Операційна діяльність 2015

Рівень функціональної замкненості структури виробничої системи загалом характеризується середньоваговим коефіцієнтом:

де ф — кількість основних фаз (стадій, переділів, сукупних операцій) з перетворення сирих матеріалів на готовий продукт. Таким чином, функціональна замкненість виробничої системи буде найбільшою, якщо вона зосередить максимальну кількість операцій сукупного процесу. Для визначення оптимальної структури просторового розташування виробничого процесу показників функціональної замкненості недостатньо, що зумовлює необхідність аналізу синергійних зв’язків (системного ефекту) взаємодії елементів (підрозділів) системи (підприємства).

Синергійні зв’язки характеризують міру економічно доцільної сумісності будь-якого елемента з іншими елементами і системою загалом.

Синергійний ефект створюється від:

перевищення виходу над входом системи при взаємодії елементів системи за даного обсягу ресурсів споживання (наприклад, глибоке перероблення і комплексне використання сировини);

використання відходів і викидів виробництва для виготовлення основної

продукції (наприклад, синергійний ефект комбінування полягає у використанні супутніх газів, відходів металу, залишкового тепла, у напівфабрикатах попереднього переділу та інших відходів);

розташування структурних елементів (підрозділів), що виконують окремі стадії процесу в одній виробничій системі (підприємстві), завдяки чому скорочуються витрати на переміщення предметів від стадії до стадії;

забезпечення безперервності процесу під час переходу від однієї стадії до іншої;

зменшення трудових і фінансових ресурсів на управління і обслуговування за рахунок суміщення та спрощення багатьох функцій, притаманних самостійним підрозділам, обсяг яких відносно зменшується зворотно-пропорційно кількості елементів, поєднаних в одній системі.

Ступінь економічної сумісності структурних елементів виробничої системи (підрозділів підприємства) визначають коефіцієнтом синергійної замкненості системи Ксз , який обчислюють за формулою:

де Рсіj — витрати і-го ресурсу в j-му елементі системи; Зр — обсяг витрачених ресурсів на випуск продукції в умовах мінімальної функціональної замкненості системи (поза системою); Qп — приріст (перевищення) обсягу продукції в ре-

зультаті системного використання ресурсів; п — кількість видів ресурсів; m — кількість структурних елементів, включених до системи.

Цей коефіцієнт показує доцільну кількість об’єднання основних та допоміжних (включених) елементів (підрозділів) в одну виробничу систему (підприємство).

Таким чином, склад виробничої системи, її структура формуються з елементів, які мають функціональні й синергійні зв’язки взаємодії, безпосередньо беруть участь у виробничому процесі й у формуванні системного ефекту, забезпечуючи функціонування цілісної системи в оптимальних параметрах.

Розглянуті зв’язки характеризують технологічну єдність та економічну доцільність елементного складу системи, але для забезпечення ефективного перетину виробничого процесу конче важливим є просторове розташування його

та всіх необхідних компонентів і підсистем.

Просторові зв’язки істотно впливають на результати функціонування елементів і системи загалом. Найбільшої ефективності досягають за умови забезпечення просторовими зв’язками максимального рівня прямоточності, пропорційності, безперервності та спеціалізації сукупного виробничого процесу і його окремих операцій, що оптимально відображається в поточному виробництві.

Функціональні просторові зв’язки виробничого процесу підпорядковуються таким принципам: максимального скорочення переміщень предметів праці, й робочої сили, забезпечення сприятливих умов праці, безперебійності процесів, мінімізації площі їх реалізації.

Склад робочих місць, виробничих дільниць і цехів, характер виробничих зв’язків між ними визначається сукупним виробничим процесом.

Результативність діяльності підприємства значною мірою зумовлюється оптимальністю складу та взаємодією

виробничих підрозділів.

Під виробничою структурою підприємства розуміють склад виробництв,

цехів і господарств, їх технологічну взаємодію, порядок і форми кооперування, співвідношення за кількістю робітників, вартістю устаткування, площею і територіальним розташуванням.

