6.1. Адаптація людини.

Природне середовище (урбоекосистема), незважаючи на досягнення науково-технічного прогресу, зберігає своє суттєве значення у формуванні умов життєдіяльності та здоров’я людей, оскільки людина не може повністю ізолюватися від зовнішнього середовища.

При оцінці ролі людини в природних екологічних системах слід враховувати:

• людина постійно пов’язана з природним середовищем;

• людина – активний елемент природних систем, що їх перебудовує;

• людина, завдяки соціальним механізмам адаптації, в певній мірі може ізолюватися від його безпосереднього впливу.

Взагалі, важливішим фактором адаптації, що обумовив виживання і наступний розвиток людей, стала їх властивість створення життєспроможних соціальних спільностей.

Важливішими характеристиками людини в соціально-екологічних дослідженнях виступають його властивості, серед яких виділяють властивість до адаптації та наявність потреб.

Оточуюче нас середовище одночасно постійне і мінливе, і в цьому середовищі необхідно жити. Тому людина, бажає вона цього чи ні, повинна пристосовуватись (адаптуватись) до нього, тому в соц.екології проблемі адаптації приділяється першочергове значення.

Але адаптація як реактивна форма поведінки людини є лише першим етапом. Людина виявляє фізичну, інтелектуальну, моральну, духовну активність, перетворюючи (в кращий чи гірший бік) своє середовище.

Адаптація – це комплекс пристосувальних реакцій людини до умов внутрішнього та зовнішнього середовища, що змінюється.

Деякі механізми адаптації вже закладені генотипічно (напр., пристосування до темноти та яскравого світла, перепаду температур та ін.)

В інших ситуаціях необхідне включення свідомості, своїх особистих якостей для того, щоб пристосуватися, напр., до колективу людей, умов праці, нормам і правилам поведінки в суспільстві та багато інших.

Академік І.П. Павлов розглядав життя будь-якого організму (і зокрема людського) як безперервне пристосування.

Процес пристосування називають адаптацією або акліматизацією. Але ж ці поняття містять в собі деяку різницю.

Акліматизація – це тривалий і складний процес соціально-біологічного характеру фізіологічного пристосування організму до нових умов існування. Тобто, це зміни реактивності організму, що настають в результаті тривалої дії умов НС.

Адаптація – це біологічний процес, що триває на протязі декількох поколінь.

Таким чином, акліматизація – окремий вияв адаптації і найчастіше використовується у біокліматичному значенні.

Але в самому загальному значенні ці терміни можуть бути синонімами.

Розрізняють:

1) феноакліматизація як безпосередню реакцію організму на нове середовище, що виражається у фенотипічних, компенсаторних, фізіологічних змінах, які допомагають організму зберігати в нових умовах рівновагу.

При переході до попередніх умов відновлюється і попередній стан фенотипу (фенотип – властивість та ознаки особини на певній стадії свого розвитку, що сформувалися в процесі взаємодії генотипу із зовнішнім середовищем, тобто фенотип є окремим випадком реалізації генотипу у конкретних умовах), компенсаторні фізіологічні зміни зникають.

2) геноакліматизація – це більш глибокі зсуви в морфології та фізіології організму і головне передача їх до нащадків та закріплення як нових генетичних характеристик популяцій. Цей процес вже контролюється не тільки фізіологічними механізмами, а і природнім відбором.

Результатом адаптації є адаптованість.

Ступінь адаптованості відображає ступінь пристосування людини до конкретних умов існування, а також наявність (або відсутність) властивостей, що здобуті людиною в результаті процесу його адаптації до зміни умов середовища.

Показником ступіня адаптованості людини в конкретних умовах існування (в дослідженнях по екології людини і соц.екології) є такі характеристики, як соціально-трудовий потенціал і здоров’я.

Соціально-трудовий потенціал виражає рівень якості народонаселення і є показником організації суспільства (розподіл за соц. групами і % працездатності населення)