1.1. Політико-правова теорія Шарля-Луї де Монтеск’є

Блискучий юрист, політик, мораліст, ерудит, мандрівник, космополіт Ш.-Л. Монтеск’є (1689—1755) справедливо вважається одним з найвидатніших представників французького Просвітництва. Активно застосовуючи експериментальний метод у дослідженні людського суспільства, він намагався виробити загальні «засади» логічного вивчення найрізноманітніших юридичних норм, релігійних вірувань, політичних форм, завдяки чому став одним із засновників політичної науки. Монтеск’є поєднав політичну теорію італійського мислителя Нікколо Макіавеллі (1469—1527) з історичними, політичними, фізичними, географічними, моральними чинниками, які, на його думку, впливають на людські вчинки і події людського буття. Як філо- соф-просвітник він був переконаний у можливості вдосконалення людини і суспільства. Відмовившись від утопічних пошуків ідеальної держави, Монтеск’є зробив спробу обґрунтувати конкретні умови, які забезпечували б свободу особистості за будь-яких політичних режимів.

Довідка

Шарль-Луї де Секонда народився 18 січня 1689 р. в передмісті м. Бордо. Успадкував титул — барон де Ла Бред Монтеск’є. Його рід належав до «дворянської мантії», яка об’єднувала вищих чиновників судових палат («парламентів»). Ш.-Л. Монтеск’є вивчав юридичні науки спершу в Бордо, а відтак у Парижі. У 1714 р. став радником, а через два роки президентом парламенту м. Бордо (до революції французькі парламенти були судовими органами). Цю посаду обіймав до 1728 р., після чого, розчарувавшись державною службою, мандрував Італією, Швейцарією, Німеччиною, Голландією, Англією. Багато часу віддав фізичним дослідженням, а також осмисленню соціально-філософських проблем, які описав у романі «Перські листи» (1721). У 1728 р. Монтеск’є був обраний до Французької академії. Реалїі політичного життя європейських країн, з якими він ознайомився під час мандрів, спонукали до написання «Роздумів про причини величності і падіння римлян» (1734). У тому ж році він прийняв рішення про об’єднання та доповнення всіх раніше створених політичних і соціально-політичних праць в один великий твір з теорії держави. Чотирнадцять років напруженої праці увінчалися книгою «Про дух 3аконів», яка започаткувала нову епоху в історії європейської полlітичної думки. Обидві праці було написано в Бордо, де Монтеск’є прожив з 1731 р. до кінця своїх днів (10 лютого 1755 р.). Увесь цей час він працював над творами «Досвід про смаки», «Полонення», «Східне оповідання про Аркас і Ісменію» та ін.

Увченні Монтеск’є весь політико-правовий матеріал постає як певна цілісність, елементи якої перебувають у тісній взаємодії. З точки зору філософії історії воно започаткувало новий погляд на сутність політичної науки. Очевидно, це дало підставу його співвітчизнику — натуралісту Шарлю Боне (1720—1793) апелювати до нього такими словами: «Ньютон відкрив закони природи, а Ви, пане, відкрили закони світу інтелектуального».

Уйого теоретичному доробку дотепер черпають ідеї, знаходять аргументи мислителі з різних гуманітарних сфер. Найчастіше його ім’ям, теоретичними надбаннями послуговуються політичні філософи, політологи, практичні політики, бо справді напрацювання Монтеск’є в царині філософії історії, держави і права, форм державного правління, організації та оптимізації владного механізму дотепер не втратили своєї значущості, а сучасна політична практика в багатьох країнах є своєрідним полігоном адаптації його думок у нових історичних умовах.

