- •Адміністративне право України
- •Ю.П. Битяка
- •Передмова
- •Загальна частина
- •Глава 1
- •§ 1. Управління як соціальне явище
- •§ 2. Державне управління та його особливості
- •§ 3. Принципи державного управління
- •§ 4. Сутність виконавчої влади
- •§ 5. Співвідношення виконавчої влади, державного
- •§ 6. Державне управління в умовах проведення
- •Глава 2 Предмет, метод і система адміністративного права України
- •§ 1. Предмет адміністративного права
- •§ 2. Метод адміністративного права
- •§ 3. Принципи адміністративного права України
- •§ 4. Система адміністративного права
- •§ 5. Наука адміністративного права
- •Глава 3 Адміністративно-правові норми
- •§ 1. Поняття, особливості та види адміністративно-правових норм
- •§ 2. Джерела адміністративного права
- •§ 3. Систематизація адміністративного права
- •Глава 4
- •§ 1. Поняття та основні риси адміністративно-правових відносин
- •§ 2. Види адміністративно-правових відносин
- •Глава 5
- •§ 1. Основи адміністративно-правового статусу громадян
- •§ 2. Права та обов’язки громадян у сфері виконавчої влади
- •§ 3. Звернення громадян
- •§ 4. Адміністративно-правовий статус іноземців
- •Глава 6
- •§ 1. Ознаки та правове становище органів виконавчої влади
- •§ 2. Види органів виконавчої влади
- •§ 3. Система органів виконавчої влади та принципи їх побудови
- •§ 4. Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади
- •§ 5. Правове становище Кабінету Міністрів України
- •§ 6. Центральні органи виконавчої влади
- •§ 7. Органи виконавчої влади Автономної Республіки
- •Глава 7
- •Глава 8
- •§ 1. Поняття, види та принципи державної служби
- •§ 2. Правове регулювання державної служби
- •§ 3. Посада і посадова особа
- •§ 4. Державні службовці, їх види
- •§ 5. Обов’язки і права державних службовців
- •§ 6. Проходження державної служби
- •§ 7. Відповідальність державних службовців
- •Глава 9 Підприємства і установи
- •§ 1. Поняття, види та правові засади діяльності
- •§ 2. Правове становище адміністрації підприємств і установ
- •§ 3. Порядок утворення та припинення діяльності
- •Глава 10
- •§ 1. Поняття і види об’єднань громадян
- •§ 2. Адміністративно-правовий статус об’єднань громадян
- •Розділ ііі Функції, форми та методи державного управління
- •Глава 11
- •§ 1. Поняття функції державного управління
- •§ 2. Види функцій державного управління
- •Глава 12 Форми державного управління
- •§ 1. Поняття форм державного управління
- •§2. Види форм державного управління
- •§ 3. Правові акти державного управління
- •§ 4. Класифікація актів державного управління
- •§ 5. Дія актів державного управління
- •§ 6. Адміністративний договір
- •Глава 13 Адміністративно-правові методи
- •§ 1. Поняття адміністративно-правових методів
- •§ 2. Види адміністративно-правових методів
- •§ 3. Адміністративний примус, його види
- •Відповідальність за адміністративним правом
- •Глава 14
- •§ 1. Поняття і основні риси адміністративної відповідальності
- •§ 2. Законодавчі основи адміністративної відповідальності
- •§ 3. Адміністративне правопорушення, його склад
- •§ 4. Система та види адміністративних стягнень
- •§ 5. Загальні правила і строки притягнення
- •§ 6. Адміністративна відповідальність юридичних осіб
- •Глава 15
- •Глава 16
- •§ 1. Адміністративний процес: зміст і загальні риси
- •§ 2. Структура адміністративного процесу і характеристика
- •§ 3. Адміністративна юрисдикція: загальні риси, принципи
- •§ 4. Адміністративна юстиція: поняття і види
- •Глава 17
- •§ 1. Завдання і порядок провадження в справах
- •§ 2. Засоби забезпечення провадження в справах
- •§ 3. Стадії провадження в справах
- •§ 4. Органи (посадові особи), уповноважені розглядати
- •Глава 18
- •§ 1. Поняття режиму законності і дисципліни в державному управлінні
- •§ 2. Способи забезпечення законності і дисципліни
- •Глава 19
- •§ 1. Контроль з боку органів законодавчої влади
- •§ 2. Контроль з боку спеціалізованих контролюючих органів
- •§ 3. Контроль з боку представницьких органів
- •§ 4. Судовий контроль
- •§ 5. Прокурорський нагляд за законністю і дисципліною
- •§ 6. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності
- •§ 7. Громадський контроль
- •Глава 20
- •§ 1. Поняття і види адміністративно-правових режимів
- •§ 2. Поняття та види надзвичайних режимів
- •§ 3. Режим державної таємниці
- •Глава 21
- •§ 1. Адміністративно-правова організація
- •§ 2. Правові засади організації державного управління
- •Глава 22
- •§ 1. Галузеве управління: його зміст
- •§ 2. Особливості міжгалузевого управління
- •§ 3. Особливості регіонального управління
- •Глава 23
- •§ 1. Зміст державного керівництва у сфері економіки
- •§ 2. Система центральних і місцевих органів управління
- •§ 3. Правове регулювання управління економікою
- •§ 4. Державний контроль і нагляд у сфері економіки
- •Глава 24
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління власністю
- •§ 2. Система і правове становище органів
- •Глава 25
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління промисловістю
- •§ 2. Система органів управління промисловістю
- •§ 3. Підприємства та їх об’єднання в промисловості.
