своє власне благо, навчитесь пізнавати, в чому ваше справжнє благо, всі ви, нерозумні, навчитесь, нарешті розуму, станьте розумними.

Якщо ви розумні, відкладіть геть усі почуття ненависті й особистої ворожнечі між собою; зверніть усю свою ненависть і все своє обурення проти своїх спільних ворогів, проти цих гордовитих знатних родів, які вас тиранять, які вас роблять жалюгідними і виривають у вас все кращі плоди вашої праці. Об’єднайтесь усі в одностайній рішучості звільнитися від цього ненависного й огидного ярма їх тиранічного панування, однаково як і від пустих і забобонних обрядів їх хибних релігій. І хай не буде серед вас ніякої іншої релігії, крім релігії мудрості та чистоти навів; хай не буде ніякої іншої релігії, крім чесності і благопристойності; хай не буде ніякої іншої релігії, крім релігії сердечної щирості й благородства душі; хай не буде ніякої іншої релігії, крім релігії рішучості остаточно знищити тиранів і забобонний культ богів та їх ідолів; хай не буде ніякої іншої релігії, крім устремління підтримувати скрізь справедливість і безсторонність; хай не буде ніякої релігії, крім релігії сумлінної праці та упорядкованого життя всіх спільно; хай не буде ніякої іншої релігії, крім устремління охороняти народну волю, і, нарешті, хай не буде ніякої іншої релігії, крім взаємної любові один до одного і непорушного збереження миру й доброї згоди у вашому середовищі!

Ж. Мелье. Завещание. — М.: Изд-во АН СССР, 1954. Т. 1. — С. 59—61; 62— 63; 63—67. Т. 2. — С. 154—156; 198—203; 209—212; 213—214; 221—222; 223; 224—225. Т. 3. — С. 350—351; 358—361; 362—365.

Основні поняття та категорії

Аскетизм (з грец. asketes — той, що тренується) — метод тілесного вдосконалення та духовного зміцнення людини за допомогою керування своїм тілесним та духовним станом. Аскеза — слово, що походить від грец. «askeso», яке означає справжнє і наполегливе оброблення важких матеріалів; похідне від нього askesis означало тренування, приготування атлетів до справи. Відповідно аскетами називали атлетів. Специфічний духовний напрямок у ньому розуміли стоїки, які під аскезою розуміли ритуальне стримання і духовне тренування доброчинності [Политическая энциклопедия. — В 2 т. — Т. 1 / Нац. обществ.-науч. фонд; рук. проекта Г. Ю. Семигин. —

М.: Мысль, 2000. — 750 с.].

Атеїзм (від грец. префікс, що означає заперечення і θεός — бог) — безбожництво, заперечення існування Бога та пов’язане з цим заперечення релігій. Αтеїзм, як правило, є не просто заперечення, а аргументована критика релігійної ідеології, спростування релігійної поглядів на навколишній світ як таких, що не відповідають дійсності, протиставлення їм наук, розуміння світу, з’ясування причин виникнення та існування релігійних вірувань. Атеїзм відіграв значну роль в утвердженні наук, методу мислення як доказ, що світ може і повинен бути пояснений із самого себе, без посилань на надприродні сили. Людину він бачить творцем власної долі та світу, в якому вона живе. Атеїзм сприяв процесу секуляризації, що набув поширення в ХVI—ХVII ст., тобто звільненню мистецтва, моралі, права, науки, філософії, політики тощо від диктату релігійних догм і в т. ч. здійснив значний вплив на виникнення і розвиток світської культури, суспільної думки. Зокрема, на ґрунті Атеїзм виникли і формувалися заперечення уявлення про походження влади від Бога, про її нібито священний і недоторканний характер, про «дарування» Богом притаманних людям прав, про незмінність освячених релігією суспільних порядків та ін. Усе це відігравало неабияку роль у становленні прогресивної суспільно-політичної думки [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Егалітаризм (від франц. egalite -рівність) — суспільно-політична теорія, що обстоює загальну зрівняність як принцип організації суспільного

