ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ ДОБИ ВЕЛИКОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

1. Ліберально-демократичні ідеї ЖанаАнтуана де Кондорсе.

2. Теорія консерватизму Едмунда Берка.

Велика французька революція стала найбільшою історичною подією, яка визначила розвиток Європи на десятиліття. Причин, які її спричинили, було дуже багато. Одна з основних полягала в тому, що формувалося нове суспільство, яке несло в собі ідеї Просвітництва, суспільство, яке втратило віру в абсолютистську систему «старого режиму», який на той час повністю і економічно, і політично дискредитував себе.

Французька революція не була сама по собі єдиним політичним і суспільним рухом. У ній перетиналися найрізноманітніші революційні течії. Під знаменами «свободи, братства і рівності» у Франції здійснилася спочатку політична (конституційна) революція, рушійною силою якої була буржуазія. Поряд із нею проходила й народна революція, рушійною силою якої стали політизовані міські прошарки населення. До цього долучилися селянські повстання в провінції.

Довідка

Сутністні ознаки революційних перетворень

Велика французька революція започаткувала не лише нову ціннісну парадигму, а й нову історичну добу, пов’язану зі становленням капіталізму, переходом суспільства до індустріальної фази розвитку, масовими рухами, формуванням різноманітних ідеологій, посттрадиційних форм суспільного життя відповідних політичних систем і режимів. Ця революція була наслідком суперечностей між системою ринкових економічних відносин та абсолютистсько-аристократичним суспільно-політичним ладом Франції. Визрівала вона і під впливом ідей Просвітництва, світоглядні орієнтири якого підривали засади традиційного суспільства.

Системна криза французького суспільства характеризувалася багатьма обставинами. Сувора зима, неврожай і голод у 1788 р. збіглися в часі з економічним спадом і політичною кризою. Для виходу зі скрутного становища король Людовик XVI ініціював податкову реформу, що передбачала однакове оподаткування дворянських, церковних і селянських земель. Прагнучи заручитися підтримкою вищих класів, він скликав у лютому 1787 р. зібрання нотаблів — представників аристократії та вищого духовенства. Однак вони реформу не підтримали, і король змушений був запровадити єдиний земельний податок для всіх станів. Проти цього виступили місцеві парламенти. У зв’язку з цим король скликав Генеральні штати, які не збиралися з 1614 р.

Король, аристократія, вище духовенство, очевидно, не усвідомлювали того, що Франція уже переросла межі традиційного суспільства, а Генеральні штати стануть формою публічної констатації необхідності суспільних змін. У країні вже сформувався третій стан, який зміг протиставити традиційним поглядам дворянства і духовенства нову систему суспільних цінностей.

Реалізація ідеї «народного суверенітету» почалася із зібрання представників тpeтього стану (17 червня 1789 р.), що невдовзі (9 липня 1789 р.) перетворилося на Національні установчі збори. Концентрація навколо Парижа військ і відставка глави уряду Неккера,

175

який мав репутацію реформатора і не підтримував розгін Національних зборів, спричинили соціальний вибух у Парижі, символом якого став штурм Бастилії 14 липня 1789 р. Відтоді у Франції почалися події, метафорично названі «Великою французькою революцією», яка тривала майже до кінця ХVІІІ ст.

Доба конституційної монархії формально постала з прийняттям у 1791 р. конституції, але фактично повноваження традиційних інститутів управління були обмежені «Декларацією прав людини і громадянина», прийнятою 26 серпня 1789 р. «Декларація», ставши прообразом конституційних документів ХІХ та ХХ ст., започаткувала ліберальнодемократичну тенденцію. Вона фіксувала природні людські та суспільні права громадян, що означало цілковитий розрив з традиційними цінностями і формування нової системи світобачення. «Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах», — проголошувала її перша стаття. Єдине джерело влади — воля народу. Кожному гарантовано право на безпеку, оскільки «ніхто не може бути підданий звинуваченню, затриманню або ув’язненню, крім передбачених законом випадків і за дотримання форм, передбачених законом». Фундаментальний принцип — недоторканність приватної власності: «Оскільки власність є право недоторканне і священне, то ніхто не може бути позбавлений її інакше, як у випадках установленої законом безперечної громадської необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування».

