19. Предмет,зміст і завдання історичного краєзнавства.

Краєзнавство історичне - галузь знання та

навчальна дисципліна, що вивчає історію ,

теоретичні засади, зміст і методику

комплексного дослідження минулого певної

території. Завдання історичного краєзнавства

-з'ясувати шляхи, закономірності, форми й

методи комплексного пізнання історичного

розвитку краю, використання результатів

історико-краєзнавчого дослідження в різних

сферах життя суспільства .

Об'єктом вивчення

краєзнавства є «край» - умовне поняття. Предметом

вивчення є природа, топоніміка, історія, склад

населення, господарство, культура.

Краєзнавство розглядають як комплекс

наукових дисциплін, різних щодо змісту, і

спеціальних методик, але таких, які ведуть у

своїй сукупності до наукового і всебічного

пізнання краю.

Історичне краєзнавство - одна з форм

громадської, творчої активності населення,

ефективний засіб прилучення його до

історикокультурної спадщини, а також

патріотичного виховання, просвітницької

роботи.

20. Діяльність ф. Корятовича на Закарпатті.

В історії Закарпаття важко знайти таку особу,

яку б так неоднозначно оцінювали, як Федора

Корятовича. Цей представник литовської

княжої династії Гедимінів чимало зробив для

розвитку економічного і духовного життя

нашого краю. Тому про його життя і діяльність

упродовж віків було складено чимало легенд і

переказів, які й дотепер зберігаються у

пам’яті народу

Історично склалося так, що на середину XIV

ст. більшість українських земель опинилася у

складі Великого князівства Литовського.

Порівняно з московським та монголо-

татарським пануванням становище

українського народу стало легшим. Литовська

панівна верхівка зберегла

«руську» (українську) мову, православну

церкву, законодавство, сприяла розвитку

освіти, пожвавила культурно-національне

життя українців. Саме тоді було

започатковано книгодрукування, засновано

Острозьку академію (1577–1580 рр.), у 1581-

му вперше видруковано

церковнослов’янською мовою Острозьку

Біблію тощо.

З історією Великого князівства Литовського

пов’язана і доля Закарпаття, зокрема

володіння цим краєм Федором Корятовичем

(?–1414). Великий литовський князь Гедимін

(1316–1341), якого М.Лучкай у своїй «Історії

карпатських русинів» назвав «славним князем

свого віку», який «для забезпечення добробуту

своєї держави взяв під опіку мистецтво, науку

і сільське господарство», мав 4 дочки і 7

синів. Один із них – Коріят Гедимінович став

князем Новогродського князівства (сьогодні –

місто Новогрудок в Білорусі). Коріят сприйняв

греко-слов’янську культуру і в цьому дусі

виховував чотирьох синів, з яких троє

отримали землі Поділля, а Федір успадкував

від батька Новогродське князівство. Після

смерті братів він став подільським князем. Та

внутрішні суперечності змусили Федора

Корятовича покинути своє володіння і шукати

нове пристанище. З цією метою він відвідав

угорського короля, який був у родинних

зв’язках з Корятовичами, і отримав від нього

у володіння Закарпаття, яке на той час

перебувало у складі Угорського королівства.

Подальшу долю Федора Корятовича описав

ігумен Мукачівського монастиря Іоаникій

Базилович у праці в двох книгах «Короткий

нарис фундації Федора Корятовича,

колишнього князя Мукачівського…» (Кошице –

1799, 1804–1805, 862 с.). Праця написана

латинською мовою, бо, як відзначив Є.Фенцик,

в ті часи «той вважався ідіотом, неосвіченою

людиною, хто не міг говорити по-латині». Цим

самим було започатковано наукове

дослідження історії нашого краю взагалі

Насамперед І.Базилович ствердив, що

Ф.Корятович прибув на Закарпаття у 1339 році

зі своєю дружиною Ольгою та дочками

Марією і Анною, які згодом вийшли заміж за

угорських вельмож, а також з 40 тисячами

руської людності. У нашому краї він, як писав

інший закарпатський вчений І.Орлай, «у самой

подошвы Карпатских гор построил замок, а

город Мукачев окружил рвом». Тут слід

зауважити, що замок існував ще до приходу

Ф.Корятовича, а він його укріпив і перетворив у

свою резиденцію.

За старанням Ф.Корятовича Мукачівський

монастир став відчутним осередком

культурно-освітнього життя – при ньому була

відкрита школа, закладена бібліотека. Серед

прибулої людності було багато православних

священиків східного обряду, які привезли з

собою чимало книг церковно-слов’янською

мовою, а монахи переписували і поширювали

їх серед народу. Упродовж віків бібліотека

сформувалася безцінною скарбницею

духовного життя краю. На жаль, сьогодні

виникає проблема із збереженням давньої

літератури, особливо рукописної. Зі стін

монастиря вийшло чимало вчених – історик

І.Базилович, мовознавець А.Коцак, історик і

літератор А.Кралицький та інші. Тут

перебували єпископи Мукачівської греко-

католицької єпархії аж до А.Бачинського (1780

р.).

Захищаючи православ’я східного обряду,

Ф.Корятович тим самим захищав національні

інтереси карпатських русинів, сприяв

формуванню у них почуття патріотизму,

єдності українських земель, етнічної спільності

з русинами на схід від Карпат. Князь став

своєрідною сполучною ланкою духовного

життя між ними. Він іменував себе титулом

«Князь Подільський і пан Мукачівський». На

гербі князя був зображений великомученик

святий Георгій, який списом вбиває змія.

Ф.Корятович значно сприяв і економічному

розвитку краю. Багато сіл, зокрема Білки,

Довге, Керецьки, Кушниця, здобули право

влаштовувати ярмарки, що сприяло розвитку

торговельних зв’язків, зростанню виробництва

сільськогосподарської продукції. Завдяки

економічним зрушенням було залюднено

багато інших сіл, які належали домінії

(господарству) Мукачівського замку.

Всі названі форми діяльності Ф.Корятовича

були одностайно високо оцінені нащадками.

Однак окремі події у його житті викликали

певну дискусію, або ж і пряме заперечення.

Так, немає єдиної думки щодо року приходу

Ф.Корятовича на Закарпаття

Та найбільш гостру дискусію у науковому світі

викликала грамота Ф.Корятовича 1360 року,

яку він нібито дав Мукачівському монастирю

на володіння селами Бобовище і Лавки і право

збирати з них данину. М.Лучкай підтвердив її

автентичність.

Отже, з цих усіх наявних неточностей і

дискусій в оцінці діяльності Ф.Корятовича

основний висновок той, що він відіграв

визначну роль в історії краю. Князь вдало

поєднував достоїнства воїна і мудрість

культурно-освітнього діяча. Саме ці риси

викликали інтерес до нього ще з XV ст. в

українських, російських, угорських, польських,

німецьких істориків.