коєм і добротою. Бутс заперечував таїнства, закликав віруючих спілкуватися особисто з Богом, каятись у своїх гріхах та молитися.

19 квітня 1881 р. У Лондоні помер Бенджамін Дизраелі (нар. 21.12.1804) — британський політичний діяч, письменник, прем’єр-міністр (1868, 1874—1880). Ініціатор політики «блискучої ізоляції», ідеолог і провідник імперської колонізаторської політики.

19 квітня 1882 р. У своєму маєтку Даун поблизу Лондона помер Чарльз Роберт Дарвін (нар. 12.02.1809) — англійський природознавець, дослідник і натураліст, один із засновників теорії природнього відбору.

14 березня 1883 р. В Лондоні помер Карл Маркс (нар. 05.05.1818) — великий німецький філософ і політичний діяч, засновник марксизму.

1883 р. Сідней і Беатріс Вебб, Джордж Бернард Шоу, Герберт Уеллс разом з іншими представниками інтелігенції заснували в Лондоні Фабіанське товариство (називане за ім’ям римського полководця Фабія Максима). Фабіанці визнавали лише еволюційний шлях розвитку, заперечуючи революційний, намагаючись побудувати «муніципальний марксизм».

1888 р. Прийнято закон про місцеве управління, згідно з яким запроваджувалася система спрощень та уніфікацій, місцева влада наділялася загальною відповідальністю за всі місцеві служби, що діяли на її території.

5 серпня 1895 р. У Лондоні помер Фрідріх Енгельс (нар. 28.11.1820) — німецький філософ і політичний діяч.

1.ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ АДАМА СМІТА

Уперіод становлення в Англії капіталізму бурхливого розвитку набула політична економія (наука про закони, що управляють виробництвом, обміном, розподілом

іспоживанням матеріальних благ і послуг), зумовивши необхідність упорядкування, узагальнення економічних знань, поглибленого вивчення політики. Ця проблема виявилася до снаги шотландському економісту, філософу Адаму Сміту, який мав потужне абстрактне мислення, енциклопедичні знання, виняткову сумлінність і наукову чесність. Ідеї інших учених він аналізував крізь призму власних знань і досвіду. Його наукова і громадська сміливість, урівноважувалися розсудливістю і систематичністю. Він надав стрункості політекономічним знанням (за що його справедливо вважають засновником класичної політичної економії), розглядаючи економічне життя крізь призму свободи індивіда. Спорідненим з цим був його погляд і на політичні, соціальні аспекти буття.

Довідка

Адам Сміт народився 5 червня 1723 року в містечку Керколді поблизу Едінбурга. Батько, митний чиновник, помер за кілька місяців до його народження. Залишившись удовою, мати все своє життя присвятила синові. В 14 років А. Сміт вступив до Глазгівського університету, де виявив інтерес до гуманітарних дисциплін, хоч не без успіхів студіював математику, астрономію та інші науки. До 17 років мав серед студентів репутацію вченого і дивака: міг раптом поринути в роздуми серед гучної компанії, розмовляти з собою, забувши про оточуючих. Успішно закінчивши в 1740 р. університет, Сміт одержав стипендію і зміг продовжити навчання в Оксфордському університеті. Жилося йому там нелегко, він часто хворів, однак, незважаючи на всі негаразди, багато сил і часу віддавав книгам.

Політичні події (повстання прихильників Стюартів у 1745—1746) змусили Сміта влітку 1746 р. виїхати в Керколд, де він прожив два роки, займаючися самоосвітою. У 1751 р. переїхав до Глазго, в університеті якого спершу очолював кафедру логіки, пізніше — моральної філософії (суспільних наук). У Глазго прожив 13 років, щорічно проводячи 2— 3 місяці в Единбурзі. Цей період вважав найщасливішим у своєму житті. Він із задоволенням віддавався науці, його поважали професори, студенти, городяни. А. Сміт мав багато друзів, розвинув у собі риси британця-холостяка і «клабмена» (клубної людини), які зберіг до останніх днів.

