ПРОСВІТНИЦТВО — СВІТОГЛЯД ХVІІІ СТ.

1. Просвiтництво як суспiльно-iсторичний феномен.

2. Романтизм — реакція на просвітниць-

кий раціонализм.

3. Соціалізація науки.

Просвітництво — це європейський загальнокультурний рух за поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, що ґрунтуються на повазі людської гідності.

Просвітництво пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республіканського державного устрою.

Просвітителі піддавали критиці форми життя, що склалися. Вони розкладали їх як наслідок обману народів владою і церквою, виходячи з того, що в громадянському суспільстві, якщо воно побудоване розумно, людина стає цивілізованою. Матеріальною основою зростання культури і моральності, перетворення її з інстинктивної в усвідомлену є розширення торгівлі та зростання промисловості, утворення національних держав, установлення влади людини над власними пристрастями та стихійними силами природи. Історичне майбутнє просвітителі вбачали в «царстві розуму».

У цей період відбувається формування ліберальної політичної доктрини, обґрунтування необхідності розподілу влади, дається характеристика правової держави, здійснюється аналіз цінностей та механізму функціонування демократії, формується концепція прав людини і громадянина.

Найвищого рівня Просвітництво досягло у Франції напередодні Великої французької революції, стало основою світогляду під час війни за незалежність у Північній Америці (1775—1783). Згодом ідеологія Просвітництва почала домінувати в інших країнах, поширилась у Німеччині, Іспанії, Італії, серед слов’янських народів, відіграла значну роль у формуванні політичних концепцій зміни устрою держав та їхніх правових систем.

Мета Просвітництва — критика основ феодальної ідеології, релігійних забобонів, боротьба за віротерпимість, свободу наукової та філософської думки.

1. ПРОСВІТНИЦТВО ЯК СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН

Просвiтництво — культурно-iдеологiчний суспiльний рух XVІІІ ст., який зародився у Францiї i трансформувався у фiлософсько-полiтичнi, правовi доктрини мислителiв переважної частини новочасної Європи, Америки та iнших частин світу. Пiсля Вiдродження i Реформацiї це був третiй духовний переворот, який цiлковито покiнчив iз середньовiчною системою цiнностей.

9

На той перiод припадають нова хвиля розвитку соцiальних i природничих наук, культури, формування величезних колонiальних iмперiй, перехiд вiд феодалiзму до капiталiзму, загострення соцiально-класових протирiч, становлення сучасних полiтичних iдеологiй. Загалом це свiдчило про перехiд людства до iндустрiального суспiльства та динамiчну модернiзацiю вcix граней суспiльного життя. Саме в епоху Просвiтництва зародилися сучаснi iдеї та концепцiї прав i свобод людини i народiв, народного cуверенітету, нації, нацiональної держави, нацiоналiзму, федералiзму тощо. Цi та iншi iдеї справили суттєвий вплив на тогочасне полiтичне життя, формування передумов майбутнiх соцiальних революцiй та нацiонально-визвольних вiйн у Європi й Пiвнiчнiй Америцi. Багато їx увiйшло до Декларацiї незалежностi та Конституцiї США, французької Декларацiї прав людини i громадянина та iнших законодавчих актів. I нинi чимало з них є орiєнтирами суспiльного розвитку людства.

У Франції основнi риси Просвiтництва втiлювалися з класичною гiднiстю, послiдовнiстю i радикальнiстю. Розвивалося воно в умовах кризи феодально-абсо- лютистського ладу, яка розпочалася в ocтаннi роки перебування на тронi Людовика XIV (1661—1715) i найбiльше загострилася в перiод регентства (1715—1723), правлiння Людовика XV (1723—1774) i Людовика XVI, за якого в 1789 р. почалася Велика французька революцiя. Вона призвела до повалення монархії (1972) i досягла 1872 р. своєї демократичної кульмiнації в часи якобiнської диктатури 1793—1794 рр. У той перiод Францiя зазнала надзвичайно iнтенсивного полiтичного i духовного розвитку, висунувши на cвітову арену багатьох видатних мислителiв, полiтикiв, письменникiв.

