цим громадянином інтересів-суспільства та його щирій зацікавленості у задоволенні цих інтересів. Індивід починає відчувати себе членом суспільства, і все, що корисне суспільству, починає вважати корисним для себе. Там, де немає цієї школи громадянського духу, навряд чи існує розуміння, що окремі індивіди, хоч і займаючи надто високі щаблі соціальної драбини, не тільки мусять дотримуватися законів та коритися уряду, а й мають певні обов’язки перед суспільством. У такому суспільстві ототожнення зі спільними інтересами має лише егоїстичні мотиви. Будь-які уявлення про інтерес та обов’язок мають, насамперед, індивідуальну і сімейну забарвленість. Людина ніколи не опікується якимнебудь спільним інтересом; для неї ніколи не існує певної мети, якої вона прагнула б разом зі своїми ближніми; натомість вона досягає своїх цілей тільки змагаючись з іншими та певною мірою їхнім коштом. Оскільки людина ніколи не залучена до якоїсь спільної справи, що дає користь багатьом, ближній для неї не союзник чи партнер, а тільки супротивник. Таким чином, зазнає шкоди навіть мораль особистих стосунків, натомість суспільна мораль занепадає. Якби було можливим тільки таке становище, найвищі прагнення законодавців та моралістів полягали лише б у перетворенні основної маси спільноти на стадо овець, які безневинно пасуться собі окремо одна від одної.

З цих міркувань стає очевидно, що тільки те врядування може цілком задовольнити всі потреби суспільства, до якого залучено весь народ; що корисною є будь-яка участь у процесі врядування — навіть виконання найменших громадських функцій; що міра цієї участі має бути такою, яку дозволяє загальний рівень розвитку спільноти, і що немає нічого бажанішого, ніж надана всім людям можливість залучатися до здійснення верховної державної влади. Проте оскільки в спільноті, що перевищує розміри одного окремого містечка, кожен громадянин може подбати тільки про вкрай маленьку частину спільних проблем, з цього випливає, що ідеальним типом досконалого врядування є врядування представницьке.

* * *

Розглядаючи представницьке врядування, слід передусім зважити на розбіжності між уявленням про нього (його сутністю) та тими специфічними формами, яких набуває це врядування внаслідок історичних подій і під впливом інших уявлень, поширених за певного періоду. Сенс представницького врядування полягає в тому, що увесь народ або якась численна його частина через своїх депутатів, яких цей народ періодично обирає, здійснює верховну владу, що контролює суспільні процеси. За будь-якого політичного устрою ця влада має комусь належати, і за представницької системи вся верховна влада має належати народним депутатам. їм треба надати змогу контролювати всі дії уряду та здійснювати цей контроль коли завгодно. Ці повноваження не обов’язково має санкціонувати якийсь конституційний закон. Наприклад, у Британії такого закону немає. Однак вони, зрештою, випливають з самого державного устрою Британії. За змішаного та збалансованого врядування влада остаточного контролю має так само належати одній інстанції, як і за чистої монархії або демократії. Тож у цьому аспекті почасти мали сутність античні мислителі, думку яких підхопили видатні авторитети наших часів, вважаючи, що врівноважений політичний устрій просто неможливий. Майже завжди існує певний баланс, проте лиш інколи він абсолютно точний. Далеко не завжди, кинувши погляд на наявні політичні інституції, відразу стає зрозумілим, яка шалька терезів переважає. Згідно з британським державним устроєм, кожна з трьох координованих гілок влади наділена повноваженнями, що унеможливили б функціонування всього механізму врядування, якби кожна з цих гілок якнайповніше з них скористалася. Тому номінально кожна з них рівною мірою наділена тим обсягом влади, який дав би їй змогу перешкоджати діяльності інших. І якби одна з цих трьох гілок влади могла сподіватися покращити власне становище, то ми, пам’ятаючи про звичайні закони людського існування, навряд чи сумнівалися б у тому, що вона скористалася зі своїх повноважень. І не менш очевидно, що котрась із цих гілок застосує всю свою владу як засіб захисту в разі, якщо відчуватиме тиск з боку інших. Що ж тоді запобігає агресивному застосуванню такої влади? Неписані принципи конституції, тобто наявна в країні політична мораль. І на цю політичну мораль ми мусимо зважати, якщо хочемо зрозуміти, кому належить реальна верховна влада.

Лібералізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 2002.