У 1759 р. Сміт опублікував першу велику наукову працю — «Теорію моральних почуттів». Курс моральної філософії, який він викладав студентам, поступово переріс у

120

курс соціології та політичної економії. В цей час зблизився з математиком і філософом Жаном-Лереном д’Аламбером (1717—1783), борцем проти неуцтва і марновірств ПолемАнрі Гольбахом (1723—1789), відвідав Вольтера в Женеві. Особливо цінував знайомство з Клодом-Адріаном Гельвецієм (1715—1771).

Світову славу А. Сміту принесла знаменита праця «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). У січні 1778 р. його було призначено комісаром шотландської митниці в Единбурзі, й він перебував на цій посаді до смерті 17 липня 1790 року.

В історію світової думки А. Сміт увійшов як засновник школи класичної політичної економії. Водночас він був і моральним філософом, а його погляди на державу, право, етику і мораль сприяли розумінню тогочасних політичних і економічних сутностей.

«Система природної свободи і доконечної справедливості». Помітний вплив на формування політико-економічної доктрини Сміта справили погляди Гельвеція, який у своїй філософії прагнув звільнити етику від церковно-феодальних обмежень, вважав егоїзм природною властивістю людини і чинником прогресу суспільства. За своєю суттю це була буржуазна політична етика, що мала ядром корисливий інтерес, природне прагнення людей до вигоди, яке обмежувалося таким самим прагненням інших людей. Гельвецій порівнював роль корисливого інтересу в суспільстві з роллю всесвітнього тяжіння в природі. З цим положенням пов’язана ідея природної рівності людей, згідно з якою кожній людині повинно бути надане рівне право домагатися своєї користі, від цього виграє все суспільство.

Розвинувши ці ідеї, Сміт застосував їх у політичній економії. Він доводив, що головним мотивом господарської діяльності людини є корисливий інтерес, але досягнути його людина може, надаючи послуги іншим людям, пропонуючи в обмін свою працю і продукти цієї праці. Завдяки цьому виник поділ праці. Люди допомагають одне одному й водночас сприяють розвитку суспільства, хоча всі вони є егоїстами і дбають лише про власні інтереси. Їх природне прагнення поліпшувати своє матеріальне становище є потужним стимулом, здатним привести суспільство до добробуту, «перебороти сотні прикрих перепон, якими безумність людських законів так часто ускладнює його дію... «. Цією тезою А. Сміт різко опонував меркантилізмові, який обмежував «природну свободу» людини — свободу продавати і купувати, наймати і найматися, виробляти і споживати.

Політика природної свободи є продуктом розуміння Смітом людини і суспільства. Суть такого розуміння зводилась до того, що діяльність людини, спрямовану на створення блага суспільству, не можна нічим обмежувати. Свобода переміщення товарів і грошей, капіталу і праці забезпечить раціональне використання ресурсів суспільства. У зв’язку з цим, пафос його економічного вчення полягав у максимальній свободі конкуренції. Системно воно викладене у праці «Багатство народів». Принцип свободи конкуренції Сміт застосовував навіть до лікарів, університетських професорів, священиків.

Загалом економічне вчення Сміта можна звести до таких положень:

1.Скасування обмежень мобільності робочої сили. Йдеться про поширене у феодальні часи обов’язкове ремісниче учнівство, закон про поселення. Суть цього положення полягає в забезпеченні свободи дій капіталістів. На той час це було прогресивним, оскільки британський робітничий клас потерпав не від капіталізму, а від нерозвинутості.

2.Цілковита свобода торгівлі землею. Сміт виступав проти великого землеволодіння, а також законів, що забороняли подрібнення спадкових земель. У Великобританії більшість земель належала поміщикам або капіталістичним фермерам-

121

орендаторам, прибутки яких Сміт характеризував як паразитичні. Він не вважав ренту (дохід від капіталу, землі, який отримують їх власники, не здійснюючи підприємницької діяльності) законною платою. У ній А. Сміт обґрунтовано вбачав елемент монополії (приватної власності на землю), але ще не розрізняв «абсолютну» (додаткову вартість, що перевищує середній прибуток) і «диференціальну» (пов’язану з відмінністю в родючості земель або з додатковим вкладенням капіталу) ренти.

