Німецький романтик Є. Гофман у своїй творчості розкрив глибоку прірву між способом життя і мисленням художника, і простої людини. Творчість Людвіга Тіка відзначено стилевим методом романтичної іронії, який відтінює оманливий характер та іллюзорність мистецтва. Клеменс Брентано та Людвіг Ахім опублікували збірник народних пісень «Загадковий ріг хлопчика» і створили форму романтичної казки.
Твори французьких романтиків Альфонса до Ламартіна да Мюссе виражали нігілістичні настрої, так звану «світову скорботу», меланхолію і страждання як наслідок болісних любовних відносин. Жорж Санд (Аврора Дюпен) виступила за емансипацію жінок, за їх право на щастя і свободу, любов.
В музиці романтизму, головним чином у творчості Роберта Шумена, Ференца Ліста, Фредеріка Шопена, традиційні форми були витіснені переважно невеликими творами.
3. СОЦІАЛІЗАЦІЯ НАУКИ
ХVІІІ ст., як і вся епоха Просвітництва, увійшли в історію людства під знаменом наукових відкриттів і філософського осмислення сутності суспільних змін, які повинні були принести народам свободу і рівність, знищити привілеї церкви і аристократії. Відкриття ХVІІ ст. в сфері природничих наук підтвердили думку про те, що розум і наукові методи дають можливість створити істинну картину світу. Віра і авторитети поступилися місцем послідовному скептицизму. Традиційну станову модель суспільства повинна була змінити нова форма держави, яка була б заснована на владі розуму і закону.
Наукові відкриття в математиці, фізиці, біології, хімії, ембріології, фізіології, анатомії, геології, кристалографії, астрономії, історії та інших науках дали можливість здійснити глибокі економічні і соціальні зміни, які отримали назву промислової революції, або промислового перевороту. Найбільш чітко цей процес став проявлятись у Великобританії, Нідерландах та інших європейських країнах і США.
Економічне зростання і розвиток техніки досягли темпів у 1750—1850 рр., що було пов’язано з глибинними змінами в усіх сферах суспільного буття. Промислове виробництво стало основним рушієм розвитку економіки та джерелом для формування нової якості життя. Якщо на початку індустріальної епохи економічний розвиток визначався механізацією текстильного виробництва і використанням кам’я- ного вугілля для отримання парової енергії, то на наступному етапі головним фактором стає будівництво залізниць. Новий транспортний засіб завдяки своїй швидкості і надійності змінив способи переміщення товарів і пересування людей, дав могутній стимул розвиткові торговельних та економічних зв’язків як усередині окремих країн, так і між економічними регіонами світу.
У свою чергу, залізничний транспорт потребував швидкого зростання вуглевидобувної і сталеварної галузей промисловості. Тому на другому етапі промислової революції ключовою галуззю стає саме сталеварне виробництво.
Промислова революція супроводжувалася серйозними соціальними змінами. У період економічного підйому зросли доходи населення, зменшилася масова бідність, яка була наслідком стрімкого зростання кількості населення і пролетаризацією широких верств сільського населення. Одночасно утворювалася велика за чисельністю соціальна група робітників, які працювали й жили в жалюгідних умовах.
15
Становище найманих працівників в епоху промислової революції стали найгострішим соціальним питанням.
Одночасно з цими соціально-економічними процесами, в яких наука займала провідне місце, проходить процес переосмислення проблем розвитку самої науки. Тісне переплетення філософських ідей і наукових теорій, ознаки еволюційних процесів, які спостерігаються як у самій науці, так і в зміні філософського бачення самої людини, істини, світу в цілому, примушують їх поглибитися в сутнісні проблеми людського буття. Ці процеси набувають активного розвитку в кінці ХVІІІ та впродовж ХІХ ст. Особливо слід підкреслити значення таких процесів, як заснування еволюційної теорії, лінгвістики, спроб пояснити сутність неевклідової геометрії, появу експериментальної психології та наукової соціології.
У цьому контексті достатньо навести декілька суттєвих прикладів, щоб зрозуміти об’єктивну необхідність філософського осмислення науки. Класифікація живих організмів К. Ліннея стає основним принципом сучасної біологічної систематики. Теорія клітин В. Віхрова показала, що «тваринна істота є сумою одиниць, кожна з яких володіє всіма характеристиками життя». Так зародилася генетика. Г. Мендель поєднав математичне знання з ботанічним і відкрив закон спадковості. Мікробіологія перемагає інфекційні хвороби. Відкриття у сфері електропровідності дали змогу створити телефон, динамо-машину, всю індустрію електричних машин. Порівняльна граматика і відкриття фонетичних законів стали гордістю німецької науки. Дві науки, що вийшли зі сфери метафізики і які досліджують глибинні закони суспільства, структурують свій предмет і метод саме як наукові дисципліни: психологія (школа Вундта) і соціологія (Дюркгеймівська школа).
Ці та інші проблеми, які породжені наукою, сприяють швидкому зростанню наукових центрів, університетів, інститутів природничого та гуманітарного спрямування ХVІІІ—ХІХ ст. — це століття філології та історії, мистецтва та археології, політології та права. Математика, геометрія, еволюційна теорія, астрофізика та інші природничі науки народилися не тому, що вони слугували індустрії, тій чи іншій владі. За спиною науки стояли не промисловий король або монарх. Навпаки, вона є виразом усієї історії народів, культур, пам’ятаю поколінь.
