Тема 5. Аполлонівська та діонісійська засади європейської культури

Мета: схарактеризувати античну культуру як колиску європейської цивілізації; з’ясувати основні етапи розвитку та характерні риси давньогрецької культури; розглянути головні досягнення давньогрецької та давньоримської художньої культури; розкрити сутність теорії Ф.Ніцше про два начала в бутті культурі – аполлонівське та діонісійське.

ПЛАН

1. Антична культура як колиска європейської цивілізації.

2. Основні етапи розвитку та характерні риси давньогрецької культури.

3. Художня культура Стародавньої Греції.

4. Художня культура Стародавнього Риму.

5. Ф.Ніцше про два начала в бутті культури.

Література

• Антична культура: Довідник. – К., 1993.

• Дмитриева Н.А., Акимова Л.И. Античное искусство: очерки. – М., 1988.

• Древние цивилизации / Под ред. Г.М.Бонгард-Левина. – М., 1989.

• Античность как тип культуры. – М., 1988.

• Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. – М., 1990.

• Підлісна Г.Н. Світ античної культури. – К., 1989.

• Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – К., 2000.

• Культура Древнего Рима: В 2-х т. – М., 1985.

• Ніцше Ф. Рождение трагедии из духа музыки // Соч.: В 2-х т. – М., 1990. – Т.1.

• Бичко А.К. та ін. Теорія та історія світової і вітчизняної культури:Курс лекцій. – К., 1992.

• Чернокозов А.И. История мировой культуры (Краткий курс). – Ростов-на Дону, 1997.

• Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М.Закович, І.А.Зязюн та ін.; За ред. М.М.Заковича. – К., 2000.

• Словарь античности. – М., 1983.

• Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. – К., 2002.

1. Антична культура як колиска європейської цивілізації. Античною культурою прийнято називати культуру Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Термінантичність (від лат. antiquus – стародавній) почав використовуватися в епоху Відродження (ХІV– ХVІ ст.), коли стала зрозумілою неповторна велич культури Стародавньої Греції, її фундаментальне значення у розвитку людства й передовсім європейської культури.

Саме античність створила той особливий спосіб ставлення людини до космосу, суспільства і до самої себе, який визначив долю західного світу. Саме завдяки цьому способу ставлення людини до світу античність розуміється як синонім класичного, неперевершеного зразка у скульптурі, архітектурі, літературі, ораторському мистецтві, філософії та інших сферах творчої діяльності. Цей же спосіб ставлення людини до світу визначив надзвичайно гуманістичну орієнтацію всієї системи цінностей античного світу, до якої зверталися всі великі мислителі, поети, письменники, художники і музиканти. Ці цінності свідомо втілювали у своїй творчості Леонардо до Вінчі, Ботічеллі, Тіціан, Рембрандт, Данте, Шекспір, Пушкін, Оффенбах, Стравинський та інші великі творці європейської і світової культури. Грецька мова й латина протягом усієї європейської історії залишалися і є мовою вчених, юристів, медиків саме тому, що цими мовами античні мислителі зафіксували фундаментальні основи логіки, морфології й провідних наук.

І література, і мистецтво, і філософія Стародавньої Греції стали відправною точкою у розвитку європейської культури. Греки створили науку, яку деякі дослідники називають “роздумами про світ за способом греків”. Ціла плеяда блискучих імен відкриває сторінки античної культури: драматурги Есхіл, Софокл, Евріпід, історики Геродот, Фукідід, Ксенофонт, філософи Демокріт, Сократ, Платон, Аристотель і ін.

Загалом для античної культури характерні раціональний (теорійний) підхід до розуміння світу і в той же час струнка логіка й індивідуальна своєрідність у розв’язанні соціально-практичних та теоретичних проблем. Цим Стародавня Греція відрізняється від Сходу, де розвиток культури проходив переважно у формі коментування стародавніх учень, що стали канонічними, у формі увічнення традиції.

Антична культура – це перша європейська “осьова культура”. Згідно з теорією німецького культурологаК. Ясперса,осьовими є ті культури, у яких здійснилася перемога логосу (знання) над міфом. Такими культурами Ясперс вважає давні китайську, індійську, іранську, іудейську та грецьку.

Досягнення античної цивілізації (І тис. до н.е. – Vст. н.е.) становлять підґрунтя розвитку європейської культури. Антична культура – це тип європейськоїраціональноїкультури. Її шлях – це шляхвід міфу до логосу, від міфологічної моделі світу до його натурфілософського осмислення. Звільнена від суспільно-родових відносин антична свідомість позбувалася міфології як перенесення її на оточення, замінюючи її суто розумовими структурами (рабовласництво спричиняє поділ розумової та фізичної праці), тобто натурфілософським способом мислення. Буття виявлялося в пропорції й зв’язку речей, які знаходили математичне вираження. В одухотворенні, доцільному, замкненому Всесвіті володарювали логос і розум. За мінливим багатобарв’ям земного буття вбачався непорушний порядок абсолютів, універсалій, викристалізованих у свідомості як ідей.

Антична культура – космологічна. Космос виступав її абсолютом. Це Всесвіт, порядок, ціле, що протистоїть хаосові впорядкованістю і красою. Космологізм античної культури передбачав розуміння людини як частини космосу.

За О. Лосєвим, рабовласництво із сутністю раба як фізичної речі в кінцевому узагальненні породжувало уявлення про світ як про матеріальний; тобтопластичність античного світогляду є перенесенням земних відносин раба і рабовласника на всю природу. Відповідно, в античній культурі домінували пластичні мистецтва. Наукові знання були насамперед дослідженням просторових відносин між тілами («Начала»Евкліда).

Таким чином, античність є історичним фундаментом сучасної Європи.

