Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
kirilyuk_f_m_istoriya_zarubizhnih_politichnih_vchen_novoi_do.pdf
Скачиваний:
131
Добавлен:
08.03.2016
Размер:
5.3 Mб
Скачать

ди іншої. Ми компенсуємо, ми примиряємо, ми врівноважуємо їх. Ми спроможні об’єднати в одне ціле всі різноманітні аномалії та суперечливі принципи, які співіснують в умах і ділах людей. Звідси виростає довершеність, проте довершеність не простоти, а чогось вищого— поєднання. Там, де йдеться про щонайважливіші інтереси людства, пов’язані з довгою низкою поколінь, уся ця наступність повинна мати певний голос на радах, спроможних так глибоко впливати на неї. Як по справедливості, то саме ця робота потребує участі розуму людей, що належать до різних віків. Керуючись саме таким поглядом, найкращі законодавці часто задовольнялися упровадженням якого-небудь певного міцного провідного принципу правління — сили, подібної до тієї, яку хтось із філософів назвав пластичною природою, а впровадивши принцип, вони потім лишали його діяти на свій власний розсуд.

Просуватися вперед ось таким чином, а саме: керуватися якимось панівним принципом і діяти енергійно й плідно — це, як на мене, і є критерій глибокої мудрості. Те, в чому ваші політики добачають знак сміливого, відважного генія, насправді є лише свідченням печального браку здібності. Через шалену свою поквапливість і зневажання природного ходу речей вони сліпо довіряються всякому прожектерові й авантюристу, всякому алхімікові й емпірикові. Вони відчайдушно намагаються не брати до уваги нічого з того, що належить до речей буденних. Серед уживаної ними системи лікування немає місця дієті. Але найгірше тут те, що таке їхнє відчайдушне небажання лікувати звичайні хвороби звичайними ж засобами виникає не тільки від браку розуміння, а й коли б не від якоїсь лиховмисності. Ваші законодавці чи не склали собі думки про людей усіх фахів,

розрядів і санів зі скомороших нападок сатириків, які й самі подивувалися б тому, що їхні описи тлумачаться так буквально. Дослухаючись лише до таких джерел, ваші проводирі розглядають кожну річ тільки з її зворотного, тіньового, порочного боку, зате ці вади вони бачать з усіма можливими перебільшеннями. Безперечно, саме так воно і є, хоча це й може видатися парадоксальним. Та й взагалі, ті люди, що зазвичай працюють у царині виявлення й зображення недоліків, не годяться для проведення реформ: річ тут не тільки в тому, що розум їхній не засвоїв узірців справедливості й добра, а ще й тому, що вони звикають не знаходити втіхи в розгляданні подібних предметів. Занадто сильно ненавидячи вади, вони зрештою починають занадто мало любити людей. Тож зовсім не дивно, що ось такі викривачі не схильні служити іншим та й не здатні на це. Звідси й виникає у декотрих ваших вождів внутрішня схильність усе трощити вщент своєю критикою. У цій лиховмисній грі вони в повному блиску виявляють усю свою почетверену енергію. Що ж до всього іншого, то парадокси красномовних письменників, породжені внаслідок простої забави, із бажання випробувати свій хист, привернути увагу й викликати подив, сприймаються такими панами зовсім не в тому дусі, в якому сприймали їх самі автори, мавши їх за засіб розвитку власного смаку та вдосконалення стилю. Такі парадокси для цих панів стають поважними підставами для дій, їх вони беруть до уваги, коли намагаються влаштовувати найважливіші державні справи. Ціцерон глузливо описує, як Катон, начитавшись школярських парадоксів, у яких управлялися юні послідовники стоїчної філософії, ладен був на цій основі провадити державні перетворення. Якщо це було слушно стосовно Катона, то ці панове мавпують його у стилі певних осіб, що жили в його часи — pede nudo Catonem*. Пан Г’юм казав мені, що сам Руссо втаємничив його у свої принципи композиції. Цей проникливий, хоча ексцентричний спостерігач завважив, що, аби вразити й зацікавити публіку, треба подати їй щось дивовижне, а що чудеса язичницької міфології давно вже втратили свій ефект та й романтичні велетні, чарівники, феї і герої, що прийшли на зміну, виснажили мірку легковірності, притаманну їхньому вікові, то тепер письменникові не зосталося нічого іншого, крім того різновиду незвичайного, який ще діє на публіку, й так само сильно, як і раніше, хоча й в інший спосіб, — сказати б інакше, йому лишається незвичайне в житті, у манерах, у характерах і в екстраординарних ситуаціях, те, що дало б початок новим і несподіваним ходам у політиці й моралі. Я вірю, що коли Руссо був би живий і перебував у одному з просвітлених періодів, він був би приголомшений тим, як шаліють на практиці його учні, які в парадоксах своїх лишаються рабськими наслідувачами й навіть у своєму безвір’ї виявляють приховану віру.