На початку жовтня 1789 р. король змушений був підписати «Декларацію», що поклало край інституту королівської влади. Щоб поєднати владу короля з ідеєю народного суверенітету, було прийнято декрети, які змінювали його титул: до слів «милістю Божою» додавалось «i в силу конституційного закону держави король французів». Цей компроміс ще модернізувала Конституція 1791 р., що визнала короля керівником лише виконавчої влади (з правом «вето» на деякі законодавчі акти), а законодавчі функції закріплювала за Законодавчими зборами. Цим вона засвідчила утвердження конституційної монархії. Було прийнято новий адміністративно-територіальний поділ на департаменти з виборними органами управління; самоуправління міст; судову систему на принципах виборності та участі присяжних у судовому процесі; новий виборчий закон, за яким виборче право мали лише платники податків (поділ на «пасивних» і «активних» громадян).

Після прийняття Конституції почали роботу Законодавчі збори, в яких сформувалися три великі угруповання: праві («фельяни» — прихильники конституційної монархії), центристи («болото») і ліві (жирондисти, назва яких походить від назви департаменту Жиронда). Радикальніші елементи серед лівих називалися «монтаньярами» (назва походить від слова «горці», оскільки вони займали верхні лави у залі засідань Законодавчих зборів).

Наступний етап Великої французької революції розпочався повстанням 10 серпня 1792 р. Він характеризувався посиленням радикальних настроїв, активізацією військових дій проти Франції з боку сусідніх монархічних держав, загостренням суперечностей у Законодавчих зборах, посиленням впливу жирондистів, прийняттям нового виборчого закону, який запроваджував загальне виборче право. За цим законом було обрано Національний конвент, який мав значно радикальніший склад депутатів. Праві позиції у Конвенті зайняли жирондисти, яких серйозно атакували монтаньяри. В умовах гострої боротьби Конвент проголосив Францію республікою, а згодом (21 січня 1793 р.) на вимогу Паризької комуни звинуваченого Конвентом у зраді короля Людовика ХVІ було страчено.

Протягом 31 травня — 2 червня 1793 р. владу захопили радикали з Якобінського клубу (якобінська диктатура). Виконавчим органом на той час був Комітет громадського порятунку, який очолював колишній адвокат Максиміліан Робесп’єр. Декрети про скасування феодальних повинностей, вирішення аграрного питання, прийняття нової Конституції (29 червня 1793 р.) супроводжувалися посиленням терору, стратою не лише членів королівської родини, зокрема герцога Філіпа Орлеанського, який, будучи депутатом парламенту, взяв собі революційне ім’я «Егаліте» («Рівність»), а й деяких діячів революції. Санкціоновані декретами розподіл між біднотою майна «ворогів народу» і «підозрілих», спрощення процесуальних процедур, які закінчувалися переважно винесенням смертних вироків, стали прикметами революцій у майбутньому, зокрема в Російській імперії.

9 термідора 1793 р. незадоволені «політикою» Робесп’єра та його оточення помірковані елементи Конвенту (Баррас, Фуше, Тальєн та їх прибічники), організувавши змову, ліквідували якобінську диктатуру, яка ввійшла в історію як уособлення державного терору проти власного народу. «Термідоріанським» (поняття, що символізує початок контрреволюції) переворотом почалася друга фаза революції, за висловом Питирима Сорокіна — її «приборкування». Відчутно посилила свої позиції армія, на чолі якої стояли молоді, талановиті й популярні серед військовиків революційні генерали. «Термідор» позначився і на прийнятті нової Конституції, що відступила від багатьох положень якобінської Конституції 1793 р., але залишила багато статей Конституції 1791 р. Зберігаючи республіканську форму правління, нова Конституція знову обмежувала виборчі права. Замість Конвенту створювалися Рада старійшин (250 осіб) і Рада п’ятисот. Вибори до них були двоступеневими. Депутати обирали виконавчу владу — Директорію з п’яти осіб. Ця система проіснувала до 1799 р. і час її функціонування дістав назву «період Директорії».