2. Основні етапи розвитку та характерні риси давньогрецької культури.Давньогрецька культура пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Тому доцільно починати її характеристику зперіодизації :

• крито-мікенська, або егейська, доба (ІІІ – ІІ тис. до н.е.)– доантичний період в історії Греції, початок якого пов’язаний із виникненням міст на о. Крит, чия специфіка позначена будівництвом химерних споруд, найбільший із яких – Кноський палац – був відкритий англійським археологом А. Евансом. Із цим палацом пов’язана й грецька легенда про лабіринт. Значного впливу мінойської (критської) цивілізації зазнала Мікенська цивілізація на північному сході півострова Пелопонес, яка виникла у ІІ тис. до н.е. Деякі божества і релігійні обряди, фресковий живопис у палацах, водогін і каналізація, лінійне складове письмо були запозичені з острова Крит. Проте культура Мікен була самостійною та найвищого розквіту досягла у ХV– ХІІІ ст. до н.е. Культура Мікен упала під ударами дорійців, які прийшли з півночі. Починається другий етап в історії Греції, який можна вважати безпосереднім попередником античності.

• Ранньоархаїчний, або “гомерівський”, період (ХІІ – ІХ ст. до н.е.)

Дорійське завоювання відкинуло Грецію на кілька століть назад. Як матеріальна, так і духовна культура цього часу мають на собі сліди занепаду. Ремесла якісно регресували. Але позитивним явищем було оволодіння технікою виплавки й обробки заліза, яку принесли із собою дорійці. Весь гомерівський період був безписемним. Цю добу описав у своїх творах Гомер (поеми “Іліада”, “Одіссея”), який жив у наступну добу.

• Архаїчний період (VІІІ –VІ ст. до н.е.).У цей час Греція випередила у своєму розвитку сусідні країни. Це був час Гомера, Гесіода, Сапфо, Алкея, перших філософів: Фалеса, Анаксімена, Анаксімандра. Формується знаменитий демократичний грецький політичний устрій у вигляді міст-полісів. У цю добу греки колонізують Середземномор’я та Причорномор’я (“велика грецька колонізація”). У культурному відношенні період архаїки став часом пробудження духовних сил грецького народу. Це часи вже власне античної Греції, коли були закладені підвалини майбутнього розквіту культурного грецького генія.

• Класичний період (V – ІV ст. до н.е.)наступив після греко-перських війн, у яких греки перемогли. Період характеризується розквітом демократії, загальноеллінською солідарністю і єдністю на основі спільності життя, культури, релігії та мови; розквітають мистецтво, філософія, література, театр, риторика, право. Це був воістину зоряний час Еллади, найвищий прояв її загальнолюдського генія. Особливо яскраво проявилися ці досягнення в Афінах, де за часів правління стратегаПерікла розквітли всі культурні галузі.

• Елліністичний період (кінець ІV – І ст. до н.е.). Після класичного періоду грецькі держави потрапляють під владу Македонії і разом із македонцями здійснюють похід на Схід, беруть участь у підкоренні Малої Азії, Сирії, Єгипту, Персії, Середньої Азії (походи Александра Македонського). Розпочинається епоха еллінізму, що в культурному плані означала синтез східних та грецьких культурних елементів. Смерть Александра призвела до розподілу його володінь. Виникла дві великі царські династії – єгипетська Птолемеїв та сирійська Селевкідів. У містах цих царств усе життя будувалося подібно до життя в грецьких полісах. У науці в цей час відбулося відокремлення спеціальних наук від філософії. Посилилася диференціація наукових дисциплін. У ряді міст створюються бібліотеки, найбільш відомі – в Александрії та Пергамі. При дворі єгипетських царів Птолемеїв було створено спеціальне товариство “Мусейон”, яке об’єднувало вчених. Саме з «Мусейоном» пов’язана діяльність Евкліда (ІІІ ст. до н.е.), який створив “Начала” – підручник геометрії, що прослужив людству майже дві тисячі років. У Александрії кілька років жив і працював Архімед. Астроном Арістарх з острова Самос висловив геніальний здогад про обертання Землі навколо Сонця. Астроном Гіппірх із Нікеї уточнив календар, відстань від Землі до Місяця, а також розробив поняття довготи й широти. Ботанік Феофраст написав “Історію рослин”. На острові Фарос був збудований знаменитий маяк, одне із семи чудес світу.

Які ж визначальні риси характеризували античну грецьку культуру?

Назвемо і роз’яснимо їх:

1. Демократизм давньогрецької культури. В античній Греції держава не існувала “зовні” та “над” громадянами, вони у своїй живій сукупності і були державою з усіма її культовими, громадянськими й естетичними установами. Звідси і постали значною мірою вільне від відтінку офіційності життя та діяльність античного грека. Це визначало те почуття єдності особистого і суспільного, етичного й естетичного, конкретного і загального, інтимного і монументального, що досягає свого кульмінаційного відображення саме в класичній культурі.

2. Агоністичний (від грецьк.agon– боротьба, змагання) характер Принцип змагальності, що походив від культових ігрищ колишньої общини, пронизував весь уклад поліса. Таким є, наприклад, філософський трактат, розроблений у формі діалогу. Подібність спостерігається й у постановках трагедій, пов’язаних із культом Діоніса, що здійснювалися як змагання між трьома колективами і складалися з хору, акторів та драматурга. Грецький агон уособлював характерну рису вільного грека: він міг виявити себе перш за все як громадянин поліса, міського колективу. Особливого значення спір-агон набув у спортивних змаганнях, що знайшли своє класичне відображення в Олімпійських іграх.