Винятково великого значення він надавав нагромадженню капіталу, стверджуючи, що в цьому полягає історична місія капіталіста, який розширює виробництво, створює нові робочі місця, сприяючи примноженню суспільного багатства. Сміт пропагував ощадливість, викривав марнотратство, зазначаючи, що «кожний марнотрат є ворогом суспільного блага, а кожна ощадлива людина — суспільним благодійником». Відстоював і передання землі власникам, спроможним раціонально господарювати на ній або використовувати як засіб обігу, що сприятиме утвердженню капіталізму в сільському господарстві.

3.Скасування залишків регламентації урядом промисловості та внутрішньої торгівлі. Використовувані на внутрішньому ринку акцизи (непрямі податки) на деякі товари можна запроваджувати лише для поповнення бюджету, а не для впливу на господарство. В Англії на той час внутрішні перевезення товарів уже не обкладалися митом, але цілком протилежною була ситуація у Франції.

4.Критика зовнішньоторгівельної політики Англії, відстоювання свободи зовнішньої торгівлі. Це була найважливіша вимога Сміта, безпосередньо спрямована проти меркантилізму. Так зародилося фрuтредерство (англ. «free trade» — вільна торгівля), яке в ХІХ ст. сповідувала англійська промислова буржуазія.

Отже, сформульована А. Смітом система природної свободи і доконечної справедливості ґрунтувалася на принципі, згідно з яким безперешкодна реалізація індивідом власних інтересів в умовах конкуренції сприятиме формуванню економічно ефективного гармонійного суспільного ладу. Серед переваг такого суспільства — вигоди економічного зростання: підвищення заробітної плати, зниження цін, розвиток соціального добробуту людей. Нагромадження надлишкового багатства він вважав наслідком недалекоглядної поведінки, спричиненої прагненням до задоволення власних потреб, поліпшення умов свого життя, підвищення соціального статусу. Економічними механізмами, що забезпечують зростання, є, за Смітом, розширення ринків, підвищення продуктивності виробництва завдяки поділу праці і нагромадженню капіталу, який починається з особистих заощаджень. Умовою всього цього є політична стабільність. На думку Сміта, наближенню суспільства до добробуту сприятимуть «мир, легкі податки і терпимість в управлінні». Усе інше зробить природний плин подій.

Про політичний обов’язок і справедливість. Погляди А. Сміта на походження держави і влади багато в чому збігалися з поглядами Д. Юма. На формування цінностей моральної філософії суттєво вплинув його викладач у коледжі Френсіс Татчсон. Передусім це стосувалося розуміння антифеодальної ідеї рівності, згідно з якою кожна людина від природи рівна всім іншим людям, тому принципи моралі повинні застосовуватися однаково для всіх. Але Сміт брав за основу абсолютні «природні» закони поведінки людей, недостатньо усвідомлюючи, що політичну етику визначає соціально-економічний лад суспільства. Тому, відкинувши релігійну мораль і «вроджене моральне почуття», він послуговувався абстрактним принципом симпатії, а почуття і вчинки людини щодо інших людей намагався пояснити

122

її спроможністю силою уяви ставити себе на їхнє місце, відчувати те, що відчувають вони.

Як і Д. Юм, він поділяв натурфілософський підхід до моралі та політики, не визнавав суспільного договору як джерела виникнення держави. Сміт вважав, що в усіх суспільствах політичний обов’язок (усталена повага до влади, почуття суспільної єдності) пов’язаний з існуючими формами правління. В результаті політична слухняність зумовлена усвідомленням людини свого місця в соціальній ієрархії, що створює простір для утвердження атмосфери «суспільної думки», незалежно від того, висловлюється вона в представницьких інституціях чи ні.

У своїй «Теорії моральних почуттів» Сміт розвинув концепцію «спільності», джерелом якої є схильність людини шукати і домагатися схвалення з боку інших людей і у зв’язку з цим формувати моральні правила та норми справедливості як внутрішні та зовнішні рушійні сили поведінки. Акцент на вихованні суспільством навичок, які згодом трансформуються у звичаї та інституції, що змінюються залежно від часу і місця, виявився у новаторському тлумаченні ним закону і держави як історичних явищ, що формуються в процесі розвитку людства, який охоплює чотири етапи з властивими їм особливими способами існування: мислив-

ський, скотарський, землеробський і підприємницький. Останній, названий у полі-

тичній науці як громадянське суспільство, утверджувався в тогочасній Європі в результаті антифеодальних революцій. Вивченню їхніх наслідків Сміт присвятив третій том «Дослідження про природу і причини багатства народів», де намагався з’ясувати природу підприємницького (громадянського) суспільства, його прагнення свободи.