Основи Просвiтництва в Англiї закладенi революцiйними подiями 1688—1689 рр., внаслiдок яких вона стала парламентською монархiєю. «Славна революцiя», якою завершився тривалий перiод соцiальних заворушень i громадянської вiйни, вiдкрила Англії шлях до капiталiстичного розвитку. Наприкiнцi XVІІ — у першiй половинi XVІІI ст. тут вiдбулися серйознi змiни в економiцi. Внаслiдок переходу вiд мануфактурного до фабричного виробництва Велика Британiя стала провiдною промисловою державою. Це, в свою чергу, спричинило же, що вона стала й провiдною колонiальною державою. Поступ промисловостi супроводжувався розвитком природознавства, що сприяло поширенню вiльнодумства й антиклерикальних настроїв, збагачення полiтико-економiчних концепцiй суспiльного розвитку.

Просвiтництво Iталії сформувалося значно пiзнiше, нiж в iнших європейських країнах, що було спричинено контрреформацiєю (релiгiйно-полiтичним рухом у Захiднiй Європi, органiзованим папством проти реформації — релiгiйних перетворень католицизму в дусi євангельських iдеалiв, унаслiдок чого сформувався самостiйний напрям у християнствi — протестантизм). Просвiтницький рух Iталії, розвиток якого припав на другу половину XІІI ст., не мав того радикального, навiть певною мiрою «агресивного» характеру, яким він був у Франції, хоч i живився його iдеями. Найпомiтнiшими дiячами Просвiтництва в Iталії були П’єтро Beppi (1728— 1797), Алессандро Beppi (1741—1816), Чезареєккарiя (1738—1794) та iншi, якi

створили «Товариство Кулакiв» i перiодичне видання «Кафе», де пропагували свободу думок, дискусiй з полiтичних, юридичних та фiлософських питань. Особливу увагу придiляли вони боротьбi проти культурної iнерції, застарiлого законодавства, проти всього, що стримувало розвиток ітaлiйського суспiльства.

Доба Просвiтництва в Нiмеччинi пов’язана з боротьбою за нацiональну єднiсть, оскiльки на тi часи вона була роздрiбненою на численнi невеликi феодальнi князiвства i монархії, загальна кiлькiсть яких досягла 360. Найбiльшi з них (Саксонiя, Ганновер, Гессен, Брауншвейг, Мекленбург, Баварiя, королiвство Пруссiя) становили оплот абсолютизму. Нiмецький народ страждав вiд тиранії мoнapxiв. За

10

цих умов зусилля просвiтництва були спрямованi на створення загальнонiмецької держави, які керували принципами закону i права. Просвiтницький рух зумовив тут

iпiднесення фiлософської думки.

Усерединi XVІІI ст. у США, як i в розвинутих на той час захiдноєвропейських країнах, гостро постала проблема лiквiдації феодально-крiпосницьких вiдносин, якi утвердилися тут столiттям ранiше пiд тиском англiйського уряду. Насаджена ним феодальна система експлуатації колонiй, поширення феодально-теологiчних забобонiв у сферi культури загострили соцiально-полiтичнi протирiччя в американському суспiльствi, якi згодом вилились у вiйну пiвнiчних американцiв за незалежнiсть (1775—1783). Ця вiйна стала предтечею революції у Франції та наступних революцiйних воєн, що дало пiдставу Фрiдрiху Енгельсу назвати її набатним дзвоном для європейської буржуазії. Саме в цю епоху в середовищi демократично налаштованих американцiв (партії вігів— «революцiонiстiв») заявили про себе великi мислителi-просвiтники.

Загалом сутнiсть просвiтницької iдеології полягала у відстоюваннi вирiшальної ролi освiти, науки, культури, полiтики i права в розв’язаннi соцiально-полiтичних проблем суспiльства. Наголошуючи на ролi знання в iсторичному поступi, просвiтники вважали його найголовнiшим фактором людського буття. На їx думку, феодальне суспiльство породило людськi страждання, рабську залежнiсть i несправедливiсть, оскiльки було побудоване на оманi. Причину суспiльного зла просвiтники вбачали в неуцтвi, а головним засобом боротьби з ним вважали просвiту умів, поширення наукових знань i передових фiлософських iдей. Тiльки наука й ocвітa, за твердженнями просвiтникiв, здатнi забезпечити радикальнi змiни в життi, змусити феодальне суспiльство, царство темряви i ошуканства, поступитися мiсцем царству розуму й правди. Тому цілком закономiрним є погляд на Просвiтництво як на оптимiстичну полiтичну фiлософiю, що цiлком присвятила себе духовному й суспiльному поступу.

