23.Культурно - просвітницька діяльність Києво - Могилянської Академії

Н Киево-МопшнськіЯ академії навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти. Навколо академії згуртувалися відомі науковці того ча-су: ІнокентїЙ Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Барапович, Лнтоиій Радшювський, Феодосій Сафомович, Араній Сатановськии, Варлаам Яеинський. Ошеон Полоцький, ЕпіфанїЙ СлавннеЦЬкиЙ та іи. Саосю науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий «Синопсис» (16М р.) — короткий нарис істерії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., що набув великої популярності і використовувався як офіційний підручник, було створено Інокентієм Пзелем (1600—1683 рр.). Книга розповсюджувалась не лише на Україні і в Росії, але й за кордоном, зокрема в грецькому та латинському перекладах. Академія підтримувала тісні контакти з багатьма нав-чальнимн закладами Європи, її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Багато ук­раїнських письменників ^та вчених, що виховувались і здо-були освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: Єпіфаній Славииєцьклй — один з найбільших учених того часу, автор греко-слов'яно-датииського Лексикону та словника. ^пмалочро?умНлнгх слів у Святому письмі, викладач у патріаршій школі; Снмеон Полоцький (1629—1680 рр.) — вихованець і діяч Київської академії, який у 1687 р. заснував у Москві Слов'ян о-греко-латішську академію, учитель царських дітей; Данило Туптало (1551 —1709 рр.). сип київського сот-чіика Сави. якого часто називали Тупталенко) — визначний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит (Днмитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої ВогоТЮДИШ у Чернігівському монастирі, нової" редакції збірки «Четьї Мінеї», окремих літописних і драматичних творів; Сгефап Яворськпії (1658—1722 рр., уродженець Галичи-ии) — вихованець і вчитель Кисво-Могилянської академії, який у і 700 р, став митрополитом; Феофан Прокопоніїч (1681 —1736 рр.) -— викладач піїтики та риторики в Київській академії (її ректор з 1710 р.). з переїздом до Моск—вії — помічник Петра 1 в його реформаторській діяльності. Вихованці К.пеВО-Могилянської академії були організа-торами багатьох духовних училищ в Росії — у Москві, Ар-

хангельську, В'ятці, Рязані, Костромі. Суздалі. 8 другій половині XVII—першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури.

24.Український театр 2-ї пол.. 17-18 ст.

Театр досягнув за часів бароко великого розвитку. На Україні театр з'явився в ці часи під впливом польського та латинського театру. Український театр цілком походить з барокової драми. Великою мірою — з театру єзуїтських шкіл, що досягнув чималої мистецької височини. Але незабаром театр переріс межі школи та тісного кола учнів, учителів та батьків. Перші друки масмо з початку 17-го століття. Це вірші Памви Бериндк з 1616 р. Але це лише діалог про Різдво Христове. лише декламація, власне, .без дії. Другий друк «Христос яасхон» 1630 р. подає вже зародкову п'єсу, з дійовими біблійними особами, що хоча н декламують, апе декламація їх уже досить суб'єктивно забарвлена. Але справжнього п'єсою с. вже «Розмишлянне о муці Христа» Й. Вовковича (1631 р.).

Комедія з'являється на Україні спочатку в рамках барокових драм. Поруч з піднесеними мотивами зустрічаємо в них окремі місця «легкого» або гумористичного характеру. Окремі снени б різних типах драм ніби спеціально призначені для зміщення гумористичного елементу.

Суто «комедійний» характер мають ((інтермедії», невеликі сценки, що їх грали поміж актами драми. До окремих принад інтерлюдій належала велемовність: із них з'являються українці, білоруси, поляки, цигани і т.д.

В українській драматургії XVII — XVIII ст. значне місце займають короткі одноактні комічні п'єси — так звані інтермедії, або інтерлюдії. В ряді випадків зміст інтермедій був зв'язаний з темами, що розвивалися в основних п'єсах, здебільшого ж вони своїм сюжетом були незалежні від цих п'єс. Головне призначення інтерлюдій полягало в тому, щоб дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п'ссі. Теми основної ДІЇ були переважно релігійні або історичні, хоч інтермедії включалися іноді і в п'єси з світською тематикою, Дійовими особами інтермедій були, як правило, персонажі з простолюду, шо розмовляли кожний своєю народною мовою: українець — українською, росіянин — російською, білорус — білоруською, в той час як основні, серйозні п'єси писалися своєрідною книжною мовою.

Найстарішими українськими інтермедіями, що дійшли до нас, є дві інтермедії 1619 р. до польської п'ятиактної драми Якуйа Гаватовнча про смерть Івани» Хрестителя.

Цікзвим яв^тщеи в істори укрзгкського тєзтру був в&рт&п ^л~ ляльковий кйродини тєзтр (вертелом нззі^взлзся печера, де народився Ісус Христос).