Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2 курс ФК, ЕП, УП Денне / Культура мови Опорний конспект лекцій 2010.doc
Скачиваний:
43
Добавлен:
04.03.2016
Размер:
2.86 Mб
Скачать

Питання до самоконтролю

  1. Які слова входять до загальновживаної лексики?

  2. Чи властива термінам багатозначність? Про що свідчить наявність багатозначних термінів у межах однієї наукової галузі.

  3. Назвіть приклади синонімії термінів.

  4. Як просторічні слова відрізняються від усіх інших шарів усного нелітературного мовлення (діалектизмів, жаргонізмів, професіоналізмів, арготизмів)?

  5. Який синонізм використовується до слова «жаргон»?

  6. Які слова належать до діалектної лексики?

  7. Які слова називаються етнографізмами?

  8. Які види наріч відомі в діалектології?

  9. Чим говір відрізняється від говірки?

  10. Як називаються лайливі форми просторічних слів та зворотів?

  11. Назвіть характерні прояви суржику.

  12. Як називається запозичена іншомовна лексика?

  13. Які відомі Вам мовні вади?

Тема 3: Виразність як ознака культури мови План

3.1. Усне мовлення – найважливіша форма існування мови як засобу комунікації.

3.2. Техніка виразного читання і мовлення. Технічні показники виразного мовлення і виразного читання: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація.

3.3. Наголос, його функції. Інтонаційна виразність.

3.4. Міміка і жест як компоненти виразності. Усне мовлення в контексті засад класичної риторики.

3.1. Усне мовлення – найважливіша форма існування мови як засобу комунікації

Усне мовлення – найважливіша форма існування мови як засобу комунікації; воно має багатогранну структурну і комунікативну специфіку, свої особливості порівняно з писемним мовленням, функціонує у багатьох різновидах у всіх сферах нашого життя. Мусимо усвідомити: усне мовлення своїми можливостями – і насамперед як засіб вияву людського "Я", найрізноманітніших відтінків почуття, переживання, гнучкості думки, як спосіб оцінки всього, що стосується людини, оточує її, і як засіб контактувати з іншими та вливати на них – аж ніяк не дорівнює писемній формі. Афористичним став вислів Б.Шоу "Є 50 способів сказати "Так" і 500 способів сказати "Ні", і є тільки один спосіб написати це". Як кажуть філософи, в усному мовленні слово не покидає чистої стихії буття, дає простір для вияву його різних вимірів.

Коріння усного мовлення в сивій давнині, воно сповнене незбагненного таїнства, у ньому багато такого, що, за словами І.Франка, "відчути треба", "серцем зрозуміть".

Цілу науку про силу і красу усного мовлення створили античні філософи. Живе, гарне слово, вважали вони, має служити істині, виховувати мудрість, творити у світі гармонію. І чимало античних мудреців не спішили своє вчення фіксувати на письмі.

Безперечно, перекази, легенди, казки, приповідки, примовляння, пісні, думи, колядки, щедрівки, обряди, наші молитви свідчать про обдарованість багатьох, переважно безіменних авторів. У цьому величезному скарбі мудрість народу, його психологія, своя філософія, чистий та ясний вилив серця. У творенні багатьох текстів, як відзначають етнографи, відчутний тонко розвинутий “артистичний інстинкт”. Цей матеріал зібрано, описано, він поповнюється ще й сьогодні. Це один бік справи. З іншого боку, під час збирання матеріалу сама манера оповіді, тональність розмови, трактування матеріалу, стилізування фактів переважно залишалися поза увагою етнографів, про що говорив іще І.Франко. Учений мав застереження до збирачів народної мудрості, які, як він писав, “полюючи” на пісні, казки, вірування, легенди, не вміли “прислухатися до широких, невимушених розмов селянських” (Франко І. Зібр. творів, т.37, с.9).