- •§ 4. Місцеве самоврядування і промисловість
- •§ 5. Державний контроль і нагляд в управлінні промисловістю
- •§ 6. Адміністративна відповідальність за правопорушення
- •Глава 26
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління
- •§ 2. Система органів управління агропромисловим
- •§ 3 . Державний контроль в агропромисловому комплексі
- •§ 4. Адміністративна відповідальність
- •Глава 27
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління
- •§ 2. Система органів управління будівництвом
- •§ 3. Місцеве самоврядування, будівництво
- •§ 4. Державний контроль в будівництві
- •§ 5. Адміністративна відповідальність за правопорушення
- •Глава 28 Управління комунікаціями
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління комунікаціями
- •§ 2. Органи управління транспортом і шляховим господарством
- •§ 3. Управління залізничним транспортом
- •§ 4. Управління морським і річковим транспортом
- •§ 5. Управління автомобільним транспортом
- •§ 6. Управління цивільним повітряним транспортом
- •§7. Управління трубопровідним транспортом
- •§ 8. Управління шляховим господарством
- •Глава 29
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління
- •§ 2. Органи управління використанням і
- •§ 3. Місцеве самоврядування і охорона природних ресурсів
- •§ 4. Державний контроль і нагляд у галузі
- •§ 5. Адміністративна відповідальність
- •Глава 30
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління торгівлею
- •§ 2. Місцеве самоврядування і торгівля
- •§ 3. Державний контроль в управлінні торгівлею
- •§ 4. Адміністративна відповідальність
- •Глава 31 Управління фінансами
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління фінансами
- •§ 2. Органи управління фінансами
- •§ 3. Фінансовий контроль
- •Верховна Рада України здійснює фінансовий контроль у ході розгляду проектів та затвердження Державного бюджету України, під час його виконання; приймає рішення щодо звіту про його виконання.
- •§ 4. Адміністративна відповідальність за
- •Глава 32 Управління зовнішньоекономічною діяльністю
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління
- •§ 2. Органи управління зовнішньоекономічною діяльністю
- •Глава 33 Управління митною справою
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління митною справою
- •§ 2. Органи управління митною справою
- •§ 3. Митний контроль
- •§ 4. Адміністративна відповідальність за порушення митних правил
- •Глава 34
- •§ 1. Організаційно-правові засади і система освіти
- •§ 2. Система і повноваження органів управління освітою
- •§ 3. Компетенція місцевих органів державної виконавчої влади
- •§ 4. Управління освітніми закладами
- •§ 5. Державний контроль за діяльністю освітніх закладів
- •Глава 35 Управління наукою
- •§ 1. Організація державного управління наукою
- •§ 2. Органи управління наукою
- •§ 3. Наукові заклади і наукові товариства
- •Глава 36
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління охороною
- •§ 2. Система органів управління охороною здоров’я населення
- •§ 3. Місцеве самоврядування і охорона здоров’я населення
- •§ 4. Правове становище установ охорони здоров’я населення
- •§ 5. Санітарно-епідеміологічний нагляд
- •Глава 37
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління культурою
- •§ 2. Органи управління культурою
- •§ 3. Правове регулювання діяльності закладів
- •§ 4. Місцеве самоврядування і культура
- •Глава 38
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління фізичною
- •§ 2. Система і правове становище органів управління
- •§ 3. Спортивні товариства і спілки
- •§ 4. Місцеве самоврядування і фізична культура, спорт та туризм
- •Глава 39
- •§ 1. Засади і принципи державної молодіжної політики
- •§ 2. Організаційно-правове забезпечення реалізації
- •Глава 40
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління
- •§ 2. Система органів соціального захисту населення
- •§ 3. Місцеве самоврядування і соціальний захист населення
- •Глава 41
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління обороною
- •§ 2. Збройні Сили України, їх види
- •§ 3. Комплектування Збройних Сил України
- •§ 4. Військова служба
- •§ 5. Адміністративна відповідальність за порушення
- •Глава 42
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління
- •§ 2. Державний кордон та його охорона
- •Глава 43
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління внутрішніми справами
- •§ 2. Служба в органах внутрішніх справ
- •§3. Міліція
- •§ 4. Громадські формування з охорони громадського порядку