Консерватизм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смоло-

скип, 1998.

Основні поняття та категорії

Велика французька революція (1789—1794) — буржуазно-демократична революція, що була закономірним результатом кризи феодальноабсолютистської і утвердженням капіталістичної системи. На кінець XVIII ст.

* Перш за все (латин.).

195

протиріччя між 3-м станом (буржуазія, селянство, робітники мануфактур, міська біднота) та привілейованим станом досягли критичної межі. Буржуазія була зацікавлена у відміні феодальних порядків, купівлі та продажу землі, торгівлі хлібом вином та іншими товарами сільського господарства. Це створювало умови для союзу буржуазії з народними масами проти абсолютизму і феодалізму. Ліквідація станів і абсолютизму було одним із головних завдань революції. 1-й період революції — 14 липня 1789 — 10 серпня 1792. Початком революції було взяття повсталими Бастилії. Усією країною пройшла хвиля повстань, в результаті яких старі органи влади замінювались новими, буржуазно муніципальними. Установчі збори в 1789 р. проголосили відміну всіх родових привілеїв, конфіскацію церковної землі. Запроваджувався новий адміністративний поділ країни на департаменти, дистрикети, кантони, комуни. Однак не було вирішене аграрне питання [Политическая энциклопедия. — В. 2 т. — Т. 1 / Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проектаГ. Ю. Семигин. — М., 2000. — 750 с.].

Консерватизм (франц. conservatisme, від лат. conservare — зберігати,

охороняти) — політична ідеологія і практика суспільного-політичного життя, що орієнтуються на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Вперше термін «консерватизм» був ужитий французьким письменником Ф. Шатобріаном як такий, що означав ідеологію феодально-аристокpaтичної реакції періоду французької буржуазної революції кінця XVIII ст. Ця ідеологія різко критикувала ідеї просвітництва «справа», аполопзувала феод, цінності й дворянсько-клерикальні привілеї. Первісне теоретичне обґрунтування консерватизму належить духовним батькам цього напряму Ж. де Местру, Л. де Бональду й особливо Е. Берку. Глибоко вражені спробами радикального політ, переустрою суспільства за часів Великої французької революції 1789 p., вони прагнули утвердити думку про неприродність свідомого перетворення соціальних порядків. Система їхніх поглядів базувалася на пріоритеті наступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного порядку, Богом даної ієрархічності людського співтовариства, а відтак — і моральних принципів, що лежать в основі сім’ї, релігії та власності. Консерватизм не має сталого ідейного ядра і набуває різних форм в окремі історичні періоди. Як правило, ідеологія консерватизм виступає у двох основних формах: як апологія традиційних порядків (політичний консерватизм) і як ностальгія за втраченим соціальним статусом (реакція типу антисемітизму, расизму, ірраціоналізму, націоналізму та ін.). Попри різні форми, консерватизм притаманні спільні ідейні риси: визнання недосконалості людської природи та обмежених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-релігійний порядок; переконання про вроджену нерівність людей; ставлення до конституції як до Богом даного порядку; впевненість у необхідності панування закону й законопослушності як форми індивідуальної свободи і т. ін. Можна виділити кілька різних інтерпретацій консерватизм: 1) історична інтерпретація, згідно з якою консерватизм розглядається як аристократично-клерикальна реакція на Велику французьку революцію, як намагання зберегти феодальні порядки, як неприйняття ліберальних прагнень; 2) антропологічна інтерпретація. У даному випадку консерватизм розглядається як вічна загальнолюдська позиція з певними ідеями й цінностями. До останніх відносять традиції, стабільність, авторитет, порядок, свободу разом з відповідальністю, скептицизм тощо. Людина розглядається як істота, яка керується у своїх діях інстинктами, почуттями, розумом. Суспільство стоїть вище за окремого індивіда, а права людини випливають з її обов’язків; 3) ситуаційна інтерпретація. Консерватизм розуміється як засіб думки і дій класів та соціальних верств, які намагаються зберегти існуючі порядки [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. —

К.: Геназа, 2004. — 736 с.].