3. Антропоцентризм (від грецьк.antropos– людина іcentrum– центр; дослівно людина в центрі уваги). Саме в Афінах філософ Протагор дійшов висновку: “Людина є мірою всіх речей”. Тому образ людини, зведений до прекрасної норми, був не лише провідною, а й майже єдиною темою класичного мистецтва, а її оточення передавалося скупими натяками.

4. Гуманізм (від грецьк.humanus– людський, людяний). Елліни визнавали цінність людини як особистості, її право на вільний розвиток і виявлення своїх здібностей. Для греків людина була найвищою цінністю, втіленням усього сущого, прообразом усього створеного й створюваного. Тому саме людину греки уславляли у мистецтві як найбільш важливий витвір у Всесвіті.

5. Антропоморфність релігійних вірувань. Грецькі боги мали здебільшого антропоморфний (людиноподібний) вигляд (на відміну від давньосхідних релігій, наприклад єгипетської, де більшість богів уявлялася у подобі тварин чи напівтварин-напівлюдей). І це стосується не тільки їхнього зовнішнього вигляду. Світ грецьких богів та богинь є тим же самим людським світом, тільки ідеалізованим, бо люди є смертними богами, а боги – безсмертними людьми (Геракліт).

6. Калокагатія – естетичний ідеал гармонії духовної й фізичної досконалості в людині. Саме такою уявлялася еллінам ідеальна людина.

7. Катарсистичний характер (від грецьк.katharsis – очищення). Термін було вперше вжито Аристотелем у його творі “Поетика”, де “катарсис” тлумачиться як мета трагедії, що полягає в очищенні духу за допомогою “страху і співчуття”. Цю мету можна перенести на все давньогрецьке мистецтво. На думку греків, справжній твір мистецтва повинен викликати у людей надзвичайні почуття, своєрідне потрясіння, через яке і відбувається очищення людського духу.

3. Художня культура Стародавньої Греції. В античній Греції процвітали різні види мистецтв: архітектори створювали величні храми, художники вражали пропорційністю й красою зображень на грецьких вазах. Трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда до цього часу є зразками драматичного мистецтва. Гомерівські епоси служать хрестоматією епічної поезії. Вони є такими ж безсмертними, як теореми Піфагора і фізичні розрахунки Архімеда.

Попередницею античної культури є так звана егейська культура – архітектура, скульптура та розписи Криту, Мікен, Тиринфа. Знаменитий Кноський палац на Криті, що займав площу 16 тис. кв.м., своєю архітектурою попередив головну ідею античності: за всієї своєї величності, він не пригнічує людину, а виступає співрозмірним їй. Фрески палацу свідчать про те, що головний герой цього мистецтва – людина, її враження від навколишнього життя покладені в основу зображень пейзажу і тварин. Знаючи лише п’ять фарб (чорну, білу, блакитну, жовту й червону), володіючи лише “кольоровим силуетом”, живописці Криту зуміли створити яскраві емоційні картини.

ХІІ ст. до н.е. стало переломним в історії народів, що жили на узбережжі Егейського моря. Ахейські міста Мікени, Тиринф, Пілос загинули під час нашестя дорійців. Цивілізація греків-ахейців була зруйнована прибульцями, що жили в умовах первісного ладу, але вже користувалися залізними виробами. ХІІ століття – початок шляху розвитку Греції “гомерівської епохи”, формування нового типу як культури в цілому, так і художньої культури зокрема. Греція вступає з бронзового віку в залізний, але носіями нових матеріальних можливостей стають народи, більш відсталі за загальним рівнем культури. Знову, як це було на початку бронзового віку, гинуть міста, не будуються палаци, на багато десятиліть забувається писемність. Образотворче мистецтво замінюється художнім ремеслом.

Ґрунтом для нової, більш розвиненої форми культури стала грецька міфологія – “природа і самі суспільні форми, вже перероблені несвідомо-художнім способом народної фантазії”. На межі VІІІ –VІІ ст. до н.е. створюється поема“Теогонія” Гесіода, що систематизувала міфологічні оповідання стародавнього грека, подавала космогонічну картину походження світу й визначала важливий момент у розвитку грецької художньої культури: бог, герой, міфологічні істоти втілюються у людській подобі. Виразити це можна лише образотворчою, а не абстрактно-знаковою формою. У цей час обсяг художньої культури надзвичайно розширився. Розвивається дрібна пластика – теракотові, кістяні та бронзові статуетки зображують тварин, цілі сценки з побуту воїнів, героїв, у деяких із них можна пізнати олімпійських богів. Починає розвиватися монументальна скульптура, скульптори відшукують можливості живого і вільного зображення людського тіла.

Рання грецька скульптура, що виникла близько середини VІІ ст. до н.е., має виразні риси східного скульптурного канону. Її типові зразки – скульптурні зображення юнацької оголеної та дівочої одягненої фігури (“курос” і “кора”). Ці зразки грецької скульптури досить недосконалі пропорційно, статично одноманітні, фізіономічно типізовані. Але це вже захоплений гімн людській тілесній довершеності.

Вершиною культури архаїчної доби слід вважати шедеври Гомера. Витоки “Іліади” та “Одіссеї” Гомера у далекій епосі героїв-ахейців, у мікенській культурі. Гомер начебто намагається передати слухачам видіння світу, що давно щезнув. Епічні поеми Гомера являють собою свого роду кодекс моралі, яка утвердилася на багато віків. Вищою цінністю для знатного воїна – героя “Іліади” й “Одісеї” – є посмертна слава, вічна пам’ять про доблесні подвиги. Пам’ять зберігає співець-аед, який і передає її нащадкам. Таким чином, поеми Гомера стали і каноном поведінки, і джерелом знань, скарбницею мудрості. Від Гомера йдуть корені грецької й римської поезії. Доба архаїки – це час розквіту поетичної лірики, що звужувала уявлення про справжнє життя до земних щоденних радостей у віршахАрхілоха, дружніх бенкетів і мірських насолод уАнакреонта, любові й щирості пережитих почуттів у ліриціСапфо.