- •§ 5. Державний нагляд за безпекою дорожнього руху
- •§ 6. Внутрішні війська
- •§ 7. Дозвільна система
- •Глава 44 Адміністративно-правові засади забезпечення безпеки
- •§ 1. Поняття та види надзвичайних ситуацій. Правові основи
- •§ 2. Державна система запобігання та ліквідації
- •§ 3. Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій
- •Глава 45
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління
- •§ 2. Міністерство закордонних справ України
- •§ 3. Адміністративно-правове регулювання в’їзду
- •Глава 46
- •§ 1. Організаційно-правові засади управління юстицією
- •§ 2. Реєстрація актів цивільного стану
- •§ 3. Організація нотаріальної служби
- •§ 4. Взаємовідносини органів юстиції, державної судової
- •§ 5. Органи юстиції та адвокатура
§ 2. Органи управління культурою
Політику держави у сфері культури, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.
Органи виконавчої влади забезпечують реалізацію політики у сфері культури; здійснюють за участю громадських об’єднань розроблення державних програм розвитку культури та їх фінансування; створюють умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України, та ін.
Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен з яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, друкарська справа та ін.
Систему державних органів управління культурою складають; Міністерство культури і мистецтв України, міністерство культури АРК, управління культури обласної Севастопольської міської державної адміністрації, відділи культури районної та у містах Києві і Севастополі державної адміністрації, Головне управління культури та мистецтва районної Київської міської державної адміністрації, підвідомчі їм театри, концертні організації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видовищні підприємства і заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури і мистецтва, музичні та художні школи.
Міністерство культури і мистецтв України (далі — Мінкультури України) діє на основі Положення про нього, затвердженого Указом Президента України від 9 грудня 1995 р. (зі змінами від 27 січня 1999 р.1).
Основними завданнями Мінкультури України є: реалізація державної політики у сфері культури і мистецтв; збереження культурно-мистецького надбання, розвиток української культури і мистецтва, створення сприятливих умов для збереження етнічної, мовної та культурної самобутності, рівноправного розвитку національних культур в Україні; розроблення пропозицій щодо основних напрямків розвитку національної культури і мистецтв, стимулювання культурно-мистецького процесу; розширення міжнародного культурного співробітництва, розвиток культурних зв’язків та ін.
Відповідно до покладених на Мінкультури України завдань воно розробляє проекти цільових державних програм розвитку культури і мистецтва, пропозиції щодо правового регулювання; прогнозує розвиток культури і мистецтва, підтримує розповсюдження творів літератури і мистецтва; створює умови для розвитку всіх видів мистецтв, самодіяльної творчості, заохочує новаторські пошуки в мистецтві; забезпечує свободу творчості, створює умови для вільного виявлення індивідуальності митця; сприяє роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, молодіжних і дитячих організацій, фондів, асоціацій, інших громадських організацій, що діють у сфері культури і мистецтв, та ін.
Мінкультури України в межах своїх повноважень та на виконання законодавства України видає накази, у разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти. Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мінкультури України, обговорення найважливіших напрямків його діяльності та розвитку культури і мистецтв утворюється колегія, рішення якої приводяться в життя наказом Міністра культури і мистецтв України. Для аналізу проблем культури і мистецтва, координації роботи з виконання програм досліджень у сфері культури, вироблення наукових рекомендацій та пропозицій з основних питань розвитку мистецтва, культурно-просвітницької роботи, масової художньої творчості, мистецької освіти в Мінкультури України утворюються наукова рада, інші консультативні органи. Їх склад та положення про них затверджує Міністр культури і мистецтв України.
Державну політику щодо телебачення і радіомовлення, законодавчі основи її реалізації, гарантії соціального і правового захисту працівників цієї сфери визначають Верховна Рада і Президент України. Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення і радіомовлення, координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у цій сфері.
Уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України є утворений відповідно до Указу Президента України від 31 січня 2003 р.1 Державний комітет телебачення та радіомовлення України2, який здійснює керівництво державним телебаченням і радіомовленням, несе відповідальність за його розвиток, координує діяльність підприємств, установ і організацій, що входять до сфери його управління.
Основними завданнями Державного комітету в сфері телебачення і радіомовлення є: забезпечення реалізації державної інформаційної політики засобами телебачення і радіомовлення; організація виконання актів законодавства у сфері телебачення і радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення; формування національного телерадіопростору; організаційне забезпечення поширення телерадіоінформації на зарубіжну аудиторію.
Законом України від 23 вересня 1997 р. створена Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення3 — постійно діючий позавідомчий державний контролюючий орган, підзвітний в своїй діяльності Верховній Раді і Президенту України та відповідальний за розвиток, якісний стан телебачення і радіомовлення України, зростання професійного, художнього та етичного рівня програм і передач телерадіоорганізацій. Половину складу Національної ради призначає Верховна Рада України, а другу штатну — Президент України. Національну раду очолює Голова, який обирається таємним голосуванням членами Національної ради за спільним поданням Верховної Ради і Президента України.
До компетенції Національної ради належить: контроль за додержанням законодавства у галузі телебачення і радіомовлення України; участь в реалізації державної політики у сфері телебачення і радіомовлення та концепції розвитку телерадіоінформаційного простору України; забезпечення прав громадян і захист інтересів національних телерадіовиробників.
Національна рада відповідно до Закону України від 23 вересня 1997 р. «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»1 забезпечує розміщення державного замовлення на аудіо- і відеоінформаційну продукцію про діяльність Верховної Ради, Президента України та Кабінету Міністрів України і здійснює контроль за додержанням порядку, форм і стандартів мовлення. На конкурсній основі Національна рада видає телерадіоорганізаціям ліцензії на мовлення, кабельне мовлення, ретрансляцію, проводове (кабельне) мовлення та час мовлення. Порядок видачі ліцензії визначається Законом України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення»2.
Національна рада здійснює наглядові та контрольні функції за додержанням чинного законодавства в галузі телебачення і радіомовлення суб’єктами правовідносин України; за додержанням телерадіоорганізаціями умов ліцензії; порядку мовлення під час виборів і референдумів; стандартів і норм технічної якості телерадіопрограм; чинного законодавства України щодо реклами, авторського права і суміжних прав, державної мови, спонсорської діяльності; за розподілом та ефективним використанням радіочастотного ресурсу для потреб телерадіомовлення.
Національна рада має право: здійснювати перевірку діяльності телерадіоорганізацій щодо умов та порядку використання каналів мовлення; отримувати від усіх телерадіоорганізацій документи, відомості та положення щодо їх діяльності; розглядати справи про порушення телерадіоорганізаціями чинного законодавства України та умов, зазначених у ліцензії, і вживати за результатами розгляду примусові заходи (оголошувати попередження, застосовувати штрафні санкції, тимчасово зупиняти дію ліцензії); подавати до суду справи про позбавлення телеорганізації ліцензії, передавати справи про порушення законодавства про телебачення та радіомовлення на розгляд прокуратури, суду.
З метою координації діяльності місцевих телеорганізацій та забезпечення виконання законодавства України в галузі телебачення і радіомовлення, нормативних актів Національної ради в АРК, областях України, містах Києві та Севастополі створюються представництва Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Діяльність представництва здійснюється на підставі Положення про нього, яке приймається Національною радою.
Законом України від 18 липня 1997 р. «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України»3 з метою всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації, забезпечення плюралістичного характеру мовлення, зважаючи на національні традиції, створена система Суспільного телерадіомовлення України.
Суспільне телерадіомовлення України — це телерадіоорганізація з статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об’єктом права власності Українського народу. Воно діє згідно з Програмною концепцією, затвердженою постановою Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. «Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України»1, та Статутом, який затверджує Верховна Рада.
Невід’ємною складовою частиною системи Суспільного телерадіомовлення України є телерадіоорганізація «Громадське Українське радіо і телебачення» (ГУРТ), яка діє на підставі Положення про неї. Її основними завданнями є: реалізація Програмної концепції Суспільного телерадіомовлення України; забезпечення вільного доступу до кращих зразків національного культурного та мистецького здобутку, а також забезпечення на конкурсних засадах трансляції передач місцевих, в тому числі регіональних, телерадіоорганізацій незалежно від форм власності.
Постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 1998 р. створена Державна акціонерна компанія «Українське телебачення і радіомовлення», яка здійснює свою діяльність на основі Статуту.