Філософія історії. Методологічна основа політико-правового вчення Монтеск’є закорінена в його світоглядну позицію. Він рішуче заперечував теологічну картину світу і обґрунтовував її матеріалістичні засади. Розуміння фізичного світу (світу

26

природи) Монтеск’є переносить на соціальний світ, у якому також діють закони, що випливають з природи його речей. Ця точка зору відкидала теологічні концепції суспільного розвитку, розвінчувала різноманітні суб’єктивні тлумачення держави і права, згідно з якими в суспільстві все визначалося діями вождів, правителів, законодавців. Закономірності соціального світу отримали в Монтеск’є концентрований вираз у категорії «спільний дух нації кожного історично визначеного суспільства», яке є результатом взаємодії фізичних і моральних причин, що визначають його розвиток, велич, падіння тощо.

У Монтеск’є принцип історизму є провідним при розгляді проблем суспільства, держави і права. Він був переконаним, що без знання минулого неможливо зрозуміти сучасність і ґрунтовно міркувати про майбутнє народів, тобто сповідував історичний підхід до розуміння соціальних проблем. Монтеск’є відстоював необхідність вироблення такого казуального розуміння історії (лат. casualis — випадковий, непіддатний узагальненню), яке давало б змогу з’ясувати справжню, природну, а не уявну, «неприродну» необхідність подій, які докорінно змінюють долі народів. «Існують, — пише він, — загальні причини як духовного, так і фізичного порядку, які діють у кожній державі в час її піднесення чи занепаду, зміцнення чи ослаблення, і всі випадковості підпорядковані цим причинам». Під цим кутом зору Монтеск’є розглядав історію Давнього Риму.

Визначальним джерелом могутності давніх римлян Монтеск’є вважав громадянську доброчинність, яка спонукала їх над усе ставити інтереси держави, виявляючи в боротьбі за неї героїзм, мужність і відвагу. Цю соціально-психологічну рису Монтеск’є розглядав у нерозривному зв’язку з політичною свободою, республіканською формою управління суспільством. Занепад республіки і встановлення деспотичного правління імператорів призвело, за словами Монтеск’є, до занепаду громадянських доброчинностей, внаслідок чого римляни впродовж кількох століть були нездатними протистояти варварам, яких раніше легко перемагали.

Під час аналізу проблем суспільства, держави, права в його теорії факторів суспільного розвитку принцип історизму визначає силу, значущість, характер співвідношення соціальних і фізичних причин. За спостереженнями Монтеск’є, на перших етапах розвитку суспільства, в його дикому і варварському стані, основне значення мають фізичні причини, передусім клімат; у державно-організаційному суспільстві все вагомішого значення набувають соціальні причини, в тому числі політичний лад і позитивні закони держави. Він вважав, що фізичні причини продовжують діяти на загальний дух нації, але їх вплив опосередковується соціальними причинами: «соціальні причини більше впливають на загальний дух, загальний характер нації і повинні більше враховуватися при виявленні спільного духу, ніж фізичні причини.

Монтеск’є вірив у можливість пізнання суспільних явищ і дотримувався гносеологічного оптимізму, передумови якого вбачав у наявності в соціально-політичних явищах наслідків діяльності людини. Як відомо, основними способами пізнання у ХVІІІ ст. були раціоналізм та емпіризм. Не поділяючи жодного з них, Монтеск’є вважав, що дослідне (емпіричне) і раціональне пізнання в багатьох аспектах доповнюють одне одного і перебувають у тісній єдності. «Сприйняття, ідеї, пам’ять, — писав він, — завжди є одними й тими ж операціями і походять лише із здатності відчувати і почувати». Відстоюване раціоналістами вчення про вроджені ідеї, досвідне знання викликало в нього принципові заперечення.

Вважаючи історико-порівняльний метод важливою складовою пізнання соціа- льно-політичних явищ у їх історичному розвитку, він розглядає передусім ті з них, що є найважливішими в кожному суспільстві, вивчає їх з моменту виникнення, ви-

27

шукує їх фізичні й соціальні причини. Політично-правову науку розглядав як цілісність, елементи якої перебувають в історичному взаємозв’язку. Більше того, Монтеск’є чітко розмежовував предметну сутність цієї науки і теології, заявивши, що не потрібно шукати теологію в його політиці, бо уподібнювати теолога політику — це все одно, що порівнювати кюре (католицький парафіяльний священик у Франції, Бельгії та деяких інших країнах), який дивиться на місяць із дзвіниці, й астронома, який розглядає його в телескоп. Саме намагання зрозуміти соціально-політичний світ за допомогою науки, а не теології, є найхарактернішою рисою методології Монтеск’є.

