природою не тільки соціальна, а й демократична істота, або, правильно кажучи, потяг до демократичної діяльності — одна з характерних рис її соціальної природи».

Питання до заліку

1.Історичні, соціальні, політичні та духовні чинники формування соці- ал-демократії.

2.Загальна характеристика політичних поглядів К. Каутського.

3.Загальна характеристика політичних поглядів Е. Бернштейна.

4.Спільне і особливе між марксизмом і соціал-демократією.

349

Питання до іспиту

1.Ідейна спадщина марксизму наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

2.Каустіанство як самостійна версія марксизму.

3.Загальна характеристика ранньої соціал-демократії.

4.Берштейніанство як реформістський соціалізм та ревізіонізм марксизму.

5.Критика Е. Бернштейном марксизму.

6.К. Каутський про взаємозв’язок теорії і практики.

Першоджерела

1.Бернштейн Э. Возможен ли научный социализм // Политические исследования. — 1991. — № 2.

2.Бернштейн Э. Насколько научен «научный социализм?» // Новое вре-

мя. — 1991. — № 3.

3.Бернштейн Э. Маркс под седлом // Новое время. — 1991. — № 29.

4.Бернштейн Э. Предпосылки социализма и задачи демократии // Политическая мысль Европы конца ХІХ — начала ХХ в. — Екатеринбург, 1991.

5.Каутский К. Социализм без диктатуры // Новое время. — 1990 — № 28.

6.Каутский К. К критике теории и практики маржизма (Анти-

Берштейнизм). — М., 1993 (1923).

7.Каутский К. Предшественники новейшего социализма. — М., 1919.

8.Каутский К. Терроризм и коммунизм. — Берлин, 1919.

9.Каутский К. Происхождение христианства — М., 1990.

Рекомендована література

1.Агав С. Движение и цель. (О формуле Бернштейна и не только о ней) // Политические исследования. — 1991. — № 2.

2.Петренко Е. Социалистическая доктрина Э. Бернштейна. — М., 1990.

3.Политические партии. Справочник. — М., 1991.

4.Профсоюзы мира. Справочник. — М., 1991.

5.Майер Т. Демократический социализм — социальная демократия. Введение. — К.: Основні цінності, 2002.

6.Європейська соціал-демократія: Трансформація у прогресі. — К., 2001.

7.Основи демократії. Посібник / За заг. ред. А. Колодій. — К.: 2002.

350