80

життя (руссоїзм, якобінство, більшовизм, певною мірою лібералізм та ін.). Як суспільно-політ. термін слово «егалітаризм» нерідко використовується для характеристики побудованого більшовиками тоталітарного суспільства, псевдогаслом якого і слугував означений принцип. На ранній стадії капіталізму склалися дві течії егалітаризм. Одна репрезентувала ідею зрівняння майна індивідуальних, виробників за умови збереження приватної власності. Таку рівність на основі приватного володіння, соціальну доцільність котрої обґрунтовував, зокрема, Ж.-Ж. Руссо, робила спробу здійснити на практиці якобінська диктатура. Друга течія егалітаризм, пов’язана з першими комуністичними утопіями, що проповідували потребу зрівняльного розподілу праці та продуктів на основі спільності майна (баоувісти). Гіпертрофоваиих рис егалітаризм набув у т. зв. «казарменому комунізмі», котрий практично нівелював здатності і потреби окремого індивіда [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; За ред Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. —

К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Закон — нормативно-правовий акт, що приймається з ключових питань суспільства, держави Життя і має вищу юридичну силу. Закон, як правило, приймається вищим представницьким органом державної влади (парламентом) або шляхом референдуму. А тому закон Є виявом державного суверенітету. Як самостійне джерело права закон виник ще в стародавні часи і прийшов на зміну правовому звичаю. Існує дві тенденції розвитку закону: європейська і східна. В межах кожної з них є свої різновиди верховенства закон. Якщо в Європі з давніх часів утвердилася світська концепція закону, то на Сході (до появи там європейців) поняття закону або було відсутнім (звичаєве право, індуїзм), або мало інший зміст (іслам) [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. —

К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Комуністична утопія — утопічне вчення про революційну зміну капіталізму ладом, у якому не існували б приватна власність і соціальна нерівність. Комуністична утопія як рух соціальної думки виник в епоху Відродження. У ХІХ ст. стає ідейним джерелом можна помітити в ідеальній державі Платона, ранніх християнських ідеях, що сповідували ідеї спільності майна. Вперше послідовно комуністичну ідею висловлював Т. Мор, який стверджував, що рівність можлива «тільки із повним знищенням приватної власності». Т. Кампанелла додав вимогу досягнення повної рівності—всезагальної праці. В комуністичних утопіях ХVIII ст. принципово новим стало революційне переконання унеобхідності революційного повстання, встановлення диктатури, заснування справедливого суспільства. Р. Оуен бачив майбутнє суспільство як суспільство самокерованих общин. Комуністичну теорію висловлювали у свій час (Бабеф, Дезамі, Бланкі) у ХІХ—ХХ ст. Маркс, Енгельс, Ленін [Политическая энциклопедия. В 2 т. — Т. 1 / Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г. Ю. Семигин. — М.: Мысль, 2000. — 750 с.].

Матеріалізм (від лат. materialis — речовинний) — філософське вчення, згідно з яким матерія первинна, а свідомість, дух — вторинні. Це співвідношення має насамперед просторовий і часовий зміст: свідомість притаманна не всій матерії, а лише окремим її утворенням; спочатку існує матерія, а потім у ній виникає певна властивість. З її появою принцип матеріалізму змінюється і доповнюється новим: матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, яка дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них; матерія існує незалежно від нашої свідомості. Але коли матерія незалежна від свідомості, то і, навпаки, свідомість незалежна від матерії, і замість монізму виходить дуалізм.

81

Тому потрібне уточнення, яке є в Дицгена: людський орган пізнання — це частка природи, що відображає інші частки природи. Матеріалізм полягає в тому, що останні, які не мають у собі свідомості, виникають раніше і існують незалежно від людини — носія пізнання. Це відношення знову змінюється, якщо йдеться про суспільство, де незалежно від свідомості одних існують свідомості інших людей. Історичне, суспільне буття — це діяльність, а вона визначається структурою: мета — засіб — результат, перша вихідна ланка якої має ідеальний чи духовний характер. Суспільне буття опосередковане свідомістю. Тому історичний матеріал потребує заглиблення в такі шари людської істоти, які не залежать від свідомості, а передують їй і визначають її. Їх складає тілесна природа людини, її фізичні, матеріальні потреби, які не можна задовольнити без допомоги свідомості, але які від неї не залежать, їй передують, — потреби в засобах життя (їжі, одязі, житлі і т. п.). Зазначена структура діяльності стає такою: матеріальні потреби — цілі — засоби — результати. Подібні потреби існують завжди, випливають з людини як природної істоти, природа постачає також у кінцевому підсумку і матеріал для знарядь та продуктів праці. В цьому і полягає істина матеріалістичного розуміння історії. Чим менше розвинуте суспільство, тим більшою мірою залежить воно від матеріальних потреб і компонентів життя, і навпаки [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. —

К.: — Генеза, 2004. — 736 с.].