176

Влада Директорії трималася завдяки успіхам армії в боротьбі проти антифранцузької коаліції. У цих війнах (в Європі, Єгипті та Сирії) зміцнів авторитет молодого генерала Бонапарта, який 9 листопада (18 брюмера, за революційним календарем) 1799 р. здійснив державний переворот, внаслідок якого виконавча влада зосередилася в трьох консулів. У 1802 р. Бонапарт став першим консулом, а в 1804 р. проголосив себе імператором. Нова Конституція, прийнята 1799 р., закріпила здійснені Бонапартом зміни, зберігаючи водночас основні ідеї попередніх конституційних актів. Бонапарт дозволив багатьом дворянам повернутися до Франції (але відмовився від реституції (лат. restitutio — відновлення) в питаннях власності). Розуміючи живучість традиційних понять та інституцій, відродив титули герцогів, графів, баронів, надаючи їх і вихідцям із середніх та нижчих верств населення. Це надавало легітимності імператору в очах традиційної Європи, а соціальна циркуляція в середовищі французької еліти сприяла зміцненню існуючого ладу.

Попри «реставраційні» тенденції, Наполеон започаткував новий етап у розвитку права. В 1804, 1808 та 1811 роках було прийнято «Кодекси Наполеона» — Цивільний, Комерційний і Карний, які були на той час найвищим досягненням юриспруденції, що ґрунтувалась на засадах римського права. Вони передбачали основні буржуазні свободи: рівність усіх громадян перед законом, свободу совісті та ін.

Хроніка французької революції

19 червня 1789 р. Депутати третього стану проголосили себе Національними зборами. Червень 1789 р. Заснований Бретонський клуб, який у жовтні цього ж року був пере-

творений у Товариство друзів конституції (Якобінський клуб). 14 липня 1789 р. Падіння Бастилії, початок революції. 26 серпня 1789 р. Декларація прав людини і громадянина.

3 вересня 1790 р. Прийняття першої в історії Франції конституції. 1 жовтня 1791 р. — 20 серпня 1792 рр. Законодавчі збори. 1792—1797 рр. Перша коаліція європейських держав проти Франції.

10 серпня 1792 р. Народне повстання в Парижі й повалення Людовика ХVІ. 21 серпня 1792 р. Декрет і про ліквідацію королівської влади.

22 серпня 1792 р. Установлення у Франції республіки. 21 січня 1793 р. Страта Людовика ХVІ.

10 березня 1793 р. Початок контрреволюційного повстання у Вандеї. 6 квітня 1793 р. Створення Комітету громадянського порятунку.

31 квітня — 1 червня 1793 р. Народне повстання в Парижі, яке покінчило з пануванням жирондистів.

2 червня 1793 р. Установлення якобінської диктатури.

24 червня 1793 р. Прийняття Конвентом нової конституції.

27—28 липня 1794 р. Контрреволюційний термідоріанський переворот. 11 листопада 1794 р. Закриття Якобінського клубу.

22 серпня 1795 р. Прийняття Конвентом Конституції ІІІ року.

22 жовтня 1795 — 9 листопада 1799 рр. Період Директорії, (уряд — виконавча директорія з 4 листопада 1795 р.).

1. ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНІ ІДЕЇ ЖАНА-АНТУАНА ДЕ КОНДОРСЕ

Ж.-А. Кондорсе був напрочуд багатогранною особистістю і залишив помітний слід у царині математики, філософії, соціології, політичної теорії. Його суспільнополітична теорія визрівала в історичну епоху самоусвідомлення індивіда як суверенної особистості, мислення і діяльність якої розривали усталені протягом багатьох століть суспільно-політичні, моральні обмеження. Це виявлялося в тому, що індустріальна епоха народжувала нову — економічну — особистість, яка реалізовувалася в адекватних цій епосі мотиваційних вимірах, по-новому бачила суспільство, державу, владу, особистість та їхні політичні взаємовідносини.

177

Довідка

Марі-Жан-Антуан-Ніколя де Кондорсе народився 17 вересня 1743 року в Рибмонті, поблизу міста Сен-Кантен.

Його діяльність відбувалася на тлі першої буржуазної революції у Франції. А задовго до неї він зарекомендував себе в наукових колах як глибокодумний учений. Завдяки працям з геометрії, інтегрального числення, астрономії його висунули на провідні ролі в Академії наук, у якій він тривалий час був ученим секретарем.

Упраці «Спроба застосування математичного методу для одержання вірогідного результату рішень, які приймають більшістю голосів» висловив думку, що математику, зокрема теорію ймовірності, можна застосовувати для аналізу суспільних явищ.