Основні поняття та категорії
Історизм (historicism) — теорія, згідно з якою історичні події підпорядковані природним законам, які визначають соціально-культурний розвиток, погляди і вартості, притаманні кожному історичному періоду. У соціальній філософії історизм, назва якого походить від німецького слова Historismus, спочатку означав наполягання на потребі «увійти» в певний історичний період, щоб зрозуміти його через вивчення значення слів і концепцій, уживаних за тієї доби. Проте після публікації праці Карла Поппера «Злиденність історицизму» (1957) найуживанішим значенням цього терміна стало зовсім інше: віра в неминучість історичного розвитку, що піде певним шляхом [Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ. / За ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].
Промислова революція (industrial revolution) — великі взаємопов’язані економічні, технологічні і технологічні і соціальні зміни 1760—1850 рр., коли у Великобританії була започаткована промислова економіка, заснована на новій машинній технології і фабричній системі. В результаті таких змін Великобританія стала першим індустріальним суспільством. Вирішальні
16
особливості його процесу: а) зростання капіталістичного контролю над процесом праці, збільшення розподілу праці, удосконалення ефективності і виробництва на фабриках і майстернях; б) винахід нових машин і удосконалення застосування спочатку води, а згодом пару в гірничо-обробній промисловості (особливо в текстильній і сталеварних галуззях), на транспорті [Большой толковый социологиченский словарь (Collins), Т. 2. — М.: Ве-
че, АСТ, 1999. — 528 с.].
Просвітництво — ідейно-політична течія часів переходу суспільства від феодалізму до капіталізму. П. відображало інтереси народжуваної буржуазії й народних мас і відіграло роль ідеологічної підготовки буржуазних революцій, найрадикальнішою з яких була Велика французька революція 1789 р. Епоха Просвітництва охоплює кінець XVIII — початок XIX ст. Со- ціально-економічні основи Просвітництва зумовили його головні ідейні настанови, які полягали в критичному ставленні до соціальної і політичної організації феодального, суспільства, а також до його ідеологічної легітимації. Просвітителі критикували феодальний лад, абсолютистську монархію, рішуче виступали проти кріпосництва, обґрунтовували необхідність встановлення нових суспільних порядків, які сприяли б поліпшенню життєвих умов народних мас, їхнє право на освіту і культуру. Різкій критиці піддавали вони релігійні догмати, схоластику, відстоювали світський характер суспільного життя. Вони боролися за встановлення «царства розуму», заснованого на «природних» правах і рівності людей. Визначальну роль у розвитку суспільства вони надавали свідомості людей, усі вади суспільства пояснювали неуцтвом, неосвіченістю людей, нерозумінням ними своєї власної природи. Найважливішим засобом соціального поступу вони вважали поширення освіти, пропаганду наук, знань, ідей справедливості і добра. Найбільшого розквіту ідеологія Просвітництва досягла у Франції XVIII ст. Найвидатнішими представниками французького Просвітництва були Ш. Монтеск’є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Κ. Α. Гельвецій, Π. А. Гольбах. Усі вони виступали проти необмеженої монархії, втручання церкви в політичне життя, за скасування станових привілеїв, доводили правомірність знищення феодалізму. Вони зробили великий внесок у розвиток світової політичної думки, розробляючи питання про походження держави, про її функції, про типи державного управління, про шляхи демократизації суспільства, про поділ влади. Їхні ідеї значною мірою сприяли утвердженню в суспільстві принципів буржуазної демократії. У ранньому французькому Просвітництва виявлялись ілюзії щодо освіченої монархії. У пізньому переважали радикальні суспільно-політичні вимоги, гостра критика абсолютистської влади поєднувалася з обґрунтуванням ідей буржуазної демократії і громадянських свобод.
[Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенька. — Вид. 2-е. —
К.: — Генеза, 2004. — 736 с.].
Раціоналізм (rationalism): 1) всезагальна віра у здатність знання (як загального, так і індуктивного чи епіричного) описати, пояснити світ а також вирішувати проблеми. Таке розуміння було характерне, для епохи просвітництва; 2) Епістемологічна позиція, що підкреслює апріорну основу пізнання і дедуктивних теорій; 3) Доктрини філософів XVII і XVIII ст. — Декарта, Спінози і Ляйбніца, згідно з якими, використовуючи дедуктивний метод, об’єднане знання може бути досягнуте лише розумом [Большой толковый социологиченский словарь (Collins). Т. 2. — М.: Вече, АСТ, 1999. — 528 с.].
Романтизм (Romanticism). Романтизм як виразна система ідей сформувався наприкінці XVIII ст. в Німеччині як протест проти естетики неокласицизму, як один з аспектів просвітницького мислення. Романтизм набув поширення в історії, філософії, музиці, образотворчому мистецтві, політиці і, звичайно, літературі. Згадки про романтизм у політиці часто вважають за відображення поділів на напрями в літературі, тому романтизм не можна
17
пов’язати ні з якою конкретною політичною системою або ідеологією. На думку мислителів Просвітництва, людська природа універсальна, або принаймні універсальне все найважливіше в ній, тож її можна проаналізувати на основі загальних законів, подібних до законів фізики. А на думку романтиків, це неможлива річ. Адже важить тільки унікальність і творчі здібності кожного індивіда, і їх неможливо звести до якоїсь низки загальних законів. Одним з аспектів такого романтизму є відкидання природничих наук, принаймні коли їх застосовують до людства, а часом і взагалі. Однією зі складових такої відмови від універсальності є обстоювання з боку романтиків націоналізму, хоча попервах той націоналізм був радше культурний, ніж політичний, і вважав, що якась одна нація «краща» за іншу. У політичній сфері романтизм пов’язували з широким спектром поглядів: від лібералізму до крайніх форм авторитаризму [Короткий оксфордський політичний словник: Пер. з англ..; За ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].
