4.5. Професійна філософія в Україні XIX - початку XX століття

Філософська думка початку XIX ст. містила складові струк­турні елементи: 1) пануючу релігійно-ідеалістичну філософію; 2) філософію просвітників, що, незалежно від свого загального харак­теру - матеріалістичного чи ідеалістичного, виступала як опози­ційна щодо пануючого тоді суспільно-політичного ладу, бо праг­нула так чи інакше модифікувати ного; 3) природничо-науковий матеріалізм] 4) філософсько-соціологічні погляди дворянських ре­волюціонерів і революційних демократів. Звичайно, розгляд філо­софської думки в Україні у XIX - на початку XX ст. неминуче приведе до врахування процесів, що відбувалися у філософсь­кому житті інших народів, особливо російського.

На початку XIX ст. у Європі набувають поширення і попу­лярності ідеї представників німецької класичної філософії: Кан­та, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, що поступово проникають і в Ук­раїну. Велика роль у їх популяризації належала Лодію, Якобу, Довговичу, Рубану.

Яків Рубан вперше зробив переклад Канта російською мо­вою: було опубліковано книгу «Кантово обоснование для ме­тафизики нравов» та два підручники з логіки у кантівському дусі. Петро Лодій активно виступав за розвиток науки і про­світи, гостро критикував реакціонерів, які заперечували читан­ня лекцій з філософії у вузах. Під впливом Канта професор Лодій формулює питання філософії: Що може людина знати? Що повинна робити? На що мусить сподіватися? Що є люди­на? У філософських поглядах Лодія значне місце посідають і матеріалістичні елементи. Намагаючись вести залежність всіх психічних явищ від діяльності мозку, професор стверджував, що матеріалістичний світ існує незалежно від людської свідо­мості. Він піддав критиці поняття Канта про філософську науку як науку розуму, що складається з одних узагальнень. Лодій критикував і теорію пізнання Канта, засуджував думку про мислення, що незалежне від буття. Значна заслуга Лодія полягає в тому, що він вже тоді вбачав у кантівській теорії пізнання шлях до заперечення об'єктивного існування речей. Чуттєві поняття Кант відривав від зовнішніх предметів і відтак дійшов висновку про неможливість пізнання предметів об­'єктивної дійсності. Запрошений у Харківський університет професор Йенського університету Йоган Шад у своєму курсі об'єднував кантівську етику, фіхтеанську ідею про тотожність суб'єкта і об'єкта і «філософію одкровення» Шеллінга. Якщо у практичній кантівській філософії йому імпонує філософія сво­боди, проголошення людини та її гідності вищою цінністю, то в теоретичній філософії його відштовхує приниження розуму, котре відкриває шлях до віри й авторитету.

У Харкові Шад видав латинською мовою «Природне пра­во», «Логіку». Він вважав, що міркування Канта про немож­ливість «пізнання речей в собі», а також про «антиномічність» і суперечність розуму у своїх спробах проникнути в суть речей заперечують перспективу будь-якого вірогідного пізнання. Якщо діяльність розуму обмежена досвідом явищ, а досвід су­перечливий, то і розум виявляє безліч суперечностей. Але свідомість, мислення людини не в змозі задовольнитися тільки суперечностями, тому прагне до їх подолання, об'єднуючи про­тилежності. Все це за допомогою понять здійснює розум, але формально. Розум як здатність ідей вносити у світ справжню гармонію, єдність дійсно у змозі пізнати «надчуттєве», «абсо­лютне», «речі в собі». Шад наділяє розум пізнавальною здатні­стю і не хоче його обмежувати, усуває межу, встановлену Кан­том, між практичним і теоретичним розумом. Судження як основна форма пізнання виявляє реальні стосунки речей і по­стає як фундамент для утворення категорій. Так Шад намагаєть­ся подолати Кантову помилку розгалуджування суб'єкта і об'єкта, апріорного характеру категорій. Категорії у нього визначають види і форми суджень. Розглядаючи співвідношен­ня «теоретичного» і «практичного» розуму, він стверджує, що у формі мислення розум трансформує реальне в ідеальне, а у формі хотіння - навпаки, тому діє загальний «закон гармонії між ідеальним і реальним». Керуючись ідеями, людина пізнає речі самі по собі. Світ є відображенням абсолютного розуму. Самі речі за своєю природою відповідають ідеям, ідеї ж є істи­ни, вічні форми будь-якого буття.

