23. Освіта у 18 ст.Шкільна реформа.

Після 5-ти років

прилучення Галичини до Австрії, у 1777 p., за

панування Марії Терезії, проведено на терені

цілої Австрії шкільну реформу і встановлено

три роди народних державних шкіл:

1) нормальну — у Львові, з курсом освіти

для вчителів;

2) головну — з трьома-чотирма вчителями

по більших

(окружних) містах;

3) тривіальну — по менших містечках.

Нагляд над ними виконувала Крайова

шкільна комісія, а по округах чи повітах —

декани і священики. Мовою навчання була

німецька мова, але при тому вчили теж і

української. Мовою перших шкільних

підручників для цих шкіл («Читанка» з 1786 p.,

«Катехизм» з 1788 р. і «Буквар» з 1790 р.)

була словено-руська.

Важними, головно для розвитку початкового і

середнього шкільництва, були реформи цісаря

Йосипа II., що в 1781 р. наказав заснувати й

утримувати народні школи скрізь, де було

90-100 дітей, і таким чином поставали 1-4

класові школи, головні і тривіальні,

австрійського типу, а у 1787 р. введено до цих

шкіл українську мову, як крайову.

Під кінець XVIII ст., під польським тиском,

українське шкільництво обмежено: на

українську мову призначено тільки дві години

тижнево і греко-католицькому клерові

заборонено навчати релігії в народних

школах. Це мало той наслідок, що українську

молодь заставляли ходити на церковні

богослужіння до польських костелів, а нагляд

над школами передано польській консисторії.

На Буковині теж проведено ряд корисних

реформ: з багатих монастирських дібр

створено фонд, для шкіл і для добродійних

цілей.

На Закарпатті у XVIII ст. майже кожне село

мало початкову дяківську школу, що була’

утримувана коштом місцевого населення.

В парі з намаганням підняти рівень народної

освіти австрійський уряд старався теж про

вищу освіту, зокрема для уніатського

духовенства, якого положення було справді

трагічне. Воно не мало потрібної вищої освіти,

його понижувало й переслідувало польське

вище духовенство, якому воно було

підчинене. Австрійський уряд це толерував,

але справа гіршала, бо це ніяк не помагало

унії а, навпаки, шкодило, і були випадки

повертання на православ’я. Таке ж було

положення уніатського духовенства і на

Закарпатті.

Ситуація докорінно змінилась, коли у 1776 р.

Маріа Терезія заснувала у Відні, при церкві

св. Варвари, виховно-богословський інститут

— «Королівську Греко-католицьку Генеральну

Семінарію» або т.зв. Барбареум, до якої між

іншими питомцями дозволено вчащати теж

галичанам, (за 10 літ його існування

студіювало там 29 питомців з Галичини, 32 з

Угорщини (Закарпаття), решту становили

серби, румуни). За оцінкою істориків греко-

католицької Церкви — Барбареум було

великим добродійством для українського

народу в Галичині, бо було першим зав’язком

новочасного виховання духовенства. Згодом з

нього вийшов ряд українських католицьких

вчених, єпископів, письменників.

Другим історично важним кроком до

піднесення освіти гр. католицького

духовенства було заснування цісарем

Йосипом II. Генеральної Духовної Семінарії у

Були

вони теж на Закарпатті (Пряшів, Ужгород).

Відкриту в Мукачеві в 1744 р. Духовну

Семінарію перенесено в 60-их роках до

Ужгороду і згодом перетворено її в

учительську семінарію.