Соціалізація (від лат. socialis — суспільний) — процес перетворення людської істоти на суспільного індивіда утвердження її як активної і дієвої сили; двосторонній процес засвоєння індивідом соціального досвіду (цінностей, норм, зразків поведінки) того суспільства, до якого він належить, і активного відтворення і збагачення системи соціальних зв’язків і відносин, у яких він розвивається.
Утопізм (utopianism) — вчення про ідеальну форму майбутнього суспільства [Большой толковый социологический словарь (Collins). Т. 2. — М.:
Вече, АСТ, 1999. — 528 с.].
Питання до дискусії
1.Які соціально-економічні, політичні процеси викликали до життя Просвітництво як новий суспільно-політичний феномен?
2.Які просвітницькі ідеї спонукали людей до роздумів над своїм політичним, соціально-економічним буттям, до політичної боротьби за свої права?
3.Чи виконало Просвітництво, на вашу думку, своє суспільно-історичне призначення?
Теми для рефератів, контрольних, курсових та кваліфікаційних робіт
1.Просвітництво як культурно-ідеологічний суспільний рух ХVІІІ ст.
2.Суспільно-політичний утопізм просвітництва.
3.Просвітницький «раціоналізм» просвітництва.
4.Метафізичність просвітницького пізнання.
5.Просвітницький антиісторизм.
6.Просвітницький романтизм.
7.Просвітництво і наука.
Завдання для самостійної роботи
1.Законспектуйте із першоджерел основні риси національних шкіл Просвітництва та з’ясуйте, в яких країнах найповніше розвинулася просвітницька ідеологія, чим це було спричинено і який вплив справила вона на подальший розвиток цих країн.
2.Розробіть порівняльну таблицю сутності основних напрямів просвітницької ідеології в ХVІІІ ст.
18
Питання до заліку
1.Загальна характеристика Просвітництва ХVІІІ ст.
2.Взаємозв’язок розвитку науки і Просвітництва.
3.Вплив Просвітництва на подальший розвиток політичної науки.
Питання до іспиту
1.Сутність Просвітництва як культурно-ідеологічного й суспільного руху ХVІІІ ст.
2.Суспільно-історичне призначення Просвітництва.
3.Національні школи Просвітницької ідеології та їх характерні риси.
4.Основні теоретичні засади Просвітництва.
Рекомендована література
1.Библер В. С. О гражданском обществе и общественном договоре // Через тернии. — М., 1990.
2.Волгин В. П. Развитие общественной мысли во Франции в ХVІІІ в. —
М., 1958.
3.Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби. — К., 2000.
4.Семенов В. Г., Шульженко Ф. П. Формування ідеї громадянського суспільства та правової держави в західноєвропейській філософії ХVІІ — ХVІІІ століть. — К., 1995.
5.Історія філософії. За ред. проф. Ярошовця В. І. — К.: Видавець Гара-
пан, 2002.
6.Історія філософії. Словник / За заг. ред. В. І. Ярошовця. — К.: Знання України, 2005.
7.Кирилюк Ф. М., Батрименко О. В. Історія зарубіжних політичних вчень. — К.: ТОВ «ХХІ століття: діалог культур», 2005.
8.Андрущенко В. П. Історія соціальної філософії. — К.: 2005.
9.Антология мировой политической мысли. В 5 т. — М., 1997.
10.История эстетики: Памятники мировой эстетической мысли. — М.; 1962. — Т. 1.
11.Історія сучасного світу / За заг. ред. Ю. А. Борбаня. — К., 2001.
12.Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера / За ред.
Є. Причепи. — К., 2002.
19
ОСОБЛИВОСТI ПОЛIТОЛОГІЇ ФРАНЦУЗЬКОГО ПРОСВIТНИЦТВА
1. Політико-просвітницький матеріалізм.
2. Соціалістично-комуністична утопія.
3. Просвітницький атеїзм і радикалізм.
Французьке Просвiтництво припало на час iдеологiчних пошукiв, коли фiлософiєю захоплювалися майже вci верстви населення.
Полiтичних теоретикiв французького Просвiтництва можна зарахувати до трьох основних шкiл, що змагалися мiж собою: роялiстiв на чолi з Вольтером (справжнє iм’я — Франсуа-Марi Аруе); парламентаристiв, очолюваних Шарлем-Луї Монтеск’є, та республiканцiв пiд проводом Жан-Жака Руссо. Парламентаристи i роялicти формувалися пiд впливом англiйської фiлософiї. Їх представники вважали англiйську систему врядування «дзеркалом свободи». Проте цi школи зверталися до рiзних англiйських фiлософiв i розумiли англiйський суспiльний лад по-рiзному.