Шад будує діалектичну концепцію натурфілософії. Діалек­тичний метод, застосований Фіхте до аналізу діяльності «Я», Шад поширює (спираючись на Шеллінга) і на аналіз природ­них процесів. Як і Шеллінг, Шад намагається подати природу як цілісний абсолютний організм, яким керує любов - особли­ва творча сила. За Шадом, природа - самостійна реальність, що розвивається. Навколо Шада згрупувалася група талановитих учнів, багато з яких зробили вагомий внесок в історію українсь­кої філософії. Це - професори О. Дудрович, М. Білоусов та інші.

Ряд українських філософів цього періоду були послідовни­ками натурфілософії Шеллінга. Так, Д. Велланський застосовує ідеї натурфілософії Шеллінга до фізіологічних та фізичних роз­робок. О. Дудрович, учень Шада, надає філософії Шеллінга релігійного забарвлення. Ідеї Шеллінга пропагують Й. Кронеберг, К. Зеленецькшї. Набувають поширення в Україні і філо­софські погляди Гегеля. Професор Київського університету О.Новицький стверджував, що філософія - найвищий прояв духу, але піраміду ідей увінчує все ж ідеал святого.

Релігія - це допомога Божа людському родові. Вона тільки ставить філософські питання, але не розв'язує їх. Філософія освітлює дух світлом чіткої думки. Народжуючись із себе, свідомість обмежується сторонніми предметами пізнання і, відбиваючись від них до себе, робить із себе центр, а з інших предметів - периферію пізнання. Але дійсно буття не залежить від свідомості. Філософія як наука має своїм змістом загальні закони і форми буття. Як знання загального, вони народжені розумом, а не досвідом, і виявлені в ідеях. Світ ідей - батьків­щина філософії. За сутністю та діалектичним рухом думок філо­софія відображає єдність і систему розуму, за формою ж і ме­тою викладу вона є відображенням логічних форм розуму.

Згідно з Михневичем джерелом філософії є свідомість, що прой­шла головні стадії розвитку і перетворила їх на об'єкт досліджен­ня. Повернення свідомості до самої себе і є філософія. Наслідую­чи Гегеля, Й.Михневич показує, що філософське знання за змістом об'єктивне, предметне, а за формою - суб'єктивне, бо розкриває свою діяльність у трьох аспектах: у русі від «Я» до «не-Я», до світу, від «не-Я» до «Я» і від світу і людини до Бога як першопричини всього існуючого. Завдання філософії, за Й. Михневичем, полягає у розв'язанні трансцендентно-метафізичних питань про Бога, світ і людину, про «душевні» основи знання.

З критичних позицій засвоїв систему Гегеля С. Гогоцький. Позитивною він вважає думку Гегеля про те, що весь світ на­повнений розумом і виявляє у всій різноманітності часток єди­ний верховний план, мету. Бере па «озброєння» Гогоцький і діалектичний метод, який, на його думку, дає змогу побачити світ як єдиний гармонійний живий організм, а розвиток людсь­кого духу - як історичний процес. Разом з тим він критикує твердження Гегеля, що абсолютне мислення реалізується в інди­відуальному мисленні, що божественне імманентно властиве нашому мисленню. Гогоцький виступає проти спроб виведен­ня конкретного суб'єкта з «абстрактних категорій», котрі виз­начають собою сутність предмету, але не можуть створити влас­не суб'єкт. Сам Гогоцький прагне поєднати гегельянство з атеїзмом, встановлюючи межі діалектичного методу, виносячи «за межу» Бога і суб'єкта як живу, індивідуальну енергію.

У першій половині XIX ст. на Україні значно поширюють­ся просвітницькі погляди, виразники котрих викривали само­державство і кріпосництво, обстоювали капіталістичний шлях розвитку. Філософсько-соціологічні погляди ідеологів про­світництва були неоднорідні. Одні з них (Духнович, Каразін, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, Гребінка) виступа­ли з позицій ідеалізму, другі (Ланге, Тимковський, Рижський, Білоусов) - з позицій деїзму, або стихійного матеріалізму.

