Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації

Мета: розглянути еволюцію поняття “цивілізація”, схарактеризувати основні типи цивілізацій в історії людства (давньосхідну, античну, середньовічну, західноєвропейську, сучасні східні, слов’янську); визначити місце України в контексті культурно-історичних доль слов’янства; з’ясувати діалектику понять “культура” і “цивілізація” у науковій літературі.

ПЛАН

1. Еволюція поняття “цивілізація”.

2. Співвідношення понять “культура” і “цивілізація”.

3. Основні типи цивілізацій в історії людства.

4. Україна в контексті культурно-історичних доль слов’янства.

5. Тенденції взаємодії культури й цивілізації на сучасному етапі.

Література

• Бердяев Н.А. Смысл истории. – М., 1990.

• Культурология / Сост. А. Радугин. – М., 1996.

• Культурология: Учеб. пособие для студ. вузов / Под ред. В.И.Добрынина. – Ростов-на-Дону, 1998. – С. – 111 – 116.

• Философия культуры. Становление и развитие / Под ред. М.Кагана. – Спб., 1998.

• Мечников Л. Цивилизации и великие исторические реки. – М., 1995.

• Новикова Л.И., Козлова Н.Н., Федотова В.Г. Цивилизация и исторический процес. – М., 1983.

• Попович М. Нарис історії української культури. – К., 2000.

• Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М.Закович, І.А.Зязюн та ін.; За ред. М.М.Заковича. – К., 2000.

• Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.

• Энциклопедический словарь по культурологии. – М., 1997.

1. Еволюція поняття “цивілізація”. Коли ми вживаємо поняття “цивілізація”, то мова йде про термін, що несе надзвичайно велике семантичне й етимологічне навантаження. Однозначного його трактування немає ні у вітчизняній, ні у зарубіжній науці.

Слово “цивілізація” з’явилося ще в античну епоху як визначення якісної відмінності античного суспільства від варварського оточення. Тоді латинське civilis означало громадянський, державний. Пізніше, в епоху Просвітництва, поняття “цивілізація” перетворюється на науковий термін (ця заслуга належить філософу В.Р. Мірабо). А завдяки філософам Буланже і Гольбаху ця категорія починає використовуватися як характеристика вищої стадії соціокультурного розвитку (дикість – варварство – цивілізація). Отже, спочатку це поняття розвивалося в руслі теорії прогресу та вживалося лише в однині як протилежна варварству стадія всесвітньо-історичного процесу і як його ідеал в євроцентристській інтерпретації. Зокрема, французькі просвітителі називали цивілізацією громадянське суспільство, що ґрунтується на розумі, волі, правових стосунках і справедливості.

На початку ХІХ ст. склалася “етнографічна” концепція цивілізації, основу якої становило уявлення про те,що у кожного народу – своя цивілізація (Т. Жуффруа). Тоді ж сформувалася й“етно-історична” концепція, яка передбачала, що, з одного боку, існують локальні цивілізації, а з другого – є ще й Цивілізація як прогрес людського суспільства в цілому.

У марксистській теорії термін “цивілізація” застосовувався для характеристики певної стадії розвитку суспільства, що наступала після дикості й варварства.

У цілому ж у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. утвердилися 3 підходи до розуміння слова “цивілізація”. Вони існують і до сьогодні:

• унітарний підхід – цивілізація трактується як ідеал прогресивного розвитку людства, що являє собою одне ціле;

• стадіальний підхід – цивілізація вважається етапом прогресивного розвитку людства як єдиного цілого;

• локально-історичний підхід – цивілізаціями вважаються якісно різні унікальні етнічні або історичні суспільні утворення.

О. Шпенглер трактував цивілізацію як останню фазу розвитку культури, яка вирізняється стрімким розвитком науково-технічних досягнень та занепадом духовних культурних форм. Крім того, у нього цивілізація, як і культура, – явище локальне, пов’язане з конкретною моно- чи поліетнічною спільністю, тобто він розвивав концепцію “історичної цивілізації”.

А. Тойнбі вслід за О. Шпенглером розглядав цивілізацію як особливий соціокультурний феномен, обмежений певними просторово-часовими рамками, основу якого становить релігія й чітко виражені параметри технологічного розвитку.

