Тема 9. Взаємодія культур у сучасному світі

Мета: з’ясувати сутність теорії егалітаризму культур та теорії культурної ієрархії; розкрити зміст понять “європоцентризм”, ”панамериканізм”, ”афроцентризм”, “сходоцентризм”; показати зв’язок між різними культурами, розкривши зміст опозиційних культурологічних учень партикуляризму та універсалізму; висвітлити місце й роль ООН, зокрема ЮНЕСКО, у здійсненні цілеспрямованої політики взаємодії різних країн, включаючи сферу власне культурної активності; визначити місце України в системі культурної взаємодії європейського і світового простору.

ПЛАН

1. Теорія егалітаризму (рівності) культур.

2. Теорії культурної ієрархії.

3. Практика культурної відокремленості та її наслідки.

4. Універсалізм як ідея культурного синтезу.

5. Роль ЮНЕСКО у здійсненні цілеспрямованої політики культурної взаємодії. Україна в системі культурної взаємодії європейського і світового простору.

ЛІТЕРАТУРА

• Гуревич П.С. Культурология: Учебник. – М.: Гардарики, 2003. – С. 184 – 224.

• Гуссерль Э. Кризис эвропейского человечества и философии // Общество, культура, философия. Материалы к ХІІ Всемирному философскому конгрессу. – М., 1983.

• Леви-Строс К. Печальные тропики. – М., 1984.

• Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – К., 2000. – С. 318-320.

• Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1993.

• Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1994.

1. Теорія егалітаризму (равенства) культур. Із факту розмаїття культур як теоретичної основи вчені роблять неоднозначні філософські висновки. Деякі культурологи виходять з уявлення про рівність культур, про неможливість їх протиставлення. Інші, навпаки, вважають, що розмаїття культур не виключає принципу ієрархічності. У цій системі відліку одні культури оцінюються як значимі, розвинені, ціннісно багаті. Інші, навпаки, сприймаються як менш багаті, патріархальні, такі, що духовно вичерпалися та втратили своє панівне значення.

Канадська дослідниця Л. Марсіль-Лакост, намагаючись розкрити єдність культур як феномена, правильно підмітила концептуальні протиріччя, притаманні прибічникам різних підходів до факту множинності культур. На жаль, її власна позиція будувалася на протиставленні двох понять – егалітаризму (рівності) і плюралізму, які, по суті, не є альтернативними. Справді, якщо розмаїття культур розглядається як множина рівних, самостійних, хоч і різних духовних сутностей, то плюралізм не протистоїть егалітаризму. Саме ідея плюралізму зазвичай несе у собі вимоги рівності національних і локальних культур на противагу уніфікації й глобалізації культурного процесу.

Ідею рівності всіх культур обґрунтовувало багато культур філософів, у тому числі німецькі філософи О.Шпенглер,В.Шубарт, російський філософН.Я.Данилевський., французький науковецьК.Леві-Строс. Так, О.Шпенглер критикував європоцентристський світогляд, згідно з яким можна ігнорувати історію Китаю або вважати не вартою уваги культуру майя. К.Леві-Строс також виходив з ідеї рівності культур. Він однаково високо оцінював досягнення ескімосів, що прекрасно пристосувалися до суворого клімату Арктики, і культуру Індії, яка створила неперевершені за своєю глибиною релігійно-філософські системи. Однак Леві-Строс наполягав на тому, що при рівності культур є підстава для їх ціннісного зіставлення. Так, культури Мексики та Перу не витримали натиску завойовників, оскільки були слабо розчленованими, негнучкими. Тут мала місце культурна коаліція. Але культури, які вступили у неї, були по суті однаковими, тоді як в Європі таке змішування створювало принципово нову якість.

2. Теорії культурної ієрархії. Поряд із теорією егалітаризму існують концепції культурної ієрархії, наприклад європоцентризм, панамериканізм, сходоцентризм, афроцентризм тощо. Згідно з ними якась із культур визнається панівною, найбільш ціннісно-вартісною, найрозвиненішою.

Наприклад, європоцентризм –це культурфілософська і світоглядна настанова, згідно з якою Європа, притаманний їй духовний уклад, є центром світової культури й цивілізації. Першими в Європі протиставили себе Сходу стародавні греки. Поняття Сходу вони відносили до Персії та інших земель, що знаходилися східніше грецького світу. Але вже у Древній Греції це поняття було не просто географічним, у нього вкладався ширший зміст. Розмежування Заходу і Сходу стало формою позначення протилежності елліна і варвара, “цивілізованості” і “дикості”.

Такий поділ мав яскраво виражене ціннісне забарвлення: варварське начало рішуче відкидалося в ім’я еллінського. Подібний погляд із часом оформився в одну з традицій, успадкованих соціальною практикою й духовним життям післяантичної Європи.

З початком епохи середньовіччя економічні, політичні і культурні зв’язки Європи з рештою світу різко послабилися, а важливим чинником духовного та політичного життя стало християнство. В результаті Схід у свідомості європейця закономірно відсувається на задній план як щось віддалене й дуже екзотичне. Однак звеличення Заходу утримувалося в європейській свідомості протягом багатьох століть.

У європейській філософії думка про роз’єднаність людей підтримувалася концепцією вибраності Заходу. Передбачалося, що інші народи належать до людства умовно, оскільки ще не досягли необхідного культурного та цивілізаційного рівня.

Тим не менше ідея європоцентризму, хоч і несла у собі відособлення Сходу, у той же час була оживлена пошуком підвалин людства. Вона виходила з думки, що всі народи пройдуть західними магістралями й об’єднаються. Такі значні течії європейської культури, як Просвітництво і романтизм, новітня (починаючи з Шопенгауера) західна філософія, мистецтво модернізму, молодіжна контркультура 60–их років ХХ ст., найінтенсивнішим чином увібрали в себе орієнтальні елементи, прагнучи співвіднести, порівняти себе з культурними течіями Сходу.