Ш.-Л. Монтеск’є та його послiдовники черпали натхнення з творів Джона Локка. Найбiльше їх захоплював державний лад, установлений в Англiї внаслiдок революцiї 1689 р. Вони пропонували пристосувати до ситуацiї у Францiї розподiл повноважень мiж виконавчою, законодавчою та судовою гiлками влади.
У працях Монтеск’є «Перськi листи», «Про дух законів» та iнших зроблено спробу обґрунтувати закони соцiальної органiзацiї, що давали б змогу обрати форми державного устрою i полiтичнi iнституцiї, найпридатнiшi для французького суспiльства. У них стверджується, що свободу найнадiйнiше буде збережено в такiй державi, де жоден управлiнський орган не матиме змоги монополiзувати владу, а отже, стати деспотичним. На цьому ґрунтувалася формула Монтеск’є щодо розподiлу повноважень, противаг i стримувань та розподiлу влад. Доречнiсть цих висновкiв для тогочасної Францiї була очевидною.
Вольтер прагнув втiлити у Францiї мрiю про верховенство розуму, що мало забезпечити розвиток науки i технiки, централiзацiю держави та викриття забобонiв. Biн, як i його однодумцi, зверталися до Френсiса Бекона i захоплювалися не формою парламентського врядування, а системою громадянських свобод та релігійної терпимостi. Своїми творами «Фiлософськi листи», «Трактат про метафiзику», «Кандидат» та iнших Вольтер зробив справжнiй прорив у французькiй полiтичнiй думцi XVІІ ст. Стрижнем полiтичних вiдносин у системi «особа — держава — суспiльство» вiн вважав державу, яку розглядав результатом договору мiж людьми. У своєму розвитку вона подолала шлях вiд республiки до найдосконалiшої форми — монархії на чолi з пiдпорядкованим конституцiї освiченим самодержцем. Biн повинен дбати про пiдданих, їх ocвiту, благополуччя, дотримання їхніх природних прав, викорiнення свавiльства, упорядкування суспiльства. Таке впорядкування можливе за подiлу на багатих i бiдних, за недоторканностi приватної власностi. Iдеї народоправства йому не були близькими: чернь не повинна багато розмiрковувати,
20
а полiтична влада має бути зосереджена в руках меншостi — полiтичної, економiчної елiти. Свобода особистостi (свобода coвістi, вiросповiдання, друку, мислення, творчостi) — це залежнiсть тiльки вiд законiв. Рiвнiсть людей — це рiвнiсть перед законом, скасування станового подiлу суспiльства, привiлеїв церковних i феодалiв.
Ж.-Ж. Руссо в «Роздумах про походження нерівності» та в iнших творах сформулював полiтичнi принципи, якi ґрунтуються на поняттi «загальна воля». Це означало, що крім iндивiдуального егоїзму (особистої волi), кожен громадянин має i колективну зацiкавленiсть у процвiтаннi свого суспiльства. Наприклад, право i полiтичне суспiльство виникли iз загальної волi — волi групи громадян, що дiє вiд iмені вcix i добровiльно приймає правила, якi однаково застосовуватимуться до кожної особи. Будучи попередницею теорiї рацiонального вибору на користь колективного блага, яку розвинули економiсти ХХ ст., концепцiя полiтичного права наголосила на важливостi добровiльно взятих на себе суспiльних обов’язкiв як основи громадянської доброчесностi. Визнання народу єдиним сувереном (нociєм верховної влади) засвiдчило небувалий злет тодiшньої політичної думки.
Обґрунтований Руссо принцип загальної волi свiдчив, що для забезпечення законностi суспiльства полiтичнi piшення мають не лише прийматися вiдповiдно до запроваджених народом законiв, а й бути обов’язковими для вcix. Щоб громадянин пiдкорявся рiшенням заради загального iнтepecy, не потрапляючи в залежнiсть вiд iнших людей, правовi норми повиннi стосуватися вcix без винятку. Лише тодi iндивiд добровiльно голосуватиме за закон i дотримуватиметься його, бо закон стане для нього уособленням принципу загального добра, що не суперечить його iнтepeсам i потребам.
Визначну роль у розвитку полiтичної теорії вiдiграли Денi Дiдро (1713—1784), Клод-Адрiан Гельвецiй (1715—1771), Поль Гольбах (1723—1789), Жан-Лерон Д’Аламбер (1717—1783), Етьен-Бонно де Кондiльяк (1715—1780) та iншi французькi енциклопедисти — ідеологи Великої французької революцiї. Вони завдали нищiвного удару засадам феодального полiтичного свiтогляду, обґрунтували передовi для того часу полiтичнi iдеї, захищали права людини на вiльне пiдприємництво, недоторканiсть, життя, безпеку, справедливiсть, вiдстоювали iдею про прiоритет соцiального середовища у формуваннi особистостi, визначальну роль освiти i виховання тощо.