Переважна більшість просвітників зосереджувала свою ува­гу на соціальних проблемах, лише деякі з них (Рижський, Тим­ковський, Степанов, Духнович) зверталися до спеціального аналізу філософських проблем. І. Рижський, перший ректор Харківського університету, у своїх працях «Умослов'я, або Ро­зумова філософія», «Введення до кола словесності», «Наука віршування», «Про пізнання, що властиве уявленню» захищає матеріалістичну теорію пізнання. Він визнавав первинність ма­теріальної природи щодо людської свідомості. На його думку, будь-яке пізнання розпочинається з почуттів. Зацікавленість, користь і необхідність змушують людину заглиблюватися у пізнання оточуючих речей. Природа у своїй великій різноман­ітності подібна до багатої за змістом книги, з якої людина здо­буває знання, збагачуючи свій розум. Неабияки внесок зробив харківський професор у розвиток мов. Він вважав, що багатство мови багато в чому залежить від рівня розвитку науки, філо­софії, літератури, а також від відмітних рис кожного народу. Мова є одне із необхідних знарядь взаємозв'язків людей. І. Тимковсъкий у своїх працях заперечує розрив сутності і яви­ща, критикує агностицизм.

Просвітники-ідеалісти Т. Степанов, О. Духнович, розгляда­ючи гносеологічні проблеми, обґрунтовували, насамперед, єдність чуттєвого і раціонального у пізнанні, критикували аб­солютизацію як «досвідного», так і «теоретичного» знання. Духнович у розумінні сутності людини переходить від телеологізму до раціоналізму, утверджуючи визначальну роль ідей у розвитку суспільства. Не Бог визначає життя людини, а її ро­зум, що залежить від виховання.

У розробці проблеми походження людини і суспільства Ланге, Воронов, Тимковський спиралися на ідеї французьких про­світників, зокрема на теорію «природного права» і «суспільного договору». Посилаючись на подвійну природу людини (фізичну і духовну), вони, одначе, на відміну від тих ідеалістичних про­світників, що вважали духовну природу божественною, називати духовність природною, що може виявлятися лише у суспільстві.

У другій половині XIX ст. офіційно пануючим напрямком філософської думки на Україні був ідеалізм. Його сповідували професори філософії Київської духовної академії, Київського, Харківського, Одеського університетів та інших навчальних закладів, такі як Юркевич, Грот, Козлов, Лесевич, Ліницький та інші. Одні з них пропагували об'єктивний ідеалізм православ­но-релігійного характеру, інші схилялися до неокантіанства, махізму, позитивізму. Вони заперечували матеріалістичне вчен­ня про об'єктивність законів природи, часу та простору. Прин­цип причинності вони підмінювали телеологією, покладаючись лише на розум та волю творця. Наприклад, М. Костомаров розглядав усі явища матеріального світу як втілення Божої ідеї, а пізнання розумів як розкриття духовного у фізичному. П. Ліницький виступав з критикою матеріалізму, обмежував предмет філософії теорією пізнання, а завдання філософії вба­чав у виділенні та відмежуванні того, що притаманне суб'єкту пізнання, від того, що належало об'єкту.

Але ж незважаючи на те, що у філософії України домінува­ли ідеалізм і релігія, вже в першій половині XIX ст. зміцнюють­ся позиції матеріалістичної філософії. Матеріалістичні ідеї у деїстичній формі розвивають Любовський, Якоб, Лодій. У другій половині XIX ст. у зв'язку з філософським осмисленням розробок природознавців матеріалістична лінія набула сили і обґрунтування. Одна з важливих особливостей розвитку мате­ріалістичної філософії на Україні у XIX ст. полягала в тому, що через обмеження, а то й пряму заборону викладання її у вищих учбових закладах матеріалістичні погляди пропагувалися у певній частині праць природодослідників-матеріалістів - мате­матиків, фізиків, хіміків. Саме через це природничо-науковий матеріалізм посідає таке почесне місце в історії матеріалістич­ної філософської думки в Україні.