М. Вебер також вважав релігію основою цивілізації.Л. Уайт вивчав цивілізацію з точки зору внутрішньої організованості, обумовленості суспільства трьома основними компонентами: технікою, соціальною організацією і філософією, причому техніка у нього визначає решту компонентів.

Ф. Конечни була також зроблена спроба створити особливу “науку про цивілізацію” та розробити її загальну теорію. Теорію цивілізації, на його думку, слід відрізняти від історії цивілізації, оскільки теорія є єдиним ученням про цивілізацію взагалі. А от історій стільки, скільки цивілізацій, і немає єдиного цивілізаційного процесу.

Російський учений Л.І. Мечниковвважав, що визначний вплив на характер цивілізації справляє географічне середовище існування того чи іншого народу, яка впливає перш за все на форми кооперації людей, що поступово змінюють природу.

Л.Н. Гумільов пов’язує термін “цивілізація” з особливостями етнічної історії. Але в цілому, в російській та вітчизняній культурології переважає культурологічний підхід до визначення поняття “цивілізація”. Термінологічний словник дає таке означення поняття “цивілізація”:

Цивілізація – 1) в широкому розумінні – будь-яка форма існування живих істот; 2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3) історичний тип культури, локалізованої в часі й просторі; 4) етап суспільного розвитку, що приходить на зміну варварству; 5) особливий тип органічної цілісності, що є або симптомом занепаду культури, або її найвищою стадією.

Найчастіше цивілізацію розглядають як певний етап у культурній еволюції людства, що починається з 3500 р. до н.е. й триває по сьогоднішній день. Під час дискусії щодо древніх міст, яка відбулася у Чикаго 1958 р., вчені запропонували три ознаки цивілізації: монументальна архітектура, писемність, міста. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність цього явища становлять поява класового суспільства і держава.

Пам’ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило. Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел та торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідеологічна сфера, систематизована й централізована, стала справді величезною силою.

2. Співвідношення понять “культура” і “цивілізація”. Проблема співвідношення понять “цивілізація” й “культура” багатогранна, та її осмислення здійснено далеко не повно, оскільки це ще досить новий напрям соціальної культурології. Складність аналізу полягає у тому, що обидва поняття – і “цивілізація”, і “культура” – мають багато значень.

Подекуди цивілізацію інтерпретують як синонім культури. Однак ще у ХІХ – на початку ХХ ст., особливо в німецькій науковій літературі, культуру протиставляли поняттю “цивілізація”. Так, уже у Канта намічається відмінність між поняттями цивілізації і культури. Шпенглер, представляючи цивілізацію сукупністю техніко-механічних елементів, протиставляє її культурі, як царству органічно-життєвого. Тому він стверджує, що цивілізація – це завершальний етап розвитку будь-якої культури або якогось періоду суспільного розвитку, для яких характерні високий рівень наукових і технічних досягнень та занепад мистецтва й літератури.

Для російського філософа М. Бердяєва цивілізація – “смерть духу культури”. Він писав: “Будь-яка культура неминуче переходить в цивілізацію. Цивілізація є доля, фатум культури. Цивілізація ж завершується смертю, вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури... Цивілізація є прагненням до світової могутності, до перебудови поверхні Земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна...”

Обережніший у своїх прогнозах видатний автор теорії цивілізації ХХ ст. А. Тойнбі: він вважав, що культура може продовжувати існувати, не наближаючись до загибелі, на неї не поширюється необхідність біологічного старіння і смерті. У своїх роботах “Цивілізація перед випробуванням” та “Дослідження історії” Тойнбі виділив 21 цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед яких – антична, західна, православна, індійська, китайська, ісламська й ін. На сучасному етапі, вважав Тойнбі, діє 5 цивілізацій: західна, іспанська, індійська, китайська та православна. У розвитку кожної цивілізації вчений виділяв і аналізував чотири фази: виникнення, ріст, надлам та розпад. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. Якщо на перших двох фазах рушійною силою виступає меншість, що є носієм “життєвого пориву”, то останні дві фази пов’язані з “виснаженням життєвих сил”. Коли творча еліта не здатна задовольнити потреби, висунуті культурно-історичним розвитком, тоді вона втрачає авторитет і утверджує свою владу насильством. Тоді на арену виходить “внутрішній пролетаріат” – спільність людей, які не здатні ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готові до протесту з будь-якого приводу. По сусідству з цивілізацією з’являється “зовнішній пролетаріат” – народи, які з тих чи інших причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відчуження “внутрішнього пролетаріату” від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами або “зовнішнім пролетаріатом”. Установлення такого союзу приводить до руйнування і в кінцевому підсумку до загибелі локальної цивілізації.