У1788 р. Кондорсе було обрано до Паризької комуни і доручено організацію роботи муніципалітету, в 1791 р. — до Законодавчих зборів Франції, де він згодом стає віцепрезидентом, активно працює над конституцією, не припиняючи виступів проти якобінського правління Францією. Конвент відкинув проект конституції Кондорсе і видав наказ про його арешт, що змусило Кондорсе переховуватися в домі вдови скульптора Вєрне. Саме тоді (1795) він пише свій головний філософсько-історичний твір «Нарис історичної картини прогресу людського розуму». У березні 1794 р. його затримали і кинули до в’язниці Бур-ла-Рен, де він 29 березня покінчив життя самогубством.

Вчення Кондорсе пронизане вірою в доброту й безмежну здатність людини і людства до саморозвитку, оскільки він був переконаний, що людиною править її розум.

Політичну діяльність Кондорсе влучно охарактеризував його співвітчизник, поет, історик, політичний діяч Альфонс-Луї-Марі де Ламартін (1790—1869) у своїй праці «Історія жирондистів»: «Кондорсе був політиком настільки безстрашним у діях, наскільки сміливим у думках».

Концептуальні засади політичного вчення. Світоглядно Ж.-М. Кондорсе сповідував деїзм (вчення, що визнає Бога першопричиною світу, заперечуючи його втручання у явища природи і суспільного життя) і сенсуалізм (напрям у теорії пізнання, що визнає відчуття єдиним джерелом знань; у матеріалізмі вони тлумачаться як відображення об’єктивної реальності, в ідеалізмі — як суб’єктивний стан свідомості). У «Нарисі історичної картини прогресу людського розуму» зробив спробу дослідити закономірності розвитку історії, її основні етапи, рушійні сили. Перебуваючи під впливом філософських поглядів Ж.-Ж. Руссо, А. Тюрго, значну увагу під час вивчення історії приділяв культурі народу. Був одним із творців ідеї історичного прогресу. Поступальний рух історії пояснював безмежною можливістю розвитку людського розуму. Пов’язував історичні епохи з етапами розвитку людського розуму, розкриваючи роль господарських і політичних чинників у суспільному розвитку. Будучи прибічником теорії природного права, використовував її для заперечення правомірності феодального суспільства, обгрунтування необхідності й раціональності буржуазного ладу. Найвищим ступенем в історії людства вважав суспільство, засноване на приватній капіталістичній власності. Майбутній розвиток людства мислив лише в межах буржуазного правопорядку.

Ідеї Кондорсе відіграли суттєву роль у критиці провіденціалізму (тлумачення історичного процесу як здійснення задуму Бога), розвитку просвітницької концепції історичного прогресу. Мірилом суспільного розвитку він вважав людський розум. У філософії сповідував шлях Дж. Локка, в економіці й політиці розвивав ідеї фізіократа А. Тюрго, розглядаючи землю як джерело багатства народу, а землеробство — як єдину продуктивну працю.

178

Його погляди багато в чому споріднені з концепцією філософського позитивізму, започаткованою Дж. Локком і Д. Юмом, які обмежували сферу і можливості пізнання можливостями людського досвіду. Якщо Локк вважав математичні й моральні ідеї достовірними і всезагальними, а факти й експерименти природознавства достовірними, але не всезагальними, то Кондорсе відносив до абсолютно правдоподібних і всезагальних тільки математичні положення.

Основу для пізнання шляхом досвіду вбачав і в постійно повторюваній послідовності або співіснуванні двох явищ. На цій підставі обґрунтував психологічні основи достовірності пізнання: звичка, віра в необхідний зв’язок двох явищ, у незмінність, постійність природи. Скептицизм, сумніви стосовно доведених положень недопустимі. Тому він відкидав теорію «кінцевих причин», об’єктом яких людина робить саму себе. Космологію ставив на одному рівні з казками, заперечував твердження, що після смерті людини частина її продовжує існувати, вважаючи, що це суперечить законам природи. З цих причин відносив релігійні системи до забобонів, вигадок, які використовуються в політичних цілях. Негативне ставлення Кондорсе до всього містичного, надприродного єднає його з позитивістами і раціоналістами.

На його думку, у питаннях релігії не може бути нічого достовірного, а отже, і всезагального, якщо вона переступає межі, доступні людському розуму. З цих позицій відстоював свободу і терпимість у сфері релігії. В «Нарисі...» зробив спробу дослідити зародження й розвиток думок у сфері релігії, що унеможливлювали або гальмували успіхи розуму, повертали людину до неосвіченості й темряви. Християнство він назвав «потоком забобонів» за його презирство до науки про людину, особливо до наук природничих, що підривають віру в дива. Позитивним у християнстві вважав його сприяння викоріненню рабства.