Перейнявши в Юма концепцію правових засад свободи, Сміт наголошував на гарантуванні особистих свобод і прав власності на основі верховенства законів, трактуючи його як відмову від зазіхань на права інших. Ця концепція спирається на позитивні норми взаємної справедливості і моральні кодекси, що є основою благодійництва та справедливої системи розподілу. Існування суспільства неможливе без використання деяких негативних норм, але потреба в них постає з розвитком нерівності, джерелом якої є власність, зростання кількості й ускладнення правопорушень. Отже, за Смітом, свобода особи є продуктом розвитку цивілізації і залежить від здатності держави ефективно й неупереджено застосувати закон.

А. Сміт розумів, що, крім захисту існуючого ладу, головний обов’язок верховної влади — встановлення справедливості за допомогою ефективних законодавчої та судової влади. Він критично ставився до намагання уряду регулювати економічне життя, надати привілеї окремим верствам суспільства чи політико-економічним угрупованням. Виступаючи проти цього, часто використовував поняття «несправедливість», «гніт», «економічна ефективність». На його думку, недотримання у внутрішній політиці держав принципу природної справедливості спричинено тиском на уряд політико-економічних сил, які дбають про власні інтереси у виробництві, торгівлі. Тому Сміт вважав неможливою їх участь у законотворенні, оскільки в цій сфері понад усе необхідно ставити загальне благо.

Найголовніший обов’язок держави, за Смітом, — розвиток освіти, організація громадських робіт, які в жодному разі не слід доручати приватним особам. В освіті він вбачав важливий засіб компенсації наслідків поділу праці, який притуплює розумові здібності, роз’їдає моральні якості, послаблює соціальну і політичну активність населення. З огляду на це висловлював сподівання, що зі зростанням добробуту людей в уряду побільшає обов’язків. Водночас він переймався винайденням механізмів, які забезпечили б уникнення надмірного податкового тягаря.

123

Турбота Сміта про створення інституціонального механізму (систем, установ, закладів), який би нейтралізовував згубні схильності людини, скеровував її енергію на користь загальному добробуту, ґрунтувалася на врахуванні таких якостей людини, як марнославство, егоїзм, прагнення панувати над іншими. Це надавало його політичним переконанням неідеалістичного, антиутопічного забарвлення. Найповніше вони представлені в «Теорії моральних почуттів», де він критично аналізує «людину системи», якій притаманне ігнорування інтересів осіб і соціальних груп, що утворюють громадянське суспільство, обґрунтовує проект ідеальної держави. Одна з її особливостей — гармонійна взаємодія з громадянським суспільством. Важливу роль відводив «науці про законодавство», вважаючи її засобом піднесення громадянського духу, формування позиції держави. Вважав, що законодавчі механізми мають бути спрямовані на запобігання антисоціальній поведінці, забезпечення єдності особистих і суспільних інтересів.

Загалом внесок А. Сміта в надбання політичної науки полягає в обґрунтуванні послідовності, поетапності розвитку суспільства, який увінчується формуванням системи вільного ринку; відповідно до змін у природі мусять відбуватися і зміни у політичній структурі суспільства, тобто вільна економіка повинна мати адекватний вияв у конституційному устрої зі свободами громадян. Змодельована Смітом суспі- льно-політична система була наскрізь індивідуалістична, методологічно обґрунтовувала ліберальний індивідуалізм (ідеологія, яка відстоює максимальну свободу індивідів у всіх сферах життя суспільства, індивідуалізацію як головний економічний, політичний і соціальний принцип).