Виробнича структура ґрунтується на принципах просторової організації іде-

ального процесу, якими є: спеціалізація, пропорційність, прямоточність. Під час побудови оптимальної структури виробничої системи до її складу включають лише ті елементи і підсистеми, які забезпечують економію ресурсів.

Залежно від форми спеціалізації основних цехів виокремлюють технологіч-

ну, предметну та змішану (предметно-технологічну) виробничі структури під-

приємства.

Виробнича структура є ядром утворення загальної структури управління промисловим підприємством, яка охоплює також підрозділи апарату управління та соціально-побутового обслуговування працівників.

Будь-яке підприємство є складною ієрархічною системою з низкою складових щаблів: робоче місце, дільниця, цех, виробництво (рис. 7.11).

Виробниче

підприємство

Робоче місце

Рис. 7.11. Ієрархічні елементи виробничої структури підприємства

Кожен верхній щабель виступає елементом зовнішнього середовища для нижніх щаблів, а кожен нижній є елементом внутрішнього середовища для верхнього. Усі ступені ієрархії можуть підрозділятися на функціональні підсистеми, які мають об’єкт і суб’єкт управління за аналогією з кібернетичними системами.

Первинним ланцюгом в організації виробничого процесу та базовим осередком (елементом) виробничої системи, а також виробничої структури є робоче місце.

На робочих місцях відбувається безпосередня взаємодія матеріальних, трудових факторів виробництва, створюється додана вартість, концентруються основні резерви підвищення продуктивності праці.

Кінцевий результат діяльності дільниці, цеху і підприємства загалом істотно залежить від обґрунтованого визначення кількості робочих місць, їх сучасного технологічного оснащення, організації обслуговування, раціонального розташування на виробничій площі, узгодженості роботи в часі.

Другу сходинку ієрархічної будови виробничої структури промислового підприємства посідає виробнича дільниця.

Під виробничою дільницею розуміють сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких здійснюється частина загального виробничого процесу з виготовлення продукції чи обслуговування процесу виробництва.

Залежно від ролі в безпосередньому виготовленні продукції та виду закріпленого виробничого процесу дільниці поділяють на виробничі (технологічні),

допоміжні та обслуговувальні.

Виробничі (технологічні) дільниці основного виробництва організують на основі технологічної чи предметної спеціалізації. За технологічного принципу спеціалізації дільниці можуть включати робочі місця з устаткуванням, що призначені для виконання технологічно однорідних операцій (дільниці фрезерува-

льної, токарної або шліфувальної обробки тощо). Номенклатура деталей, що обробляються на таких дільницях, різноманітна і характерна для одиничного та дрібносерійного виробництва.

За предметного принципу спеціалізації створюють дільниці, за якими закріплюють виготовлення обмеженої номенклатури деталей чи виробів. Устаткування відповідає технологічному процесу, вузькоспеціалізоване на різні операції з виготовлення однорідної продукції та розташоване за принципом прямоточності, що характерне для серійного та масового виробництва.

Створення дільниць, які спеціалізуються на випуску обмеженої номенклатури виробів, доцільне при великих обсягах їх випуску, оскільки в цьому разі буде оптимальним завантаження устаткування, а його переналагодження зумовлене з переходом на випуск нової продукції, не спричинить до значних втрат часу.

На середніх і великих підприємствах залежно від номенклатури та масштабів виготовлення продукції, окремі дільниці поєднують у цехи.

Цех — територіально та адміністративно відокремлений підрозділ підприємства, в якому основні виробничі й допоміжні дільниці та обслуговувальні служби виконують певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації та кооперування.

Кількість цехів залежить від конструктивних і технологічних характеристик продукції, що виготовляється, її обсягів та рівня спеціалізації підприємства.