У період архаїки проявились важливі тенденції, характерні для високорозвиненої художньої культури. У новий етап вступає грецька архітектура. Особливого поширення набувають храмові споруди на честь олімпійських богів. Виробляється єдиний усегрецький тип храму: прямокутна у плані споруда, оточена колонами. Починає формуватися ордерна система– стильова система різних форм колон, що були обов’язковим елементом архітектури. Першим виникдоричний ордер. Його колона приземкувата, стоїть та стилобаті, не має бази. Вона звужується до верха, а її валикоподібна капітель завершується товстою неприкрашеною капітельною дошкою (абаком). Наприкінці архаїчної доби виникіонійський ордер. Його колона стрункіша за доричну, тримається на базі. Капітель завершується подушкою з двома волютами, заокругленими у різні боки, над якими є тонка, прикрашена плита (абак).

Найбільш повно виражав основні тенденції грецького мистецтва періоду архаїки вазопис. До середини VІ ст. до н.е. високого рівня досягає так званий чорнофігурний вазопис – чорний лак по червонуватій глині. Вазописці виробляють навички, що дозволяють передавати рух та зображувати побутові сцени. Однак чорні силуети фігур і предметів не могли повною мірою передавати об’єм і простір, і силуетний чорнофігурний розпис змінився червонофігурним стилем. У ній чорним лаком закривалось тло, а фігури людей та предметів зберігали світлий, червонуватий колір глини. На такому тлі легше передавати об’єм, тобто зображувати предмети, розташовані один за одним.

Перехід від архаїки до класики був значною мірою обумовлений серйозними соціально-політичними подіями: боротьбою рабовласницької демократії і тиранії, запеклою війною грецьких полісів із персами. У світогляді греків на межі VІ –V ст. до н.е. намітився перехід до якісно нового осмислення світу і нових форм його художнього вираження. Період класики фіксує важливу особливість духовної культури: елліну не був властивий вузький професіоналізм. Уславлений філософ здійснював визначні відкриття у галузі математики та астрономії, відомий скульптор не лише міг збудувати храм, але й розписати його, створити науковий трактат. Більшість відомих греків були поетами.

Центром античної культури періоду класики стали Афіни. У них були зібрані блискучі досягнення суспільної думки і художньої діяльності. Афінська держава піклувалася про культурне життя своїх громадян, надаючи їм можливість брати участь у святкуваннях та відвідувати театр. Бідним ремісникам і торгівцям виплачувалася грошова допомога на відвідування театру. Спортивні змагання, які довгий час були привілеєю аристократії, стали ареною змагання для всіх. Гімнасіони із залами й лазнями, палестри для тренувань молоді зробили фізичне виховання правом будь-якого афінського громадянина. Метою його було всебічне виховання особистості.

Афіни Vст. до н.е. вражають розмахом монументального будівництва. Менше, ніж за два десятиліття були зведені головні будівлі афінськогоАкрополя:Парфенон,Пропілеї, невеликийхрам Афіни Переможниці. Авторам ПарфенонаІктінуіКаллікратувдалося досягнути справжньої гармонії та довершеності. У класичну добу завершується формування ордерної системи. З’являється третій архітектурний ордер –коринфський. Коринфська колона висока, стоїть на базі і має пишно декоровану, ошатну капітель, що складається з рядів листя аканфа й невеличких волют.

Зразком класичної досконалості стала скульптура афінських майстрів. Прекрасні фризи Парфенона створені кількома художниками під керівництвом великого Фідія. Ідеал людської особистості втілений Фідієм у культових статуяхАфіни ПарфеносіЗевса Олімпійського. Сучасниками Фідія булиМірон – автор надзвичайної, всесвітньо відомої статуї“Дискобол”й автор“Канона” Поліклет. Всі вони зображували людей такими, якими вони повинні бути, їх герої ідеальні.

Відомо, що доба архаїки виразила себе в ліриці. В Афінах Vст. до н.е. розквітли трагедія та комедія. Трагедія(буквально “пісня козлів”) виникає з хорового співу, що виконувався сатирами, одягненими у козлячі шкури з метою зобразити постійних супутників бога виноградарства й виноробства Діоніса. Вона стала офіційною формою творчості, коли в Афінах було утверджене загальнодержавне свято Великих Діонісій. Грецька трагедія так само, як і гомерівський епос, виконувала разом з естетичними і виховні функції. Автори трагедій прагнули не лише зацікавити глядача, але й устрашити, потрясти його, показати на прикладі життя героїв дію божественних законів. Саме у трагедії найбільш повно виразилося таке поняття грецької культури, як катарсис, тобто очищення, визволення душі від “скверни” чи хворобливих афектів. Трагедії призначалися для театральних постановок. Театри у Стародавній Греції були величезними і вміщали до 20 тис. глядачів. Жінки у театрі не виступали, їхні ролі виконували чоловіки. Розквіт трагедії пов’язаний з іменами великих драматургівЕсхіла,Софокла таЕвріпіда. Кожен із них ставить проблему людини, його долі, справедливості і блага, але розглядає їх по-різному.

Есхіл – один з основоположників трагедійної драматургії. Його хвилювали проблеми морального обов’язку людини, її відповідальність перед рідним полісом. Він також пов’язував усе, що відбувається із силою фатуму, який, на його думку, панує не лише над людьми, але й над богами. Його найвідоміші п’єси –“Прометей закутий”, “Прометей звільнений”, “Перси”, трилогія “Орестея”.