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Адам Сміт

Система природної свободи

Обмеживши за допомогою або високого мита, або абсолютних заборон ввезення тих іноземних товарів, які можна виробляти в своїй країні, ми маємо змогу більш-менш забезпечити на внутрішньому ринку монополію тієї галузі вітчизняної промисловості, яка виробляє їх. <...>

Немає сумніву, що монополія на внутрішньому ринку часто великою мірою сприяє розвитку тих конкретних галузей промисловості, які користуються з неї, і часто створює умови для набагато ширшого використання таких ресурсів суспільства, як робоча сила й сировина, ніж можна було б використовувати їх за інших обставин. Проте, мабуть, аж ніяк не очевидно, чи сприяє вона загальному розвитку промисловості суспільства і чи спрямовує цей розвиток у найвигіднішому напрямі.

Загальний рівень розвитку промисловості певного суспільства ніколи не буде вищим від того рівня, який може забезпечити капітал цього суспільства. Кількість робітників, що їх може найняти будь-яка конкретна особа, певною мірою має відповідати розмірові його капіталу, і так само й кількість робітників, що їх можуть постійно наймати всі члени суспільства загалом, певною мірою має відповідати сумі всього капіталу суспільства і тому ніколи не вийде за межі цієї цілком визначеної пропорції. В будь-якому суспільстві ніяке регулювання торгівлі не спричинить зростання промислових потужностей вище від того рівня, який може забезпечити його капітал. Регулювання може тільки спрямувати певну частину капіталу в тому напрямі, куди за інших обставин капітал не пішов би, й немає жодних гарантій, що цей штучний напрям виявиться куди вигіднішим для суспільства, ніж напрям, у якому капітал пішов би сам собою.

Кожен індивід безперервно намагається знайти якнайвигідніший спосіб застосування будь-якого капіталу, яким він може порядкувати. Щоправда, він думає лише про власну вигоду, а не про вигоду суспільства. Проте вивчення власної вигоди природно, чи, радше, неминуче спонукає його віддавати перевагу такому застосуванню капіталу, яке є щонайвигіднішим для суспільства.

124

По-перше, кожен індивід прагне застосувати свій капітал якомога ближче від дому, а отже, якомога більшою мірою підтримати вітчизняну промисловість, — за умови, звісно, що він матиме таким чином звичайний або не набагато менший, ніж звичайний, прибуток.

Отже, коли прибуток однаковий або майже однаковий, кожен оптовий торгівець природним чином віддаватиме перевагу скоріше внутрішній торгівлі, ніж зовнішній, і скоріше зовнішній торгівлі, ніж транспортній торгівлі. У внутрішній торгівлі його капітал ніколи не перебуває так довго поза його очима, як часто трапляється в зовнішній торгівлі. Торгівець може краще знати вдачу і становище людей, яким він довіряє, і, якщо його часом ошукають, краще знає закони своєї країни, на підставі яких має домагатися відшкодування. <...>

Таким чином, рідна країна є, якщо можна так сказати, центром, навколо якого постійно обертаються капітали жителів цієї країни і до якого вони завжди прямують, дарма що внаслідок різних причин можуть інколи відхилятись, знаходячи собі застосування в набагато віддаленіших регіонах світу. Але, як уже доведено, капітал, застосований у внутрішній торгівлі, неминуче спонукає до діяльності набагато більшу частку вітчизняної промисловості й забезпечує прибуток та роботу значно більшій кількості жителів своєї країни, ніж такий самий за розміром капітал, застосований у зовнішній торгівлі; а капітал, застосований у зовнішній торгівлі, має не меншу перевагу над таким самим за розміром капіталом, застосованим у транспортній торгівлі. Отже, коли прибуток однаковий або майже однаковий, кожен індивід має природну схильність застосувати свій капітал так, що він напевне забезпечить найбільшу підтримку вітчизняної промисловості й дасть прибуток та роботу найбільшій кількості його співвітчизників.

По-друге, кожен індивід, що використовує свій капітал для підтримки вітчизняної промисловості, неминуче намагається так спрямувати цю промисловість, щоб її продукція мала якомога більшу вартість.

Продукція промисловості — це те, що вона додає до предметів або матеріалів, використаних у процесі виробництва. Тією мірою, якою вартість цієї продукції збільшується або зменшується, зростають і падають прибутки підприємця. Кожна людина тільки задля власної вигоди застосовує свій капітал, що йде на підтримку промисловості, і тому завжди намагається застосувати його саме в тій галузі промисловості, продукція якої матиме, ймовірно, найбільшу вартість або обмінюватиметься на найбільшу кількість чи то грошей, чи то інших товарів.