Як стверджував Ф. Енгельс, просвiтники не визнавали жодних авторитетiв, пiддавали прискiпливiй критицi (аналiзу) релiгiю, розумiння природи, суспiльства, державний устрiй. Мислячий розум став для них справжнiм мiрилом усього сущого. «Уci попереднi форми суспiльства i держави, вci традицiйнi уявлення були визнанi нерозумними i вiдкинутi».

Улонi Просвiтництва розвинулися рiзнi напрями й течiї, якi відрiзняються мiж собою ступенем радикальностi, характером фiлософських поглядiв та суспiльнополiтичних iдеалiв. Але основними теоретичними засадами просвiтницької iдеологiї є соцiально-полiтичний утопiзм, просвiтницький «рацiоналiзм», метафiзичнiсть пiзнання, просвiтницький антиiсторизм, просвiтницький романтизм.

Соцiально-полiтичний утопiзм. У його основi лежить переконанiсть у вирiшальнiй ролi просвiтництва i знань у соцiальному розвитку, оскiльки причиною бiд

iнегараздiв людей є невiгластво. Подолати цей жалюгiдний стан можливо тiльки шляхом просвiтництва. А лiквiдувати феодальнi вiдносини, деспотизм, фанатизм i свавiлля зможуть «ocвiчений монарх», «розумний муж-правитель» або «мудрий законодавець». Поступове поширення знань зумовить позитивнi соцiальнi процеси.

Просвiтницький «рацiоналiзм». Суть його виражається формулою «Закони природи суть закони розуму». У своїх мiркуваннях просвiтники рухались вiд природи до розуму, який людина отримує вiд природи, а потiм пристосовується до неї. Тому цiлком обґрунтованою, на їx погляд, є вимога пiднести закони природи до рангу обов’язкових юридичних законiв. Отже, у свiтоглядi Просвiтництва вимальовується ланцюжок рiвностей: природне = розумне = корисне = (благос) = законне =

=пiзнання = здiйснення. Цей ланцюжок вiдображає iсторичний i гносеологiчний оптимiзм просвiтництва, його натуралiстичну орiєнтацiю.

11

Метафiзичнiсть пiзнання. Особливiсть її полягає в абсолютизацiї пiзнавальної ролi вiдчуттiв. Така сама роль вiдводиться осягненню, суб’єкт якого розглядається не як дiяльна icтoтa, а як пасивний сприймач зовнiшнiх подразнень. Вiдповiдно пiзнання тлумачиться не як продукт взаємодії об’єкта i суб’єкта, а як трансформацiя об’єктивного в суб’єктивне. Отже, в «суб’єктивному» просвiтники вбачали перешкоду, щось негативне, яке затьмарює iстину, не усвiдомлюючи того, що без суб’єктивної дiяльностi неможливе об’єктивне за змiстом пiзнання, оскiльки воно досягається через їx взаємоопосередкування i творчу активнiсть суб’єкта.

Просвiтницький антиiсторизм. На думку просвiтників, у реальному icторичному процесi вiдбуваються як вiдхилення вiд природної «норми», так i повернення до неї, як викривлення людської природи, так i її виправлення. Будь-яке вiдхилення вiд норми випадкове. Iсторiя є нагромадженням породжених невiглаством випадковостей i нiсенiтниць. Часи «рабства», що, на думку просвiтникiв, охоплювали власне рабовласницький i феодальний перiод, були епохою тупостi й омани, своєрiдною перервою у поступi людства.

Просвiтницький романтизм. Він притаманний пiзньому Просвiтництву. Цей особливий свiтогляд виявив себе у фiлософії, полiтицi, економiцi, iсторії, лiтературi, живописi, поетицi й лiнгвiстицi. Романтизм претендував на унівepсальнiсть, маючи на метi синтезувати людськi знання, по-новому пiзнати cвіт у його єдностi й багатогранностi. Його теоретики однаково вiльно зверталися до музики, образотворчого мистецтва, фiлології, філософії iсторії. Романтизм багато в чому зобов’я- заний Великiй французькiй революції, що продемонструвала всю складнiсть i суперечливiсть iсторичного процесу, велич людини, яка прагне перетворити світ, i водночас обмеженiсть її сил.

Певною мiрою романтизм є продуктом гіркого iсторичного досвiду, в основi якого лежить протирiччя мiж привабливими теорiями i суворою реальнiстю. Це спонукало романтиків критично глянути на iдeї класичного Просвiтництва i на просвiтникiв, оскiльки реальнiсть вони розглядали як поле, на якому повинно здiйснюватися задумане. Однак iдеал i реальнiсть є трагiчно розiрваними, перебувають у рiзних площинах, причому iдеал завжди вищий за реальнiсть.