Виходячи із сутності та змісту виробничого процесу й характеру продукції, що виготовляється, або робіт, що виконуються на промисловому підприємстві,

формують основні, допоміжні та обслуговувальні цехи.

Цехи основного виробництва спеціалізуються на виготовленні профільної продукціїпідприємства, що призначена для задоволенняпотреб зовнішніх споживачів.

Основне виробництво, як правило, складається з окремих фаз, або стадій, за якими класифікуються відповідні цехи: заготівельні (ливарні, ковальські, пресові, металоконструкцій тощо.); обробні (механічні, деревообробні, термічні, гальванічні тощо); складальні (цехи вузлового складання та загального складання, випробування, фарбування готових виробів тощо).

Допоміжні цехи (інструментальні, ремонтно-механічний, ремонтно-механічні, ремонтно-енергетичні, ремонтно-будівельні, модельні, штампові) сприяють випуску основної продукції, виготовляють допоміжні види виробів, які необхідні для нормальної роботи основних цехів.

Обслуговувальні цехи і господарства виробничого призначення забезпечу-

ють нормальну роботу основних і допоміжних цехів шляхом транспортування та збереження сировини, напівфабрикатів, готової продукції, проведення необхідних санітарнотехнічних заходів, підтримання благоустрою їхніх приміщень та території тощо.

Підсобні цехи здійснюють підготовку основних матеріалів для основних цехів, а також виготовляють тару для упаковки продукції.

Побічні цехи переробляють відходи основного й допоміжного виробництва і виготовляють непрофільну продукцію або забезпечують відновлення використаних допоміжних матеріалів для потреб виробництва.

На машинобудівних підприємствах основні цехи та дільниці формуються залежно від характеру виконуваних операцій і міри готовності предметів праці за такими формами спеціалізації: технологічний, предметний або

змішаний (предметно-технологічний).

Під виробничою структурою цеха розуміють склад основних виробничих дільниць, що входить до нього, допоміжних та обслуговувальних підрозділів, а також зв’язки між ними. Така структура відповідно до поділу праці визначає внутрішньоцехову спеціалізацію та кооперування виробництва.

Важливою частиною виробничої структури цеху є допоміжні та обслуговувальні підрозділи. До допоміжних належать дільниці з устаткування і технологічного оснащення, централізованого заточування інструменту.

Обслуговувальні підрозділи включають: складські приміщення, (матеріальні та інструментальні комори), внутрішньоцеховий транспорт (візки, електрокари, конвеєри тощо.) та пункти технічного контролю якості продукції, обладнані кон- трольно-вимірювальними приладами.

За технологічною структурою кожен основний цех під-

приємства спеціалізується на виконанні певної частини (стадії) загального технологічного процесу, причому здійснює її за всіма видами основної продукції.

Технологічна структура характерна для підприємств одиничного та дрібносерійного типу виробництва з великою та нестабільною номенклатурою.

Переваги технологічної структури такі: застосування прогресивної техно-

логії; повніше завантаження устаткування і використання матеріалів; розширення можливостей маневрування персоналом завдяки високій кваліфікації робітників та обміну досвідом між ними; збільшення гнучкості при освоєнні нової продукції та розширенні її номенклатури; спрощення управління цехом; здійснення єдиної технічної політики в основних цехах.

Недоліки технологічної структури: збільшення витрат часу на переналагодження устаткування на інші види продукції; складні й довгі маршрути руху деталей за групами верстатів, що збільшує тривалість виробничого циклу; зниження відповідальності за якість і строки виготовлення виробів загалом; ускладнення планування й регулювання процесів виробництва.

Предметна структура основних цехів відображає спеціалізацію на повному виготовленні закріплених за ними деталей або виробів вузької номенклатури. У таких цехах концентруються всі операції з отримання часткових або

готових виробів, наприклад один виріб, кілька однорідних виробів або конструк- тивно-однорідних деталей.