Основні поняття та категорії

Інтереси (interests, individual). Інтереси індивіда пов’язують його політику та дії або політику та дії інших індивідів чи урядів із задоволенням потреб і, можливо, виконанням обов’язків. Інтереси виражають інструментальні відносини між такими політиками тощо і вподобаннями індивіда. В політичному аналізі інтереси важливі тому, що пояснюють поведінку: адже коли щось належить до моїх інтересів, можна сподіватися, що я спробую реалізувати це

168

щось. Коли зв’язок між певною політикою та її впливом на конкретного індивіда складний, або коли існує нерівний доступ до інформації, або коли індивід перебуває чи був під впливом владних відносин, такий індивід — не завжди найкращий суддя своїх інтересів. Загалом ліберальна політична теорія падає індивідові пріоритет в оцінюванні власних інтересів, і то з двох причин: поперше, люди знають свої потреби, про які можуть не знати інші; по-друге, на судження індивідів можуть впливати думки інших людей про те, що становить добро. Радикальна політична теорія припускає, що справжні інтереси індивідів — не ті, що спираються на сукупність усіх їхніх теперішніх потреб, а ті. що спираються на потреби, які вони матимуть, звільнившись тим або іншим способом від гетерономії, накинутої суспільством, у якому вони живуть. Ліберали визнають, що індивіди можуть помилятися щодо впливу певної політики чи дій на задоволення своїх потреб і тому можуть хибно визначати свої інтереси. Радикали припускають, що індивіди можуть послідовно помилятися щодо своїх потреб, тож, навіть правильно визначивши свої інтереси на основі усвідомлених потреб, вони не задовольнятимуть своїх справжніх інтересів [Короткий оксфордський політичний словник: Пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].

Конституційна монархія — різновид монархічної форми правління, за якої влада монарха обмежувалася конституцією, існував виборний законодавчий орган — парламент та незалежні суди. Вперше конституційна монархія виникла у Великобританії в кінці XVII ст. в результаті буржуазної революції. В сучасному світі конституційна монархія існує в двох видах: дуалістичної та парламентської. [Политология: Словарь-справочник / М. А. Василик, М. С. Вершини и др. — М.: Гардарики, 2000. — 328 с.].

Конституціоналізм (франц. соnstilutionnalisme, від лат. constitutio —

устрій, установлення, положення) — доктринальне поняття, вживане як у юридичній науці, так і в суспільних науках загалом. Виділяють кілька аспектів цього поняття. Передусім конституціоналізм трактують як політикоправову ідеологію, історично пов’язану з феноменом конституції. З огляду на критерії, прийняті в сучасний юридичній науці, можна сформулювати два визначення конституціоналізм: 1) конституціоналізм — це суспільно-політ. режим, за якого функціонують держава та її інститути, взаємні стосунки людини і держави. Цей режим є системою правових зв’язків між суспільством, державою та індивідом, що виникають у процесі реалізації норм конституції та інших джерел конституційного права. Змістову основу конституціоналізму виражає формула «конституційно-правова норма + практика її реалізації». Виходячи з того, що конституційно-правові норми регламентують і питання організації та діяльності «недержавних» елементів політичної системи (напр., політичних партій), конституціоналізм можна водночас визначити як режим існування та функціонування політ, системи суспільства у цілому. Але таке визначення є допоміжним до наведеного вище. Явище конституціоналізму насамперед кореспондується із поняттям «держава», адже конституція є основним законом держави 2) конституціоналізм є правовою (конституційною) ідеологією, яка відображає і прогнозує розвиток відповідної інормотворчості та нормо-застосування. Йдеться саме про правову ідеологію, формулювання і дослідження якої пов’язане із застосуванням інструментарію юридичної науки. Наведені визначення конституціоналізму як специфічного режиму, що характеризує державу, і власне юридичної за змістом ідеології значною мірою збігаються [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Політична економія (від грец. πολιτικός — державний, суспільний та οικονοµία) — управління домашнім господарством) — галузь наук, знань про економічні відносини і закони суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ на різних ступенях розвитку людст-

169

ва. Термін «політична економія» було запроваджено в науковий обіг французьким економістом Антуаном де Монкретьєном у книзі «Трактат політичної економії» (1615). Формування 11. с. як самостійної галузі знань належить до періоду становлення капіталізму. Упродовж трьох століть (XVII—ХІХ) економічна наука розвивалася як політична економія. Цей термін виражав соціальну суть підходу до аналізу суспільного виробництва. З політико-економічних позицій економіка — це сфера боротьби різноспрямованих економічних інтересів різних соціальних класів і верств. Наприкінці ХІХ ст. поряд з поняттям «політична економія» з’являється термін «економіка» (англ. economics), який пов’язують з ім’ям англійського економіста Альфреда Маршалла. У сукупності політична економія і «економікс» — два річища єдиної економічної науки, що виступають не альтернативою, а взаємодоповненням одне одного. В англо-американській економічній літературі ці поняття сприймаються здебільшого як синоніми. Практика ж «казарменого соціалізму» вимагала заперечення «економіки» як науки про саморегуляцію господарської системи на основі економічної свободи її учасників, які вступають у відносини через ринок, несумісний з адміністративно-команд- ною економікою. Водночас поняття «політекономія» і «економікс» не можна вважати абсолютно тотожними. А. Маршалл вважав, що існує чиста і прикладна економічна наука, відповідно «політична економія» та «економікс» [Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Репрезентативна демократія — представницька демократія. Вважається формою демократичного правління, що функціонує в складних сучасних суспільствах. Тільки в таких суспільствах є економічні і культурні засоби, що дають можливість зробити представницьку демократію життєздатною [Большой толковый социологический словарь (Collins), Т. 2. — М.: Вече,

АСТ, 1999. — 528 с.].