Просвiтники опонували феодально-абсолютистським монархiям, релiгiйнiй iдеології, обґрунтована ними iдея piвності протистояла iдеям станових привiлеїв, а iдея народного cуверенітету — cуверенітету монархів. Завдяки їxнім старанням набуло розвитку вчення про природне право рiвних за природою людей, про невiдчуженiсть природних прав тощо. Із цих засад виростали їx намагання змiнити «нерозумний» феодальний лад «розумним», який вiдповiдав би природному порядку.

Цей суспiльно-iсторичний феномен влучно i образно охарактеризував Іммануїл Кант, який вважав Просвiтництво виходом людини зi стану свого неповнолiття, в якому вона перебуває через власну вину. «Неповнолiття є нездатнiсть користуватися власним розумом без керiвництва кимось iншим... Sapere aude! — май мужнiсть бути мудрим — таким є гасло епохи Просвiтництва».

2. РОМАНТИЗМ — РЕАКЦІЯ НА ПРОСВІТНИЦЬКИЙ РАЦІОНАЛІЗМ

На перетині ХVІІІ і ХІХ ст. в Німеччині та інших європейських країнах виник новий напрям у духовній та художній культурах, який отримав назву романтизм. Цей розлом століть був настільки радикальним, що дуже важко знайти йому анало-

12

ги. У 1789 р. розпочалася Велика Французька революція, яка викликала небачений ентузіазм європейських інтелектуалів. У 1792 р. у Франції була повалена монархія і проголошена республіка. У липні 1793 р. король був засуджений до страти і в серпні уже всі відчули, що таке терор: сотні тисяч безневинних людей стали жертвами революції. Страшним символом цієї епохи стала гільйотина — стародавній пристрій для смертної кари, який був вдосконалений ескулапом Ж. Гільйотеном — членом Установчих зборів Франції. Вона знищила всі пацифістські і філантропічні ілюзії просвітницького століття. Сходження Наполеона на вершину слави в 1804 р., проголошення імперії, військові походи, які заточили Європу в пороховий дим і гуркіт заліза, перевернули старий континент, внаслідок чого виник новий деспотизм — жива докора просвітницькому «ілюмінованому» розуму.

Розчарування в ідеалах Просвітництва внаслідок революційного оновлення світу, заперечення утилітаризму існуючої дійсності, принципів буржуазного практицизму, жертвами яких ставала людська гідність, песимістичний погляд на майбутнє, світогляд «світової скорботи» поєднувалися в романтизмі з прагненнями до гармонії і світопорядку, з пошуками нових, абсолютних і безумовних ідеалів. Гострий розрив між ідеалами і гнітючою реальністю викликав у свідомості багатьох інтелектуалів хворобливо-фантастичне світовідчуття і гірку усмішку над невідповідністю мрії та дійсності, доведених у літературі й мистецтві до принципу «романтичної іронії».

УНімеччині передісторію романтизму пов’язують з громадським рухом, який у 70-х роках протікав під гаслом «Буря і натиск» (Sturm und Drang). Воно походить від назви однієї із драм Фрідріха Клінгера (1752—1831), яку використав А. Шлегель як назву цілого руху і який мав на увазі «бурю почуттів», шалений потік пристрастей (Клінгер свою драму спочатку назвав «Суматоха»). Як у названому творі, так і в свідомості багатьох учасників цього руху було протиставлення деїстичного поняття бежественного як «інтелекту вищого розуму» — пантеїзму. Цей підхід також прослідковується в гетівському «Прометеї» і окремих персонажах М. Р. Лейнца (1751—1792). Зневага до тиранів, екзальтована свобода, сильні почуття, нестримні пристрасті, безкомпромісні характери — все це стало невід’ємною частиною епохи романтизму.

«Штурмовці» зуміли виразити дух цілого народу, стан німецької душі в період історичного перелому. Гердер, Шиллер, Гете, Екобі — всі вони пройшли через «Штурм» і стали класиками романтизму.

Уфілософії також існує період повернення до класики. Шлейрмахер не тільки зробив переклад платонівських діалогів, але включив їх у філософський дискурс. Шеллінг впевнено використовує теорію ідеї і поняття світової душі. А гегелівська система з’явилась на світ після нового читання класики, усвідомлення сенсу «діалектики», які наглядно прослідковуються із Геракліта в гегелівській «логіці».