Особливості функціонування українського усного мовлення треба вивчати в найрізноманітніших сферах – у побуті, у сфері політики, державного життя, науки, релігії, армії, спорту, в мовленні різних територіальних і соціальних груп, у діяльності людей різних професій. Важливою проблемою є вивчення особливостей усного мовлення українців, які живуть в інших державах. Сферою, де в останні десятиріччя утверджується українська звукова мова (щоправда, не без серйозних перешкод), є аудіовізуальні засоби комунікації. Виникає таке поняття, як “звуковий простір”, в усну комунікацію приходить техніка, яка живому слову диктує свої правила. Українське звукове мовлення завойовує простір, і кожний з нас певним чином причетний до творення цілісного звукового образу нашої держави. На жаль, величезне багатство усного мовлення не зібрано. Потрібні хрестоматії текстів видатних наших дипломатів, політиків, юристів, педагогів, священників та ін. з відповідними коментарями про сам спосіб мовлення. Для таких записів, очевидно, слід використовувати й сучасну техніку. Та поки що все це переважно із сфери побажань. Один інститут української мови в нашій державі, очевидно, не спроможний забезпечити такий обсяг досліджень. В Японії, наприклад, є понад 100 мовознавчих центрів, де вивчають різні сторони такого складного живого організму, яким є мова. Держави виділяють великі кошти на розвиток різних програм, пов’язаних з лінгвістикою. Наприклад, уряд Росії 1996 р. під цільову програму “Російська мова” виділив колосальну суму – 825 мільярдів рублів. Цю суму вважають співрозмірною хіба що із витратами на утримання океанських флотів.

Будучи способом спілкування в різних ситуаціях, обслуговуючи найрізноманітніші сфери нашого життя, усне мовлення виявляє у кожній з них свої особливості. У цьому унікальному способі контактування, як вже сказано, найкраще виявляється людина, її манера висловлюватися. Недаремно на позначення акту говоріння маємо низку слів – говорити, розмовляти, казати, балакати...

Українці, очевидно, дуже вразливі на живе слово і, мабуть, не випадково у мові маємо ціле гніздо слів та фраз на позначення самого процесу говоріння. До наведених додамо ще багато інших – висловлюватися, гуторити, гомоніти, мовити, повідати, ректи, вести річ, держати річ, глаголити, бесідувати, бубоніти, бурмотати, щебетати, воркувати, жебоніти, лепетати, цвенькати, просторікувати, белькотіти, варнякати, патякати, пашталакати, тараторити, гугнявити, товкмачити, тириндіти, папляти, шварґотіти, верзти, дейкати, тарахкотіти, кидати слова, рикати, мимрити, таляпати, ляпати, молоти язиком, плескати язиком, плести (гнути) баналюки (мандрони), теревені правити, переливати з пустого в порожнє, точити ляси, слати язик під ноги... Є серед них нейтральні в стильовому плані, є характерні для “високого” чи “низького” стилю; вони неоднакові щодо емоційного забарвлення, поширення, функціонального навантаження. Зверніть увагу: яка в багатьох словах дивна відповідність між звуковим комплексом і характером самої дії! Крім того, наведені слова та вислови відрізняються один від одного відтінками у значенні. Іноді такі значеннєві відтінки вносять префікси (виголошувати – оголошувати – проголошувати, оповідати – доповідати – повідати – розповідати).

Наведений ряд, очевидно, можна продовжити, бо в говірках, жаргонах функціонують ще свої утворення (наприклад, у деяких діалектах уживають слово ковиртати у значенні “базікати”, “балакати”, баятичи фонетичний варіант до слова говорити – вогорити, у молодіжному середовищі можна почути побазаримо, полялякємо – у значенні побалакаємо. Іноді слова з інших тематичних груп семантично “довантажуються” і вживаються у значенні, про яке говоримо: а він рубонув – у значенні “різко сказав”.

І наведені слова зафіксовані не тільки у словниках. Вони активно функціонують у мовленні сучасників. Ось кілька прикладів з книжки Павла Глазового: А я з тих, які балакають двома, В кого мови вже нормальної нема; А дружина все щебече про всілякі речі І говорить, і говорить, Щебече, щебече, І говорить, і лепече, Все щось меле, ліпить; Чоловік бурчить сердито; Що начальство ізрєкало, Те і він услід молов; Тож послухайте терпляче, Ще чого він наверзе; А тепер повідай нам, За який і чий рахунок Ти живеш на світі сам? Ви прислухайтесь шановні, Що він меле й теліпа; Що ви таке варнячите, Наче бусурмани; Гнат Кіндрата взяв за груди, Грізно пробасив; Вибирай, будь ласка, П'яний мимрить; Цілий день надутий ходить, А коли засне, Щось натяка та варняка, Меле щось дурне; Треба, мабуть, язиками Менше теліпати; і нехай модернознавець Що хоче патяка.