Софокл – молодший сучасник Есхіла, його учень та суперник на змаганнях поетів. 24 рази п’єси Софокла здобували перші нагороди. Він був істинним афінянином епохи Перікла. Найпопулярніші трагедії цього драматурга – “Антігона”, “Едіп-цар”, “Філоктет”. У них автор доводить, що людина покликана самостійно визначати свої вчинки, не покладатися на богів і морально відповідати сама за себе.

Евріпід – молодший сучасник Софокла. На відміну від Софокла, який показував людей такими, якими вони мають бути, Евріпід зображував людей такими, які вони є. Його трагедії наближаються до побутової драми, а вся його творчість виявила величезний інтерес до окремої особистості. Найвизначніші п’єси Евріпіда –“Медея”, “Електра”, “Федра”. У них розкривається діалектика людських почуттів.

Дещо пізніше народився ще один літературно-театральний жанр – комедія. Найвидатнішим комедіографом того часу вважається Арістофан. Його комедії“Оси”, “Хмари”,”Плутос”, “Лісістрата” зафіксували процес розкладу афінської демократії. Творчість Арістофана втілює народний глузд і гумор.

Великим досягненням грецької літератури V– ІVст. до н.е. є політична публіцистика видатних ораторівІсократа й Демосфена. Ісократ вважається одним із кращих давньогрецьких риторів. Він уславився розробленням нових прийомів красномовства та політичною публіцистикою своїх панегіриків і політичних промов. Найкращий Ісократів учень, талановитий промовець Демосфен був представником демократичної орієнтації в Афінах. Його знамениті“Філіппіки”– промови проти монарха Філіппа Македонського, ввійшли до світового ораторського досвіду як зразок могутності експресивних прийомів переконання. Їхній викривальний пафос назавжди перетворив цю назву на загальновживане поняття.

Зростання індивідуалізму у кінці Vст. до н.е. характеризує грецьку культуру в цілому, але особливо помітним цей процес був у культурно-політичному житті Афін. Підважуються норми і принципи демократичного міста-держави. Афіни переживають складний час: війну зі Спартою, епідемію чуми. Важкі випробування руйнують старі уявлення, народжується нове ставлення до світу, який не здавався вже простим і ясним. Тепер не громадянин-колективіст, а людина індивідуальна і неповторна виступає ідеалом. Увага до всього одиничного й особливого ускладнює і художні образи. Нові традиції виявляються навіть в архітектурі – мистецтві, що відображає, як відомо, світ опосередковано. Ось чому Ерехтейон (кінець V ст.) – храм Афіни, Посейдона та Ерехтея в Акрополі – різко відрізняється від простого у сприйнятті Парфенона. Ерехтейон складний і асиметричний, його треба обійти довкола, щоб сприйняти архітектурні форми. Змінюються й вимоги до скульптурних творів. Вони отримують певне вираження у творчостіПраксителя,СкопасаіЛісіппа.

Скульптури Праксителя “Гермес з немовлям Діонісом”й“Афіна Кнідська”відповідають перш за все естетичним потребам, вони є носіями витонченої краси та ошатності. Зовсім іншою була творчість Скопаса, архітектора і скульптора. Величності фігур Фідія, гармонійності статуй Мірона й Поліклета, майже людській красі богів і богинь Праксителя він протиставляє образи динамічні, пристрасні, сповнені нестямного пориву. В образах Скопасах виражається нове ставлення греків до світу, втрата його ясності і гармонії. Широко відома статуя вакханки, одна з найвизначніших статуй Скопаса. Пластичний образ сповнений руху, життєвих устремлінь, статуя – пристрасть, що ожила.

Роздробленість грецьких міст призвела у другій половині ІV ст. до н.е. до завоювання їх Македонією. Починається елліністична епоха. Мистецтво еллінізму характеризується винятково інтенсивним розвитком усіх художніх форм, пов’язаних як із грецькими, так і з “варварськими” принципами культури, з наукою й технікою, філософією й релігією.

Бурхливо розвивається архітектура. Переживають розквіт види мистецтва, пов’язані з прикрашанням будівель – мозаїка, декоративна скульптура, розписна кераміка. Інший напрям дістає розвиток скульптури. Тепер митці створюють не ідеальні образи героїв і богів, а образи звичайних людей у різні пори їхнього життя, часто далекі від ідеалу. Елліністичні скульптори хвилювали глядачів своїми творами та знаходили для цього високохудожні форми. Таким є “Лаокоон” скульпторівАгесандра, Полідора, Афінадора. Сюжет, узятий із гомерівської “Іліади”, – смерть троянського жерця Лаокоона і його синів, наслана богами за те, що він виступав проти занесення у місто знаменитого троянського коня, розцінюється як страшна людська трагедія.

4. Художня культура Стародавнього Риму. Із згасанням елліністичних держав із кінця І ст. до н.е. провідного значення в античному світі набуває римське мистецтво. Всотавши в себе багато досягнень культури і мистецтва Греції, воно втілило їх у художній практиці колосальної Римської держави. В античний антропоцентризм греків римляни внесли риси більш тверезого світорозуміння. Точність й історизм мислення, сувора проза лежить в основі їх художньої культури, далекої від піднесеної поетики міфотворчості греків.

Художня культура Риму відрізнялася від грецької більшим різноманіттям і строкатістю форм, в ній були відображені риси, притаманні мистецтву народів, підкорених Римом, які іноді стояли на більш високій сходинці культурного розвитку. Римське мистецтво сформувалося на основі складного взаємопроникнення самобутнього мистецтва місцевих італійських племен і народів, у першу чергу могутніх етрусків, які ознайомили римлян із мистецтвом містобудування, настінним монументальним живописом, скульптурним та живописним портретом. Але провідним був усе ж таки вплив грецького мистецтва.