Важливе значення в сфері управління культурою має інформація. Законом України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію»2 встановлено загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплено право на інформацію, її систему, джерела, визначено статус учасників інформаційних відносин, урегульовано доступ до інформації та забезпечення її охорони і захист особи та суспільства від неправдивої інформації.
Указом Президента України від 16 вересня 1998 р. «Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою»3 з метою підвищення ефективності державної інформаційної політики утворено Державне агентство інформації України.
Масова інформація — це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.
Правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні врегульовано Законом України від 16 листопада 1992 р. «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні»4. Їх діяльність регулюється також законами України від 3 липня 1996 р. «Про рекламу»5 в редакції від 11 липня 2003р., від 23 грудня 1993 р. «Про авторське право і суміжні права»6 в редакції від 11 липня 2001 р., від 23 березня 2000 р. «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм»1 в редакції від 10 липня 2003р., постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2000 р. «Про затвердження положень з питань розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм»2 та іншими законодавчими актами. Всі друковані засоби масової інформації, що видаються на території України, підлягають державній реєстрації в органах виконавчої влади.
Загальні засади видавничої справи в Україні врегульовано Законом України від 5 липня 1997 р. «Про видавничу справу»3, який закріплює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб’єктів видавничої справи.
Державна політика у видавничій справі визначається Верховною Радою України і спрямована на підтримку розвитку національного книговидання, наповнення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпечення потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил України та інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною мовою.
Державна політика підтримки культур національних меншин у видавничій справі здійснюється через відповідні органи виконавчої влади із залученням національно-культурних товариств. Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у видавничій справі, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади у сфері видавництва.
До суб’єктів видавничої справи належать видавці, виготівники та розповсюджувачі видавничої продукції. Ними можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законній підставі, юридичні особи України та інших держав. З метою їх обліку ведеться Державний реєстр України видавців, виготовників і розповсюджувачів видавничої продукції, Положення про який затверджується Кабінетом Міністрів України.
У сфері видавничої справи та інформаційної діяльності певна роль належить державній культурно-науковій установі — Книжковій палаті України, повноваження якої закріплені в ст. 27 Закону України «Про видавничу справу».
З метою підвищення ефективності державного управління в системі видавничої підготовки, поліграфічного виконання і розповсюдження друкованої продукції відповідно до Указу Президента України від 16 вересня 1998 р. «Про вдосконалення державного управління інформаційною справою»4 постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 1998 р. утворена Державна акціонерна компанія «Українське видавничо-поліграфічне об’єднання», яка є відкритим акціонерним товариством і діє на підставі Статуту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 1998 р.1
Правові основи діяльності в галузі кінематографії та регулювання суспільних відносин, пов’язаних з виробництвом, розповсюдженням, зберіганням і демонтуванням фільмів, урегульовані Законом України від 13 січня 1998 р. «Про кінематографію»2.
Державну політику в галузі кінематографії реалізує Мінкультури України, яке здійснює управління кіновиробництвом і кінопрокатом 3 — та формує Державний фільмофонд.
Місцевими органами управління кінематографією є органи, визначені Радою міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за погодженням з центральним органом виконавчої влади у галузі кінематографії. Ці органи реалізують державну політику в галузі кінематографії.
Державне управління в галузі охорони і використання пам’яток історії та культури здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Спеціально уповноваженими державними органами у цій галузі є Мінкультури України, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, Державний комітет архівів України та їх органи на місцях, а також інші державні органи, до компетенції яких законодавством віднесено здійснення цих функцій. Компетенція цих органів визначається положеннями про них.
Закон України від 8 червня 2000р. «Про охорону культурної спадщини»4 регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті. Об’єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою.
Державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, до яких належать: Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини; орган охорони культурної спадщини Ради Міністрів АРК; органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій; органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. затверджено «Положення про державний реєстр національного культурного надбання»5. До реєстру заносяться пам’ятки історії, археології, мистецтва, документальні пам’ятки та інші об’єкти, які становлять виняткову цінність з огляду історії, культури, етнології або науки.
На виконання згаданого Указу Президента України від 9 грудня 1995 р. постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. затверджені Програма відтворення видатних пам’яток історії та культури1, а також їх Перелік. В основу формування Переліку видатних пам’яток історії та культури, які передбачається відтворити, покладено критерії їх історичної, мистецької та культурної цінності.
Законом України від 21 вересня 1999 р. «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей»2 врегульовано відносини, пов’язані з вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей. Цей Закон також спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України у сфері культури. Однак його дія не поширюється на сучасні сувенірні вироби, предмети культурного призначення серійного та масового виробництва.