Трактування культури як духовної наповненості цивілізації яскраво представлена у концепції П. Сорокіна, згідно з якою втрата, зубожіння, смерть культури ведуть до існування “бездуховної” цивілізації. І вже ця позиція показує, що цивілізація, яка розуміється як історична стадія суспільного розвитку або як тип суспільного устрою, включає в себе не тільки різнобарвну палітру культурних досягнень, які забезпечують розквіт народу, але й усі мінуси суспільного буття на певному історичному етапі. Як бачимо, зазначені вчені протиставляли культуру поняттю “цивілізація”.

Таким чином, можна зробити наступні висновки щодо співвідношення понять “культура” і “цивілізація”:

1. поняття “культура” семантично значно ширше, ніж поняття “цивілізація”, воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, “культура ірокезів”), так і до цілих континентів (наприклад, “культура Європи”);

2. поняття “культура” включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті “цивілізація” явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети;

3. поняття “культура” тісно пов’язане з расовою і національною специфікою людських груп, у той час як поняття “цивілізація” тяжіє до загальнолюдських глобальних масштабів;

4. поняття “культура” обов’язково передбачає наявність у ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність – пружина будь-якої культури. Цивілізація – безрелігійна. “Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя” (М. Бердяєв).

3. Основні типи цивілізацій в історії людства. Залежно від змістового ядра поняття “цивілізація” визначається їх типологія. Цивілізації можуть розрізнятисяза панівним типом господарської діяльності–землеробські й індустріальні абоприморські і континентальні. Якщо в основі лежитьпринцип природно-географічного середовища, то цивілізації поділяються залежно від того, чи вступають вони у взаємодію з іншими цивілізаціями, на“відкриті” і“закриті” (К. Леві-Строс), абоінтравертні, тобто такі, чия творча енергія спрямована “всередину”, таекстравертні, тобто ті, що прагнуть розширення своїх меж.

У роботах російського культуролога Ю. Яковцяпредставлено 7 світових цивілізацій:неолітична,ранньорабовласницька, антична, ранньофеодальна, пізньофеодальна (передіндустріальна), індустріальна та постіндустріальна. Зазначимо, що специфіка культурного розвитку залишається начебто за межами такої типологізації, в кращому випадку виконуючи роль зовнішнього фактора. Все безкінечне культурне розмаїття заганяється на жорсткі сходинки поступального прогресивного розвитку людства. І якщо на Землі ще існують народи, життя й духовна культура яких підпорядковані законам гармонії та єдності з природою, а головна заборона – це заборона на зміни, то така культура оцінюється як примітивна, а значить, і малоцінна. Такий погляд призводить до катастрофічних наслідків як для цих народів, що часто насильницькі залучаються до цивілізаційних процесів, так і для світової культури в цілому, оскільки джерело збагачення культур – у взаємодії та синтезі культур, індивідуально неповторних.

Поширюється також концепція про два типи цивілізаційного розвитку в історії людства: традиційний і техногенний. Цієї концепції, зокрема, дотримується російський філософВ. Стьопін. Згідно з нею тип цивілізації, її стратегія визначаються культурою. Відмінності у західноєвропейській цивілізації (техногенній) та східній (традиційній) виросли із системи пануючих у них універсалій культури, з відмінностей у розумінні людини, природи, істини, влади, особистості.