Державець, за твердженням Кондорсе, у питаннях релігії має бути нейтральним, визнаючи повну свободу совісті громадян і надаючи кожній релігії рівні права на існування. Водночас жодна релігія не повинна прагнути стати державною, тому що істинна релігія — спільна для всього народу країни. Релігія так само не повинна бути об’єктом законодавства, як і спосіб вдягатися або їсти. Це справа особиста, інтимна і не підлягає розголосу.

Кондорсе дещо переоцінював знання, вплив просвітництва на моральність людської поведінки. Він вбачав тісний зв’язок, навіть залежність між розумовим розвитком людства і його моральністю. Був переконаний, що від утвердження істини залежить людське щастя. Як і Платон, Сократ і особливо Декарт, Кондорсе вірив у необхідність правильно міркувати, щоб правильно діяти, оскільки люди від природи добрі. Він був схильний до абстрактного мислення, переоцінки розуму і знання, але, попри це, так і залишився емпіриком. Його філософські узагальнення ґрунтувалися на фактах і спостереженнях конкретної діяльності.

Особистість, на його думку, не є чимось випадковим. Її життя пов’язане з такими, як і вона, особами, що утворюють суспільство, державу, що жили до неї і житимуть після неї, утворюючи ціле, яке іменується людством. Для Кондорсе особистість завжди є реальністю, тоді як, наприклад, Конт реальним вважав тільки людство.

Публіцистика Кондорсе вплинула на зміст статей Декларації прав 1789 р., що стосувалися права і безпеки. Декларація передбачала захист особистості від свавілля, беззаконня; зобов’язувала розглядати підсудного як невинного доти, доки його вина буде доведена і його визнають винним; проголошувала зворотну дію закону злочином. Кондорсе домагався, щоб покарання були м’які, людяні, пропорційні

179

злочинам і корисні людству. Така ж гуманність повинна, на його думку, пронизувати міжнародні відносини.

Загалом вчення Кондорсе про природні права громадянина і людини розгортається за принципами свободи і рівності. Основу природних прав він шукав не в божій волі, не в метафізичних глибинах, а в природних властивостях людини. Перше природне право індивіда, на його думку, полягає в свободі розвитку і вияву своїх здібностей, у праві користуватися своїм багатством, задовольняти свої потреби. Така свобода може бути обмежена тільки такими самими правами іншої людини. Це — засадничий принцип етичного і політичного вчення Кондорсе. Згідно з ним усі люди рівні своїми правами, свобода і рівність є основою теорії природних прав, а отже, всієї його конституційної теорії. В останніх працях Кондорсе відносив до громадян не лише негрів і жінок, а й міський пролетаріат, проголошуючи, таким чином, принцип всезагального виборчого права, всезагального голосування.

Еволюція поглядів привела Кондорсе в 1791 р. до заперечення конституційної монархії, сповідування республікaнcькиx цінностей, під впливом вересневих подій 1791 р. він відстоював ідею створення у Франції республіки природної форми демократії. Держава, на його думку, виникає внаслідок договору, а початок і сутність соціального життя є еволюційними. Істотного значення надавав землеробству й промисловості. Визнаючи, що промисловість сприяє збагаченню держави, застерігав, щоб це не призводило до розкоші, а податки щоб не звалювалися лише на землеробів, доводячи їх до зубожіння. Заробітна плата має бути вища за вартість життєво необхідних продуктів, що можливе лише в результаті розвитку індустрії. На думку Кондорсе, землеробство відкриває ширший простір для розвитку особистості, ніж фабрично-заводська промисловість, у якій домінують поділ праці, спеціалізація. Надмірну спеціалізацію як соціальне лихо повинна компенсувати система освіти, спрямована на всебічний розвиток духовних сил людини.

Вважаючи свободу торгівлі важливим чинником підвищення заробітної плати, Кондорсе наполягав на свободі міжнародної торгівлі, що дає змогу розвивати найвигідніші для країни форми землеволодіння, торгівлі та промисловості. Принцип свободи сприятиме ліквідації монополій, денонсуванню несправедливих і спірних міжнародних договорів.