Віра у прогрес людських знань, яка сформувалася у добу просвітництва, зміцнювала уявлення про односпрямований, монолінійний рух історії. Прогрес мислився просвітниками як поступове проникнення європейської цивілізації в усі регіони світу.

Вольтер, Монтеск’є, Гердер писали про рух усіх народів до єдиної всесвітньої історії. І цей рух породив важливу ідею пошуку вихідної універсальної культури. Склалося уявлення, що біля витоків історії різні народи не були поділені у духовному та релігійному сенсі. У них були спільні корені, але єдина культура пізніше розпалася на безліч самостійних ареалів. Пошуки спільних коренів зайняли у науці довгі й довгі роки.

Ці пошуки дали різноманітні результати, породили нові запитання. Так, якщо Гердер убачав у східному світі втілення патріархального начала, то Гегель уже намагався поставити питання про те, чому східні народи відійшли від своїх людських витоків, залишилися певною мірою за межами магістральної лінії історії.

Такий підхід в оцінці суспільного розвитку в подальшому став вироджуватися в апологетичну за своєю сутністю “епрогресистську” концепцію з характерним для неї уявленням про науку (а пізніше про техніку, інформатику) як про оптимальний засіб розв’язання будь-яких людських проблем і досягнення гармонії на шляхах улаштування раціонально спроектованого світопорядку. Передбачалося, що західна культура колись увібрала в себе усе цінне, що міг дати Схід. Більше того, склалася гіпотеза про те, що кочові індоєвропейські народи на світанку історії вдерлися з Центральної Азії у Китай, Індію і на Захід. Зустріч різних культур начебто й породила європейську цивілізацію, збагачену контактом різних релігій, багатоманітних культурних орієнтацій та настанов.

Однак поряд з цим у ХХ ст. у європейській свідомості визрівала криза європоцентризму. Європейський освічений світ намагався зрозуміти, чи правомірно розглядати європейську ідею як всесвітню. А.Шопенгауервідмовлявся бачити у світовій історії щось планомірно-цілісне, застерігав від спроби “органічно конструювати” її.О.Шпенглероцінював схему європоцентризму – від античності до середньовіччя і потім до Нового часу – як безглузду. На його думку, Європа як невеличка плямка невиправдано стає центром тяжіння історичної системи.

Шпенглер зауважував, що з таким же правом китайський історик міг би, у свою чергу, побудувати всесвітню історію, в якій хрестові походи й епоха Відродження, Цезар і Фрідріх Великий були б замовчані, як події, позбавлені значення. Більше того, дещо пізніше К. Леві-Строс, досліджуючи стародавню історію, висловив здогад, що саме західна культура випала із всесвітньої історії.

І все ж європоцентристська концепція не втратила свого статусу. Європоцентризм дожив до наших днів і сьогодні підтримується концепцією “модернізації світу”. Він стверджує, що інші культури повинні прийняти сучасний життєвий уклад Заходу.

Одним з різновидів заходоцентризму є американоцентризм, що розглядає Америку як форпост людства, цитадель абсолютно нової культури.

Первісно у західній свідомості не існувало й натяку на якусь культурну розбіжність між Європою та Америкою. Остання розглядалася як форпост першої, де послідовно реалізуються європоцентристські тенденції. Потім поступово як у американській, так частково і в європейській свідомості почало складатися інше переконання. Деякі філософи почали потроху звертати увагу на культурно-історичну своєрідність Америки, зміцнювалося уявлення про те, що саме тут, у Новому Світі, виявляється специфічний потенціал людського духу, розігрується якась нова драма історії.

І все ж історія західного світу протягом її розгортання породжувала сумніви у принциповій самобутності США. Чи дійсно Америка має якусь оригінальну культуру, якщо вона складається з різнородних елементів. Чи здатний “плавильний казан” х множини своєрідних культур створити щось цілісне й унікальне? Спроби розкрити неповторність американської культури, довести її своєрідність, принципову відмінність від європейської постійно призводили до прямо протилежних результатів. Виходило, що духовне життя Нового Світу мало чим відрізняється від європейського.

У Північноамериканському регіоні з особливою силою виявилися характерні риси західнохристиянського культурного типу, оскільки історично були позбавлені гальмівної сили європейської феодальної спадщини. Колоністи ХVІІ–ХVІІІ ст. принесли із собою колосальне прагнення індивідуальної свободи і самореалізації водночас із протестантською налаштованістю на активну працю й підприємливість. Становлення американської цивілізації стало процесом збирання самостійних й енергійних індивідів, готових до задоволення насамперед власних потреб: гасло “eachandall” (“кожний і всі”) з вірша американського філософа та письменникаР. Емерсонавіддзеркалює притаманний американцям тип суспільної консолідації.

Індивідуалізм – основа американського культурного типу. Американському суспільству практично не відомий досвід землеробської спільноти: фермерське господарство передбачає автономність існування сім’ї. Протестантизм також сприяв розквіту персоналізму на основі рівності можливостей шляхом укорінення ідеї безпосереднього зв’язку людини з Богом. Історично в американця у запасі немає нічого, на що він би міг покластися з більшою впевненістю, ніж на себе. Життя перших європейських поселенців вимагало особливих духовних сил, мужності, що забезпечували перемогу лише найсильніших. Ідея індивідуалізму стала основою американської культури.