Довідка
Із хроніки суспільно-політичного життя Франції
Січень 1789 р. Аббант із Шартра і депутат від третього стану Емманюель Жозеф С’єйєс опублікував у Парижі політичний памфлет «Що таке тратій стан», який завоював широку популярність. У ньому були виражені вподабання буржуазії і її невдоволення абсолютистським режимом. «Що таке третій стан? — запитував автор. — Всі. — Чим вони були до цього часу? — Нічим. — Чого вони вимагають? — Стати чимось». С’єйєс закликав до побудови суспільства рівноправних громадян з їх участю в управлінні державою. Він рішуче критикує принцип виборів до Генеральних штатаів, які не скликалися із 1614 р. (вони були дорадчим органом при королі, який збирався для вотування податків). Третій стан вимагав при обранні штатів виходити із загальної кількості населення, (що забезпечувало йому більшість), а непроводити вибори на основі станових списків (що забезпечували більшість Генеральних штатів дворянству і духовенству).
17 червня 1789 р. Через шість тижнів після скликання Генеральних штатів у Версалі третій стан проголосив себе Національними зборами, тобто не становими, а загальнонаціональним інститутом. Це рішення було прийнято 490 голосами проти 90. Претендувати на право виражати волю народу, депутати від третього стану (міщан) вступили в гостре протистояння з першим і другим станом (духівництвом і дворянством). Зразу після утво-
21
рення Національних зборів третій стан вирішив відмовитися від абсолютистської податкової системи. (Податок із селян досягав 70% від реальних доходів, тоді як духівництво і дворянство були звільнені від податкових тягот). Воно заявило, що віднині встановлювати податки можна лише за згоди Національних зборів. Вимога рівності перед законом, позбавлення податкових пільг першого і другого стану сприяло падінню «старого режиму».
Червень—липень 1789 р. Через три тижні Національні збори проголосили суверенітет французького народу по відношенню до королівського абсолютистського режиму і 6 липня проголосили себе Установчими зборами. У зв’язку із королівською забороною рішення депутатів третього стану представники останнього прийняли за образу їхньої честі і гідності як представників народу, очолили всезагальне повстання, яке розпочалося 13— 14 липня в Парижі. На політичну арену вийшли буржуазні політики, генерали і публіцисти, юристи і письменники. Крім короля Людовика ХVІ, на цю строкату політичну сцену вийшли Маркіз Лафаєт граф Мірабо, Каміль Демулен і Жак Руссо, які уособлювали розвиток події у Франції в 1789—1792 рр. Це був перший етап політичної революції. На наступних етапах керівництво революційними подіями очолило правління Конвенту, а потім — диктатура Комітету громадського порятунку. В цей період виріс вплив інших видатних фігур, винесених революційним потоком на вершину влади: Максиміліана Робесп’єра, Жоржа Дантона, Жан Поля Марата.
4—5 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли такі рішення: про скасування кріпосного права; про скасування судових повноважень поміщиків; про можливість скасування феодальних повинностей; про заміну десятин грошовою заставою; про скасування виключного права полювання для феодалів; про скасування пільг в т.ч. звільнення від податків; про доступ усіх громадян в громадські і військові установи; про скасування права здобувати посаду шляхом купівлі; про скасування особливих провінційних і міських привілеїв Парижа, Ліона, Бордо; про скасування пенсій, здобутих поза законом; про реформування цехової системи.
10 жовтня 1789 р. Установчі збори вирішили для зменшення бюджетного дефіциту націоналізувати майно церкви. Одночасно було ухвалено рішення про випуск паперових грошей — асигнацій. Вони випускалися як відсоткові державні облігації, які забезпечувалися національним майном церкви, короля та імігрованої знаті.
12 липня 1790 р. Установчі збори затвердили Громадянський статут духівництва, згідно з яким французька церква була відділена від Риму, а особи духовного звання, були зараховані до статусу державних службовців. За новим статутом визнавався статус Папи Римського як верховного глави католицьких церков, і скасував його юрисдикцію по відношенню до французького духівництва. Французькі священики усіх рівнів були зобов’язані принести присягу на конституції і Громадянському статуті духівництва.
19 липня 1790 р. Декрет установчих зборів Франції скасував інституцію спадковості дворянства. Він включав такі положення: назавжди скасовувалося спадкоємне дворянство; внаслідок цього ніхто не міг приймати або дарувати титул принца, герцога, маркіза, графа, віконта, тощо; французькі громадяни не могли використовувати будь-які прізвища, крім власних; ніхто не мав права носити ліврею або мати герб; заборонялося використовувати звернення «пан», «ваша високість (ваше превосходительство)», «ваша милість», (ваше святейшество); ці настанови не торкалися іноземних громадян.
3 серпня 1791 р. Прийнято першу французьку конституцію.
20 квітня 1792 р. Франція об’явила війну Австрії і цим самим виступила в смугу війн, які закінчилися після Віденського Коегресу 1814—1815 рр.
5 квітня 1794 р. В Парижі був страчений французький революціонер Жорж Жак Дантон. З 1791 р. був членом паризького міського самоврядування, з серпня 1792 р. — міністром юстиції, з квітня 1793 р. одним із активістів Комітету громадського порядку.
8 травня 1794 р. В Парижі був страчений французький хімік Антуан Лоран де Лавуазьє — один із засновників сучасної хімії. Головна праця — «Початковий підручник хімії». В 1768—1791 рр. був Генеральним (откупщиком).
8 червня 1794 р. Глава Конвенту Максимільєн Робесп’єр керував проведенням свята Верховної істоти в парку Тюільїрі. Послідовник філософії Жан-Жак Руссо, Робесп’єр заперечував атеїзм і поділив його теорію громадянської релігії як основи права і моралі. За новим культом об’єднувалися окремі елементи християнства і раціоналістичні ідеї Просвітництва. Вчення про Верховну істоту обіцяло здійснення прав людини і безсмертя душі. Тих, хто заперечував культ, оголошували «поганими громадянами», до яких відносили атеїстів і діячів католицької церкви.