Так, на автомобільному заводі функціонують цехи двигунів, кузовів, шасі, рам, заднього мосту тощо; на взуттєвій фабриці організовані цехи чоловічих черевиків, жіночого модельного взуття тощо.

Для цехів з предметною формою спеціалізації характерні різноманітність устаткування та оснащення, але вузька номенклатура деталей або виробів. Устаткування добирають відповідно до технологічного процесу і розташовують

за ходом послідовністю виконання операцій за принципом прямоточності. Предметний тип виробничої структури притаманний масовому і великосерійному виробництву. Але за умови широкої уніфікації деталей та вузлів різних виробів, що зумовлює збільшення обсягів їх виготовлення, притаманних середньосерійному та дрібносерійному виробництвах, можна застосовувати предметну структуру.

Переваги предметної структури: розташування устаткування за перебігом технологічного процесу сприяє впровадженню нової техніки, механізації й автоматизації виробничих процесів, створює передумови для організації поточного методу виробництва; скорочення маршрутів руху предметів праці й тривалості виробничого циклу з урахуванням зменшення втрат на переналагодження устаткування, міжопераційних і міжцехових пролежувань деталей; підвищується відповідальність за якість, терміни та обсяги виготовлення виробів, які закріплено за кожним цехом і дільницею; спрощується оперативно-календарне планування і регулювання виробничих процесів, оскільки всі операції з виготовлення конкретного виробу зосереджені в одному цеху.

Недоліки предметної структури: збільшення кількості устаткування через необхідність мати в наявності всі його види для виконання різних спеціалізованих операцій; незавантаженість устаткування з причин зміни обсягів виробництва; неможливість маневрування персоналом унаслідок низької кваліфікації та високої спеціалізації кожного робітника; обмеженість розширення номенклатури та освоєння нової продукції.

Цехи з предметної спеціалізацію, де створюється можливість здійснювати замкнутий (завершений) цикл виробництва продукції, називають предметнозамкненими. При цьому можливі варіанти суміщення заготівельної та обробної або обробної та складальної стадій (фаз) виробництва (наприклад, механозаготівельний, механообробний, механоскладальний цехи). У цехах з предметною спеціалізацією можна створювати дільниці як з предметною, так і з технологічною спеціалізацією.

У разі предметної побудови дільниць організація управління значно спрощується завдяки достатності зв’язків на вході та виході дільниці або елемента. Міжопераційні зв’язки управління при цьому безпосередньо замикаються внутрішніми відносинами між елементами системи.

Застосування ідеальної за параметрами предметної структури на будь-якому машинобудівному підприємстві недоцільне, оскільки веде до необхідності в кожному цеху монтувати всі комплекти технологічного устаткування,

яке неможливо повністю завантажити через невеликий обсяг робіт на дільницях цеху. Тому найбільшого поширення на практиці набула змішана структура (предметно-технологічна), за якої заготівельні виробництва та цехи будуються за технологічним принципом (ковальсько-пресовий, чавуноливарний, сталеливарний тощо), а оброблювальні й ті, що об’єднуються в предметно-замкнені ланцюги (цехи або дільниці).

Така змішана структура притаманна масовому та серійному типам машинобудівного виробництва.

Конкуренція зумовлює часту зміну моделей продукції, що не дає змоги повністю завантажити устаткування виготовленням її постійної номенклатури за весь технологічний цикл, тому розв’язання такої проблеми можливе завдяки застосуванню сучасного устаткування тина кшталт обробного центру, що забезпечує обробку предметів за всіма чи більшістю операціями технологічного процесу однією установкою. Це дає змогу уникнути чи звести до мінімуму обсяг міжопераційних переміщень оброблюваних деталей і забезпечити максимальну безперервність виробничого процесу. Виробничі підрозділи (дільниці, цехи) набувають всіх ознак предметної структурив разі оснащеностітакими видами устаткування.