196

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний): 1) світоглядна орієнтація, спосіб мислення, умонастрій, які характеризуються зосередженістю на проблемах емансипації, розширенні меж та форм свободи, насамперед — свободи особистості; 2) сукупність ідейно-політичних течій, політичних та економічних доктрин, концепцій та програм, які ставили за мету ліквідацію (пом’якшення) різноманітних форм гноблення, державного та суспільного примусу по відношенню до індивіда; 3) різновид політичної ідеології. Становлення Лібералізму відбувалося протягом XVII—XVIII ст. Інтелектуальні передумови утвердження лібералізму створювали Локк, Сміт, Вольтер, Монтеск’є, Мандевіль, Шефтсбері, Беккаріа, Кант (вчення про суспільний договір, додержавний «природний» стан людини, про природжені права людини та ін.); подальший розвиток ліберальний світогляд отримав у творчості Токвіля, Констана, Бентпама, Дж,-Cм. Мілля, Спенсера, Хобхауза, Грина, Мізеса, Ойкената та ін. Особливу роль в оформленні лібералізму відіграли Американська та Французька революції. Значного поширення лібералізм набув у XIX ст. — «класичний» (економічний). Лібералізм обґрунтував невтручання держави в економіку (доктрина «Laissez faire et laissez passez»). Лібералізм водночас і узагальнюючий вектор соціальної емансипації (в усіх вимірах, формах та визначеннях), і передумова, засіб цієї емансипації. Є підстави розглядати лібералізм як невід’ємну складову єдиної емансипаторської метаідеології розвитку, в межах якої він уособлює всеосяжний рух, швидкість, затвердження нового. Головна функція лібералізмувсебічне обґрунтування необхідності розвитку і змін, відкритості різноманітним інноваціям, в кінцевому підсумку — соціальним трансформаціям. Це зумовлює радикалізм Л., його протистояння звичаю, традиції, усталеному порядку. Оскільки уявлення про свободу, фундаментальні засади та цілі розвитку постійно змінюються, відбувається й еволюція лібералізм — від класичних форм (ринковий, економічний, «буржуазний» лібералізм продовжує зараз існувати як лібертаризм) до сучасних, коли нове розуміння сутності і параметрів соціального розвитку потребує посилення соціальної складової лібералізму, обґрунтування ним відповідних функцій держави («соціальний лібералізм»). Лібералізм зараз репрезентований у діяльності державних та суспільних інституцій, у певних процедурах та принципах управління, що дає змогу практично реалізувати ліберальну політику [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Ліві (left). Як політичний термін це слово нині вживають для назви радикальної або прогресивно-соціалістичної частини політичного спектра, проте спершу воно буквально означало просторові відносини. У французьких Генеральних штатах 1789 р. простолюд сидів ліворуч від короля, бо дворянство займало почесне місце, тобто сиділо з правого боку. Тут простежується зв’язок із головним значенням слова «лівий», яке означало «руку, що звичайно слабша з-поміж двох» (Оксфордський словник англ. мови, значення 1а), і такі зневажливі асоціації притаманні й французькому слову gauche, латинському слову sinister та їхнім похідним. На зборах, які відбувались під час Французької революції, склалася традиція, що представники радикальних та егалітарних напрямів сідали ліворуч (якщо дивитися з боку голови) і трохи вище, тож частина їх дістала ще назву «гора». Точне визначення терміна «лівий» нині дати дуже важко, бо в різних країнах і за різних часів зміст його був неоднаковий, але звичайно це слово асоціюється в нас із такими ідеями та уявленнями, як егалітаризм, обстоювання інтересів (організованого) робітничого класу, курс на націоналізацію промисловості, нетерпимість до ієрархічної структури суспільства, протести проти націоналістичної спрямованості зовнішньої та оборонної політики [Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Мак-

мілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].

197

Праві — праві, праве крило (right-wing). Протилежність лівих. Як і у випадку терміна лівий, слово «правий» теж має численні конотації, що варіюються з плином часу, і їх часто можна зрозуміти лиш у конкретному політичному контексті. В розвинутих ліберальних демократіях, можливо, більше, ніж деінде, правих визначали як тих, хто був в опозиції до соціалізму або соціал-демократії. В результаті ідеології й філософії правих політичних партій містили елементи консерватизму, християнської демократії, лібералізму, лібертаріанства й націоналізму, а крайньоправих партій — расизму і фашизму [Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].

