Структура і розміщення об’єктів всесвітньої культурної спадщини

Подальший розвиток міжнародної діяльності з охорони пам’яток культури позначився створенням Міжурядового комітету зі сприяння поверненню культурних цінностей країнам їх походження у разі незаконного привласнення цінностей іншими країнами. Але діяльність комітету проходить у дуже складних умовах. Нині чітко не визначені критерії законності чи незаконності привласнення. Національні законодавства з цього приводу часто містять діаметрально протилежні положення. Не всі країни прийшли до єдиної точки зору щодо того, чим керуватися при поверненні історичних пам’яток, переміщених під час Другої світової війни – двосторонніми угодами чи багатосторонніми. У березні 1999 р. приймається Другий протокол до Гаазької конвенції 1954 р. про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.

У ХХ ст. була створена досить значна нормативно-правова база стосовно збереження світової культурної спадщини. Людство усвідомило, що остання виконує такі специфічні функції, які зачіпають глибинні інтереси розвитку суспільства. Крім того, ці функції не поновлюються іншими галузями культури. Однак світова спільнота на початку ХХI ст. – це суспільство не тільки рівних, але й різних можливостей.

Як відомо з історії, етнічно-родова і ранньо-класова культурна спадщина зосереджена саме в країнах Близького Сходу, Стародавньої Індії, Китаї. Однак, в силу соціально-економічних, політичних, етнічно-національних та інших причин у світовій скарбниці найменше об’єктів із цих країн. Із початку ХХ ст. цей регіон був економічно малорозвинутий, культурні надбання вивозилися за їх територіальні межі, частина просто руйнувалася. Територіальні претензії в межах самого регіону та боротьба між окремими етнічними групами за владу в центрі також не сприяли збереженню пам’яток. Сьогодні, як і 100 років тому, гостро стоїть питання вироблення дієвих міжнародних механізмів впливу на ті соціуми, які нехтують загальноприйнятими нормами міжнародного права.

Теоретичний рівень аналізу цієї проблеми є досить багатогалузевим, він зачіпає такі науки, як соціологія, філософія, політологія, правознавство, міжнародні відносини, економіка і низку інших. У своїй сукупності науки створюють теоретичний фундамент міжнародних Інститутів збереження світової культурної спадщини з чітко окресленими функціями своєї діяльності.

Державно-правові інститути збереження культурної спадщини поділяються на міжнародні і національні:

міжнародні – ООН, включаючи ЮНЕСКО та регіональні міжнародні організації і їх комітети;

національні – міністерства, комітети, департаменти.

Сучасна система міжнародно-правових інститутів наділена певними нормативними функціями. В теоретичному плані це одна з найскладніших проблем. Наділення будь-якої світової організації певними нормативно забезпеченими функціями завжди містить елемент зовнішнього втручання у внутрішні справи окремих країн. Тому, на перший погляд, просте питання охорони пам’яток, які дістають статус світової значущості, на міжнародному рівні набуває нового політичного змісту, і не всі країни мають однакову точку зору щодо конкретних механізмів розв’язання цієї проблеми.

Не менш важливою є економічна функція. Світова спільнота, сконцентрувавши фінансові можливості, в змозі надати суттєву економічну допомогу з цього питання і реалізувати проекти, що не під силу одній, навіть досить багатій державі. Поза всяким сумнівом, останніми роками великого значення набула функція пропаганди культурного надбання людства. Культурні взаємозв’язки між народами:

а) знімають соціальну напруженість у відносинах;

б) „знімають” зверхність одних етносів по відношенню до інших;

в) формують нове планетарне світобачення.

Збереження культурної спадщини на рівні національних держав має такі цілі:

1. Трансформація національних особливостей в наступні покоління, формування національного почуття гордості, усвідомлення етнічно-родової єдності.

2. Формування та збереження міжнародного іміджу як держави з багатовіковими традиціями для співробітництва.

3. Економічна вигода (туристичний екскурсійний бізнес).

У реалізації вищеназваних цілей держава використовує низку заходів, включає у цей процес інші державні інститути, громадські організації. Зокрема, держава:

• видає закони;

• фінансує роботи;

• управляє процесами збереження пам’яток;

• виступає суб’єктом у міждержавних відносинах;

Громадські ж організації безпосередньо:

• займаються задоволенням культурних потреб населення;

• проводять просвітницьку роботу;

• здійснюють роботу із захисту пам’яток, з організації міжнародного культурного співробітництва;

• планують благодійні акції;

• займаються меценатством.

Україна має давні традиції збереження культурної спадщини. Вони беруть свій початок з часів Ярослава Мудрого. Насамперед, створюються приватні колекції предметів старовини (ХVII ст.), зароджується музейна справа (кінець ХVIII – початок ХIХ ст.), створюється Товариство з історії минувшини; в другій половині ХIХ ст. Створюються державні організації з цільовим призначенням охорони культурних цінностей. Як відомо, 70% пам’яток зосереджені у західних областях. Серед цих пам’яток більше від половини – культові споруди.

Нині в Україні діють наступні пам’яткоохоронні громадські організації:

• Українське товариство охорони пам’яток історії та культури;

• Всеукраїнська спілка краєзнавців;

• Український фонд культури;

• Українське історико-просвітницьке товариство „Меморіал”;

• Українська асоціація захисту історико-культурного середовища. Діяльність цих організацій обумовлена Законом України „Про охорону культурної спадщини”.