Політичний ідеал (франц. ideal, від грец. ιδία — поняття, уявлення) - ціннісно-світоглядне відображення та впорядкування соціально-політич- них реалій у вигляді мети, образів, уявлень про майбутнє; взірець досконалості, котрий виступає для суб’єктів політики й широких верств населення моделлю бажаного, критерієм оцінки дійсності з позицій віддаленої мети. Політичний ідеал у суспільно-політичному розвитку виступає принципом діяльності, переведенням соціальних потреб у практичну площину; орієнтує «як» треба діяти і «що» можна бачити й знати; відповідає на питання «для чого» треба діяти так чи інакше. Політичний ідеал заявляє про себе як цінність, що конкретизує бажане, забезпечує цілеспрямованість людських зусиль, «працює» на їхню наполегливість, витримку, настирливість і, зрештою, продукує працьовитість, відмобілізованість, розвиток соціального та духовного світу. Політичний ідеал акумулює у своєму змісті найістотніше в завданнях держави, інших інституалізованнх форм політики. Адекватне відображення в політичний ідеал потреб та інтересів широких верств народу зумовлює перетворення його на конструктивно-векторну, імперативно-наказову, регулятивну силу, що спричинює істотні зрушення у суспільстві. У протилежному випадку політичний ідеал стає деструктивною силою тотального характеру [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.:

Генеза, 2004. — 736 с.].

Політичні свободи — сукупність правових норм, у яких відображене становище людини чи іншого політичного суб’єкта в державі. Політичні свободи, як правило, закріплені конституцією країни. До політичних свобод Загальна декларація прав людини відносить: свободу слова, друку, свободу отримання інформації, свободу створювати політичні партії та асоціації, свободу політичних виступів — мітингів, демонстрацій та ін. [Политология: Словарь-справочник / М. А. Василик, М. С. Вершини и др. — М.: Гардари-

ки, 2000. — 328 с.].

Право — система встановлених або санкціонованих державою регулюючих суспільних відносин, загальнообов’язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечується шляхом як переконання, так і державного при-

82

мусу. З появою держави з’явилася і необхідність у державно-владному регулюванні суспільних відносин за допомогою права. Спочатку роль державної влади зводилася переважно до санкціонування звичаїв (звичаєве право), надання загальнообов’язкового характеру певним релігійним нормам тощо. Але поступово правотворча діяльність стає монополією держави в особі її спеціальних законодавчих органів та судів (прецедентне право). Держава відіграє особливу конститутивну роль щодо права, бо тільки вона здатна забезпечити загальнообов’язковість соціальних норм у масштабах усього суспільства. Саме в цьому полягає гол. відмінність права від норм моралі та інших не-правових норм, які не забезпечуються методами державного примусу. Специфічною формою виявлення права є законодавство. Останнє зумовлює зміст і характер права. Але законодавство не збігається з права як за обсягом регульованих ним суспільних відносин, так і за внутрішньою структурою. На відміну від права, яке є сукупністю правових норм, законодавство являє собою сукупність законодавчих актів. Права співвідноситься із законодавством як зміст і форма. Сутність права як надбудовної категорії визначається характером суспільно-економічного ладу і політичної структури держави. На його розвиток справляють також вплив панівна ідеологія, історичні традиції тощо. Основними принципами системи права є: демократизм і гуманізм, динамізм, поєднаний з необхідною стабільністю наук; обґрунтованість; рівність громадян перед законом; взаємна відповідальність держави і особи; верховенство права; гарантування правових приписів як силою громадського впливу, так і державою. З наявністю права пов’язана особлива форма суспільної свідомості, правосвідомість, рівень якої, у свою чергу, зумовлений рівнем правової культури населення [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Ге-

неза, 2004. — 736 с.].

