II, який перебував у Бережанах на

нелегальному становищі, виступити "за віру,

вітчизну й свободу".

Центрами народного руху стали Берегівщина й

Мукачівщина. У травні куруци (повстанці)

взяли м. Берегове та інші населені пункти.

Повстанців очолювали Іван Беца, Федір Бойко,

Іван Пинтя та інші талановиті ватажки, які

добре знали життя й потреби народу, їхні

загони протягом короткого часу визволили

більшість території Закарпаття, форсували р.

Тису, вступили в Угорщину й оволоділи

кількома містами, у тому числі й Дебреценом.

До кінця 1703 р. куруци звільнили значну

частину Угорщини й перенесли воєнні дії на

територію Австрії.

Одночасно тривали бої за ті закарпатські

міста, де засіли вірні урядові гарнізони. У

серпні 1703 р. повстанці Яноша Майаша і

Альберта Кіша оволоділи Хустом. Після

тяжких, кровопролитних штурмів упав у

лютому 1704 р. Ужгород, а пізніше й Мукачів.

Визволена територія перетворилась на головну

базу повстанців. Тут формувались нові загони,

вироблялася холодна та вогнепальна зброя,

заготовлялися харчі та військові припаси. З

території Закарпаття Ференц Ракоці II вів

жваве дипломатичне листування з урядами

Польщі, Франції, Росії та інших країн,

намагаючись знайти в них підтримку.

Почалося створення нових органів влади які

стали частково враховувати інтереси

повсталих закарпатців.

Визвольна боротьба щільно перепліталася з

антикріпосницькою. Якщо спочатку

переважали визвольні, то пізніше

антикріпосницькі настрої народу. Головним

завданням податних станів стало звільнення

від кріпацтва й надмірних податків.

Відповідно загострилися відносини між

рядовими повстанцями і мирним населенням,

з одного боку, та місцевим дворянством - з

іншого. Ференц Ракоці II дедалі більше

спирався на закарпатську знать і

підтверджував її виняткові права на землю й

селян. Фатальною для вождя виявилася

заміна обраних повстанцями командирів

дворянами. Колишні селяни й міщани

відмовлялися коритись їм. Почалися чвари,

авторитет Ференца Ракоці II і воєнно-

моральний дух військ неухильно падали.

Становищу не зміг зарадити навіть закон 13

червня 1707 р. про повалення влади Габсбургів

й утворення Угорського королівства та

входження до його складу Закарпаття. Місцеві

власті почали переслідувати учасників

визвольної війни, відбирати у них землі,

худобу, змушували виконувати різні

повинності й платити додаткові податки. У

відповідь повстанці залишали військо, тікали в

гори й там заводили господарство. Становище

загострилося.

У серпні 1708 р. фактично деморалізована

повстанська армія була розгромлена під

містечком Трендин у Словаччині.

Почався перехід дворянства на бік Габсбургів.

У 1710 р. повстанська армія після чергової

невдачі під Ромханами почала відступати на

схід і покинула Угорщину. Останнім форпостом

повсталого народу залишилося Закарпаття з

його могутніми Ужгородським і Мукачівським

замками.

За таких умов Ференц Ракоці II намагався

заручитися допомогою Росії у нерівній війні з

імперією Габсбургів. Але його переговори з

Петром І на початку 1711 р. не дали

очікуваного результату. Тим часом

командування увійшло в прямий контакт з

австрійським двором, війська розпадались, і 1

травня 1711 р. повстанська армія

капітулювала під м. Сатмара. Пізніше здалися

також Ужгородський і Мукачівський замки.

За умовами Сатмарського миру народ

Закарпаття не одержав очікуваної свободи.

Власті конфіскували землю в учасників

визвольної війни й передали її прихильникам

Габсбургів, чинили розправи над повстанцями,

збільшували податки і різні побори.

Соціальний спокій у краї підтримувався

переважно силовими методами.