31. Періодизація та загальна характеристика європейської філософії 20 ст.(позитивізм, прагматизм)

Позитивізм — провідний напрямок у соціології XIX ст., програмні, методологічні й світоглядні установки якого були сформульовані й розроблені в працях Конта, Спенсера та ін. Головне устремління позитивізму -г відмова від умоглядних міркувань про суспільство, створення «позитивної» соціальної теорії, що повинна була стати настільки ж доказовою й загальнозначущою, як природно наукові теорії. Спекулятивній метафізиці й заснованій на ній філософії історії позитивізм прагнув протиставити метод спостереження, порівняльний, історичний і, певною мірою, хоча й у меншому ступені, математичний методи.

Характерними рисами раннього позитивізму були натуралізм, органіцизм, еволюціонізм і феноменалізм. Його моделлю служили біологія, анатомія й фізіологія людини, а також в деякій мірі механіка.

Позитивізм стверджував наявність незмінних законів функціонування й розвитку суспільства, які розглядалися як частина або як продовження природних законів і, поряд з останніми, трактувалися феноменолістично, тому що виключалася можливість пізнання причин і сутності соціальних явищ (феноменалізм — суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у філософії, що заперечує існування об’єктивного світу і визнає єдиною реальністю явища свідомості).

Позитивізм постійно тяжів до різних форм редукціонізму (зведення соціологічних даних до більш простих форм вираження, що полегшує їхній аналіз).

Органіцистичні й еволюціоністські компоненти раннього позитивізму одержали розвиток у позитивістських течіях другої половини XIX ст. Досліджуючи суспільство не стільки в динаміці, скільки в статиці (як систему, що перебуває в стані рівноваги), органіцизм нерідко доводив до крайності досить вульгарні аналогії між суспільством і людським організмом.

Главный тезис прагматизма заключался в обвинении традиционной философии в отрыве от жизни, в абстрактности и созерцательности. Ч. Пирс выдвинул программу «реконструкции философии»; по его мнению, философия должна быть не размышлением о первых началах бытия и познания, а всеобщим методом разрешения тех проблем, которые встают перед людьми в различных жизненных ситуациях в этом непрерывно меняющемся мире.

Прагматизм, следуя традициям эмпиризма, объявил всю реальность «опытом» человека. Однако этот «опыт» не сводился к чувственным ощущениям и восприятиям. Он понимался как то, что дано переживанием. Таким образом, объективная реальность была представлена прагматизмом как некая данность человеку в чувствах, действиях, замыслах и в конечном счете в его опыте.

Согласно прагматизму опыт никогда не дан человеку изначально, априорно. Он не есть нечто определенное. Он может быть переживанием (Дьюи), потоком сознания (Джемс). Прагматизм, восприняв идеи дарвинизма, объявил человеческое сознание и мышление не более чем средством приспособления организма к окружающей среде с целью выживания и оптимизации действий. Задача мышления заключается не в познании окружающей действительности способом ее отражения, а в выборе средств, необходимых для достижения своих целей.

Высшие абстракции, идеи, философские категории, теории есть лишь инструменты, средства и методы действия. Все их действие целиком сводится к решению жизненно важных практических задач.

Согласно этому истина для прагматизма – это не более чем полезность. Такая трактовка истины ориентирует философию прагматизма на такие понятия, как целесообразность, эффективность, практичность. Именно они и являются основными категориями этого философского направления.

С такой позиции относится прагматизм и к религии. Религиозная вера, как утверждали представители прагматизма, в той мере заслуживает оправдания, в какой она может быть полезна. И идея Бога может быть признана вполне приемлемой, если она служит удовлетворению каких-либо социальных или личных человеческих чувств и достижению некоторых полезных целей. В конце 1930-х гг. влияние прагматизма стало ослабевать, хотя он продолжал еще оказывать воздействие на решение методологических проблем, в частности в аналитической философии и логическом позитивизме. Во второй половине XX столетия влияние прагматизма усилилось, и он даже может претендовать на то, что является составной частью современного мировоззрения.