Будучи прихильником теорії суспільного договору, Монтеск’є розглядав утвердження держави як об’єктивний історичний процес, певною мірою розрізняв суспільство і державу. Згідно з його вченням держава виникає неодночасно із суспільством, а на певному історичному щаблі його розвитку, коли люди намагаються використовувати спільні блага у власних цілях. За таких умов вони змушені були укладати між собою угоди, наслідком яких є створення держави, покликаної нейтралізувати непримиренні протистояння одиничних сил шляхом підкорення спільній волі держави.

Отже, головною метою держави Монтеск’є вважав примирення існуючих протиріч між людьми в суспільстві і спрямування їх у русло правової форми їх вирішення. Це передбачало використання загальної сили, якщо окремі індивіди не підкоряються встановленому правопорядку. Держава як форма суспільного договору, за Монтеск’є, є не стихійним утворенням, а закономірним природно-історичним феноменом, породженим об’єктивними чинниками суспільного розвитку.

Право і закон. Монтеск’є вважав, що забезпечити відповідність суспільного життя природному праву і природним законам можливо через вирішення проблем правосвідoмocтi, правознавства, законослухняності, законотворчості. У своєму вченні він здійснив спробу за допомогою категорії «дух законів» вирішити дилему «право і закон», висвітлити внутрішній взаємозв’язок між ними. Він доводив, що історично існуючі системи права містять у собі певною мірою істинно правові, розумні природні елементи, а не є лише результатом відірваного від реальності чистого умовиводу або збігу обставин при створенні законів. Отже, в межах теорії природного права, розрізняючи право і закон та намагаючися за допомогою поняття «дух законів» пояснити їх співвідношення, Монтеск’є започаткував історикофакторологічний напрям, шукаючи суть та основні риси права не у вічній і незмінній природі людини, а в її історії та соціальній дійсності.

Термін «закон» у розумінні Монтеск’є має кілька значень. Він може бути настановою законодавця, наказом компетентної влади, яка зобов’язує кожного громадянина поводитися так, а не інакше, наставляє чи забороняє. Настановлююче знання закону він називав позитивним законом. Встановлений законодавцем позитивний закон відрізняється від моралі, звичаїв тим, що він сформульований і написаний, а зобов’язання, моральні, звичаєві заборони не є розробленими і визначеними конкретним кодексом, не передбачають покарань. Крім того, закон можна розуміти як причинний зв’язок між основою і наслідком. Зважаючи на це, Монтеск’є намагався відкрити закони причинної залежності в iстоpiї та в природі, називаючи їх настановчими законами. Їх особливість полягає в тому, що вони встановлюються не волею законодавців, а існують невід’ємно від природи і людського розуму.

Крім позитивних законів, а також законів взаємозалежності, які встановлюють відносини між позитивними законами і чинниками, що впливають на них, існують об’єктивні універсальні закони, законодавцем яких Монтеск’є вважав Бога. Він пи-

28

сав, що «людьми управляє багато речей: клімат, релігія, закони, керівні правила, приклади з минулого, мораль, звичаї, а із усього цього створюється спільний дух». Тому дух законів він тлумачив як відносини, що характеризують сукупність позитивних і настановчих (історичних) законів, які регулюютъ відносини людей у різних суспільствах. «Закон взагалі — це людський розум, — пише Монтеск’є, — оскільки він управляє всіма народами Землі, а політичні й громадянські закони будь-якої країни — лише особливі випадки. Вони повинні бути настільки добре пристосовані до того народу, для якого створюються, що тільки в окремих випадках закони однієї країни можуть підійти для іншої». Він зазначав, що законодавство будь-якої країни не може не включати в себе «дух законів» того народу, для якого воно створюється. А «дух законів» визначається такими факторами природного суспільного розвитку, як природа і принцип правління, фізичні властивості країни (клімат, ґрунти, розміри, ландшафт), спосіб життя народу, релігія, народний дух, чисельність населення, його багатство, своєрідність законодавчого процесу тощо.