Основні принципи художньої культури двох народів були у своїх витоках відмінні. Прекрасне, “належна міра в усьому” було для грека й ідеалом, і принципом культури. Греки, як уже відмічалося, визнавали могутність гармонії, співрозмірності та краси, римляни ж не визнавали іншої могутності, крім могутності сили. Вони створили велику і могутню державу, й уся будова римського життя визначалася цією великою могутністю. Особисті таланти не висувалися і не культивувалися – соціальна настанова була зовсім іншою. Звідси й формула дослідників римської культури – “величні діяння були здійснені римлянами, але серед них не було великих людей” – великих художників, архітекторів, скульпторів. Уточнимо – не було рівних за значенням геніям античної Греції. Сила держави виразилася перш за все у будівництві.

У римському мистецтві періоду республіки провідна роль належала архітектурі, пам’ятки якої навіть у руїнах вражають своєю могутністю. Римляни поклали початок нової епохи світового зодчества, у якому головне місце належало спорудам громадського призначення, розрахованим на велику кількість людей. У всьому стародавньому світі архітектура не має собі рівних за ступенем інженерного мистецтва, різноманітності типів споруд, багатства композиційних форм, масштабу будівництва. Римляни включили архітектурні споруди (акведуки, мости, дороги, гавані, фортеці) як архітектурні об’єкти у міський, сільський ансамбль і пейзаж. Вони доопрацювали принципи грецької архітектури й перш за все ордерної системи. Не менше значення у розвитку римської культури мало мистецтво еллінізму з його архітектурою, що тяжіла до грандіозних масштабів та міських центрів.

Але гуманістичне начало, благородна велич і гармонія, що складали основи грецького мистецтва, у Римі поступилися місцем тенденціям звеличувати владу імператорів, військову міць імперії. Звідси масштабні перебільшення, зовнішні ефекти, неправдивий пафос величезних споруд та поряд – жалюгідні хібари бідняків, тісні криві вулички й міські нетрища.

У галузі монументальної скульптури римляни залишилися далеко позаду греків і не створили пам’яток настільки значущих, як грецькі. Але вони збагатили пластику розкриттям нових сторін життя, розробили побутовий та історичний рельєф, що став важливою частиною архітектурного декору.

Кращим у спадку римської скульптури був портрет. Як самостійний вид творчості, він прослідковувався з початку І ст. до н.е. Римляни стали авторами нового розуміння цього жанру. Вони, на відміну від грецьких скульпторів, уважно вивчали обличчя конкретної людини з його неповторними рисами. У портретному жанрі найбільш яскраво виявився самобутній реалізм римських ваятелів, спостережливість і вміння узагальнити спостереження у певній художній формі. Римські портрети історично зафіксували зміну зовнішнього вигляду людей, їхньої моралі та ідеалів. Дуже характерною у цьому відношенні є римсько-етруська статуя ІІ ст. до н.е. “Оратор”. Це зображення римлянина, одягненого в тогу, що підняв угору руку (ознака оратора). Старанно оброблена тога надає статуї краси й конкретності.

Високого рівня розвитку набула і література, яка спочатку формувалася як література наслідувальна. Першим римським поетом вважається Лівій Андронік, який переклав латинською мовою “Одіссею”. Але найвидатнішими поетами цієї епохи булиТіт Лукрецій Кар, автор знаменитої віршованої філософської праці“Про природу речей”, та лірикГай Валерій Катулл, який уславився віршами про кохання (відомим став вислів з одного з його віршів, що звучить так: “Хоч ненавиджу, кохаю”). Серед комедіографів найбільш уславивсяТіт Макцій Плавт. Його комедії створювалися за грецькими зразками, але в них є багато відгуків на римську дійсність.

Римляни розвивали й ораторське мистецтво. Найвизначнішим оратором Риму по праву вважається Марк Туллій Ціцерон, що був прихильником патетичного красномовства. Він прославився завдяки видатним судовим промовам та політичним виступам.

У кінці І ст. до н.е. Римська держава з аристократичної республіки перетворилася на імперію, Так званий “римський мир” – час затишшя класової боротьби у період правління Августа (27 р. до н.е. – 24 р. н.е.) – стимулював високий розквіт мистецтва. Історики характеризують цей період як “золотий вік” Римської держави. З ним пов’язані імена архітектора Вітрувія, історикаТіта Лівія, поетівВергілія,Овідія,Горація.

Кінець І і початок ІІ ст. н.е. – час створення грандіозних архітектурних комплексів, споруд великого просторового розмаху. Поряд із стародавнім республіканським Форумомбули зведені призначені для урочистих церемоній форуми імператорів. Будувалися багатоповерхові будинки. Втіленням міці й історичної значущості імператорського Риму булитріумфальні споруди, що прославляли військові перемоги.

Найбільш видовищна монументальна споруда Стародавнього Риму – Колізей, місце грандіозних вистав і гладіаторських боїв. Він уміщав 50 тис. глядачів. Міцні стіни Колізею розділені на 4 яруси суцільними аркадами, у нижньому поверсі вони слугували для входу та виходу. Місця, які спускалися вниз у вигляді воронки, розподілялися згідно із соціальним рангом глядачів. Такий же грандіозний задум втілювала й інша споруда Рима –Пантеон, збудований Аполлодором Дамаським. Ця будівля являє собою класичний взірець центрально-купольної споруди, найбільшого й найдовершенішого в античності. Пізніше великі зодчі намагалися обійти Пантеон у масштабах і досконалості втілення. Але античне почуття міри залишалося недосяжним.