Концепція “self-reliance” (“довір’я до себе”), розроблена американцем Р.Емерсоном, передбачає, що суспільство і держава існують для особистості, її індивідуального розвитку і захисту. Для неї характерне визнання рівних можливостей кожної людини на старті життя, а також ідея абсолютної соціальної автономії індивіда, суверенітету особистості. Індивідуалізм став у американців філософією життя, що передбачає право на щастя кожної людини без винятку. Американський індивідуалізм тією самою мірою передбачає й особисту відповідальність людини за результати власних дій та вчинків. Бути самим собою, автономним і незалежним індивідом – перший обов’язок людини в американському соціокультурному світі.У.Фолкнер стверджував: “Якщо кожен буде турбуватись про себе, про свої цілі й про свою совість, то вся нація буде мати дуже хорошу фізичну і психічну форму”. Сюжети американських романівДж. Лондона,Т. Драйзера,Е. Хемінгуея відображують мотив самоствердження сильної та енергійної людини у будь-яких обставинах і будь-якою ціною.

Уявлення про місце людини у суспільстві лежить в основі американського культурного етосу,тобто узагальненої характеристики культури шляхом системи цінностей і поведінкового кодексу. В американців їхній культурний етос, на думкуГ.Воробйова, визначається трьома поняттями: невтручання в особисте життя, захист власності та участь у суспільному житті.

Незалежність особистості передбачає охорону її матеріальної чи інтелектуальної власності, її абсолютну священність. Це стосується як земельних володінь, так і екзаменаційної роботи в молодшій школі. В обмін на це особистість виражає свою лояльність суспільству участю у громадському житті. Меценацтво, благодійна діяльність, волонтерство визначає престиж людини тією ж мірою, як і професійна діяльність.

Американська культура, наслідуючи протестантську трудову етику, розуміє працю як засіб самоствердження людини. Культ праці надає американському світогляду оптимістичної орієнтації: труд стимулює життєвий динамізм, дієвість і налаштованість на результат. Водночас він створює напруженість життя, його змагальність, конкурентність, стає драмою для тих, хто не витримував належного темпу. В американській літературі та кінематографі особливе місце посідає своєрідна “анатомія” виробництва з образами сильних і успішних у справах людей (наприклад, романи А. Хейлі “Аеропорт”, “Готель”, “Колеса”). Технологічність стала підґрунтям американської філософії, орієнтованої на функціональність й операціональність процесів пізнання світу (прагматизм, семіотика, функціоналізм, біхевіоризм тощо).

Р.Емерсон називав Америку країною майбутнього. Усвідомлення своєї місії в житті людства первісно притаманне американській культурі: перемога американської революції оцінювалася як божий промисел. Відсутність довготривалого минулого, гомогенного населення сприяли утвердженню ідеї про те, що Америка починає нову історію людства. Американська національна свідомість передбачає глибоку віру у винятковість долі своєї країни, у боговибраність народу. Вона становить підґрунтя так званої “американської мрії”. Трагедія капітана Ахава та його матросів із роману Г.Мелвілла “Мобі Дік”, що вирішили викорінити світове зло, втіленням якого для них став Білий Кит, може бути попередженням для тих, хто обґрунтовує винятковість і досконалість однієї культури.

Із середини ХХ ст. не останнє місце займає й концепція афроцентризму, тобто ціннісного звеличення африканської культури, яка виросла у надрах руху негритянського расизму. Прибічники цього руху стверджували, що негри не повинні вважати себе громадянами Америки і бути лояльними по відношенню до неї. У деяких книгах вся світова історія з біблійних часів розглядалася з позицій негритянського націоналізму. До негритянської раси відносили всі високоцивілізовані народності стародавнього світу – єгиптян, вавилонян, фінікійців. Висловлювалися гіпотези, що негри були у числі предків Ісуса Христа. До визначних представників негритянської раси відносили Платон, Цезар, Августин Блаженний і багато інших діячів.

Афроцентризм поширився після краху колоніальної системи у вигляді негритюду, що обґрунтовує всевладність негритянської раси. Ідеологи негритюду стверджували, що багатовікове панування Європи, європоцентристські настанови повинні змінитися верховенством Африки. У розробленні афроцентризму істотна роль належить автору теорії негритюду філософові, поету і есеїстові із СенегалуЛео Сенгору. Провідні його праці – “Дух цивілізації і закони африканської культури” (1956), “Негритюд і германізм” (1965), “Негро-африканська естетика” (1964). Окремі питання афроцентризму висвітлюються у роботах таких африканських науковців, якЖозефо Кі-Зербо (Буркіна-Фасо),Енгельберт Мвенга(Камерун),Ола Балагу (Нігерія).

Прибічники афроцентризму, відмічаючи специфіку негритянської культури, показували, що для негра на першому місці завжди форма і колір, звук і ритм, запах і дотик. Таке світовідчуття протиставляється західному, раціоналістичному. Якщо для європейця характерне декартівське “Я мислю, значить, я існую”, то для негра, згідно із Сенгором, властиве інше: “Я відчуваю “іншого”, я танцюю, я існую”.

Не випадково прибічники й послідовники афроцентризму пропонували позбавитися від комплексу неповноцінності, який прищепили неграм колонізатори, критично оцінювати європейську культуру і шукати шляхи її подолання за рахунок експансії африканської культури.

Ще один різновид концепції культурної ієрархії – сходоцентризм,що являє собою світоглядну настанову, згідно з якою саме Схід, а не Європа є центром світової культури та цивілізації. Сходом цікавилася російська письменницяО.П.Блаватська, яка прагнула об’єднати різні віросповідання через розкриття тотожності сокровенного змісту всіх релігійних символів і створити на цій основі певну “універсальну релігію”. Східні мотиви пронизують і художню та філософську творчістьН.К. Реріха.

Після Другої світової війни романтичне заперечення раціональності (перш за все європейської) знайшло своє вираження в естетиці створеного ще напередодні Першої світової війни філософського напряму – екзистенціалізму, або філософії існування. Екзистенціалісти звернули свій погляд на Схід. Так, у творчостіА. Камю символічною ареною, на якій він розгортає тотальну філософську драму людського існування, є Алжир (нагадаємо, що в європейській традиції Алжир, як і загалом Північна Африка, включається у поняття “Схід”). Сам мотив пекучої, наскрізь пронизаної сонцем землі Алжиру, мотив “полуденного світу” є одним із центральних, ключових образів у художньо-філософській системі А. Камю.