28 липня 1794 р. В Парижі страчений глава якобінського режиму, вождь найбільш радикального крила французької революції Максимільєн Робесп’єр. Страта вчорашнього властителя стала святом для парижан, доведених до відчаю нестихаючою компанією масових страт, які були організовані за прямими вказівками Робесп’єра. Свою політичну кар’єру Робесп’єр розпочав у 1789 р. як депутат генеральних штатів від третього стану. Він був обраний у своєму рідному місті Аррасі, в якому набув популярності як адвокат. З
22
перших днів революції він закликав до ліквідації монархії і проголошення Франції Республікою. Ставши одним із лідерів якобінців, він, якого обрали в 1792 р. до Національного конвенту, домагався стратити короля. Він керував повстанцями санкюлотів 31 травня — 2 червня 1793 р., внаслідок якого було повалено режим жирондистів. Влітку 1794 р. Робесп’єр розпочав підготовку до радикальної «чистки» Комітету громадського порядку, що стало причиною крайнього невдоволення його політичних супротивників. Вони організували заколот проти Робесп’єра і його політичних прихильників. Термідоріанський переворот (27—28 липня 1794 р.), який очолили Ж. Фуше, Ж. Тальєн і П. Баррас, привів до падіння якобінської диктатури.
10 травня 1795 р. Провалилася «Змова рівних», спроба перевороту, яку очолив Франсуа Ноель (псевдонім Бабеф Гракх) проти Директорії. Бабеф був заарештований. Мета заколоту — становити диктатуру найбідніших верств населення.
22 серпня 1795 р. Вступила в дію нова конституція.
5 жовтня 1795 р. За наказом голови Конвенту Поля де Барраса 26-річний генерал Наполеон Бонапарт знищив повстання роялістів у Парижі. Молодий корсиканець, другий син адвоката Карло Буонапарте, випускник військових училищ у Брієнні (1784) і Парижі (1785 р.) Наполеон Бонапарт в жовтні 1875 року став лейтенантом артилерії. Колишній корсиканський націоналіст, учасник руху за незалежність, після розходжень із сепаратистами разом із матір’ю і рідними був змушений шукати притулку у Франції. Спочатку він уникав участі в революційних подіях. Першим військовим досягненням і початком великих успіхів Бонапарта було взяття 19 грудня 1793 р. фортеці Тулон, яку утримували роялісти. За цю заслугу його підняли і дали звання генерала.
31 жовтня 1795 р. Відкрилося обрання Директорії — вищого виконавчого органу. Крім Директорії, яка складалася з п’яти осіб, були утворенні дві палати (Рада старійшин і Рада п’ятисот, які переобиралися кожен рік відповідно до цензових виборчих прав).
28 травня 1797 р. Після тривалого судового процесу був страчений за підбурювання державного перевороту французьких революціонерів Франсуа Ноель. Він при «старому режимі» був февдистом земельного управління, з 1789 р. як якобінець — публіцист активно підтримував ідею Французької революції. Під псевдонімом Бабеф Гракх (на ім’я римського народного трибуна) він публікував у своєму журналі «Трибуна народу» статті, в яких причиною всіх бід називав жадібність класу власників. Після падіння монархії Бабеф займав високі посади в провінційних органах управління. З падінням якобінської диктатури закликав до утворення централізованої держави, заснованої на принципах зрівнялівки і загальної власності на засоби виробництва і продукти праці. Разом із своїми прихильниками в 1796 р. заснував Таємну повстанську директорію («Змова рівних») для підготовки повстання.
4 вересня 1797 р. 18 фрюктидора (4 вересня) в Парижі стався державний переворот, який був організований групою членів Директорії і республіканських налаштованих генералів, у числі яких був і Напалеон Бонапарт. Учасники перевороту повідомили мешканців Парижа про те, що будь-хто, хто буде намагатися відновити монархію, або, навпаки, конституцію 1793 р., буде розстріляний.
9 листопада 1799 р. 18 брюмера Наполеон Бонапарт за допомогою військових здійснив державний переворот, який ліквідував режим Директорії. Згідно з новою конституцією, влада перейшла до трьох консулів, першим із яких став Наполеон. Французька революція завершилася на користь багатої буржуазії. Роялістів і радикальних республіканців було усунено з політичної арени. Впливові банкіри і великі поміщики, відчувши силу Бонапарта, запропонували йому підтримку. Конституція консульства, яку розробив абат Емманюель Жозеф С’єйєс, наділяла першого консула великими повноваженнями. За допомогою двох консулів і Державної ради він призначав усіх офіцерів посадових осіб, суддів і членів сенату. Державне управління і управління освітою були централізовані.