Природний стан — термін гуманітарних наук, запроваджений розробниками концепції суспільного договору для позначення такого стану справ, за якого державної політичної влади не існує. Його роль може полягати у виправданні існування держави, протиставленні щасливої держави цивілізованих людей убогій спільноті дикунів. або й у приголомшенні цим порівнянним. Його можна зустріти в працях Гоббса, Локка, Пуфендорфа, Гроція. Руссо, Канта та багатьох інших мислителів XVІ і XVІІІ ст. Уживання терміна «природний стан» у їхніх творах зумовлює його різні трактування. Ідеться про суспільний, але неполітичний стан чи навіть про несуспільний стан. Ідеться про миролюбну державу чи про щось еквівалентне військовій? Ідеться про суто гіпотетичний стан чи про реальний стан частини людства в сьогоденні або в минулому? Ідеться про правову за своєю суттю концепцію чи про фактичну? Усі теоретики сходяться на тому, що люди, які не підкоряються державній політичній владі, перебувають у конкретному або, принаймні, в якомусь природному стані поваги один до одного; більшість погоджується з тим, що це означає, що керівники суверенних держав знаходяться в природному стані поваги один до одного. Не перевершену жодним з інших теоретиків завзятість виявив Гоббс, наполягаючи на тому, що природний стан це стан війни; Гоббс визначає війну як відсутність установленого миру, тоді як майже всі інші мислителі визначають війну як фактичне використання або загрозу використання насильства, а мир — як відсутність фактичної війни. Руссо вважає природний стан скоріше антропологічним поняттям, ніж суто правовим. Так, він стверджує, що людські істоти, оскільки вони вийшли з природи, не мали мови, розуму, відчуття часу, будь-якої етики; вони були вкрай самотніми — матері і немовлята блукали разом, однак сім’я була незнаним явищем. З підвищенням інтересу істориків і соціологів до політичного розвитку концепція природного стану вийшла з моди. Юм не погоджувався з

83

тим, що людина колись жила в природному стані, він припускав можливість існування інших, більш переконливих в ідеологічному плані, способів обґрунтування тієї самої точки зору. Звичайно, такі мислителі, як Бентам та його наступники-утилітаристи ставилися до концепції природного стану вороже — і тому, що гадали, що в ній змішуються історичні й моральні питання, і тому, що ототожнювали її з теоріями правління на основі суспільного договору і природного закону, які вони відкидали в ім’я корисності. З розвитком наукової і позитивістської антропології та соціології розвінчання концепції могло лише тривати. Певний подив викликає те, що останніми роками концепція знову повернулася до життя [Енциклопедія політичної думки / За ред. Д. Міллера. — К., 2000. — 472 с.].

Радикалізм політичний (від лат. radicalis — корінний) —теорія і практика, що полягає у відстоюванні і застосуванні рішучих дій, націлених на здійснення докорінних соціальних перетворень. Радикалізм політичний як соціокультурний феномен полягає в ціннісних організаціях на опозиційність до існуючих структур, на зміну і тотальний, швидкий темп змін, примат силових методів у досягненні політичної мети. Історично Радикалізм політичний виник в Англії в кінці ХVІІІ ст. в епоху промисловості В ХІХ—ХХ ст. Радикалізм політичний став ідеологією, і практикою партій соціалістичного соціал-демократичного спрямування. В кінці ХІХ — початку ХХ ст. виникають радикальні течії (ультрапатріотизм) і фашизм. Однак, Радикалізм політичний не обов’язково може бути крайнім напрямом у політиці. Радикальною є революційна, терористична, екстремістська діяльність, але таким може бути й реформаторство [Политическая энциклопедия: В. 2 т. — Т. 1 / Нац. обществ.-науч. фонд; рук. проекта Г. Ю. Семигин. — М.: Мысль, 2000. — 750 с.].

Рівність — один з основних принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина. Передбачений конституціями і законами більшості країн та міжнародно-правовими актами (Загальна декларація прав людини 1948 р. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. тощо). Конституція України визнає, що всі люди є вільні й рівні у своїй гідності та правах (ст. 21). Громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24). Винятки з цього принципу передбачаються Конституцією і законами України, народних, щодо нар. депутатів України (ст. 80), Президента України (ст. 105) та суддів (ст. 126, 127, 149) у частині гарантій незалежності та недоторканності й вимог щодо несумісності. Водночас, за Конституцією України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Особливого значення Основний Закон надає рівність чоловіків і жінок. Щодо іноземців та осіб без громадянства Конституція (ст. 26) передбачає, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають ті самі обов’язки, що й громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами та міжнародними договорами України [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: — Генеза, 2004. — 736 с.]