Монтеск’є намагався аналізувати законотворчість як об’єктивний процес. Він виходив з того, що сукупність юридично оформлених законів (законодавство) має виняткове значення в житті суспільства і зрозуміти конкретну його форму означає, передусім, розібратися в його законодавстві. Тому «дух законів» Монтеск’є був спрямований проти пов’язаних з теологією абсолютистських політико-юридичних доктрин, які виводили всі політико-правові норми з божественного одкровення і тлумачення біблійних настанов. Монтеск’є першим намагався виробити узгоджену з ідеалами Просвітництва світську систему політико-правових норм і правил.

Форми правління. Найвагоміше значення для політології мають погляди Монтеск’є на проблему управління державою. За його твердженнями, держава є не стихійним, а природно-історичним договором, зумовленим об’єктивними факторами суспільного розвитку. Відповідно державна влада засновується на спільному дусі, нa ідеях верховенства законів, конституційного правління.

З огляду на організацію верховної влади, в державі він виділяв три форми державного правління: республіку, монархію, деспотію. В основі цієї класифікації — ставлення верховної влади до політичних законів як юридично оформлених правил, що регулюють відносини між носіями влади і підлеглими. У таких законах, які чітко встановлюють права і обов’язки кожної сторони, Монтеск’є вбачав втілення політичної свободи — права робити все, що дозволено законом. Водночас така свобода загрожує «природним» намаганням верховної влади цілком підкорити собі народ. Так, зокрема, відбувається за деспотичного правління, коли все підпорядковано волі й самочинству вельможної особи, що має своїм наслідком безмірне нещастя підданих. За такого правління «не можна говорити без страху». Республіканське правління діаметрально протилежне деспотії, за якого «верховна влада перебуває в руках народу або його частини» і яке здійснюється в суворій відповідності з політичними законами. Монархічне правління є проміжним між деспотією і республікою, коли «управляє одна особа, але через встановлені незмінні закони, внаслідок чого в ній, як і в республіці, панує благодійна політична свобода».

Кожний вид правління Монтеск’є охарактеризував, послуговуючись поняттями «природа управління» і «принцип управління».

Природа управління — те, що робить його таким, яким воно є. Вона визначається кількістю осіб, наділених суверенною верховною владою і тим, як ця влада здійснюється. Наприклад, режимами, за яких править тільки один володар верховної влади, є монархія і деспотія. Але за монархічного режиму володар управляє за єдиним законом, а за деспотизму — без законів і правил.

29

Принцип правління зумовлюється відчуттями людей, на яких поширюється конкретний тип управління. За словами Монтеск’є, існує три основні різновиди політичного відчуття, кожен з яких забезпечує стабільність відповідної йому форми правління. Республіка спирається на доброчинність, монархія — на честь, деспотизм — на страх. Доброчинність є не моральним, а політичним феноменом і ґрунтується на повазі до законів, на відданості індивіда колективу. Честь передбачає дотримання кожним обов’язків відповідно до свого становища. Страх — примітивне відчуття, що знаходиться поза політикою. Державний лад, заснований на страху, є корумпований і перебуває на межі політичного небуття, а піддані, які підкоряються через страх, — майже не люди.