Ще більший радикалізм при обговоренні цього питання (заперечення раціональності) виявив інший представник екзистенціальної філософії Ж.П.Сартр, який різко протиставляв Схід і Захід та вбачав у них два антагоністичних начала: перше (східне) – природне й інстинктивне, друге (західне) – раціональне й штучне.

Сходоцентристські настрої в європейській свідомості особливо посилилися у 60-ті роки. Європоцентристи виходили з того, що виявлення нових культурних ареалів буде, з одного боку, сприяти деякому збагаченню західної культури, оскільки дозволить, наприклад, європейській музиці ввібрати у себе певні інокультурні тенденції, з другого – розширяти єдине художнє русло людства на основі професійної творчості Заходу, що склалася (в дусі культурного неоколоніалізму).

Сходоцентристи, навпаки, почали виступати проти освоєння орієнтального (східного) мистецтва, проти потенційних можливостей конгломерату різних художніх культур. Вони розцінюють естетичні скарби інших народів як щось унікальне, що має власну цінність і своєрідність. Прибічники цієї тенденції наполягають на збереженні всього інокультурного. Мова йде про локалізацію автономних культур, про їх навмисну резервацію.

Таким чином, на Землі існує розмаїття культур, і кожна з них спроможна надати всесвітній історії неповторного вигляду. Ідея рівності культур визрівала у культурології поступово. Спочатку, звичайно, виникло уявлення, наче одна з культур має безсумнівні переваги перед іншими. Особливо це стосувалося європейської культури. Її багатовікове панування викликало у подальшому контртенденції. З’явилися афроцентристські, азіоцентристські версії культурної гегемонії. Сучасні уявлення про рівноправ’я культур ґрунтуються на тому. що кожна культура є зоною оригінальної культурної творчості. Її внесок у скарбницю світового мистецтва унікальний. Це означає, що кожна культура правомірно вплітає свій узор у різнобарвність культур світу.

3. Практика культурної відокремленості та її наслідки. Чи пов’язані культури між собою? Якщо культури непроникні, як стверджують деякі культурологи, значить, вони розвиваються автономно. Звідси випливає, що багатоманіття культурних світів складаються самі по собі і не спрямовані в єдине культурне русло. Тоді, немає сенсу говорити про людство як про універсальне поняття. Різноманітність культур та цивілізацій не створює планетарної єдності.

Однак можливий і інший погляд на численність культур. Так, вони унікальні, але це зовсім не означає, наче вони відокремлені одна від одної. Навпаки, ці культурні світи тяжіють до єдності. Можливо, зразком для них виявиться якась культура, що має найбільш значний сукупний досвід? А можливо, виникне певний культурний синтез. Людство, ставши на шлях універсалізму, створює загальнопланетарну культуру.

Ця проблематика виражена в опозиції двох теорій – партикуляризму та універсалізму.

Партикуляризм – світоглядна настанова на роз’єднання культур, практика культурної відокремленості. М.О.Бердяєв відзначав, що “партикуляризм властивий був усьому стародавньому світові”. Існували численні культурні світи, що виникали на території від Китаю до Європи. Інакше кажучи, прагнення створити певну синхроністичну таблицю, яка б охоплювала тисячоліття, не мала успіху. Лінії розвитку культур розходяться.

Світоглядною основою партикуляризму виступає уявлення про стадіальність розвитку культур за незбіжності її етапів. Ось чому культури “не чують” одна одну. Вони розвиваються не паралельно, а відокремлено.

В античній філософії виправдання партикуляризму знаходимо у ПлатонайАристотеля. Так, у “Державі” Платон саркастично вихваляє Афіни за їх стійку ненависть до варварів. Варвари і раби розцінювалися як представники іншої культури, що була чужою панівній давньогрецькій культурі. Інші народи, “варвари”, не сприймалися як ідентичні грекам. “Пайдейя” (освіченість) розумілася як родова ознака людства, до лона якого могли ввійти не всі народи.

З точки зору ідеї партикуляризму, не лише самі культури, але й культурні епохи уявлялися як абсолютно автономні, такі, що мають самостійне культурне ядро. Після розпаду витонченої елліністичної культури і зруйнування цінностей стародавнього світу в процесі варваризації стало очевидно, що культура, якою б цілісною і могутньою вона не була, переживає моменти зародження, розквіту, згасання й смерті.

Були визнані відмінними не лише культурні типи стародавнього світу. Стадії однієї і тієї ж культури являли собою абсолютно незвичайні та унікальні духовні космоси. Партикуляризм обґрунтовувався тим, що в історії одночасно співіснують різні культури, які знаходяться на різних стадіях власного літопису. Так, на початку утворення середньовічного світу відродилася стародавня боротьба племен та рас.

Протягом багатьох століть партикуляристська свідомість протиставляла Захід і Схід як абсолютно відособлені світи. Уявлення про протилежність Сходу Заходу , що з’явилося в античну епоху, протягом століть обростало численними стереотипами з приводу різних аспектів життя азійських народів: політичного устрою, етики, психічного складу, мистецтва, естетики, світогляду. На різних етапах історії Європи вони набували різного ідеологічного й емоційного забарвлення залежно від характеру відносин між західними і східними країнами.

Найбільш послідовно ідеї партикуляризму втілені у теорії німецького філософа О.Шпенглера (“Занепад Європи”). Згідно з нею, культури мають внутрішню герметичність, вони не чують одна одну. Тому антична людина нічого внутрішньо не засвоїла з вавилонської й єгипетської культури, хоча вона прекрасно знала хронологію, календар та інтенсивне почуття вічності й нетривалості теперішнього моменту. В єгиптян та вавилонян це виявлялося у надзвичайних спостереженнях світил і точному вимірюванні великих періодів часу.