Одна з найхарактерніших особливостей політичної теорії Кондорсе — обмеження сфери впливу держави на особистість. Водночас він визнавав за державою значні можливості щодо її прав над громадянами і обов’язків перед ними. Важливим чинником політичної свободи вважав максимальну зацікавленість народу політичним життям країни, активну участь у ньому. Аналіз політичної свободи крізь призму народного суверенітету є найважливішим елементом конституційної теорії Кондорсе.

У державі як організованому союзі критерієм, за яким визначають межі індивідуальної свободи, є законодавство. Закон при цьому повинен бути втіленням спільної волі. Єдинодумне вираження народної волі неможливе, а люди дійшли згоди, за якою воля більшості підпорядковує собі всіх, не порушуючи принципу рівності. Однак не кожен вияв волі більшості є законом, що потребує підпорядкування. Зважаючи на це, Кондорсе тлумачив поняття «закон» як загальне благо, він (закон) доти є розумним, доки не торкається громадянина, доки його натура, справа і воля ні від чого не залежить. Це положення випливає з припущень філософії раціоналізму та nробабілізму (лат. probalisis — імовірний; філософська концепція, згідно з якою людина не може здобути достовірних знань і мусить вдовольнитися вірогідними). Кондорсе виходив з цього, пояснюючи сутність державної влади, необхідність гнучкої конституції та ін.

180

У XVII ст. поширеними були погляди, за якими демократія як форма правління гарантує широкі політичні свободи для всіх громадян. Однак Кондорсе вважав її неприйнятною для Франції, з огляду на значні розміри території, багаточисельність населення, політичну некомпетентність, дефіцит вільного часу громадян. Це, на його думку, змушує миритися з поділом на «тих, якими правлять» і «тих, хто править», але за скорочення чисельності і обмеження компетенції правлячих, яких обирають всезагальним голосуванням. Певною мірою під впливом ідей Монтеск’є, Тюрго, Пена, Сієйса він визнавав доцільність представницького керівництва, за якого народ делегує частину своєї влади своїм представникам. До обраних всезагальним голосуванням делегатів треба ставитися як до справжніх народних представників, наділених правом діяти вільно, згідно зі своїми думками, щоб були вони істинними законодавцями, а не редакторами бажань народу.

Розподіл благ і прав між людьми має відбуватися за принципом рівності. Попри те, нерівність між людьми неминуча: породжені природою людини та обставинами, нерівність особиста (фізична і духовна особливості людини), майнова, відмінності у поглядах та в суспільному становищі. Інші види нерівності (пожиттєво закріплені або куплені посади; будь-які прерогативи, що не є наслідком службового становища; нерівність щодо податкових зобов’язань; закони, які передбачають використання власності тощо) він вважав наслідком соціальних умов.

Кондорсе виступав за ліквідацію всіх зовнішніх атрибутів станової нерівності, пропонував Національним зборам скасувати родовідні титули. Намагаючись запобігти формуванню аристократичного сенату, він після тривалих роздумів над питаннями конституційного права, що стосувалися одно-, двопалатної системи, віддав перевагу однопалатній. Крім штучно створеної нерівності, яка є наслідком нераціонального законодавства, Кондорсе бачив різноманітні проблеми, спричинені нерівністю, яка виникає природно і яку він називав єдино законною.

Кондорсе стверджував, що фактична нерівність у суспільстві закорінена в майновій нерівності, спричиненій різними можливостями успадкування майна, здатністю глав сімей забезпечувати їх своєю працею, нерівністю освіти. Природна нерівність повинна ставати дедалі меншою, але вона ніколи не зникне, було б нерозумно і небезпечно намагатися її ліквідувати. Кондорсе усвідомлював неминучість відмінностей у природних можливостях, освіті людей, хоч сам багато робив для урівняння можливостей здобуття освіти. Прагнення до економічної рівності, на думку Кондорсе, не повинно руйнувати суспільну рівновагу.

Політична діяльність Кондорсе виростала з його філософії. Він вірив у божественність розуму, у всемогутність людського розуму, який живився ідеєю свободи. Науку вважав доброчинністю, розум — божеством. Запліднений наукою розум, здавалося йому, повинен торжествувати над усім, розкрити всі творчі сили природи. Тому він обожнював майбутнє і не приховував відрази до минулого. Кондорсе володів холодною зброєю логіки, мистецтвом переконання. Мислячи себе частиною народу, намагався зробити його армією філософії. Республіки прагнув настільки, наскільки це було необхідно для подолання забобонів.