Монтеск’є класифікував управління на помірковані й непомірковані типи. До поміркованих відносив республіканську і монархічну форми правління. За своєю суттю вони відрізняються одна від одної тим, що одна ґрунтується на рівності, а інша на нерівності (перша — на політичному доброчинстві громадян, друга — на заміні доброчинства честю). Однак вони мають і спільні риси: поміркованість, відсутність сваволі, чітке дотримання законів. До непоміркованих відносив деспотичний режим, оскільки за такого режиму поміркованість цілком відсутня.

Розподіл влади. Мислителі, які репрезентують в історії політичної думки Просвітництво, значну увагу приділяли осмисленню проблем, які стосуються моделі держави. У працях Монтеск’є ця проблема реалізована в проекті вільної держави, який ґрунтується на концепції розподілу влади, що повинно убезпечити громадян від свавілля і зловживання владою, гарантувати їм політичні свободи, зробити право основним регулятором відносин між громадянами і владою.

Обґрунтовуючи цю концепцію, Монтеск’є з’ясовував сутність природної та політичної свободи. На його думку, природна свобода існує лише в досуспільному стані, як і рівність, яка є «предметом турботи дикунів» і забезпечується існуючими звичаями. «У природному стані люди народжуються рівними, — писав Монтеск’є, — але вони не можуть зберегти цю рівність; суспільство відбирає її в них, і вони знову стають рівними завдяки лише законам». Тому політична свобода, з його точки зору, можлива лише в державі, у якій усі відносини регулюються правом (республіка, монархія), де закони панують над волею правителів. У деспотії немає законів, відповідно, там немає і політичної свободи. Але й помірковані форми правління можуть стати деспотичними, якщо в них не пануватиме право. Саме право Монтеск’є вважав мірою свободи. Свавілля, зловживання владою випливає із природи людини, стверджує він, бо «...відомо уже із досвіду віків, що будь-яка людина, яка володіє владою, схильна зловживати нею, і вона рухається в цьому напрямі, доки не досягне бажаної мети». Тому верховенство закону, згідно з концепцією Монтеск’є, може бути забезпечене лише розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову, щоб «різні влади могли взаємно стримувати одна одну».

Розподіл влади Монтеск’є вважав одним із критеріїв відмінностей форм правління. Свідченням цього розподілу є поділ праці в процесі здійснення влади.

У кожній державі існує три види влади: законодавча, виконавча і судова. «В ролі першої — правитель або магістрат видають закони, які дають обмежений або необмежений термін дії, виправляють або ліквідовують уже існуючі закони. В ролі другої — укладають мир або оголошують війну, посилають і приймають посольства, гарантують безпеку, упереджують напади. В ролі третьої — карають злочини або розглядають громадянські справи».

За твердженням Монтеск’є, політична свобода громадян — це спокій їхнього духу, який випливає із переконання в тому, що кожному з них гарантована особис-

30

та безпека. Він вважав, «для того, щоб можна було насолоджуватися такою свободою, необхідно, щоб уряд був спроможним позбавити кожного громадянина страху перед іншими». Але «коли законодавча влада об’єднується з владою виконавчою в одній особі або в одному апараті магістрату, свободи не може бути, оскільки очевидною є законна підозра, що сам монарх або сенат можуть прийняти тиранічні закони, щоб потім тиранічним чином змусити їх виконувати». У суспільстві також не буде свободи, якщо судова влада не відокремлена від законодавчої і виконавчої. «Неконтрольоване самочинство над життям і свободою неминуче, коли суддя — законодавець. Якби судова влада об’єдналася з виконавчою, то суддя міг би набути сили поневолювача». І, нарешті, Монтеск’є стверджує, «що все було б втрачено, якби одна й та сама людина, один і той самий апарат із знаті або представників народу об’єднав би в своїх руках одночасно три влади: розроблення і прийняття законів, виконання громадянських рішень, розгляд громадянських справ і суд над злочинцями».