Шпенглер вважав, що “всесвітня історія” – це не “загальнолюдський”, а західний образ світу. Західні історики бачили просування людства від древності до середньовіччя і потім до Нового часу. Але ця схема не відображала руху людства, не дозволяла зрозуміти її справжнє місце в системі всесвітньої історії, тобто загальної історії. Вона виникла як продукт творчості гностики, головним чином сирійсько-іудейського світовідчуття римської імператорської епохи. Ні індійська, ні навіть єгипетська історія не входять у коло її розгляду.

Кожній культурі у концепції О.Шпенглера притаманний суворо індивідуальний спосіб бачити і пізнавати природу. У кожної культури – своя специфічна природа, якою не може володіти у такому ж вигляді людина іншої культури. Схильність європейців до автобіографій зовсім чужа античності. Граничній свідомості західноєвропейської історії протистоїть сонна напівсвідомість індійської тощо. Таким чином Шпенглер обґрунтовував концепцію партикуляризму, прибічником якої він себе вважав.

Отже, всесвітня історія, на думку Шпенглера, - це ілюзія, створена раціоналізмом. Культури гинуть, не передаючи нічого одна одній. Вони позбавлені спільного зв’язку і сенсу. Крім того, вони абсолютно непроникні. Але якщо це так, то яким чином самому Шпенглеру вдалося створити унікальні образи різноманітних культур? І це ще не все... Незважаючи на явно помилкові твердження, сам Шпенглер у своїй книзі навів вражаючі свідчення того, що культури все ж таки чують одна одну. Він рельєфно описував десятки загиблих культур. Піфагор розумів єгиптян. Середньовіччя прийняло від античності християнство. Відродження виявило сприйнятливість до античності. Все це говорить про те, що ідея універсальності історії не безпідставна.

Ідею людства як єдиного цілого відкидав не тільки Шпенглер, але й інші видатні дослідники культури. Так, на думку німецького вченого Е. Трьольча, людство не має духовної єдності, а тому не має і єдиного розвитку. Німецький етнограф, дослідник культури народів АфрикиЛ. Фробеніус розумів культуру як окремий організм. Він ділив людство на дві первісні культури – матріархальну, діалогічну “ефіопську” (німці, росіяни, африканці) й патріархальну, монологічну “хамітську” (романські народи, англосакси, арабо-бербери та ін.).Лідерство у світі, за концепцією Фробеніуса, почергово переходить від ефіопських цивілізацій до хамітських. Ця “гойдалка” служить джерелом розвитку людства.

Наслідком розвитку й поширення ідеї партикуляризму є націоналізм. У ХХ ст. М.Бердяевстверджував, що культурний партикуляризм народжує етноутворюючий міф. Звеличення етносу здійснюється шляхом віднесення його до великих предків – стародавніх єгиптян, євреїв, арабів. Націоналістичний партикуляризм не обійшов і сіонізм як зразок ідеології, що ґрунтується на старозаповітній символіці. В африканському націоналізмі, у лозунгах “духовної деколонізації”, пробудження гордості за свою культуру та історію також виявляє себе культурний партикуляризм. У сучасній свідомості ідея партикуляризму широко обговорюється також у зв’язку із концепцією “зіткнення цивілізацій”С. Хантінгтона.

4. Універсалізм як ідея культурного синтезу.Універсалізм – це світоглядна настанова на культурний синтез, на “всесвітність історії”, на “сходження культур”.Прибічники цієї концептуальної настанови, незважаючи на багатоманітність культур і культурних маршрутів, зацікавлені у вивченні спільної долі людства, переконані у тому, що у культурному розмаїтті відслідковується єдина лінія, провісник загальнолюдської культури.

Універсалізм як продукт європейської свідомості тісно пов’язаний із формуванням історичного мислення, з тлумаченням людства як реальної соборності. Воно розуміється як збірне поняття, що розкриває спільність народів, які населяють Землю. В історії філософії склалося три специфічні версії, які виражають ставлення до проблеми. Одна з них виходить із того, що людство існувало завжди, хоча на Землі й жили різні народи. Умовне об’єднання цих народів, їх зближення характеризувалося поняттям людства. У межах цієї концепції виявилася тенденція ідентифікувати людство лише з якимось одним культурним ареалом, наприклад, європейським.

Друга версія зводиться до історичного розуміння людства, котре тлумачиться як єдність, що існувала не завжди, а склалася поступово, у певний історичний час (у різних дослідженнях воно встановлювалося по-різному). Нарешті, третя версія, яку висувають, зокрема, прибічники партикуляризму, зводиться до того, що поняття “людство” взагалі беззмістовне, оскільки ніякої реальності воно не відображає.

Таким чином, прибічники першої версії схильні тлумачити людство як певну спільність, загальну долю. Світові зв’язки складалися і розпадалися. Однак вони належать до сивої давнини, доісторичних часів. Це по суті міфологема. Західна культура, яка претендувала на “всесвітність”, насправді випала з процесу утворення єдиного людства.К. Леві-Строспише: “Доки Захід жив, замкнувшись у собі, всі північні народності від Скандинавії до Лабрадора, включаючи Сибір і Канаду, підтримували найтісніші контакти... Отже, існує три регіони: Індонезія, американський Північний Схід і Скандинавські країни, які утворюють певним чином тригонометричні точки доколумбової історії Нового Світу”.

У такому разі людство визнається єдиним хоча би як збірний організм. В.С. Соловйовписав: “Звичайно, коли говорять про людство як про єдине єство чи організм, то вбачають у цьому чи не більше як метафору або ж простий абстракт: значення дійсно одиничної істоти або індивіда, приписується лише кожній людині. Однак це зовсім безпідставно. Справа у тому, що всяка істота й усякий організм має необхідно збірний характер і різниця лише у ступені”.