2 серпня 1802 р. Консул Наполеон Бонапарт, скориставшись короткотерміновою перешкодою, яка настала внаслідок Аменського миру (27 березня 1802 р. між Францією і Великобританією), вніс суттєві зміни до конституції. Рішенням сенату він був проголошений довічним консулом. Як глава держави Наполеон зосередив у своїх руках усю повноту влади. Інші два консули — Жан-Жак Режі де Камбасерес і Шарль Франсуа Лебрен — майже не мали ніякого політичного впливу. Всезагальне виборче право було замінено виборчим цензом, право законодавчої ініціативи мав виключно перший консул (тобто Наполеон Бонапарт). Він і його міністри ні перед ким не звітували. Сенат слідкував за дотриманням конституції. При сенаті було два органи: трибунат який обговорював закони, але не міг приймати ніяких рішень, і законодавчий корпус, який приймав закони, але не мав права їх обговорювати, тому його ще називали корпусом «трьохсот німих». Були також проведенні господарські реформи. Він наказав усім емігрантам повернутися на батьківщину (за роки революції їх уже було більше як 140 000 чоловік). Усі репатріанти повинні були поставити на службу свої гроші і робочу силу. Наполеон 19 травня 1802 р. заснував орден Почесного легіону для нагородження тих, хто особливо визначився перед державою.
23
21 березня 1804 р. У Франції вступив у силу Цивільний кодекс, відомий як кодекс Наполеона. Ним було узаконено завоювання Французької революції: рівність усіх громадян перед законом; свободу особи власності, праці (ліквідація церковної залежності), переконань; відділення держави від церкви. Кодекс закріплював відміну феодальних структур.
2 грудня 1804 р. Перший Французький консул Наполеон Бонапарт в урочистій обстановці був коронований як імператор, а його дружина Жозефіна — імператрицею.
Процес коронації відбувався в соборі Нотр-Дам. Його здійснив папа Римський Пій VII. План перетворення Французької республіки в імперію передбачав одну мету: Франція і її державець повинні були набути найвищого стану серед європейських держав, а також стабілізувати внутрішній розвиток країни. Імператор Наполеон І зразу ж зміцнив по- ліцейсько-бюрократичний режим; противники імперії піддалися жорстоким переслідуванням; встановлено жорстку цензуру; відновлені окремі інститути минулого. Він створив новий лояльний громадський прошарок — імперське дворянство, який не мав привілей старої аристократії і повністю залежав від милостивого імператора.
27 листопада 1806 р. Французький імператор Наполеон І в Берлінському декреті оголосив про початок континентальної блокади Великобританії. Будь-яка торгівля і всілякі зносини із англійцями категорично заборонялися. Всі англійські товари, які виявлялися на території Франції і союзних з нею держав, піддавалися ліквідації. Наполеон І розрахував, що, відтіснивши Великобританію від європейських ринків, він тим самим її задушить. Але Великобританія відповіла морською контрабандою Франції і її союзників. До цієї блокади Наполеон І залучив усі європейські держави, в т.ч. Росію, чим зміцнив на перших порах політичну і економічну гегемонію Франції в Європі.
Період Першої імперії. Виник новий художній стиль — ампір (франц. empire — імперія), який являє собою завершення класицизму. Для ампіру характерна орієнтація на античні зразки, якими захоплювався Наполеон І. Архітектура ампіру визначається масивними портиками з колонами дорічного (інколи тоскансьного) ордера, військова емблематика (орли, лаврові вінки, військові обладунки, дикторські зв’язки). В цей період будуються меморіальні споруди (тріумфальні арки, меморіальні колони). В інтер’єрах маєтків використовуються розписи Помпей, етруських ваз, єгипетських рельєфів.
17 травня 1809 р. Коли французький імператор Наполеон І приєднав до своїх володінь території папської держави, папа Пій VII відсторонив його від церкви, не вказавши у відповідній буллі ім’я відстороненого «викрадача спадщини святого Петра». Після цього Наполеон наказав заарештувати Пія VII. Заточення папи продовжувалося три роки, але він не відмовився піти на поступки Наполеону І.
26 червня 1810 р. В Баларю-ле-Бене помер Жозеф Мішель де Монгольф’є (26.08.1740), французький винахідник повітряної кулі. 5 липня 1783 р. разом зі своїм братом Етьєном він запустив повітряну кулю, яка була наповнена димом.
1805—1814 р. р. Наполеонівські війни.
31 березня 1814 р. Частини союзницьких військ — Росії, Прусії, Австрії — вступили
вПариж.
1квітня 1814 р. Колишній міністр закордонних справ Франції Шарль Моріс де Та- лейран-Перигор сформував тимчасовий уряд.
2квітня 1814 р. Наполеон І зрікся престолу на користь свого сина. Але новим королем Франції став Людовик XVIІІ, з династії Бурбонів, брат короля Людовика XVI, страченого 21 січня 1791 р. За вимогою союзників Людовик ХVІІІ, опублікував хартію, яка запроваджувала у Франції конституційну монархію.
6квітня 1814 р. Наполеон І остаточно зрікся престолу за себе і своїх наступників і 28 квітня був відправлений у заслання на о. Ельба, що в Середземному морі.
20квітня 1814 р. Наполеон І влаштував оглядини гвардії, яка залишилася вірною йому і попрощався з нею. Через три дні після його відбуття на о. Ельба союзники заключили Паризький мир з новим французьким королем Людовиком XVIII. Мирний договір був остаточно підписаний 30 травня 1814 р. делегаціями держав — учасниць анти французької коаліції: Росії, Великобританії, Австрії і Прусії. Зреченням Наполеона І від престолу і підписання Паризького мирного договору знаменувало закінчення епохи французької експансії і панування в Європі.
