3. Система світових інститутів збереження культурної спадщини людства, її нормативно-правова база. Місце і роль держави Україна в ній

Передумовою формування світових інститутів збереження культурної спадщини та і їх функціонування як самодостатньої системи стали перші державно-правові акти, рішення окремих соціальних спільнот, спрямовані на припинення „культурного” вандалізму. „Право” переможця протягом трьох днів грабувати переможеного дозволило винищувати не тільки цілі соціальні спільноти, а й залишати пустелю на матеріальному полі культури. В історії мало випадків, коли прийшлі народи переймали культуру переможених. Культура варварів завжди була нижчою від культури їх жертв.

Найбільш розвинутими в культурному відношенні були ранньокласові цивілізації Близького Сходу, Античної Європи. Не дивно, що саме тут ми знаходимо перші відомості про охорону матеріальних скарбів. У високо-розвинутому Вавилоні в законах царя Хаммурапі йде мова про збереження суспільного багатства (ХVII ст. до н.е.). Сімнадцять століть по тому у Швеції приймається закон про охорону об’єктів сакрального призначення. Як бачимо, майже чотири тисячі років потрібно було людству, щоб оцінити значущість того, що створили попередні покоління.

В епоху Реформації та Просвітництва (ХVII – ХVIII ст.) прийняті таких два всезагальних нормативно-правових акти: декрет про заборону самовільної перебудови архітектурних пам’яток (Франція, кінець ХVIII ст.), про заборону вивозу пам’яток (Італія, перша чверть ХVIII ст.).

Посилена увага європейської громадськості до культурної спадщини збіглася з активним формуванням нових принципів міжнародного права. Зокрема, значимість саме культурного співробітництва сприяла прийняттю загальнообов’язкових норм міжнародного права. Так, у Паризькому мирному договорі 1815 р., рішеннях Віденського конгресу 1814-1815 рр. уперше світове співтовариство зобов’язало Францію повернути культурні цінності, що були вивезені з Австрії, Єгипту, Іспанії та інших країн. Слід зазначити, що з того часу минуло майже два століття, а проблема переміщення культурних цінностей, повернення їх власникам не розв’язана і до сьогодні. Так, із України тільки за останні 200 років вивезено і знищено культурних цінностей на десятки мільярдів доларів. Українські реліквії сьогодні можна зустріти у приватних колекціях практично в усіх країнах світу.

Формування системи міжнародно-правових норм із цієї проблеми розпочалося з другої половини ХIХ ст. і тривало до другої чверті ХХ ст. У цей час проходили міжнародні форуми, приймали важливі документи. Брюссельська декларація про Закони й звичаї війни (1874 р.), Заключний акт Берлінської конференції (1885 р.), перша та друга Гаазька мирні конференції (1899,1907), Конвенція у Сен-Жермен-ан-Лейї (1919 р.), Договір про заборону війни як засобу національної політики (Пакт Тріана–Келлога,1928р.) значною мірою охопили коло проблем, пов’язаних із охороною пам’яток культури.

Друга половина ХХ ст. та початок III тисячоліття стали переломними у ставленні світової спільноти до своєї історії та культурної спадщини. Перша, Друга світові війни, постійні військові конфлікти (Афганістан, Балкани тощо) змусили світову спільноту переусвідомити свій технологічний період і на рівні практики, а не лозунгу, зрозуміти, що без минулого не буде майбутнього.

Якщо В.І. Вернадський теоретично довів існування духовного соціокультурного поля планети, то всесвітньо відомий учений, громадський діяч М.К. Реріх на засіданні товариства архітекторів (1904р.) та в Доповіді для імператора (1915 р.) уперше зводить воєдино два питання охорони культурних цінностей як під час війни, так і в мирний час.

У 1929 р. за пропозицією М.К.Реріха розроблений Проект міжнародного договору з охорони мистецьких та наукових закладів, місій, колекцій (Проект Пакту Еріха). Проект Пакту Еріха містить преамбулу і чотири статті, що в майбутньому визначили структуру (за змістом) усіх наступних договорів із цього питання. Як американська, так і європейська преса опублікувала Проект Пакту Еріха, який знайшов схвальну підтримку церкви, державних діячів, відомих учених світу. Протягом 1930 р. у багатьох країнах світу створюються комітети, комісії, союзи, що пропагують ідеї Пакту Еріха. Над багатьма пам’ятками культури замайоріло знамено миру, передбачене статтею II.

У 1931, 1932, 1933 роках проходять три міжнародні конференції Пакту, а в квітні 1935 р. офіційно Пакт Реріха підписують США і ще 20 країн Латинської Америки.

Четверта стаття Пакту Реріха визначає право кожної держави приєднатися до цього важливого документа. Однак Європа вже готувалася до війни. Німеччина, Італія, Іспанія, Англія, Угорщина, Румунія, Болгарія в силу внутрішніх соціально-економічних та політичних причин не тільки проігнорували Пакт, а й ужили дипломатичних кроків щодо його нейтралізації. Десятиріччя (1935-1945 рр.) виявилося згубним в історії пам’яток культурної спадщини людства. На порядку денному були питання самозбереження і самовиживання людської спільноти. Тільки в кінці 50–их років людство заново для себе «відкриває» Пакт Реріха.

Ліга Націй, що була авторитетним міжнародним утворенням до Другої світової війни, вичерпала свої можливості, і в 1946 р. світова спільнота створила нову міжнародну організацію – ООН. Остання має багатогалузеву структуру, включаючи ЮНЕСКО, що за своїм статутом опікується блоком міжнародних проблем з питань культури.

З ініціативи Нью-Йоркського комітету Пакту Реріха 1954 р. ЮНЕСКО скликала міжнародну конференцію (взяли участь 56 країн). Були прийняті Гаазька конвенція і Протокол про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту. Через 12 років (1966 р.) Генеральна конференція ЮНЕСКО приймає Декларацію принципів міжнародного культурного співробітництва, а в 1970 р. – Конвенцію про заборону і попередження незаконного ввезення, вивезення й передачі права власності на культурні цінності (ратифікували парламенти 91 країни). У 1972 р. ЮНЕСКО приймає Конвенцію про охорону всесвітньої та культурної спадщини (ратифікувала 171 країна світу). Остання конференція була дуже важливою. Вона завершила довготривалий процес пошуку і становлення міжнародних структур реєстрації, обліку культурної спадщини. Створений у 1972 р. Комітет з охорони всесвітньої культурної та природної спадщини наділений нормативними економічно забезпеченими функціями. Комітет слідкує за збереженням пам’яток, розподіляє субсидії фонду, заносить у списки всесвітньої спадщини нові об’єкти.