З метою оптимізації виробнича структура підлягає аналізу за такими показниками:

розміри виробничих ланок (обсяг випуску продукції, чисельність, вартість основних фондів, потужність енергетичного обладнання);

рівень централізації окремих виробництв (співвідношення обсягів робіт спеціалізованих підрозділів до загального обсягу робіт даного виду);

співвідношення між основними, допоміжними та обслуговувальними ви-

робництвами (частка відповідних виробництв за кількістю робітників, устаткування, розміром виробничих площ, вартості основних фондів);

пропорційність виробничих ланцюгів, що входять до складу підприємства (за виробничою потужністю та трудомісткістю);

рівень спеціалізації окремих виробничих ланцюгів (частка предметно, подетально і технологічно спеціалізованих підрозділів, рівень спеціалізації робочих місць за коефіцієнтом закріплення операцій);

ефективність просторового розташування підприємства (коефіцієнт забу-

дови, використання виробничих площ або території);характер взаємозв’язків між підрозділами (визначається кількістю техно-

логічних циклів проходження предмета праці до готового продукту, протяжністю транспортних маршрутів, вантажооборотом між переділами).

На підставі аналізу визначених показників формують варіанти виробничої структури, здійснюютьвибір раціональної за критеріями: максимальної можливості спеціалізації цехів і дільниць, пропорційності їх побудови; відсутності дублювальних і надмірного роздрібнення побудов; безперервності та прямоточності виробництв; можливостірозширеннятаперепрофілюваннявиробництвабезйогозупинки.

Серед напрямів проектування та вдосконалення виробничої структури можна виокремити:

оптимізація розмірів підприємства, яка передбачає виробництво та збут продукції з мінімальними витратами за даних параметрів техніки (продуктивність, потужність)

і технологічних процесів, умов та методів організації виробництва, місцезнаходження та зовнішнього середовища;

поглиблення спеціалізації основного виробництва, яка полягає у виборі її форми для виробничих підрозділів, відповідності типу, масштабу виробництва та незмінності обраної форми спеціалізації для однакових виробничих умов. При цьому широкий розвиток агрегатної, подетальної й технологічної спеціалі-

зації створює передумови для переходу від технологічної структури до предметної, де є можливість застосування агрегатних верстатів, уніфікованих вузлів і спеціального автоматичного устаткування в разі створення поточних автоматичних ліній. Такий підхід дає змогу підвищити продуктивність праці, зменшити собівартість продукції, а такожвитратинаустаткування і термінийого освоєння;

розширення кооперації з технічного обслуговування виробництва, суть якої полягає у формуванні централізованих, відносно самостійних допоміжних виробництв (малих підприємств) на самому заводі або закріпленні в угодах з виробниками і постачальниками обладнання їхніх обов’язків з його технічного обслуговування в процесі експлуатації;

централізація допоміжних та обслуговувальних підрозділів (служб) під-

приємства, ґрунтована на концентрації однорідних робіт, що дозволяє, з одного боку, підвищити рівень механізації робіт і продуктивність праці, а з іншого боку — спростити виробничу структуру шляхом скорочення зайвих і паралельно діючих виробничих підрозділів;

спрощення виробничої структури за рахунок ліквідації зайвих ланок і переходу до безцехової структури;

перехід від комплексної до спеціалізованої виробничої структури на заса-

дах розвитку спеціалізації й кооперування підприємств.

Орієнтація на ринкові потреби передбачає постійні структурні перетворення виробничої системи різних рівнів. Сучасні тенденції структурних перетворень ґрунтуються на системному підході, що має такі складові: створення достатньо автономних і самостійно взаємодіючих виробничих підрозділів; розвиток горизонтальних, а не вертикальних зв’язків; гнучке використання робочої сили; упровадження творчих ідей у виробництво; пристосування виробництва до замовлень ринку й організація виробництва дрібними партіями продукції; створення безперервно-потокових систем багатопредметного виробництва; відмова від страхових запасів. Сучасні методи організації виробництва базуються на формуванні комплексних автономних дільниць з предметною спеціалізацією.