Репрезентативний (лат. representatio — наочне зображення). Репрезентативність (з франц. representative — показовий, представницький, уповноважений) — здатність вибіркового дослідження (зрізу) відображати характеристики даного дослідження [Словарь иностранных слов. — М.: ЮНВЕС. — 1995. — 832 с.].

Справедливість соціальна — одна з фундаментальних цінностей сус- пільно-політичного життя, що виходить із принципу врівноваженості в соціальних відносинах прав і обов’язків людей, інтересів суспільства і особи. Хоча розуміння конкретного змісту справедливості соціальної, зазнавало змін у ході історії, в цілому її вимоги зводилися і зводяться до певної відповідності між практичною роллю різних індивідів (класів) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між діянням і відплатою, працею і винагородою, заслугами та їх загальним визнанням. Невідповідність у цих співвідношеннях оцінюється як несправедливість. Від Аристотеля бере початок традиція розглядати справедливість соціальна як «повну» і «досконалу» доброчесність. Оскільки ж вона, крім усього іншого, є також і відповідністю рівності й свободи, то в політиці з повним правом вбачають пошук та постійне творення нової рівності й нової свободи, які стимулюють невпинний розвиток справедливості соціальної. За своєю суттю справедливість соціальна глибоко демократична, тісно пов’язана з життям і ціннісними уявленнями широких народних мас. З ідеалами справедливість соціальна пов’язаний вибір історичного майбутнього народом України. Через усю його історію і багатовікову пам’ять проходять як основоположні: ідеї рівності всіх людей, народів і зневага до неправедного багатства; неприйняття як зрівнялівки у винагороді за працю, так і будь-якого паразитизму, дармоїдства; прагнення до утвердження цивілізованого розвитку, демократичної участі населення в управлінні суспільними справами. Справедливість соціальна

170

тісно переплітається з ідеями гуманізму, справжнього народовладдя, активного служіння Батьківщині [Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.]

Питання до дискусії

1.Які суспільно-політичні процеси спричинили зародження і розвиток політично-просвітницької думки у Великобританії?

2.Які базові принципи відносин між суспільством, державою та індивідом стали предметом аналізу англійських просвітників?

3.Наскільки обґрунтованими були погляди англійських просвітників на сутність політики, ролі особи в ній, можливості досягнення людьми політичної свободи?

Теми для рефератів, контрольних, курсових та кваліфікаційних робіт

1.Політологічні аспекти економічного вчення А. Сміта.

2.Дж. Ст. Мілль про проблеми розвитку суспільства.

3.Концептуальні засади політичної теорії Дж.-Ст. Мілля.

4.Спільне і відмінне в політичних вченнях А. Сміта і Дж.-Ст. Мілля.

Завдання для самостійної роботи

1.Розробіть схему, в якій відобразіть структурно-логічне обґрунтування політичного ідеалу Дж.-Ст. Мілля.

2.Розробіть схему, в якій відобразіть структурно-логічне обґрунтування політичного ідеалу за А. Смітом.

3.Випишіть та проаналізуйте проголошені Дж.-Ст. Міллем базові принципи відносин між суспільством, державою та індивідом.

4.Опишіть сфери, які, за розумінням Дж.-Ст. Мілля, охоплює індивідуальна свобода.

Питання до заліку

1.Історичні, соціально-економічні і політичні передумови англійського просвітництва.

2.Економічні засади політичної філософії А. Сміта.

3.Вікторіанський лібералізм Дж.-Ст. Мілля.

4.Спільне і особливе в політичних поглядах А. Сміта та Дж.-Ст. Мілля.

Питання до іспиту

1.Сутність англійського просвітництва ХVІІІ ст.

2.А. Сміт про природну свободу і доконечну справедливість.

3.А. Сміт про політичний обов’язок і справедливість.

4.Історично-філософськаконцепціярозвиткусуспільствазаДж.-Ст. Міллем.

5.Дж.-Ст. Мілль про співвідношення свободи індивіда, держави і суспільства.

6.Дж.-Ст. Мілль про репрезентативну демократію і владу.

171

Першоджерела

1.Лібералізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Ліосвий. — К.: Смоло-

скип, 2002.

2.Милль Джон-Стюарт. Представительное правление. — СПб, 1897.

3.Милль Джон-Стюарт. Автобиография. — М., 1896.

4.Милль Джон-Стюарт. — Утилитаризм. О свободе. — СПб, 1882.

5.Милль Джон-Стюарт. Рассуждения и исследования. В 3-х ч. — СПб,

1882.

Рекомендована література

1.Капустин Б. Г. Три рассуждения о либерализме и либерализмах // По-

лис. — 1994. — № 3.

2.Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби. — К.: Видавничий центр

«Академія», 2003.

3.О свободе. Антология западноевропейской классической либеральной мысли. — М., 1995.

4.Шапиро И. Введение в типологию либерализма // Полис. — 1994. —

№3.

5.Енциклопедія політичної думки / За ред. Д. Міллера, Д. Коулмена, В. Конналі, А. Райана. — К., 2002.

172

ІІ

РОЗДІЛ

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ НА ЗЛАМІ ЕПОХ

173