Існує класифікація типів цивілізацій, в основу якої покладено кордони культурних регіонів. Цю класифікацію було вироблено ЮНЕСКО. Згідно з нею існує шість типів цивілізацій, а саме:європейсько-північно-американська, арабо-мусульманська, далекосхідна, індійська, тропічно-африканська, латиноамериканська. Підставою для такого поділу, очевидно, є, крім просторового поширення, відповідний рівень розвитку виробничих сил, близькість мов, спільність побутової культури.

Якщо взяти за основу географічні та часові межі існування окремих цивілізацій, то серед них можна виділити наступні:

• давньосхідні цивілізації (Стародавній Єгипет, Межиріччя, Стародавній Китай, Стародавня Індія) – ІV– І тис. до н.е.;

• антична цивілізація (Давня Греція і Давній Рим) – кінець ІІ тис. до н.е. – ІVст. н.е.;

• середньовічна цивілізація (Європа й Азія уV– ХІІІ ст.);

• західноєвропейська цивілізація (країни Західної Європи від доби Відродження до сьогодення);

• сучасні східні цивілізації (країни східного регіону у новітню добу);

• слов’янська цивілізація.

4. Україна в контексті культурно-історичних доль слов’янства. До останньої належить і українська культура. Якщо розглядати українську культуру в контексті культурно-історичних доль слов’янства,то слід зазначити, що у своєму розвитку вона пройшла кілька етапів.Перший етап охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства(988 р.), тобто це – культура східнослов’янських племен дохристиянської доби. Початки передісторії української культури губляться у сивій давнині. Культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства (доба раннього палеоліту) і відтоді нерозривно пов’язана з його історією. Глибокий слід в історії української культури залишили племена Трипільської культури (ІV– ІІІ тис. до н.е.), для яких властивий був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. За твердженням М.Суслопарова, саме тут існував перший у Європі літеро-звуковий алфавіт. Отже, створений він був раніше, ніж у фінікійців (ІVтис. до н.е.). Є історики, які намагаються генетично пов’язати трипільців із майбутніми українцями, але науково це поки що не доведено. Більшість істориків вважають, що трипільська культура зникла безслідно, так, як і з’явилася. Це одна з найбільших загадок історії. Епоха бронзи та раннього заліза – це калейдоскоп археологічних культур на території сучасної України. “Батько історії” Геродот детально описує територію України в V ст. до н.е. в образі Скіфії. Якраз у цей період відбувається грецька колонізація Північного Причорномор’я, виникають поліси – міста-держави й утворюється Боспорське царство. Велике переселення народів, яке мало місце у ІІ – VІІ ст. н.е., не обійшло й українських земель, спричинило вторгнення сюди гунів, готів та аварів. Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створили сприятливі умови для широкого розселення слов’янських племен, у тому числі й на землях сучасної України. Саме з цього часу і починається справжня історія України, історія культури її народу.

Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва – “матері міст руських”; об’єднання східнослов’янських племен і утворення держави – Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з Візантією, половцями, хозарами й іншими народами і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високо розвинутими народами і культурами Європи й світу.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави – Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ – ХІІІ ст.). Київська Русь – це могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя русичів, вивели їх культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвиненішими тогочасними культурами. Цей культурний розвій було призупинено монголо-татарською навалою.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу (ХІV – середина ХVІІ ст.) в історії нашого народу. Розвиток культури у цей час позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетенням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього рухне лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалася в Україні 1648 р., а й створювалися культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу (кінець ХVІІ – ХVІІІ ст.), яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині ХVІІ ст., з одного боку, й поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці ХVІІІ ст. – з другого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Незважаючи на складність і драматизм умов розвитку української культури у даний час, цей процес усе ж таки виступає як процес послідовний, об’єктивно зумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українців нових явищ, органічно пов’язаних із впливом ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко і Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та вплив на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти і педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури і мистецтва. Домінантою розвитку української культури цього періоду є вплив козацтва на неї. На той час козацтво перетворилося на провідну верству новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського народу.