Розподіл влади: Ідею про необхідність розділення різноманітних функцій влади, у загальних рисах окреслену низкою мислителів включно з Джоном Локком, найчіткіше сформулював Монтеск’є. У своїй найбільш довершеній формі, якої вона набула в Сполучених Штатах, концепція розділення влад стверджує, що: 1) виконавчою, законодавчою і судовою владою наділяються конституцією різні особи та органи; 2) владні гілки є автономними, вони повинні діяти узгоджено, але жодна з них не має

84

залежати від інших чи відповідати перед ними (наприклад, ні законодавчий орган не може усунути виконавчий, ані виконавчий орган не має права скасувати рішення законодавчого органу); 3) жодна з владних гілок принципово не може виконувати владні повноваження, закріплені конституцією за іншими гілками; 4) судова гілка влади діє незалежно від політичного тиску, її функціонування забезпечується встановленням терміну перебування суддів на посаді. Вона має право визнати будь-який закон таким, що суперечить конституції. У багатьох конституціях є деякі з перелічених вище положень, але немає інших. Навіть у США владні повноваження в багатьох сферах у різні способи перехрещуються. Президент як представник виконавчої влади бере участь у процесі законотворення. Сенат відіграє певну роль у процесі призначення на посади в уряді та в укладанні угод. Шляхом імпічменту дві законодавчі гілки можуть усунути президента і верховного суддю з їхніх посад. Крім того, виконавчій владі було передано багато законодавчих функцій. Згідно з конституцією Австралії, наділення владними повноваженнями різних гілок влади суттєво обмежило спроможність парламенту Співдружності делегувати владу і створювати судові чи арбітражні органи [Енциклопедія політичної думки /

За ред. Д. Міллера. — К., 2000. — 472 с.].

Соціальна філософія — (social philosophy) — філософське бачення, яке має значення як для соціального життя так і для методології соціальних наук. Термін має загальний характер і не має чіткого визначення [Большой толковый социологиченский словарь(Collins): Т. 2. — М.: Вече, АСТ, 1999. — 528 с.].

Суспільний договір — соціально-філософська та правове політологічне вчення про походження, сутність і функції держави, згідно з яким її виникнення пояснюється як наслідок добровільної угоди громадян, які делегують державі свої основні права. Ідея суспільного договору виникла ще в стародавню добу і має багатовікову традицію. За нового часу концепція договірної держави знайшла ґрунтовну розробку в працях Т. Гообса, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Ф. Прокоповича, І. Канта, Й. Фіхте. За сучасних умов теорія суспільного договору суттєво модифікувалась і виходить з необхідності пояснення природи взаємовідносин суспільства й держави, їхніх взаємних обов’язків стосовно одне одного й подолання конфліктності їхнього розвитку [Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.:

Генеза, 2004. — 736 с.].

Філософія історії — галузь філософського знання, що вивчає історичний процес та його складові як своєрідні, внутрішньо розгалужені і водночас цілісні утворення в їхньому взаємозв’язку і змінах; природу, способи і форми історичного пізнання, основні особливості, ланки і способи використання історичних знань. Формування філософії історії як самостійної філософської дисципліни пов’язане з іменами Вольтера (він запровадив термін «філософія історії»), Тюрго, Кондорсе, Гердера, Гегеля (прогресистський напрям), Монтеия, Руссо (регресистський), Ібн-Хальдуна, Мак’я- веллі, Віко (циклічний). Попередній абрис принципово іншого, некласичного підходу до філософського осмислення історичного процесу накреслив Маркс у своєму вченні про формації. Втім, чіткий перехід філософсь- ко-історичної думки від класичної, лінійної парадигми до некласичного, нелінійного розуміння історії відбувається з кінця XIX ст.; він пов’я- зується зі зміщенням від моністичного тлумачення історичного процесу до плюралістичного розгляду останнього. У розмаїтті притаманних сучасній філософії історії поглядів, концепцій і вчень із часткою умовності можна виділити декілька основних напрямів. Перший акцентує увагу на питаннях про: співвідношення природи й історії; своєрідності історичного процесу, його витоки, сенс і спрямованість. Розробки другого напряму в галузі філософії історії поділяються на два великих субнапрями: наукоцентричний

85

(марксизм, школа «Анналів» — Блок, Февр, Бродель; аналітична філософія історії — Нагель, Гемпель, Дрей, Уайт тощо) та наукобіжний (віталістська — Ніцше, Дильтей, Шпенглер, Ортеега-і-Гассет, екзистенційна — Гайдеггер, Гадамер, Габермас, Рикер). Специфікою кожного з цих двох напрямів зумовлюється коло і характер розгляду гносеологічних питань філософії історії. Останнім часом окреслюється тенденція до інтеграції означених напрямів. У просторі третього виміру філософії історії ті самі характеристики, які в рамках перших двох вимірів поставали в проблемному зрізі, оскільки їх з’ясування було метою діяльності історика, постають як нормативи і регулятиви його подальшої творчості [Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенька. — Вид. 2-е. — К.:

Генеза, 2004. — 736 с.].

Питання до дискусії

1.Співвідношення раціонального та ірраціонального в теоріях французьких просвітників.