20березня 1815 р. Наполеон І вступив до Парижа після того, як 1 березня він на чолі загону чисельністю близько 1000 чоловік залишив о. Ельбу і висадився на південному березі Франції. Король Людовік XVIII направив проти Наполеона військо, яке потім перейшло на сторону екс-імператора. Це дозволило Наполеону І безперешкодно увійти до Парижа. 13 березня він видав декрет про відновлення Імперії. 19 березня король із своїм оточенням перебрався в Гент.
18червня 1815 р. Наполеон І зазнав нищівної поразки від англійсько-голландських і прусських військ під Ватерлоо.
20листопада 1815 р. Після остаточного вигнання французького імператора Наполеона І Бонапарта, який зрікся від престолу, Австрія, Великобританія, Росія і Прусія та переможена Франція заключили другий Паризький мир. Кордони Франції були відновленні
24
в межах 1790 р. Франція була зобов’язана сплатити військові репарації в розмірі 70 млн франків, а її територію на 3—5 років окупували 500 000 солдат союзників. У подальшому Франція повинна була повернути Німеччині всі художні твори, які були вивезені Наполеоном під час його походів.
14 липня 1817 р. В Парижі померла відома письменниця баронеса Анна Луїза Жермена де Сталь (над. 22.04.1766). Твори: роман «Дельфіна» (1803), трактат «Про літературу, яка розглядається у зв’язку із суспільними настановами» та ін. Учениця Монтеск’є, вона стала прихильнецею конституційної монархії англійського типу, але мріяла про «просвітницьку республіку», яку очолювали б учені і літератори. Твір «Про Німеччину» був конфіскований за наказом Наполеона І. Декілька років проживала в Росії, враження про яку відбиті в творі «Десять років вигнання».
5 травня 1821 р. На острові Святої Єлени помер французький імператор Наполеон І Бонапарт, куди він був висланий після другого зречення престолу (22 червня 1815 р.). Він був таємно похований. Причина смерті невідома. В роки вигнання він вів дуже замкнутий спосіб життя. Його дружина Марія Луїза з 1816 р. була правительницею герцогства Парма, а їхній син, який народився в 1811 р., виховувався при Віденському дворі.
4 липня 1817 р.
26 січня 1824 р. В Парижі помер Теодор Жерімо (нар. 21.09.1791) — французький живописець і графік, засновник романтизму у французькому живописі. Твори: «Дербі в Епсомі», «Пліт Медузи» та ін.
19 травня 1825 р. В Парижі помер Клод Анрі де Рувруа граф Сен-Симон (нар. 17.10.1760) — французький філософ, соціаліст-утопіст.
5 березня 1827 р. В Парижі помер П’єр Сімон Лаплас (нар. 28.03.1749) — французький астроном, математик, автор класичних праць з теорії ймовірності і небесної механіки.
27 липня — 7 серпня 1830 р. Падіння династії Бурбонів. Повалення Карла Х Бурбона і проголошення королем Франції Луї Філіпа (колишнього герцога Орлеанського) свідчили про новий поступ у французькому суспільстві. Новою конституцією (Хартія 1830 р.) визначалося: зниження вікового і майнового цензів для виборців; ліквідувалися статті, які проголошували католицизм державною релігією; ліквідувався інститут перів; обмежувалися права короля ліквідувати або припиняти дію законів. Віднині Хартія ставала договором між французьким народом і вільно обраним королем, який при вступі на трон повинен присягнути на вірність народу. Із уряду і армії були звільнені найбільш одіозні фігури минулого режиму.
1. ПОЛIТИКО-ПPOСВІТНИЦЬКИЙ МАТЕРІАЛІЗМ
Розвиток прогресивних полiтичних i правових iдей у Францiї напередоднi революції 1789—1794 рр. пов’язаний з дiяльнiстю Ш.-Л. Монтеск’є i Ж.-Ж. Руссо, матерiалiстичнi вчення яких були могутньою зброєю в боротьбi з феодальною та релiгiйною iдеологiєю. Розкриваючи притамaннi феодалiзму станову нерiвнicть, деспотизм державної влади, свавiлля i насильство, звинувачуючи державнi та правовi установи, iдеологiю феодалiзму, мислителi протиставляли цим «нерозумним» iнституцiям соцiально-політичні конструкції, які, на їх погляд, відповідали б інтересам усього суспільства.
Матеріалістична серцевина їх вчень була більш цілісною, аргументованішою порівняно з матеріалістичними концепціями XVII ст. Вона охоплювала теорію «інтересів», ідеї про вплив суспільного середовища, особливо політичних інституцій, на формування характеру людини, вродженої схильності до добра тощо, що неминуче наводило на висновки про необхідність зміни існуючого суспільного середовища шляхом побудови «розумного» суспільно-політичного ладу.
Матеріалістичний зміст їх просвітницької політичної концепції полягає в цілковитому запереченні кріпосного права, в захисті просвіти, свободи, самоуправління, відстоюванні інтересів народних мас, вірі в те, що ліквідація феодалізму принесе всезагальне благоденство. Найхарактернішою ознакою французького Просвітництва є історичний оптимізм, що розкриває нові аспекти ідеї рівності перед законом. Саме ідеї верховенства законів, освіченого розумного законодавця засвідчили вихід на історичну арену нового політичного світогляду.
25