П’ятий період розвитку української культури охоплює кінець ХVІІІ ст. – початок ХХ ст. Це період від зруйнування Гетьманщини й наступні 150 років. Його можна поділити на 3 етапи:

• кінець ХVІІІ – кінець 50-их рр. ХІХ ст. – час становлення новітньої української культури з народним демократизмом і народною мовою;

• 60–90-ті рр. ХІХ ст. – час уходження української культури у загальнослов’янський та світовий культурний процес;

• початок ХХ ст. – час утвердження української культури як великої національної культури світового значення й резонансу.

Увесь період характеризують як період національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе у літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формоутворююча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані “Енеїдою” І. Котляревського, далі розвивалися паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом.

Цей період називають ще періодом тривалої “неволі і переслідувань” української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів та всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного процесу. Продовжувалося розпочате ще у попередні часи висмоктування українських творчих сил іншими культурами, зокрема російською, чому була підпорядкована вся система науки, освіти, культурної політики взагалі часів колоніального режиму.

Незважаючи на це, впродовж ХІХ і початку ХХ ст. українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвитку, виявила здатність: по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній процес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє розв’язання багатьох суспільних, етико-філософських, художніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура ХІХ – початку ХХ ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд із найрозвинутішими націями світу.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного і повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами йохоплює часовий відтинок від 20–их до кінця 80–их рр. ХХ ст. Його теж слід поділити на кілька етапів:

• 20-ті роки – український ренесанс, трагічно обірваний 1929 р.;

• 30-50-ті рр. – часи особливо жорстокого тоталітаризму (сталінщини);

• кінець 50-их – 60-ті роки – період хрущовської “відлиги” і шістдесятництва” в українській культурі, що мали своїм наслідком новий розквіт національної культури;

• 70-ті – середина 80-их років – період цілеспрямованої денаціоналізації української культури, її нівелювання.

У цілому цей період характеризується злетами та руїнами у розвитку української культури, наявністю як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження й постійного потягу до відродження (вона ще і зараз перебуває у такому стані). Трагізм її феномена полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє втрачала свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти (третій період), потім її русифікація (п’ятий період). Тепер – постійне нищення духовної еліти впродовж усього періоду, від репресій 20-30-их років, від доби Розстріляного Відродження і до репресій, що здійснювались у значно м’якших формах, аж до кінця 80-их років. Щоразу втрати національної духовної еліти хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, що живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного процесу, принижували, спричинювали появу рис вторинності та провінційності.

Сьомий період розвитку української культури – це сучасний період, що розпочався з початку 90-их років і триває до сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися і розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з’явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду та творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв’язки з мистецтвом інших народів тощо.

Незважаючи на неймовірні труднощі, які впродовж віків долає на своєму історичному шляхові український народ, він витворив свою високо розвинуту національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозвиненішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні досягли наука, народна освіта, література й мистецтво.

Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури – мову нашого народу. Переборюючи надзвичайно тяжкі умови свого розвитку та існування, українська мова досягла досить високого рівня свого розвитку, поступово і неухильно входила в усі галузі суспільного життя свого носія – народу. Процеси поширення суспільних функцій нашої рідної мови особливо активізувалися з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Закону про мови в Україні (1919 р.), а також із проголошенням державної незалежності України (1991 р.).

Будучи однією з найрозвинутіших мов світу (Словник української мови в 11 томах видання 1970-1980 рр. подає понад 140 тис. слів та словникових статей, а в картотеці Інституту мовознавства АН України зібрано понад 5 млн. карток, до яких занесені українські слова з діалектними варіантами), українська мова є законодавчо оформленою і проголошеною парламентом України державною мовою, а отже, виконує сьогодні надзвичайно широке коло державних суспільних функцій.

Серед сучасних суспільних функцій української мови варто виокремити надзвичайно важливу для нас і таку, як засіб вузівського викладання та навчання. При цьому зазначимо, що й підготовка всієї науково-методичної літератури, вся навчально-допоміжна робота здійснюється у нас в університеті державною мовою. Мова в даному разі виступає не просто як основний засіб комунікації, а і як могутній арсенал, невичерпна скарбниця національної духовності. Українська мова в навчальному процесі – найблагодатніший ґрунт для формування внутрішньо сильної та багатогранної особистості.