Згідно з другою версією, як уже відзначалося, народи поступово сходяться у людство, і єдність історії як повне об’єднання людства ніколи не буде завершено. Історія замкнена між витоками й метою, у ній діє ідея єдності. На думкуК. Ясперса, “мова йде не про “людство” як абстрактне поняття, в якому потопає окрема людина. Навпаки, у нашій історичній свідомості ми тепер відмовляємось від абстрактного поняття людства. Ідея людства стає конкретною і зримою лише у дійсній історії, в її цілісності”.

Можна сприймати світову історію по-різному: як хаотичне накопичення випадкових подій, як нагромадження, як вир. Подібним чином уявляв собі розвиток людства Макс Вебер. За такого розуміння в історії немає єдності, а значить, немає ні структури, ні змісту. Користуючись принципом раціональних структур, піднесення і падіння класів, партій та правителів – усе це свідчить про загальну спрямованість світської раціоналізації.

Тезу про відсутність сенсу в історії поділяли і поділяють багато філософів найрізноманітніших шкіл. Вона лежить в основі світогляду Сартра, Барта, Нібура, Поппера. Всі вони не лише відкидають об’єктивний характер цінностей, але й взаємозв’язок історичних подій.

На противагу цій концепції К. Ясперсі висунув уже згадувануконцепцію “осьового часу”, згідно з якою в історії існує не лише єдність, а й чітко визначений сенс. Німецький філософ відзначає, що людина здавна створювала для себе картину універсуму: спочатку у вигляді міфів (у теогоніях та космогоніях, де людині відведено визначене місце), потім – калейдоскопу божественних діянь, які заправляють політичними долями світу (бачення історії пророками), ще пізніше – даного в Одкровенні цілісного розуміння історії від створення світу і гріхопадіння людини до кінця світу та Страшного суду (Августин Блаженний).

Як справедливо відзначає К. Ясперс, у минулому столітті світовою історією вважалося лише те, що після попередніх стадій – Єгипту й Месопотамії – відбулося у Греції і Палестині та привело до нашого часу: все інше відносили до етнографії і виносили за межі справжньої історії. Всесвітня історія була історією Заходу.

Однак із того моменту, як історична свідомість почала базуватися на емпіричних (досвідних) даних, і лише на них, вона почала інакше вибудовувати “лінію історії”. Така спроба проявляється вже у легендарних оповіданнях про виникнення культури з природи, що поширилися всюди – від Китаю до країн Заходу. Майже одночасно у трьох регіонах земної кулі, відзначає Ясперс, виникла потужна культурна хвиля: по-перше, шумеро-вавилонська, єгипетська й Егейський світ з 4000 р.; по-друге, відкрита у розкопках доарійська культура долини Інду третього тисячоліття до н.е. (культура Мохенджо-Даро і Хараппи, пов’язана з Шумером); по-третє, архаїчний світ Китаю другого тисячоліття до н.е.

На відміну від популярних у Європі 20–30-их роках ХХ ст. концепцій культурних циклів, розвинених Шпенглером, а потім із значними корективами Тойнбі, Ясперс виходить з уявлення про те, що людство має єдині витоки і єдиний шлях розвитку. Він відносить вісь світової історії до часу близько 500 р. до н.е., до того духовного процесу, що мав місце між 800-ми та 200-ми роками до н.е. Тоді відбувся різкий поворот в історії. У Китаї жили тоді Конфуцій і Лао-цзи, виникли всі напрями китайської філософії, мислили Мо-цзи, Джуан-цзи, Ле-цзи та багато інших мудреців. В Індії з’явилися “Упанішади”, жив Будда. У філософії – в Індії, як і в Китаї, – були розглянуті всі можливості філософського розуміння дійсності, аж до скептицизму, матеріалізму, софістики і нігілізму. В Ірані Заратустра вчив про світ, де йде боротьба зі злом. У Палестині виступали пророки Ілія, Єремія, Ісайя. У Греції це був час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона, трагіків, Фукідіда, Архімеда.

З усього, що виникло у ту епоху в трьох згаданих культурах, новим було твердження: людина усвідомлює буття в цілому, саму себе і свої межі. Перед нею відкривається жах світу й власна безпорадність. Стоячи над безоднею, вона ставить радикальні питання, вимагає звільнення та спасіння. Усвідомлюючи свої межі, вона визначає перед собою вищі цілі, пізнає абсолютність у глибинах самосвідомості і в ясності трансцендентного (безмежного) світу.

Осьовий час, за Ясперсом, знаменує собою зникнення великих культур древності, що існували протягом тисячоліть. Він розчиняє їх, убирає в себе, дозволяє їм гинути, незалежно від того, чи є носієм нового народ стародавньої культури чи інші народи. Все те, що існувало до осьового часу, нехай навіть воно було величним, подібно до вавилонської, єгипетської, індійської чи китайської культури, сприймається як щось сонне, непробуджене.

Прийнятий за відправний момент, осьовий час, згідно з Ясперсом, визначає питання і масштаби, всього існуючого раніше, і того, що лише буде розвиватися. Великі культури древності, що передували йому, втрачають свою специфіку. Народи, які були їх носіями, стають для них непомітними у міру того, як вони пристають до руху осьового часу. В іншому випадку вони помирають. Осьовий час асимілює все інше. Якщо відштовхуватися від нього, то світова історія набуває структури та єдності, спроможних устояти в часі, у крайньому разі вони вистояли до наших днів.

В.С.Соловйов вважав, що підвалиною для єдності людства стали позитивні, змістовні релігії. Думка про єдність родового ґрунту людства з’явилася давно. Достатньо нагадати такі значущі, базисні ідеї, як ідея “космосу”, “ойкумени”, які вказують на почуття єдності й тотальності, притаманні всім людям, що населяють планету.