7.4. ПРОСТОРОВЕ РОЗТАШУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА ТА ЙОГО ПІДРОЗДІЛІВ

Можна вирізнити деякі структурні побудови підприємств: цехову, безцехову, корпусну та комбінатську (рис. 7.12). Сукупність однорідних цехів на великих підприємствах становить виробництво.

На великих підприємствах для формування короткого шляху матеріального потоку та забезпечення ефективності виробничих процесів однорідні за профілем цехи об’єднують у корпуси (наприклад, корпус заготівельних, складальних цехів, корпус з виробництва товарів народного споживання).

На підприємствах з невеликим обсягом і відносно простими виробничими процесами доцільно обмежитися дільничною структурою, тобто безцеховою. Приклад виробничої структури машинобудівного підприємства наведено на рис. 7.13.

Рис. 7.12. Види виробничих структур підприємств:

А — цехова, Б — безцехова, В — корпусна, Г — комбінатська

Виробнича структура підприємства

Цехи та господарства виробничого призначення

Рис. 7.13. Схема виробничої структури машинобудівного підприємства

Виробнича структура підприємства визначає поділ праці між цехами та обслуговувальними господарствами, формалізує внутрішньозаводську спеціалізацію та кооперування, у галузевому масштабі вказує на міжзаводську спеціалізацію виробництва.

На формування виробничої структури підприємства впливають виробничо-технічні й організаційні чинники, серед яких основними є:

конструктивні і технологічні характеристики про-

дукції, що визначають склад виробництв, цехів, дільниць, їх розміри, вантажообіг і розмір території підприємства. Зростання складності продукції і технології її виготовлення зумовлює різноманітні внутрішньовиробничі зв’язки і, відповідно, ускладнення виробничої структури;

номенклатура і обсяг випуску продукції, які суттєво впливають на розміри виробничих підрозділів (цехів), їхню кількість і поглиблення спеціалізації шляхом створення технологічно-, предметно- і подетальноспеціалізованих цехів і виробництв;

рівень і форми спеціалізації та кооперування. Підвищення рівня спеціалі-

зації підприємства зменшує різноманітність підрозділів і спрощує виробничу структуру. Залежно від спеціалізації всі виробничі структури машинобудівних

підприємств можна типізувати на такі: з повним технологічним циклом; механоскладального типу (з неповним технологічним циклом); складального типу; з технологічною спеціалізацією (вироблення заготовок); з подетальною спеціалізацією (виробляються окремі деталі, блоки, вузли, підвузли, складальні одиниці), що спрощує виробничу структуру;

рівень автоматизації та механізації виробничих процесів. Застосування верстатів з числовим програмним управлінням, обробних центрів, робототехніки, гнучких автоматизованих виробництв радикально реорганізує механічну обробку на основі створення автоматизованих дільниць, цехів, виробництв, що спрощує виробничу структуру підприємства;

рівень охоплення життєвого циклу виробів. При охопленні всіх стадій життєвого циклу виробів «наукові дослідження — виробництво — споживан-

ня» виробнича структура є комплексною. Вона включає, крім виробництва готових виробів, дослідні й експериментальні виробництва, а також підрозділи фірмового обслуговування свого товару. Якщо охоплюється одна зі стадій життєвого циклу, виробнича структура набуває рис спеціалізованої.

Виробнича структура підприємства динамічна. Вона змінюється в часі під впливом перелічених та інших чинників, які вимагають внеобхіднюють удосконалення її головною до структури є забезпечення раціональнішого поєднання в часі та просторі всіх елементів і ланок виробничого процесу.

Розташування виробничих потужностей (об’єктів) є гострою проблемою як нових, так і наявних підприємств, особливо в процесі реструктуризації й диверсифікації останніх. При їх розташуванні виходять з критеріїв, які визна-

чаються конкуренцією й економічною вигодою.