Але щорічний прибуток кожного суспільства завжди точно дорівнює міновій вартості всієї річної промислової продукції цього суспільства; чи, радше, є тим же, що й ця мінова вартість. Кожен індивід щосили намагається застосувати свій капітал для підтримки вітчизняної промисловості й так спрямувати її розвиток, щоб промислова продукція мала якомога більшу вартість, і тому неминуче прагне зробити річний прибуток суспільства якомога вищим. Щоправда, загалом він і не має наміру сприяти суспільним інтересам, і не знає, якою мірою він сприяє їм. Віддаючи перевагу підтримці вітчизняної, а не іноземної промисловості, він думає тільки про свою безпеку, а спрямовуючи розвиток цієї промисловості так, щоб її продукція мала якомога більшу вартість, прагне тільки своєї вигоди, і тут, як і в багатьох інших випадках, його веде невидима рука і він сприяє меті, що не становила частини його намірів. І те, що ця мета не була його наміром, не завжди гірше для суспільства. Задовольняючи свої інтереси, індивід часто сприяє інтересам суспільства набагато ефективніше, ніж якби справді мав намір сприяти їм. Я ніколи не чув, щоб той, хто вдає, ніби працює задля громадського добра, справді зробив багато доброго. Насправді це тільки прикидання, хоч і не дуже поширене серед торгівців, і небагато треба й слів, щоб переконати їх не вдаватись до нього.

Про те, в яких саме галузях вітчизняної промисловості індивід може застосувати свій капітал і продукція яких матиме, ймовірно, найбільшу вартість, кожен індивід -: це очевидна річ — у своїй конкретній ситуації має змогу судити набагато краще, ніж це зробить за нього будь-який державний діяч або законодавець. Державний діяч, що намагатиметься вказувати приватним особам, як саме вони мають застосувати свої капітали, не тільки обтяжить себе найнепотрібнішим клопотом, а й узурпує собі владу, якої не можна безпечно доручити не те що жодному індивідові, а й жодній раді або сенатові і яка ніде не буде такою згубною, як у руках людини, що має досить зарозумілості й безумства, щоб вважати себе здатною здійснювати її.

Надати монополію на внутрішньому ринку продукції будь-якої конкретної галузі вітчизняної промисловості — це певною мірою вказувати приватним особам, як саме вони мають застосовувати свої капітали, і майже в усіх випадках такі вказівки -лише непотрібні, а то й шкідливі регулятивні заходи. Якщо продукція вітчизняної промисловості буде такою ж дешевою, як і продукція іноземної промисловості, регуляція вочевидь непотрібна. А якщо вітчизняна продукція буде дорожча, регуляція загалом тільки нашкодить. Адже кожен розважливий ремісник твердо дотримується принципу: ніколи не намагатися виробляти вдома ті товари, виготовити які йому обійдеться дорожче, ніж купити. Кравець ніколи не пробує шити собі черевики, а купує їх у шевця. Швець ніколи не береться шити

125

собі одяг, а звертається до кравця. Фермер не думає шити ні одяг, ні черевики, а купує їх у кравця і шевця. Кожен з них виявляє, що йому вигідніше застосувати все своє виробництво так, щоб він мав певну перевагу над сусідами, і придбати за частину своєї продукції або, що, власне, те саме, за ціну певної частини цієї продукції будь-що інше, в чому він має потребу.

