План:

Вступ

1. Офшорні центри та юрисдикції: історико-правовий аспект__________3-5с.

2. Причини, передумови та способи виведення капіталів з території України_____________________________________________________________6-7с.

3. Боротьба з легалізацією злочинних коштів та офшорні центри/юрисдикції__________________________________________________8-11с.

4. Типова структура офшорних юрисдикцій (узагальнення)___________11-14с.

5. Ринок фінансових послуг та офшорні зони_______________________14-19с.

6. Діяльність банківських та небанківських фінансових установ у межах офшорних юрисдикцій _____________________________________________19-22с.

7. Страхова діяльність як засіб виведення коштів, здобутих злочинним шляхом на територію офшорних центрів та юрисдикцій________________22-24с.

8. Інвестиційна діяльність як засіб інтеграції у фінансовий обіг України коштів, легалізованих за участю офшорних юрисдикцій _________________25-27с.

Висновок

Бібліографічний перелік

Вступ

В українську мову термін “офшор” потрапив з англійської, де “off-shore”, що буквально означає: “поза берегом”, “у відкритому морі”, “ізольовано”. У сучасній економічній літературі цим терміном позначають одну з різновидів спеціальних (вільних) економічних зон.

Вільна економічна зона – це територія, на якій іноземні та вітчизняні фірми користуються податковими пільгами. У міжнародній практиці налічується понад два десятки різних типів вільних економічних зон, зокрема: безмитні торгові зони (порти, транзитні зони); експортні та імпортні промислові зони; зони технологічного розвитку (технопарки, технополіси) тощо [6, с. 35]. Значних успіхів у створенні таких зон досяг Китай, у якому створено п’ять великих промислових зон, чотирнадцять так званих “відкритих міст” і десять зон економічного та науково-технічного розвитку.

Під терміном “офшорна зона” зазвичай розуміють країну або територію, де здійснюють реєстрацію суб’єктів господарювання, діяльність яких підпадає під пільговий режим оподаткування. Офшорні компанії не здійснюють основної діяльності у країні реєстрації (звідси – походження терміна). Натомість їм гарантують послаблений фіскальний режим, належний рівень збереження комерційної та банківської таємниці, лояльність з боку державних чиновників щодо контролю за змістом фінансових і господарських операцій.

Останнім часом більшість країн світу запроваджують законодавчі обмеження контактів з офшорними компаніями. Цьому сприяла політика відомих міжнародних організацій, зокрема Міжнародного валютного фонду, Європейського Союзу, Організації по боротьбі з відмиванням коштів (FATF), які спрямували свої зусилля на усунення недоліків світової фінансової системи.

Органи державної влади в Україні також акцентують увагу на врегулюванні питань офшорного бізнесу. У цьому зв’язку, одним з дієвих важелів впливу є стаття 18.3 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, у якій зазначено: “… у разі укладення договорів, які передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, що мають офшорний статус, чи при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів або через їх банківські рахунки, незалежно від того, чи здійснюється така оплата (в грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших резидентів або нерезидентів, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їх валових витрат у сумі, що становить 85 відсотків вартості цих товарів (робіт, послуг)”.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”, до фінансових операцій, що підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу, серед інших віднесені такі, де кошти переводяться на рахунок, відкритий у фінансовій установі у країні, що віднесена Кабінетом Міністрів України до переліку офшорних зон [6].

Офшорні центри та юрисдикції: історико-правовий аспект

Слід зазначити, що чинне законодавство України свого часу містило визначення офшорної зони.

Так, п. 2 ч. 6 постанови Кабінету Міністрів України «Про Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні» від 14 березня 1994 р. №167 було визначено, що банківсько-страхові (офшорні) зони — це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів.

Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України (на сьогодні документ втратив чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2004р. № 1109. [3. C.150]

Хоча офшорний сектор у даний час є досить значною за своїми масштабами і регульованістю сферою діяльності, за віком він ще значно молодий і з'явився не стільки завдяки скоординованому плану, скільки в результаті поетапного розвитку суспільства за певних особливих умов. Нерідко стверджується, що перший камінь до фундаменту офшорної банківської системи був закладений колишнім СРСР, в результаті розміщення доларових рахунків в англійських банках у відповідь на дії США при заморожуванні таких активів. Насправді, практика відкриття депозитів в іноземній валюті одержала розвиток задовго до настання «холодної війни», а банки, у яких знаходилися радянські внески, не звільнялися оподаткування і не мали обмежень щодо величини відсоткової ставки або вимог у формуванні резервного фонду. Певною мірою практика використання офшорних банків має британські корені, оскільки країни або установи, а також окремі особи, які тримали свої кошти в іноземній валюті на депозитних рахунках у Лондоні, могли не турбуватися про валютний контроль і водночас користуватися його міжнародними зв'язками.

Як причину появи офшорних банків набагато важливіше відзначити платіжну Кризу, що у 60-і роки вразила багато країн, особливо США, змусивши їх ввести фінансовий контроль над національними банківськими установами. У відповідь, провідні західні банки, діяльність яких обмежувалась, як правило, акумулюванням коштів у формі короткострокових депозитів, дедалі більше зосереджували увагу на ринку довгострокових капіталів, вступаючи у пряму конкурентну боротьбу з міжнародними корпораціями та урядами. Вони стали активно поширювати депозитні сертифікати, що могли скласти конкуренцію корпоративним і державним облігаціям у справі залучення інвесторів. У 70-і роки провідні західні банки стали приймати виручені в такий спосіб грошові кошти й активно кредитувати уряди держав, які раніше, у разі потреби, в основному продавали свої облігації. Фактично саме ці зміни, тобто прагнення щодо уникнення оподаткування й законодавчого регулювання рівня відсоткової ставки, отримання більш довгострокових джерел фінансування (наприклад, надлишки коштів на рахунках Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК)), і рішення щодо здійснення незалежної політики у сфері кредитування, призвели до появи сучасної офшорної банківської системи.

Найбурхливішого періоду свого розвитку ця система набула наприкінці 70-х - початку 80-х років, після чого у світовій фінансовій системі відбулися істотні зміни, в результаті яких цей процес не тільки став буксувати, а й здавати назад. Нині ОПЕК уже не має у своєму розпорядженні надлишкових коштів, після найгострішої боргової кризи у 80-х роках значно скоротився обсяг загальних державних запозичень, що уступив місце більш традиційним формам міжнародних інвестиційних потоків (прямі вкладення). Для країн, що використовували консервативніші методи управління фінансовими ресурсами, виникли сприятливіші умови для реалізації на ринку своїх цінних паперів. Крім того, стала помітною тенденція щодо пом'якшення або скасування вимог щодо резервного фонду й оподаткування, тобто лібералізації фінансових правил, а тому потреба в офшорному бізнесі істотно зменшилася. Попри все, офшорний банківський сектор не тільки продовжує користуватися значним попитом, а й залучати нових учасників, які прагнуть запропонувати те, що можна назвати мінімальними міжнародними стандартами. [1. C.279-280]