Самоуправління: 1) форма народовладдя, що заперечує політичне панування; 2) діяльність місцевих органів влади, що здійснюють процес управління на даній території. Самоуправління як форма народовладдя є засіб управління, заснований на самоорганізації, самодіяльності і саморегулюванні, що унеможливлює використання спеціального апарату примусу. Характерними рисами самоуправління є: влада належить усьому колективу, однак сама влада здійснюється або безпосередньо членами суспільства, або через виборчі округи [Политология: Словарь-справочник / М. А. Василик, М. С. Вершини и др. — М.: Гардарики, 2000. — 328 с.].

Судова система — складова правової системи держави, що визначає порядок організації і діяльності органів судової влади та засади здійснення правосуддя. У цій системі виділяються два основні компоненти — судоустрій і судочинство. Основи судоустрою передбачають структурування судової системи на окремі ланки, гілки та інстанції. Так, традиційним є її поділ на три основні ланки: місцеві суди, апеляційні суди та вищі суди, а також виділення окремих гілок — конституційна, кримінальна, цивільна, адміністративна, військова юстиції. Поділ на інстанції передбачає виділення щонайменше двох рівнів судів, що розглядають прав, спори по суті та переглядають судові рішення. Визначальними для структурної побудови судової системи є правила щодо підсудності та підвідомчості. Поширеним у багатьох країнах світу вважається виділення у судовій системі судів загальної юрисдикції, спеціалізованих та мирових судів. Окремі права, системи передбачають суди присяжних. Територіально судова система структурується або за адміністративно-територіальним поділом, або за поділом на судові округи. Найпоширенішим є утворення місцевих судів за адміністративнотериторіальним поділом, а апеляційних — за поділом на судові округи, що не збігаються з адміністративно-територіальним поділом держави. Основи судочинства визначають порядок діяльності судів, але водночас обумовлюють і утворення відповідних установ у судовій системі. Засади побудови судової системи визначаються характером держави та права. З огляду на диференціацію систем права судові системи можуть бути поділені на окремі моделі. Так, для судової системи, що діють у країнах англосаксонського права, характерним є: визнання правотворчої ролі суду та авторитету судового тлумачення; здійснення судочинства виключно на засадах змагальності; використання поряд з нормативно встановленими процесуальних форм, створених судовою практикою; виключно апеляційна форма оскарження судових рішень; широке використання спрощених порядків судочинства; суд присяжних, відносно широка практика обрання суддів. У країнах Європи із системою континентального права засади організації і діяльності судові системи визначаються переважно на підставі закону; допускається на досудових стадіях обмеження засад змагальності; участь народу у здійсненні правосуддя реалізується у формі суду шефенів (ассизів); судові рішення оскаржуються як в апеляційному, так і в касаційному порядку; домінує практика призначення суддів. Щодо правових систем, побудованих на релігійних канонах, окремо слід виділити судові системи, що функціонують за релігійними нормами і звичаями, та судові системи, в яких релігійні суди

198

становлять лише окрему систему судів [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Термідор: 1) 11-й місяць французького республіканського календаря 1793—1085 19/20 липня — 17/18 серпня. 2) назва контрреволюційного перевороту 9-е термідора ІІ року Республіки — 27/28 липня. 1794 р. — переворот скинув якобінську диктатуру, поклавши кінець Французькій революції [Политология: Словарь-справочник / М. А. Василик, М. С. Вершини и др. — М.: Гардарики, 2000. — 328 с.].

Центристи (з лат centrym — центр) — політична позиція (платформа) по відношенню до існуючої влади, не схильна приймати радикальних рішень і дій; поміркованість, схильність до політичних компромісів. Центристські групи створюють рівновагу політичних сил: ліві, центр, праві. Сильний правлячий центр є запорукою політичної стабільності в суспільстві. В цілому філософія центризму сповідує поміркованість, необхідність діалогу, консенсусу, компромісу, орієнтує на поступові перетворення еволюційним шляхом [Политическая энциклопедия. — В. 2 т. — Т. 1 / Нац. обществ.- науч. фонд; Рук. проекта Г. Ю. Семигин. — М., 2000. — 750 с.].

Якобінська диктатура — революційно-демократична диктатура найвищого етапу Великої Французької революції, встановлена в результаті народного повстання 31 травня — 2 червня 1793 р. Відстоювала інтереси революційного блоку міської буржуазії. Зазнала поразки в результаті термідоріанського перевороту (липень 1794 р.). Феодальні повинності — селян на користь панів з часу становлення феодальних відносин до скасування кріпосного права. Всі феодальні повинності класифікувалися в 3-х головних формах феодальної ренти — відробітковій, натуральній і грошовій, які часто співіснували, але на тому чи іншому етапі переважала одна з них. В країні траплялися такі повинності: відробіток, гвалт, панщина, повоз і шарварок [Радянська енциклопедія історії України. — К. — Т. 4. — 1971].