Те, що є розважливим у поведінці кожної приватної родини, навряд чи може бути глупотою в поведінці великого королівства. Якщо певна іноземна країна може нам постачати якийсь товар дешевше, ніж він обійшовся б нам, якби ми самі його виготовляли, то краще купувати цей товар за певну частину продукції нашої вітчизняної промисловості, яка функціонує так, що ми при цьому маємо певну перевагу. Таким чином, вітчизняна промисловість, розвиток якої завжди пропорційний застосованому в ній капіталові, не скорочуватиметься, як-от унаслідок запровадження вищезгаданих штучних регулятивних заходів, а тільки шукатиме способу, завдяки якому її можна використати з якнайбільшою вигодою. Промисловість, безперечно, не дасть якнайбільшої вигоди, коли її спрямують на виробництво товару, який дешевше купити, ніж виготовити. Вартість щорічної продукції тією або тією мірою безперечно зменшується, коли промисловість відвертають таким чином від виробництва товарів вочевидь більшої вартості, ніж вартість товару, який наказують виробляти. Згідно з нашим припущенням, цей товар набагато дешевше купити за кордоном, ніж виробляти у своїй країні. Отже, його можна було б придбати тільки за частину тих товарів або, що, власне, те саме, тільки за частину вартості товарів, що їх промисловість, живлена однаковим за сумою капіталом, виробила б у своїй країні, якби цій промисловості дали змогу йти її природним курсом. Отже, промисловість країни не матиме найприбутковішого застосування, і мінова вартість Ті річної продукції замість зростати, як хотілося законодавцеві, неминуче зменшуватиметься внаслідок кожного такого регулятивного заходу.

Щоправда, з допомогою регулятивних заходів якесь конкретне виробництво інколи можна розвинути швидше, ніж за будь-яких інших обставин, і згодом той або той товар можна буде виробляти в своїй країні так само дешево, а то й дешевше, ніж за кордоном. І хоч у такому разі промисловість певної країни можна вигідно спрямувати в якомусь конкретному напрямі набагато швидше, ніж за будь-яких інших обставин, з цього аж ніяк не випливає, що завдяки тим регуляціям можна збільшити загальний обсяг чи то промислового виробництва, чи то прибутку. Промисловість країни може зрости тільки тією мірою, якою зростає її капітал, а капітал може зрости тільки тією мірою, якою його можна поступово нагромадити, заощаджуючи з прибутку. Проте безпосереднім наслідком кожного регулятивного заходу є зменшення прибутку країни, а те, що зменшує прибуток країни, безперечно, не збільшить її капіталу швидше, ніж він зростав би сам собою, якби і капіталу, і промисловості дали змогу самим знаходити своє природне застосування.

* * *

Найбільша й найважливіша сфера торгівлі в кожній країні, як уже зазначалося, — це торгівля, яку проводять між собою жителі міст і жителі сіл. Городяни беруть із сільської місцевості сировину, що становить або матеріал для їхньої праці, або продукти для підтримки їхнього існування; вони платять за цю сировину, посилаючи назад у села її певну частку, вже перероблену й готову для безпосереднього вжитку. Торгівля, яка відбувається між цими двома категоріями людей, полягає, зрештою, в тому, що певну кількість сировини обмінюють на певну кількість мануфактурної продукції. Отже, що дорожча готова продукція, то дешевша сировина, і в будь-якій країні все те, що має тенденцію підвищити ціну готової продукції, сприяє зменшенню ціни сировинної продукції землі, а отже, гальмує розвиток сільського господарства. Що менша кількість мануфактурної продукції, яку можна придбати за будь-яку певну кількість сировинної продукції, або, що, власне, те саме, за вартість будь-якої певної кількості сировинної продукції то менша мінова вартість цієї певної кількості сировинної продукції, то менше стимулів збільшувати її виробництво має і землевласник (удосконалюючи методи господарювання), і селянин (ретельніше обробляючи землю). Крім того, все те, що в будь-якій країні має тенденцію обмежувати кількість ремісників та виробників, спрямоване й на звуження внутрішнього ринку, найважливішого з усіх ринків для сировинної продукції землі, і, таким чином, далі зменшує кількість стимулів для розвитку сільського господарства.

Отже, системи, які, віддаючи перевагу сільському господарству перед усіма іншими сферами діяльності, накладають, з метою посприяти його розвитку, обмеження на виробництво й зовнішню торгівлю, діють усупереч самій меті, яку вони обстоюють, і опосередковано позбавляють стимулів розвитку саме ті галузі промисловості, розвиток яких намагалися заохотити. Таким чином, вони, напевне, ще непослідовніші, ніж навіть меркантилістська система. Ця система, більшою мірою заохочуючи розвиток промислового виробництва й зовнішньої торгівлі, ніж розвиток сільського господарства, відвертає певну частку суспільного капіталу від підтримки більш прибуткових до підтримки менш прибуткових галузей промисловості. Але, кінець кінцем, меркантилістська система спра-

126