Щоб зрозуміти сутність романтизму, слід визначити це поняття. В науці існує більше ніж 150 його визначень. Для усвідомлення сутності цього феномену, відомі історики філософії Д. Реале та Д. Антисері запропонували шість істотних рис, притаманних цьому поняттю: 1) етимологічну генезу терміну з лексико-філологічної точки зору; 2) хронологічні та географічні рамки феномену; 3) романтизм як психологічне і моральне явище; 4) концептуальне наповнення, яке властиве романтизмові; 5) характерна форма мистецтва; 6) романтична філософія.

1. Етимологія слова. Воно має багату історію. В історії англійської літератури (A. C. Baugh) прикметник «романтичний» з’явився в середині ХVІІ ст. Він визначав щось екстраваганте, фантастичне, нереальне. На сторіччя пізніше ним стали нази-

13

вати ситуації особливо приємні, що описувались в «романтичній» поезії та прозі. Поступово це поняття почали вживати в значенні виразу емоцій, інстинктів. Ф. Шлегель пов’язував романтизм із епічним, середньовічним, психологічним та автобіографічним романом.

2.Історичні рамки. З історіографічного та географічного погляду, романтизм — це не тільки поезія та філософія, а й музика і мистецтво, яке бурхливо розвивалось в кінці ХVІІ та першій половині ХVІІІ ст. Цей рух був поширений у Франції, Італії, Іспанії, Англії, Німеччині, де набув національних рис у кожній з цих країн.

3.Морально-психологічне явище. Стан внутрішнього дискомфорту, душевні страждання і політ душі, що шукає і не знаходить спокою, які ведуть до конфлікту з реальністю, від якої романтичний герой втікає. «Не то чувство, что выше разума, или нечто от особой непосредственности, интенсивности или настоятельности, даже не меланхолическая созерцательность; скорее сам факт чувственности в своей незамысловатой простоте приведен в изменение крайней восприимчивости и раздраженности».

4.Концептуальне наповнення. Кожний романтик прагне до безкінечності. Цю тенденцію виражає слово «streben» — «вічний порив», адже людський досвід не знає нічого безкінечного. І філософія, і поезія сходяться на тому, що безкінечне — смисл і джерело всілякого кінцевого. Філософія доводить цей зв’язок, а поезія її реалізує. Природу тлумачать як життя, яке безперервно творить, а смерть — лише як засіб мати більше життя. Природа — гігантський організм, який схожий на людський, це рухома гра сил: її міць — божественна. Шеллінг заявляв, що природа — це закам’янілий розум, дух, які стають видимими. І відповідно релігія в романтиків зазнає переоцінки. На відміну від просвітників, вони бачили в ній місток від кінцевого до безкінечного.

5.Форма мистецтва. Шлегель підкреслював виразність безформенного ескізу, фрагменту, чогось незавершеного, де форма вторинна. Отже, в романтиків в мистецтві надається первинність змісту над формою.

6.Філософія. Бенедетто Кроче став автором такої цитати: «Філососький романтизм підняв знамено того, що інколи називають не зовсім точно, інтуїцією, фантазією, на противагу холодному розуму, абстрактному інтелекту».

Засновниками романтизму є брати Шлегелі, Август (1767—1845) і Фрідріх (1772—1829), Новаліс (справжнє ім’я — Фрідріх фон Ганденбург) (1772—1810), Фрідріх Даниїл Ернст Шлейєрмахер (1768—1834) і Фрідріх Гельдерлін (1770— 1843). Фрідріх Шлегель заснував у 1798 р. в Берліні журнал «Атеней», перший номер якого опубліковано в травні 1798 р. Він проіснував усього-навсього два роки, за які став надзвичайно поширеним. Гете і Шиллер були супротивниками ідеологічних ексцесів романтиків, однак належали до романтичної епохи, дихали її повітрямПолітичні. погляди романтиків були досить різноманітними. В Німеччині вони були в площині від лібералізму до легітимістсько-консервативних. У Великобританії і Франції спостерігався протилежний напрям. Представник англійського романтизму Шеллі відкидав будь-яку форму політичного і церковного пригнічення, виступав проти існування Бога і правлячих класів, звеличував життя, освячене свободою і усвідомлене самореалізацією. У іншого англійського романтика — Джона Кітса естетизм був заснований на глибокій меланхолії, печалі з приводу того, що краса і життя взаємовиключають одне одного.

14