Питання до дискусії

1.Велика Французька революція була випадковістю чи вона є об’єктивним наслідком історії?

2.У чому виявляється деїзм і сенсуалізм світогляду Ж. А. Кондорсе?

3.Чому Е. Берк не визнавав теорій природного права, суспільного договору, народного суверенітету?

Теми для рефератів, контрольнаих, курсових та кваліфікаційних робіт

1.Вчення Ж. А. Кондорсе про природні права людини та політичні свободи громадян.

2.Співвідношеннясутностіпонять«правалюдини» і«держава» уЖ. А. Кондорсе.

3.Тлумачення Ж. А. Кондорсе історичного розвитку.

4.Е. Берк про людину, суспільство і державу.

5.Політичний консерватизм Е. Берка.

6.Вплив Великої французької революції на розвиток політичної думки у

світі.

Завдання на самостійну роботу

1.Зробіть політичний аналіз розвитку Франції напередодні Великої французької революції.

2.Відберіть та проаналізуйте основні політичні документи періоду Великої французької революції та простежте основні закономірності розвитку політичної думки в цей період.

199

3.Уясніть сутність прояву основних політичних ідеологій періоду Великої французької революції: ліберальної, демократичної та консервативної.

4.Розтлумачте зміст таких положень із праць К. Маркса та Ф. Енгельса: «... французька революція породила ідеї, які виходять за межі ідей усьо-

го старого світового порядку. Революційний рух, який розпочався 1789 р. у Франції, що на середині свого шляху мав своїми головними представниками Леклерка та Руї, нарешті зазнав тимчасово поразку разом зі змовою Бабефа, — рух цей породив комуністичну ідею, яка після революції 1830 р. знову була введена у Франції другом Бабефа, Буанаротті. Ця ідея, при послідовній її розробці, є ідеєю нового світового порядку».

«Бабувісти були грубими, нерозвинутими матеріалістами, але й розвинутий комунізм походить безпосередньо від французького матеріалізму.

«Французька революція поклала початок демократії в Європі. Демократія, в кінцевому результаті, як і будь-яка інша форма правління, є... протиріччя в собі самій, брехня, не що інше як лицемірство... Політична свобода є уявною свободою, найгірший вид рабства; вона лише видимість свободи і тому насправді — рабство. Те ж і з політичною рівністю; демократія, як і будь-яка інша форма правління, повинна в кінцевому результаті розпастися: лицемірство не може бути довговічним, приховане в ньому протиріччя неминуче вийде назовні; або справжнє рабство, це є неприхований деспотизм, або дійсна свобода та дійсна рівність, це є комунізм».

Питання до заліку

1.Загальна характеристика історичних, економічних, соціальних та політичних передумов Великої французької революції.

2.Ліберально-демократичні ідеї Ж. А. Кондорсе.

3.Теорія консерватизму Е. Берка.

Питання до іспиту

1.Сутність та проблемність політичного розвитку в період Великої Французької революції.

2.Концептуальні засади політичного вчення Ж. А. де Кондорсе.

3.Концептуальні засади теорії консерватизму Е. Берка.

4.Спільне і відмінне у політичних ідеологіях періоду Великої французької революції.

Першоджерела

1.Берк Э. Размышления о революции во Франции. — М., 1993.

2.Местр Жозеф де. Рассуждения о Франции. — М., 1997.

3.Кондорсе Жан А. Эскиз исторической картины прогресс человеческого разума. — М., 1995.

Рекомендована література

1.Галкин А. А, Рахмшир П. Ю. Консерватизм в прошлом и настоящем: О социальных корнях консервативной волны. — М., 1987.

2.Гарбузов В. Н. консерватизм: понятие и типология (историографический образ) // Полис. — 1995. — № 4.

3.Голубуцький О., Кулик В. Консерватизм — ідеологія порядку, стабільності і добробуту. — К. 1995.

4.Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби. — К., 2003.

5.Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития (материалы «круглого стола») // Полис. — 1995. — № 7.

6.Хрестоматия по новой истории, 1640—1870 / Под. ред. Сиротик-

на В. Г. — М., 1990.

200

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]