Серед концепцій, що базуються на ідеї універсалізму культури, слід згадати концепцію космополітизму, яка сформувалася у Стародавній Греції. Як стверджував Діоген Лаертський, слово “космополіт” у значенні “громадянин світу” вперше було вжито Діогеном Синопським.К. Поппер вважає, що космополітичні погляди можуть бути прослідковані ще раніше: у Діогена, Антисфена і навіть Сократа.

Велику роль у поглибленні ідеї універсалізму культури відіграло християнство. Воно, вважає М.О. Бердяєв, “історично виникло і розкрилося в цей період вселенської зустрічі всіх результатів культурних процесів стародавнього світу, у період, коли об’єдналися культури Сходу й культури Заходу, в якому об’єднання культури еллінської з культурами Сходу відбилося у культурі римській. Це об’єднання стародавнього світу, цей еллінський синкретизм зумовили утворення єдиного людства, до якого не піднісся древній єврейський дух, незважаючи на всю пророчу силу, незважаючи на те, що він був колискою християнства”.

Думки про світове громадянство виявилися впливовими і в епоху Відродження (Данте, Кампанелла). З’явилося гасло “Моєю батьківщиною є весь світ”. Таким чином Данте обстоював ідеал світової монархії. Гуманістичний ідеал людства, безсумнівно, включав у себе космополітичний зміст. Трактування гуманізму та його різні стадії нерідко наближають нас до ідеї універсалізму людського роду. Великий внесок в обґрунтування ідеї людського роду зробили просвітителі. За словами К. Поппера, своїм раціоналізмом, своєю вірою у раціональну єдність людей та у відкрите суспільство, а особливо своїми науковими поглядами, наша західна цивілізація зобов’язана стародавній сократівській і християнській вірі у братерство всіх людей, у гідність і надійність розуму.

Раціональність тісно пов’язана з вірою в єдність людства. Рух усіх народів у єдину всесвітню історію, який осмислили Вольтер, Монтеск’є, Гердер, породило важливу ідею пошуку вихідної універсальної культури.

Ідея універсалізму втілилася і в ідею громадянства, яку ми знаходимо у Гете,Шіллера,Канта,Фіхте.І.Кант у роботі “Ідея загальної історії у всесвітньо громадянському плані” розмірковує про сходження доль народів. Він вважає, що природні людські задатки можуть розвинутися повністю лише у роді, а не в індивіді. Думка про те, що людський рід рухається до певної загальності, не здається тривіальною, якщо мати на увазі багатовіковий поділ на “європейців” і “варварів”, на множину культурних космосів.

Людство народжується не зразу, воно – результат тривалого процесу. Ми звикли співвідносити народження загальносвітової цивілізації з розгортанням виробничих сил, господарських зв’язків, засобів комунікації. Але не завжди розуміємо, що ці об’єктивні чинники створюють лише передумови для Вселенської Соборності. Людському роду, для того щоб стати людством, належить ще усвідомити свою спільність. До цієї думки ми лише зараз починаємо звикати. Осмислюючи головні тенденції нашого століття, можна сказати словамиМ.О. Бердяєва, що людський рід перероджується у людство.

5. Роль ЮНЕСКО у здійсненні цілеспрямованої політики культурної взаємодії. Україна в системі культурної взаємодії європейського і світового простору. На сучасному етапі культурне співробітництво перетворюється на фундаментальну необхідність виживання людства. Сприяти різноманітності культур – одне із завдань світової спільноти (ООН). Це зафіксовано у першій статті Статуту ЮНЕСКО. У ній говориться, що мета співробітництва – сприяти “зближенню та взаєморозумінню народів шляхом незалежного використання апарату колективного інформування, рекомендуючи для цього укладення міжнародних угод, які ЮНЕСКО вважатиме корисним для вільного поширення ідей словесним і образотворчим шляхом”. Однак культурна різноманітність не є чимось, що саме по собі зрозуміло, її необхідно розвивати, й останні технічні досягнення відкривають особливі перспективи в цьому напрямі.

Незалежна Україна є порівняно молодим суб’єктом міжнародних двосторонніх відносин. Коли говоримо про культурну взаємодію України з іншими державами, то тут особливе місце слід відвести співробітництву України та ЮНЕСКО (воно було започатковане ще у 1954 році, однак у роки незалежності особливо активізувалося). Ще за часів СРСР ЮНЕСКО була чи не єдиною універсальною міжнародною організацією системи ООН, у якій наша країна реально обстоювала свої національні інтереси в міжнародному інтелектуальному співробітництві. Ця організація, по суті, була тоді практично єдиним каналом самостійного виходу України на міжнародні науково-технічні, освітні і культурологічні кола та зарубіжну громадськість. Можна навести численні приклади, зокрема стосовно залучення через ЮНЕСКО українських наукових інституцій до реалізації міжнародних проектів і програм у галузі новітніх технологій, отримання науково-технічних інформації та комп’ютерного обладнання, незважаючи на чинну на той час заборону Заходу на експорт високих технологій у СРСР. Канали ЮНЕСКО використовувалися також для популяризації у світі української культури.

За роки незалежності співробітництво України та ЮНЕСКО активізувалося. Так, зокрема:

• На 27-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (1993) Україна виступила з ініціативою розроблення Програми культури миру. Ця ініціатива лягла в основу переорієнтації діяльності ЮНЕСКО в напрямі зміцнення її етичної місії та ролі у формуванні психології культури миру, клімату довіри і толерантності.

• Серед інших важливих ініціатив, що висувалися Україною й були відображені у програмних документах Організації, такі, наприклад, як проголошення міжнародного року збереження культурної спадщини;

• Заснування програми в галузі лінгвістики й мовного плюралізму.