Усне мовлення ніяк не дорівнює писемному: усне мовлення первинне. Письмо є вторинним, додатковим щодо усної мови і виникає як спосіб її фіксації. Важлива ознака писемного мовлення – нема безпосереднього співрозмовника. Зверніть увагу: якщо викладач, учитель, політик, виступаючи перед слухачами, не відривається від тексту, то аудиторії не завжди це подобається і не найкраще свідчить про самого лектора. Тільки тексти, особливо важливі з огляду на їхнє державно-політичне значення, прийнято читати. Усне мовлення є основою спілкування, воно передбачає співрозмовника або спрямоване на певний склад слухачів, а також має відповідати моментові. І труднощі мовного спілкування зростають прямо пропорційно до числа тих, хто спілкується. А там, де одна зі сторін є невизначеною множиною, ці труднощі досягають максимуму. Варто відзначити ще такі моменти:

– для усного мовлення мусить бути реальна життєва ситуація;

– звукове мовлення сприймається на слух як цілісний відрізок мовленнєвого потоку, де є своя гра темпоритмів, темброві забарвлення, модуляції голосу;

– надзвичайно важливою для усного мовлення є інтонація. У ній, метафорично висловлюючись, серце й розум живої мови, її “музика”, ритмомелодика;

– усне мовлення діє на слухача не тільки змістом, а й усією манерою виступу;

– для усного мовлення характерна непідготовленість, спонтанність; людина звичайно думає не про те, як вона говорить, а про те, що скаже; гнучкість думки при цьому більша, ніж коли людина пише;

– в усному мовленні користуємося багатьма готовими формулами;

– в усному мовленні може бути забагато слів, вони повторюються, нерідко є зайві.

Живе мовлення не відтворюється в часі, його супроводжує ще “мова тіла” – жести, міміка, погляд, поза, погляд, хода тощо. Комунікація у процесі розмови проходить зовсім інакше, аніж у процесі письма. Говоримо зовсім не так, як пишемо, хоч і говоримо, і пишемо тією самою мовою.

І ще одна річ, яку варто запам’ятати: не кожний написаний текст добре сприймається, коли його озвучують, і, навпаки, є чимало прикладів, коли навіть блискучі усні виступи в надрукованому вигляді втрачають свою “блискучість”. Крім багатьох інших особливостей, письмо – і це дуже важливо – має для себе “лікувальний примус” обдумувати словесне формулювання.

Усне мовлення існує в багатьох різновидах. Є різні види усного мовлення щодо літературної внормованості. Є підстави говорити про те, що сьогодні велика кількість носіїв української мови володіє мовленням “високої” літературної внормованості; це люди, у яких унормована артикуляційна база, відчутна ”українськість” у вживанні лексики, синтаксичних конструкцій, у мелодиці. Можна виділити усне літературне мовлення “середньої” нормованості (у мовленні трапляються певні відхилення від мовностилістичних норм, наприклад: яка година? у значенні “котра година?”, пісні Білозіра, замість нормативного Білозора, вісім годин у значенні “восьма година”). Його ще називають напівунормованим. Нашою реальністю є мовлення із елементами суржику (получив квартиру, сємдесять гривень, п’ятидесятиріччя, до сих пір), а також мішанина з елементів двох мов – російської та української, так званий “суржик”. В усній формі функціонують діалекти, жарґони, сленґи. Можемо виділити різновиди усного мовлення, беручи до уваги сферу його функціонування: літературне усне мовлення вживаємо у сфері побуту, виробництва, в освіті, науці, у сфері державного життя, мас-медіа, у церкві, хоч в окремих сферах воно утверджується ще не без певних труднощів. Отже, можна говорити про усне літературне мовлення побутове, публічне. У наше життя ввійшла особлива форма усного мовлення – радіомовлення та телемовлення, яке вже в умовах державності української мови проходить своє становлення. Специфіка ефірного мовлення, вироблення основ його техніки стали сьогодні важливою науковою проблемою. Усне літературне мовлення свою специфіку виявляє в мовленні людей різних професій, різного віку, має свої особливості в різних реґіонах тощо. Живе мовлення характеризуємо ще з погляду організації самого тексту, естетичної довершеності у звуковому оформленні, доречного використання різних елементів тексту (порівнянні, метафор, повторів, майстерного вживання синонімів, вдалих початків, закінчень), добре поставленого голосу, дикції, манери говорити. Таким мовленням володіють визначні оратори, видатні політичні діячі, чимало священиків-проповідників, і це звичайно результат напруженої праці, великої наполегливості, різноманітних вправ, багатого досвіду, високого розуму і сучасного мислення. Існує окрема наука мистецтва усного мовлення (риторика), основи якої закладено ще в античному світі. Велику увагу риториці приділяли в Києво-Могилянській академії (XVII ст.). Сьогодні риторика розвивається як наука про успішну мовну комунікацію.

