25. Розвиток історичноі науки в 20-30 рр 20 ст.

26. Політичне становище Закарпаття в 1918-1919 р.

У 1918 -1919 роках територію Закарпаття

окупували чехословацька та румунська

армії, а у травні 1919 збори в Ужгороді

проголосили рішення увійти до складу

Чехо-Словаччини . 4 червня 1920 року за

Сен-Жерменським договором під назвою

«Підкарпатська Русь» ( чеськ. Země

Podkarpatoruská , з вересня 1938 року чеськ.

Země Zakarpatskoukrajinská) увійшла до

складу Чехо-Словаччини. За Чехо-

Словаччини територію було розділено на 14

районів

Після ліквідації незалежності Чехо-

Словаччини 15 березня 1939 року в

Закарпатті було проголошено незалежну

державу — Карпатську Україну.

Президентом нової держави став Августин

Волошин. 18 березня 1939 року в

Закарпаття було введено угорські війська,

незалежність було ліквідовано, а територію

анексувала Угорщина. Після окупації краю

Червоною армією в жовтні 1944 року на

Закарпатті було проголошено самостійну

державу — Закарпатську Україну зі своїм

урядом — Народною Радою. Це державне

утворення проіснувало лише до липня 1945

року, коли відбулося возз'єднання з УРСР

на підставі волевиявлення населення краю

через прийняття Першим З'їздом народних

комітетів Закарпатської України постанови

«про возз'єднання з Радянською

Україною».

27. Зародження і розвиток етнографічних досліджень.

Історія кожної науки складається

з двох частин: історії накопичення

фактів з певної галузі знання та

історії осмислення й узагальнення

фактологічного матеріалу. Коріння

української етнографії сягає глибокої

давнини. Чимало відомостей про

народне життя, побут, звичаї

містяться в давньоруських літописах,

українському літописанні XIV—XVII

ст., козацьких літописах XVII—XVIII

ст., у подорожніх записках іноземних

дипломатів, купців, мандрівників, які

в різний час відвідували Україну.

Важлива етнографічна інформація

зафіксована, зокрема, в щоденниках

австрійського дипломата Еріха

Лясоти (XVI ст.), арабського

мандрівника Павла Алеппського (XVII

ст.), мандрівника Ульріха Вердума

(XVII ст.), в "Описі України"

французького військового інженера

Гійома де Боплана (XVII ст.), у творах

давніх українських і польських

письменників, у різних грамотах,

документах правового характеру

тощо.

В останні десятиліття XVIII ст.

істотно посилилося спеціальне

вивчення України у складі російської

та австрійської імперій. Це був час

знищення решток політичної

автономії України, ліквідації

Запорозької Січі та Гетьманщини на

Лівобережжі, приєднання до Росії

Правобережної України, безоглядного

зміцнення царизмом

централізаторської політики і

феодально-кріпосницької системи. Це

ж стосується і західноукраїнських

земель, які внаслідок складних

міжнародних відносин останньої

третини XVIII ст., поділу Польщі

захопила в 1772—1774 p. Австрійська

монархія, зберігши тут панування

польських, угорських і румунських

феодалів.

Інтереси до України наукових

осередків Петербурга, Москви, Відня,

Будапешта кінця XVIII ст. мали

здебільшого характер пізнання

туземців маловідомих і

новопридбаних провінцій з метою їх

ефективного "освоєння" імперськими

структурами. Вивчення в цьому руслі

мало стосувалося історичної, етнічної

індивідуальності українського

народу, її часто залишали поза

увагою або безцеремонно трактували

українців просто складовими росіян,

поляків, угорців, румун.

"История русов" невідомого автора.

Відомості з етнографії України в

тогочасних публікаціях є складовими

їх загальноісторичного, географічного

чи краєзнавчого змісту. Далі увага до

вивчення традиційно-побутової

культури народу посилюється під

впливом наростання антифеодальної

боротьби, піднесення хвилі

буржуазно-революційних і

національно-визвольних рухів у

Європі, зокрема слов'янських народів,

що виконала надзвичайно важливу

роль у розгортанні народознавчих

досліджень, пропагуванні народності

і в активному та якісно новому

зацікавленні народною культурою,

літературою, мистецтвом.

На противагу офіційній науці,

яка не визнавала українців окремим

народом, у середовищі передових

вчених, письменників зростав

інтерес до вивчення походження

українського народу, особливостей

його мови — не як діалекту

російської чи польської мов. Майже

водночас у всіх частинах України

опрацьовувалася граматика

української мови. При цьому і

"Граматика малороссийского

наречия" наддніпрянця Олександра

Павловського (1818), і філологічні

праці (в тому числі й граматика)

галичанина Івана Могильницького

(20-ті роки), і опублікована

латинською мовою "Граматика

слов'яно-руська" закарпатця Михайла

Лучкая (1830), ґрунтовані переважно

на практиці живої народної мови. В

них аргументовано відстоюються

положення про самобутність

української мови і, що дуже важливо,

її єдність на всьому просторі

розселення українського народу.

Мова закарпатських русинів,

стверджував М. Лучкай, така ж, як і

Наддніпрянщини, Галичини та

Буковини.

Важливе значення для

активізації інтересу до народної

культури мала подвижницька праця

видатного слов'янського

народознавця Зоріана Доленги-

Ходаковського, зокрема його

дослідницькі мандрівки по Україні та

публікація трактату "Про

дохристиянську Слов'янщину" (1818).

Його заклики збирати і вивчати

пам'ятки "з-під сільської стріхи"

захопили багатьох сучасників.

У 20—30-х роках склалися три

основні осередки науково-

літературного руху в Україні — у

Харкові, Києві та Львові. З ними

великою мірою пов'язаний і розвиток

етнографічного вивчення українців.

Їх роль полягала в активізації й

організації народознавчої роботи в

різних регіонах України, утвердженні

свідомої цілеспрямованості

українознавчого характеру цієї

діяльності.

У 50—60-х роках важлива роль в

організації науково-етнографічної

діяльності в Україні належить

заснованій у Києві 1851 р. "Комісії

для опису губерній Київського

учбового округу", зокрема її

етнографічному відділенню. В тій

комісії брали участь відомі вчені М.

Максимович, М. Іванишев, М.

Маркевич, Д. Журавський, А.

Метлинський, письменник і етнограф

А. Афанасьєв-Чужбинський. Вона

розробила і розповсюдила спеціальну

етнографічну програму (1854),

організувала низку експедицій для

етнографічного дослідження

населення центральної України.

В 1873—1876 pp. у Києві діяв

Південно-Західний відділ Російського

географічного товариства. Його

головою було обрано Гр. Галагана, але

фактичним його організатором і

керівником став видатний

український етнограф, правознавець,

автор слів національного і

державного гімну "Ще не вмерла

Україна" Павло Чубинський (1839—

1884).