Про політичну історію людства. Серед дослідників політичної думки побутує твердження, що Ж.-А. Кондорсе започаткував погляди на політику як емпіричну науку, галузь знання, в якій вирішальне значення мають аналіз і ототожнення. Історію людства він розглядав як поступальну дію, рух, усі етапи якого пов’язані природними законами, що піддаються філософському поясненню. У кожній епосі минулого філософія здатна знайти сукупність удосконалень і змін, що впливали на суспільство. Історичний рух Кондорсе вважав закономірним розвитком людського

181

духу. У «Нарисі про історичну картину прогресу людського розуму» він зазначав: «Якщо розглядати розвиток з точки зору результатів відносної маси індивідів, що одночасно співіснують в певному просторі, і якщо простежити його від покоління до покоління, то він постане як картина історичного прогресу».

Він вірив у безмежність людських можливостей, безкінечність процесу вдосконалення людини. Прогрес, за його словами, підпорядкований законам, що діють у сфері людських індивідуальних можливостей, оскільки він (прогрес) є результатом усього розвитку, який відбувається одночасно в об’єднаних у суспільство індивідів. Результат, який можна здобути в кожний момент, залежить від досягнутих на попередніх етапах результатів і впливає на ті, що будуть досягнуті в майбутньому.

Історичну картину людства Кондорсе розглядав у «Нарисах...» крізь призму десяти епох, у шести з них використав європейську історію, поділивши її на три періоди: давній, середньовічний і новочасний. Розпочав він із дослідження людства на ранній стадії розвитку, коли індивіди могли забезпечити себе найнеобхіднішим. Відтак його погляд торкнувся процесів формування сім’ї, племені, мови, інституту вождів, зародження влади. Є тут відомості про розвиток знарядь праці, зброї, з астрономії, політичної економії (зародження приватної власності і майнової нерівності, вдосконалення ремесел). Досить обґрунтованим є його міркування, згідно з яким соціальна нерівність спричинена перетворенням полонених на рабів, яких раніше вбивали.

Отже, спираючись на природне право, Кондорсе розглядав історичний процес як низку основних етапів (епох) соціального процесу. На його думку, перша епоха людства пов’язана з об’єднанням у сім’ї, а відтак — у племена. Людина вперше почала заздалегідь планувати витрачання продуктів споживання. Друга епоха характеризується розподілом праці, виникненням приватної власності, нерівності, рабства. На третю епоху припадає прогрес землеробських народів, зародження писемності, завоювання одними народами інших, що гальмувало або прискорювало еволюцію. В ті часи стала відчутною потреба у досконалішому законодавстві. З четвертою епохою пов’язаний особливий прогрес людського розуму і знань у Греції. Утворення в ній республік, громадяни яких були вільними і мали однакові права, стосувалося і пізнання істини. Безумовно, деякі міста відчували на собі гніт тиранії, але вона була малопоширеною, що не впливало на суспільний дух нації.

Особливість п’ятої епохи пов’язана з діяльністю Демокріта, Піфагора, Гомера, Гіппократа і особливо Сократа, Платона, Аристотеля, які зробили вагомий внесок в науку й історію людства.

Шоста епоха — нещаслива, оскільки була уражена теологічними забобонами, релігійною нетерпимістю. Особливо різким був занепад людського духу на Заході. Щоправда, світло розуму тут спалахнуло знову, щоб уже ніколи не згаснути. На Сході занепад був повільнішим, не таким тотальним, але там, як стверджував Кондорсе, ще не настав момент, коли розум зможе його просвітлити і розбити його кайдани. Законодавство країн було заплутаним і варварським. Злочинець міг відкупитися від покарання сумою, яка призначалася за життя людини залежно від її соціального статусу. Злочин розглядався не як замах на суспільну безпеку, а як образа окремого індивіда, а сім’ї жертви дозволялося помститися. Ця епоха, за словами Кондорсе, повинна бути застереженням для людей, щоб вони не нехтували жодними засобами для здобуття і збереження знань, зміцнення своєї свободи і єдності, якщо не хочуть втратити переваг, здобутих завдяки знанням.

Протягом наступних трьох епох людський розум готувався до перевороту, який зробило відкриття книгодрукування. Спочатку (сьома епоха) майже всі великі дер-

182