Отже, усне мовлення пронизує все наше буття; але перелік його різновидів, мабуть, можна продовжити.

З уваги на кількість співрозмовників, їх участь в акті мовлення, мети, яку вони ставлять перед собою, з уваги на характер самого мовлення виділяють такі його різновиди:

– монолог – розмова з самим собою, роздуми вголос, мовні партії в п’єсах, кіно; характерна ознака – немає співрозмовника, не передбачено безпосереднього відгуку слухачів;

– дискусія – широке публічне обговорення певної проблеми, у з’ясуванні якої можуть бути суперечливі думки; дискутуючи, спільно з’ясовують стан справи;

– диспут – обговорення перед аудиторією наукової чи суспільно важливої теми.

“Велика школа риторики” докладно вивчає дискусії і диспути; виділяють, наприклад, дискусії – “форуми”, полемічні дискусії тощо. “Мала риторика” вважає, що дискусіями є підстави вважати наші щоденні розмови.

Дуже важливою ознакою живого мовлення є все-таки голос.

Так, це його істотна особливість. Недарма голос називають найкращим інструментом, що його створила природа. А на кожному інструменті треба вчитися грати, щоб ним майстерно володіти. Зверніть увагу: в дітей голоси дзвенять, вони приємні, природні. А згодом голос може навіть “глухнути”, ставати приглушеним чи пронизливим, верескливим, деякі говорять “в ніс”, чимало з нас “ковтає” слова, склади, окремі звуки чи “вистрілює” їх. Це свідчить про те, що у вивченні мови і взагалі у мовному вихованні щось недопрацьовуємо. Фетишизуючи писемне мовлення (адже всі помилки в диктантах, переказах, творах учителі ретельно рахують!), недостатню увагу приділяють тому, щоб навчити учнів, студентів гарно висловлюватися, виробляти свій голос, уміти “ставити” його, пізнати діапазон свого голосу, знати дію резонаторів, голосових зв’язок, визначити оптимальну тональність. І дуже важливо – навчитися правильно дихати, виробляти т. зв. “фонаційне дихання”, тобто те дихання, яке звуконосне повітря і забезпечує гарне звукове мовлення, інтонаційну виразність.

А хіба не приємно, коли, наприклад, у трамваї, тролейбусі, автобусі водій, кондуктор чітко, виразно дає пасажирам інформацію чи звертається до них. До речі, в нашій мові є дуже багато слів і висловів для характеристики голосу. У Словнику епітетів української мови (вийшов за редакцією С.Єрмоленко 1998 р. у Києві) зафіксовано понад 300 означень до слова голос. Він може бути: приємний, природний, спокійний, врівноважений, легкий, свіжий, щирий, чистий, теплий, м’який, ясний, бадьорий, запальний, владний, начальницький, повчальний, задиристий, верескливий, фальшивий, різкий, надірваний, скрипучий, глухий, гугнявий, лінивий, дерев’яний, надтріснутий і навіть іржавий. У кожної людини голос має свій тембр – своєрідне забарвлення, силу, звучність, які багато в чому залежать від фізіологічних, вроджених особливостей, але це не значить, що людина не здатна вдосконалювати свій голос, учитися гарно “грати” на цьому “інструменті”, творячи свій ритмомелодійний малюнок, дбаючи про добру дикцію й основне – про національну специфіку мелодики. Не забуваймо, що успіх спілкування часто залежить від голосу людини, його тембру, звучності, темпу. Мудреці в давнину за ознаками голосу визначали навіть риси характеру людини. А в інтонацію можна вкласти таку інформацію, що не завжди легко передати словами. Жартома кажуть: “є люди, що їх можна слухати, є люди, яких не можна слухати, і люди, яких не можна не слухати”.