В епоху імперії отримали подальшого розвитку рельєф і кругла пластика. На Марсовому полі був зведений монументальний мармуровий Олтар миру (9 –13 гг.н.е.) у зв’язку з перемогою Августа в Іспанії та Галії. Верхня частина олтаря завершується рельєфом, що зображує урочистий хід до олтаря Августа, його родини й римських патриціїв, наділених точними портретними характеристиками. Майстерність виконання, вільний рисунок свідчать про грецький вплив.

Провідну роль у римській скульптурі, як і раніше, відігравав портрет. Його новий напрям виник під впливом грецького мистецтва та отримав назву “августівський класицизм”. У добу Августа різко змінився характер образу – у ньому відобразився ідеал суворої класичної краси, це тип нової людини, якої не знав республіканський Рим. З’явилися парадні придворні портрети на повний зріст, сповнені стриманості й величі.

Пізніше створюються образи життєві та переконливі, і портрет досягає однієї з вершин свого розвитку. Прагнення індивідуалізації образу інколи доходило у своїй виразності до гротеску. На портреті у Нерона – низький лоб, важкий підозрілий погляд з-під припухлих повік і зловісна посмішка чуттєвого рота. Таким чином розкривається холодна жорстокість деспота, людини ницих, нестримних пристрастей.

У часи кризи античного світогляду (ІІ ст. н.е.) у портреті фіксується індивідуалізм і одухотвореність, самозаглиблення і разом з тим витонченість та втома, що характеризує період занепаду. До цієї епохи належить монументальна бронзова кінна статуя Марка Аврелія, заново встановлена у ХVІ ст. за проектом Мікеланджело на площі Капітолія в Римі. Образ імператора – втілення громадянського ідеалу і гуманності. Широким заспокійливим жестом звертається він до народу. Це образ філософа, автора “Роздумів наодинці із собою”, байдужого до слави й багатства. Складки одягу зливають його з могутнім корпусом майстерно відлитого коня.

Третє століття – епоха розквіту римського портрета, який усе більше звільняється від традиційних ідеалів, художніх прийомів і типів й оголює саму сутність зображених. Цей розквіт стався у складних умовах занепаду, розкладу Римської держави та його культури, витіснення форм високого античного мистецтва, але разом з тим і зародження у надрах античного суспільства нового суспільного феодального порядку, нових могутніх творчих тенденцій. У портреті з’явилися образи людей, сповнені надзвичайної енергії, самоствердження, егоцентризму, владолюбства, грубої сили, породжених жорстокою й трагічною боротьбою, що охопила в той час суспільство.

Пізній період розвитку портрета відмічений зовнішнім огрублінням зовнішності та підвищеною душевною експресією. Таким чином, у римському мистецтві виникає нова система мислення, у якій панувало прагнення до сфери духовного начала, характерне для середньовічного мистецтва. Образ людини, що втратила етичний ідеал у самому житті, втратила гармонію фізичного і духовного начала, характерну для античного світу.

Римське мистецтво завершило великий період античної художньої культури. У 395 р. Римська імперія розпалася на Західну і Східну. Зруйнований, пограбований варварами у ІV – VІІ ст., Рим спустошився, серед його руїн виростали нові поселення, але традиції римського мистецтва продовжували жити. Художні образи Стародавнього Риму надихали майстрів Відродження.

5. Ф.Ніцше про два начала в бутті культури. “Аполлонівське” та “діонісійське” – поняття, що позначають протилежні за характером начала буття і культури. Це розмежування впровадив німецький філософФрідріх Шеллінг(1775 – 1854), маючи на увазі дві сили, які концентруються у глибинах людської свідомості. Глибокий аналіз діонісійського й аполлонівського начал у культурі здійснив видатний німецький філософ Фрідріх Ніцше, що побачив у грецькій культурі протистояння двох богів – Аполлона і Діоніса. З цього протистояння Ніцше формулює фундаментальну для європейської культури опозиціюаполлонівського тадіонісійського начал буття (типів культури) та художньої творчості.

У грецькому пантеоні боги Аполлон і Діоніс є протилежними символічними типами. Аполлон – це небесна, сонячна істота, син Зевса, який замінює на Олімпі бога Сонця Геліоса, уособлює сонячний початок. Він – джерело світла, носій божественного одкровення. Діоніс же, навпаки, – уособлення земного, бог родючості, покровитель рослин, землеробства, виноградної лози й виноробства. Діоніс – бог веселощів, радості, буйства. Аполлон і Діоніс символізують протилежність небесного та земного начал.

Щоб показати, у чому полягають відмінності “аполлонівського” й “діонісійського” начал культури, необхідно звернутися до понять і принципів, образними вираженнями яких виступають боги Аполлон та Діоніс.

Аполлон – вираження спокою і порядку, Діоніс – його протилежність. Якщо перший –“абсолютне почуття міри, самообмеження, відстороненість від диких проявів, мудрий спокій бога-творця образів”, то другий – надлишок, порушення всякої міри, безмірне, вибухове буйство. Аполлон утілює принцип індивідуалізму, він – прекрасний божественний образ цього принципу, “в жестах і поглядах якого з нами розмовляє вся велика радість та мудрість “ілюзії”, разом з усією її красою”. Діоніс символізує жах і захоплення: “надзвичайний жах”, що охоплює людину, яка засумнівалася щодо форм пізнання явищ, і “блаженне захоплення, що піднімається з надр людини й навіть природи”, коли порушений принцип індивідуалізму, “розбиті всі нерухомі ворожі межі, встановлені між людьми злиднями, сваволею та “зухвалою модою”.., кожен почуває себе не лише поєднаним, примиреним зі своїм ближнім, але і єдиним з ним” (див. табл.)