Важливим у плані поширення інформації про Україну і поглиблення міжнародного співробітництва є внесення історико-архітектурних об’єктів України до Списку всесвітньої спадщини людства (архітектурний ансамбль “Софія Київська”, Києво-Печерська лавра, історичний центр м. Львова), а також занесення українських біосферних заповідників до Всесвітньої мережі ЮНЕСКО (“Чорноморський”, “Асканія-Нова”, транскордонні українсько-польсько-словацький біосферний заповідник “Східні Карпати” та українсько-румунський біосферний резерват “Дельта Дунаю”).

Канали ЮНЕСКО використовуються для популяризації серед світового співтовариства української культури, освіти, науки. У виданнях Організації публікуються статті і матеріали про Україну. За фінансового сприяння з боку ЮНЕСКО в Україні було видано ряд книг, альбомів, досліджень, матеріалів конференцій. Важливе значення в цьому плані має внесення ювілеїв видатних діячів та історичних подій українського народу до спеціального календаря ЮНЕСКО і її участь у відзначенні цих ювілеїв. У штаб-квартирі Організації проводяться українські виставки, концерти, кіноперегляди, наукові конференції тощо.

Крім того, в Україні діє мережа наукових та культурно-освітніх осередків, що забезпечують участь у програмній діяльності Організації. Так, у ВНЗ і наукових закладах країни функціонують 11 кафедр ЮНЕСКО в галузях лінгвістики, філософії людського спілкування, застосування інформаційних та комунікаційних технологій в освіті, превентивної освіти й соціальної політики, екології техногенних регіонів, кріобіології, клітинної і молекулярної нейробіології, прав людини та демократії. Налічується близько 35 асоційованих шкіл і близько 30 клубів ЮНЕСКО.

Участь України у програмній діяльності ЮНЕСКО дає також змогу отримувати певну фінансову допомогу для проведення в Україні міжнародних заходів по лінії ЮНЕСКО (зокрема, за останні роки проведені міжнародні конференції “Вища технічна освіта на зламі століть”, “Демократичне врядування та культура миру в країнах Центральної, Східної і Південно-Східної Європи”, конференція з питань мовного плюралізму й інші) та виконання українським фахівцями різного роду проектів у сфері її компетенції, а також у формі отримання стипендій, ґрантів, обладнання, науково-технічної інформації, консультативної допомоги.

Отже, і надалі головною у співпраці з ЮНЕСКО для України має бути прикладна мета – що конкретно дають програми ЮНЕСКО та участь у них для розвитку освіти, науки й культури країни та зміцнення її позицій на міжнародній арені.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке егалітаризм культур?

2. Назвіть відомі Вам теорії культурної ієрархії.

3. У чому полягає сутність концепції “self-reliance” (“довір’я до себе”)?

4. Що таке культурний етос?

5. У чому виявляється опозиція теорій партикуляризму та універсалізму?

6. Що таке космополітизм?

7. Яку роль у поглибленні ідеї універсалізму культури відіграло християнство?

8. Як активізувалося співробітництво ЮНЕСКО та України у роки незалежності останньої?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Хто з культур-філософів особливо плідно розробляли теорію егалітаризму культур?

0. a. О.Шпенглер, К.Леві-Строс, Н.Данилевський, В.Шубарт;

1. b. Л.Сенгор, Е.Мвенга, О.Балагу, Ж.Кі-Зербо;

2. c. М.Вебер, К.Ясперс, Ж.-П.Сартр, С.Хантінгтон;

3. d. І.Кант, В.Соловйов, М.Бердяєв, А.Камю;

4. e. К.Поппер, Г.Нібур, Е.Трьольч, Л.Фробеніус.

2. Хто є автором концепції “self-reliance” (“довір’я до себе”)?

0. a. Е.Трьольч;

1. b. С.Хантінгтон;

2. c. К.Поппер;

3. d. У.Фолкнер;

4. e. Р.Емерсон;

3. Хто є автором теорії негритюду?

1. Е.Мвенга;

2. Л.Фробеніус;

3. Л.Сенгор;

4. О.Балагу;

5. Ж.Кі-Зербо.

4. Хто з філософів різко протиставляв Схід і Захід і вбачав у них два антогоністичних начала?

0. a. Ж.-П.Сартр;

1. b. А.Камю;

2. c. К.Поперр;

3. d. К.Ясперс;

4. e. О.Шпенглер.

5. Наслідком розвитку й поширення якої світоглядної настанови є націоналізм?

0. a. космополітизму;

1. b. універсалізму;

2. c. партикуляризму;

3. d. егалітаризму;

4. e. європоцентризму.

6. Хто є автором концепції “зіткнення цивілізацій”?

1. С. Хантінгтон;

2. Е.Трьольч;

3. Л.Фробеніус;

4. К.Поппер;

5. Г.Нібур

7. Що дослівно означає слово космополіт?

1. “людина-універсал”;

2. “громадянин світу”;

3. “людина без батьківщини”;

4. національно свідома людина;

5. громадянин своєї країни.

8. Назвіть рік вступу України до ЮНЕСКО?

0. a. 1945;

1. b. 1954;

2. c. 1972;

3. d. 1991;

4. e. 1961.

9. З ініціативою розробки якої Програми виступила Україна в ЮНЕСКО?

1. Програми культури миру;

2. Програми міжнародного наукового співробітництва;

3. Програми роззброєння;

4. Програми розробки міжнародних стандартів освіти;

5. Програми створення Списку всесвітньої спадщини людства.

10. Архітектурний ансамбль якого з цих українських монастирів включений до Списку всесвітньої спадщини людства?

0. a. Мгарського монастиря;

1. d. Почаївської лаври;

2. c. Києво-Печерської лаври;

3. d. Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря;

4. e. Видубицького монастиря.