Розподіл влади свідчить не тільки про політичний розподіл праці в державі, він є й показником співвідношення соціальних сил у суспільстві, оскільки в ньому точиться постійна боротьба за владу між різними станами громадян, яка призводить здебільшого до порушення їх свободи і безпеки, до переродження державних форм і навіть до цілковитого її занепаду. Надання формам правління більшої стабільності, забезпечення політичної свободи всім соціальним прошаркам, за Монтеск’є, можливе внаслідок розподілу влади і між різними соціальними силами. Політична свобода неможлива там, де розподіл влади здійснено лише як конституційне розмежування функцій державних органів, якщо всі посади в них обіймають особи одного стану.

Законодавча влада у вільній державі є «лише втіленням спільної волі». Її головне завдання — сформулювати правові відносини у формі обов’язкових для всіх громадян позитивних законів.

Виконавча влада — виконавчий орган спільної волі держави, що поширюється на всіх громадян. Її функція — виконувати створені законодавчою владою (зібрання представників народу, зібрання знаті) закони. Ця влада обмежена за своєю природою. Повноцінною виконавчою владою, на думку Монтеск’є, наділений передусім монарх, оскільки влада «майже завжди вимагає швидкої дії, краще виконується одним, ніж багатьма». Її здійснюють і інші особи, але тільки не члени законодавчих зборів, бо це може призвести до повної втрати політичної свободи.

Якщо законодавча і виконавча влади переймаються загальнодержавними справами, то судова влада «карає злочини і розв’язує зіткнення окремих осіб». Від її функціонування залежать, насамперед, свобода і безпека громадян. Раціонально було б, вважав Монтеск’є, щоб нею були наділені особи із народу, які збиралися б за необхідності для здійснення судових повноважень. Судові функції у вільній державі не повинні бути пов’язані з професією, багатством або знатністю. Завдання судів — домагатися того, щоб їх рішення і вироки «завжди були лише точним застосуванням тексту закону».

Отже, стрижнева ідея Монтеск’є полягає не в розподілі влади в юридичному сенсі, а в обґрунтуванні принципів рівноваги соціальних сил як умови політичної свободи. Адже за умови стримування однієї влади іншою, вважав він, держава є вільною. Саме тому Монтеск’є відновив у політичній практиці ХVІІІ ст. ідею єдності, яка спиралася на компроміс соціально-політичних сил у державі, оскільки був переконаний, що найважливішою умовою дотримання духу законів і забезпечення гарантій громадян є утвердження в житті принципу розподілу влад з одночасним обмеженням їхньої діяльності.

31

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Шарль-Луї де Монтеск’є

Про розподіл Влади

Укожній державі є три види влади: законодавча влада, виконавча влада органів, залежних від міжнародного права, і виконавча влада органів, залежних від цивільного права.

Через першу владу король або урядовець створює тимчасові або постійні закони і поправляє діючі закони. Через другу владу він оголошує перемир’я або війну, направляє або приймає послів, забезпечує безпеку, запобігає вторгненням. Через третю владу він карає злочини або розглядає позови приватних осіб. Останню владу можна назвати судовою, а другу — виконавчою владою держави.

Політична свобода для громадянина — це той душевний спокій, що постає з переконання у власній безпеці, а щоб мати свободу, потрібен такий державний устрій, при якому один громадянин може не боятися іншого.

Якщо законодавча і виконавча влади поєднанні в одній особі або в одному відомстві, то свободи зовсім немає; оскільки можна побоюватися, що той же монарх або сенат створять тиранічні закони, аби їх тиранічно застосовувати.

Свободи зовсім немає й тоді, коли судова влада не відокремлена від законодавчої та виконавчої влади. Якщо вона поєднана із законодавчою владою, то життя і свобода громадян залежатимуть від сваволі: бо суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднана з виконавчою, то суддя може стати гнобителем.

Усе було б утрачене, коли б одна людина або один гурт вельмож чи дворян, чи простолюду зосередив ці три влади: владу створювати закони, владу виковувати державні постанови і владу карати злочини або розглядати позови приватних осіб.