АПОЛЛОНІВСЬКЕ начало	ДІОНІСІЙСЬКЕ начало
- раціональне	-ірраціональне
-міра, золота середина	-безмірне буйство
-ілюзорно-оптимістичне	трагіко-героїчне
стан спокою	порушення спокою, незадоволеність
індивідуальність	-знищення всякої індивідуальності через містичну єдність

На бурхливих святкуваннях на честь Діоніса, людина звільняється від звичайних заборон. “Аполлон, як етичне божество, вимагає від своїх міри, - пише Ніцше. – І уявімо тепер, як у цей, побудований на самообмеженні світ, раптом уриваються екстатичні звуки діонісійського святкування з його все більш принадними чарівними наспівами… Індивід з усіма його межами й мірами тонув тут у самозабутті діонісійських станів та забував аполлонівські законоположення…” Саме цей стан виражений у вже згадуваному творі скульптора Скопаса “Вакханка”.

Сутнісною характеристикою як Аполлона, так і Діоніса є здатність надихати людей, породжуючи образи різного порядку. Саме тому Ніцше й позначив два протилежних начала буття та художньої творчості, як “аполлонівське” і “діонісійське”. Ці начала прориваються із самої природи “без посередництва художника-людини”. Людина у концепції Ф.Ніцше – лише “наслідувач” та провідник наявних у природі сил: “…кожен художник є лише “наслідувачем” і притому або аполлонівським художником сну, або діонісійським художником сп’яніння, або, нарешті,… одночасно художником і сп’яніння, і сну”. З цим пов’язана протилежність мистецтва пластичних образів або зримих видів мистецтва (скульптура, живопис, архітектура), які, за класифікацією Ф.Ніцше, є аполлонівськими, й непластичного звукового мистецтва – музики, яке вважається діонісійським.

“Аполлонівський” образ світу схожий на образи, що виникають у сновидіннях, ілюзіях, мріях. “Діонісійський” – породжується демонічними силами, він схожий на образи, викликані станом сп’яніння, а тому це світ ірраціональних образів, сенсів та понять. Полем, яке намагається примирити змагання Аполлона і Діоніса, стає грецька трагедія (Есхіл, Софокл, Евріпід).

Усе розмаїття культурних феноменів Ф.Ніцше зводить до двох типів, протилежних за природою свого виникнення. Але ідеал культури Ніцше побачив у рівновазі аполлонівського та діонісійського. Подібно до того, як відмінність фізіологічних станів сну й сп’яніння породжують різні види марення, через людину-творця проявляються протилежні образи світу, які зумовлюють наявність у культурі двох начал: “аполлонівського” і “діонісійського”. Саме з цією двоїстістю пов’язаний поступальний рух культури, “…як народження залежить від двоїстості статей при постійній боротьбі та лише періодичному примиренні…”.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що означає термін “античність”?

2. Які культури, на думку К. Ясперса, є осьовими?

3. Назвіть основні етапи розвитку давньогрецької культури.

4. Перелічіть риси, що визначають характер античної давньогрецької культури.

5. Назвіть давньогрецьких письменників і поетів, творчість яких започаткувала давньогрецьку літературу.

6. Що таке ордерна система? Які архітектурні ордери Ви знаєте?

7. Які види грецького вазопису Ви знаєте?

8. Як дослівно перекладається слово “трагедія”?

9. Назвіть найвідоміших грецьких скульпторів. Які їхні твори Вам відомі?

10. Який жанр скульптури найбільше розвинувся у Стародавньому Римі?

11. Назвіть ім’я найвизначнішого римського оратора.

12. Поясніть сутність теорії Ф. Ніцше про два начала у бутті культури.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Що означає слово античний?

1. стародавній;

2. грецький;

3. римський;

4. греко-римський;

5. давньогрецький.

2. Кому належить теорія про “осьові культури”:

a. Ф.Ніцше;

b. Ф.Шеллінгу;

c. К.Ясперсу;

d. О.Лосєву;

e. М.Данилевському.

3. На який період розвитку давньогрецької культури припадає її найвищий розквіт:

a. архаїчний;

b. “гомерівський”;

c. егейський;

d. класичний;

e. елліністичний.

4. Що таке калокагатія?

a. очищення людського духу засобами мистецтва;

b. естетичний ідеал гармонії духовної і фізичної краси в людині;

c. піднесення людини як найвищої цінності;

d. змагальність у культурі;

e. єдність особистого і суспільного.

5. Хто був автором поеми про космогонічну картину походження світу “Теогонія”?

a. Гомер;

b. Гесіод;

c. Архілох;

d. Анакреонт;

e. Сапфо.

6. Як називається архітектурний ансамбль, збудований у центрі Афін у Vст. до н.е.?

0. a. Парфенон;

1. b. Толлос;

2. c. Пропілеї;

3. d. Пінакотека;

4. e. Акрополь.

7. Що дослівно означає у перекладі з давньогрецької слово “трагедія”?

a. нещастя;

b. пісня козлів;

c. театральна вистава;

d. очищення;

e. свято.

8. Хто започаткував жанр давньогрецької комедії;

1. Есхіл;

2. Софокл;

3. Евріпід;

4. Овідій;

5. Арістофан.

9. Хто автор знаменитої давньогрецької скульптури “Дискобол”?

a. Мірон;

b. Пракситель;

c. Скопас;

d. Лісіпп;

e. Фідій.

10. Хто запровадив розмежування аполлонівського та діонісійського начала у бутті культури?

0. a. Ф.Ніцше;

1. b. Ф.Шеллінг;

2. c. К.Ясперс;

3. d. О.Лосєв;

4. e. О.Шпенглер.