2.Джерела формування французького просвітництва.

3.Особливості політологічного інструментарію у французьких просвітників.

4.Загальна характеристика французького просвітництва.

5.Сутність політичного ідеалу Ж.-Ж. Руссо.

6.Ш.-Л. Монтеск’є про політичну систему суспільства.

Теми для рефератів, контрольних, курсових та кваліфікаційних робіт

1.Сутність та характерні ознаки основних шкіл французького просвітництва.

2.Заснування «теорії інтересу» у французькій просвітницькій ідеології.

3.Формування базових, засадничих категорій політичної науки у вченнях Ж.-Ж. Руссо та Ш.-Л. Монтеск’є.

4.Утопізм соціально-політичних концепцій егалітаристського спрямування.

5.Співвідношення матеріального та ідеального у французькій просвітницькій ідеології.

6.Проблема раціонального та ірраціонального у вченнях французьких мислителів ХVІІІ ст.

Завдання для самостійної роботи

1.Випишіть із першоджерел, що належать до цієї теми, основні поняття політичної науки та зробіть порівняльний аналіз.

2.З’ясуйте і обґрунтуйте основні закономірності розвитку політичної науки у вченнях французьких просвітників.

3.Проаналізуйте зміст такого судження Ф. Енгельса:

«Великі люди, які у Франції просвітлювали голови для революції, яка наближалася, самі виступали вкрай революційно. Ніяких зовнішніх авторитетів якого б то не було вигляду вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний устрій — усе було піддано жорсткій критиці; все повинно було постати перед судом розуму і або виправдати своє існування, або відмовитися від нього. Мислячий розум став єдиним мірилом усього існуючого... Всі попередні форми суспільства та держави, всі традиційні уявлення були визнані нерозумними та відкинуті як старий

86

непотріб... Тепер вперше зійшло сонце, настало царство розуму, і віднині забобони, несправедливість, привілеї та пригнічення повинні поступитися місцем вічній істині, вічній справедливості, рівності, яка випливає із самої природи і невід’ємних прав людини».

Питання до заліку

1.Характерні особливості соціально-економічного, політичного і духовного розвитку країн світу у ХVІІІ ст.

2.Особливості французького просвітництва.

3.Егалітаризм Г. Б. Маблі.

4.Загальна характеристика французького просвітництва.

5.Сутність політичного ідеалу Ж.-Ж. Руссо.

6.Ш. Л. Монтеск’є про політичну систему суспільства.

Питання до іспиту

1.Спільні та відмінні ознаки політичного ідеалу Ш.-Л. Монтеск’є та Ж.- Ж. Руссо.

2.Основні засади та сутність егалітаризму Г. Б. Маблі.

3.Матеріалістичні засади атеїзму Ж. Мель’є.

4.Обґрунтування базових категорій політології у вченнях французьких просвітників.

5.Матеріалізм та ідеалізм у вченнях французьких просвітників.

Першоджерела

1.Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре… // Руссо Ж.-Ж. Тракта-

ты. — М., 1969.

2.Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права // Антология мировой философии: Сб. филос. текстов. — К., 1991. — Т. 1. — Ч. 2.

3.Монтескье Ш.-Л. О духе законов // Монтескье Ш. Избранные произ-

ведения. В 2-х т., Т. II. — М., 1960.

4.Монтескье Ш.-Л. О духе законов // Антология мировой философии:

Сб. филос. текстов. — К., 1991. — Т. 1. — Ч. 2.

5.Монтескье Ш. Персидские письма. — М., 1956.

6.Мабли Г. Избранные произведения. — М.-Л., 1950.

7.Мелье Ж. Завещание. — М., 1954.

8.Морелли. Кодекс природы. — М.-Л., 1956

Рекомендована література

1.Азаркин Н. М. Монтескье. — М., 1988.

2.Баскин М. П. Монтескье. — М., 1969.

3.Библер В. С. О гражданском обществе и общественном договоре // Через тернии. — М., 1990.

4.Волгин В. П. Развитие общественной мысли во Франции в ХVІІІ в. —

М., 1958.

5.Гурвич Г. С. Руссо и декларация прав. — СПб, 1918.

6.Дворцов А. Г. Ж.-Ж. Руссо. — М., 1980.

7.Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби. — К.: Академія, 2000.

8.Семенов В. Г., Шульженко Ф. П. Формування ідеї громадянського суспільства та правової держави в західноєвропейській філософії ХVІІ—ХVІІІ

століть. — К., 1995.

87