Убільшості європейських королівств державний устрій поміркований, тому що король, маючи дві перші влади, залишає своїм підданцям виконання третьої. У турків, де ці три влади зосереджені в особі султана, панує жахливий деспотизм.

В італійських республіках, де ці три влади також об’єднані, свободи менше, ніж у наших монархіях. Тому там, щоб утриматись, урядові потрібні такі самі жорстокі заходи, як і турецькому уряду, про що свідчать державні інквізитори і скринька, куди кожний донощик разом із поданням може в будь-який час кинути своє звинувачення.

Бачите, в яке становище може потрапити громадянин у цих республіках. Кожне відомство має там як виконавець законів усю повноту влади, яку воно надало собі як законодавець. Воно може зруйнувати державу своїми спільними виявами волі, і оскільки ще й судова влада, то воно може знищити кожного громадянина на підставі своїх особливих виявів волі.

Кожна влада постає тут у нерозривній єдності; і хоч там зовсім відсутня зовнішня пихатість, властива деспотичному королю, однак вона відчувається щохвилини.

Тому правителі, які прагли бути деспотичними, завжди починали з того, що об’єднували в своїй особі різні влади, а багато європейських королів — з того, що присвоювали собі всі найвищі посади в своїй державі.

Звичайно, чиста спадкоємна аристократія італійських республік не відповідає достеменно азіатському деспотизмові. Численність посадових осіб часом пом’якшує саму посаду; не завжди всі дворяни бувають згодні у своїх намірах; там створено різні суди, що стримують один одного. Так, у Венеції Велика Рада має законодавчу владу, прагадія — виконавчу, а кварантії — судову. Але біда в тому, що всі ці суди сформовані з посадових осіб одного й того ж стану, внаслідок чого вони, по суті, становлять ту саму владу.

Судову владу варто надавати не постійно діючому сенату, а особам, які в певні пори року в обумовлений законом спосіб залучаються для сформування суду, термін повноважень якого залежить від необхідності.

Таким чином, судова влада, така страшна людям, не бувши пов’язаною ні з певним станом, ні з певним фахом, стає, так би мовити, невидимою і неіснуючою. Судді не стоять постійно перед очима людей, а тому вони вже бояться не їх, а самого суду.

Необхідно також, щоб у разі серйозних звинувачень злочинець міг вибирати собі, згідно з законом, своїх суддів або принаймні відводити їх у такій значній кількості, щоб можна було вважати, що решту він сам вибрав.

Дві інші влади можна доручити урядовцям або постійним установам, тому що вони не поширюються на жодну приватну особу, оскільки одна з них є лише виявом спільної волі Держави, а інша — виконавчим органом цієї волі.

Проте якщо склад суду не повинен бути незмінним, то вироки мають бути настільки точними, щоб завжди повністю відповідати тексту закону. Коли б вони передавали лиш

32

особисту думку судді, то люди жили б у суспільстві, не знаючи достеменно зобов’язань, які воно накладає на них.

Потрібно навіть, щоб судді були того ж самого соціального стану з підсудним або його рівнею, аби йому не здалося, що він потрапив до рук людей, схильних до насильства над ними.

Якщо законодавча влада надасть виконавчій право ув’язнювати громадян, які можуть поручитися за свою поведінку, то свободи більше не буде, хіба що в разі арешту, щоб негайно притягти їх до відповідальності за звинуваченням у карному злочині; в цьому випадку арештовані насправді вільні, бо вони підкоряються силі закону.

Проте якщо законодавча влада, здається, опинилася в небезпеці внаслідок якоїсь таємної змови проти держави чи якихось стосунків із зовнішніми ворогами, то вона могла б дозволити виконавчій владі заарештувати на короткий і обмежений термін підозрілих громадян, які втратили б свободу на певний час лише для того, щоб зберегти її назавжди.

І це — єдиний відповідний розумові засіб уникнути тиранії ефорів або таких же деспотичних державних інквізиторів Венеції.

Оскільки у вільній державі кожна людина, яка вважається вільною, мусить керувати собою сама, то законодавча влада там повинна була б належати всьому народові. А тому що це неможливо у великих державах і пов’язано з багатьма труднощами в малих, то треба, щоб народ через своїх представників робив усе, чого він не може робити особисто.

Люди значно краще знають потреби свого міста, ніж потреби інших міст; вони краще можуть судити про можливості своїх сусідів, ніж про можливості своїх співвітчизників. Тому члени законодавчих зборів загалом не повинні обиратися з усього населення країни; мешканці в кожному великому залюдненому місці мають обирати собі свого представника.

Велика перевага представників полягає в тому, що вони здатні обговорювати справи. Народ до цього геть не придатний, що становить одну з найсерйозніших перешкод для демократії.

Немає потреби в тому, щоб представники, отримавши від своїх виборців загальну настанову, мали від них ще й окрему постанову про кожну справу, як це практикується на німецьких сеймах. Щоправда, в такому разі слово депутатів стало б скоріше відлунням голосу нації, проте це призвело б до безкінечних зволікань, зробило б кожного депутата володарем над усіма виборцями, і в найневідкладніших випадках якась примха могла б паралізувати всю силу нації.

Якщо депутати, слушно зауважує д. Сідней, представляють, як у Голландії, весь народ, вони мусять звітувати перед тими, хто їм висловив довіру; але інша річ, коли вони є, як у Англії, депутатами від містечок.

Урізних округах усі громадяни повинні мати право віддати свій голос, щоб обрати представника, за винятком тих, хто перебуває в такому низькому стані, що на них дивляться як на людей, котрі геть не мають власної волі.

Більшість стародавніх республік мала одну велику ваду, а саме: народ там мав право приймати активні рішення, пов’язані з певною виконавчою діяльністю, на що він був повністю нездатний. Вся його участь в управлінні обмежується обранням представників, що він непогано усвідомлює. Оскільки є мало людей, котрі знають точну межу людським можливостям, то кожен взагалі може дізнатись, чи той, кого він обрав, освіченіший від більшості інших.

Представницькі збори повинні обиратися не для того, щоб приймати якесь активне рішення, — завдання, яке вони не виконають добре, — а для того, щоб приймати закони або спостерігати за тим, чи добре дотримуються створеного ними закону, — справа, яку вони — і навіть тільки вони — можуть дуже добре здійснити.

Укожній державі завжди є люди, котрі відрізняються походженням, багатством або почестями; і якщо б вони були змішані з народом, якщо б вони, як і решта, мали тільки один голос, то спільна свобода стала для них рабством, і вони анітрохи не були б зацікавлені в тому, щоб захищати її, оскільки більша частина рішень була б спрямована проти них. Тому частка їхньої участі в законодавстві повинна відповідати іншим перевагам, які вони мають у державі; цього можна досягти в тому випадку, коли вони проведуть надзвичайні збори, що матимуть право відміняти рішення народу, як і народ має право відміняти їхні рішення.

Таким чином, законодавча влада була б довірена і корпусові вельможних, і корпусові представників народу, кожен з яких мав би свої, окремі від іншого, збори й рішення, а також свої окремі погляди й інтереси.

Із трьох влад, про які ми говорили, судова певним чином не є владою. Залишаються дві перші, і оскільки для того, щоб їх стримувати, їм потрібна регулююча влада, то це чудово може здійснити та частина законодавчого корпусу, куди входять вельможні.

Корпус вельможних мусить бути спадковий. Таким він є передусім за своєю природою. Крім того, потрібно, щоб він був украй зацікавлений у збереженні своїх прерогатив, котрі самі по собі огидні і у вільній державі мусять постійно перебувати в небезпеці.

Проте оскільки спадкова влада може бути втягнена в пильнування своїх окремих інтересів, забуваючи про інтереси народу, то необхідно, щоб у тому разі, коли є надзвичай-

33