Авраменко-Українська література

Михайло Коцюбинський

консультація • ТЛ

Імпресіонізм (від фр. impression — враження) — одна з основних течій модернізму. Назва походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» (1873).

Імпресіонізм започаткований у французькому малярстві (К. Моне, О. Ренуар, Е. Дега, Е. Мане), розвинувся в музиці (К. Дебюссі, М. Равель, І. Стравинський, Дж. Пуччіні), у скульптурі (О. Роден).

Основоположниками літературного імпресіонізму вважають братів Е. і Ж. Гонкур^. Виявився він також у творчості Гі де Мопассана, Е. Дюжардена, М. Пруста, Г. фон Гофмансталя, К. Гамсуна, А. Чехова, І. Буніна. В українській літературі цю течію започаткував М. Коцюбинський, його традицію розвинули П. Тичина, М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Івченко, Є. Плужник, Д. Фальківський та ін. Визначні українські художники-імпресіо- ністи — О. Мурашко, І. Труш та ін.

Імпресіонізм — це, власне, мистецтво передачі безпосередніх вражень. У знаменитому «Щоденнику» брати Гонкур точно визначили цю настанову: «Бачити, відчувати, виражати — у цьому все мистецтво; мистецтво — це увічнення в найвищій, абсолютній, завершеній формі якогось моменту, якоїсь швидкоплинної людської особистості».

На противагу реалістам, імпресіоністи усвідомлювали, що об'єктивна (єдино правильна, усебічна) істина для людини недоступна, а отже, неможливо одразу охопити широку панораму буття, передати узагальнено типові обриси явища. Тому митці зосереджувалися на відтворенні миттєвих вражень від якогось явища, на щонайточнішому фіксуванні сприйнятого в даний конкретний момент. Через те імпресіоністичний живопис часто був мистецтвом кольорових плям, розмитих контурів, мерехтіння, а не чітких ліній і тонів, у літературі ж переважала увага до мінливих нюансів настрою, до невпинного перебігу почуттів, вражень як потоку свідомості.

' Брати Едмон (1822-1896) і Жуль (1830-1870) Гонкур — визначні французькі прозаїки, автори романів із життя різних верств суспільства «Жерміні Лясерте» (1865), «Рене Мопрен» (1864). За заповітом Едмона 1896 р. заснована Гонкурівська академія, що з 1903 р. присуджує щорічну Гонкурівську премію за досягнення в жанрі роману.

149

Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

Найсуттєвіші ознаки цього стилю:

1. Аідєологічність: фіксуючи перше миттєве враження від об'єкта, імпресіоністи в такий спосіб намагалися максимально наблизитися до «правди дійсності», побаченої неупередженим зором, без якихось опосередкувань, продиктованих традицією, попереднім досвідом, насамперед —- певною ідеологією.

2. Відмова від ідеалізації: імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу. Адже в конкретній реальності стовідсотковий ідеал майже відсутній. А разом із тим в імпресіонізмі зникає однозначне романтичне протистояння високого

йнизького, прекрасного й потворного, — ці протилежності переплітаються.

3.Своєрідність художнього часопростору: в імпресіоністичних творах час і простір ущільнюються і подрібнюються, предметом мистецької зацікавленості стають не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відтворені у свідомості персонажа. Кожне найменше враження набуває самодостатньої цінності.

4.Специфіка психологізму. Якщо в реалізмі характер остаточно визначений, то в імпресіонізмі він утрачає статичність, а іноді й цілісність. Увагу митця-імпресіоніста привертають саме ті моменти, які розкривають у героєві риси, несподівані для нього самого, несуголосні з його буденною поведінкою. Герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, як саме — пасивною здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень.

5.Жанрова специфіка. Настанова на атомізацію світу спричинила до того, що найрозвинутішим жанром імпресіонізму стає новела.

6.Композиційні аспекти: сюжет як ланцюжок зовнішніх подій утрачає в імпресіонізмі своє колишнє значення. Основою стає настроєвість. Імпресіоністична новела часто будується як розповідь (чи сповідь) «Я»-оповідача, що також надає їй емоційної цілісності. Збагачуються засоби психологічного аналізу (внутрішні монологи, відтворення потоку свідомості). Змінюється характер пейзажу. Це вже не просто тло подій (як у реалізмі), а частіше засіб психологічної характеристики. В пейзажі підкреслю-

ється його повсякчасна мінливість, непостійність. Замість широкого, всеохопного опису (як було у реалістів) імпресіоністи зосереджуються на промовистих деталях.

7. Нове бачення світу вимагало й нових мовних засобів. Для імпресіонізму характерні ускладнене асоціювання; яскраві, оригінальні тропи; уривчасті речення, інверсії, безсполучникові конструкції. Слово в імпресіоністичному тексті поєднує не лише означення предмета, а й викликане ним відчуття.

Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав густіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом і симво-

Які риси імпресіонізму ви помітили в роботах К. Моне й О. Мурашка?

150

Михайло Коцюбинський

Отже, умовно можна говорити про «двох Коцюбинських»: автора оповідань «Цінов'яз», «Хо», «На віру», бессарабського циклу («Для загального добра», «Посол від чорного царя», «Відьма», «Дорогою ціною») і творця шедеврів, написаних протягом останніх десяти-дванадцяти років життя, уже у XX ст. (від новел «На камені» й «Цвіт яблуні» до капрійського циклу і «Тіней забутих предків»).

Хоча непроникної прірви між двома періодами творчості митця не було. І в ранніх творах спостерігається інтерес до внутрішнього світу героїв, вигранюється художня деталь. Разом із тим і в модерністський період письменник зберігає інтерес до суспільно-побутової, політичної проблематики (згадати хоч би повість «Fata morgana», новели про Революцію 1905 року й пізнішу реакцію).

Зміна естетичних поглядів була ознаменована великим інтересом Коцюбинського до художнього досвіду найвидатніших зарубіжних майстрів-сучасників (Е. Золя, Гі де Мопассана, К.Тамсуна, Ф. Достоєвського, А. Чехова).

До найхарактерніших особливостей стилю М. Коцюбинського належать:

•зосередження уваги передусім на психологічних мотивах вчинків персонажа, на його внутрішньому стані;

•змалювання подій із погляду героя, іноді цей погляд проводиться через увесь твір, частіше окремі епізоди подано з позицій різних персонажів (якраз на зіткненні протилежних поглядів і оцінок нерідко й твориться могутній емоційний ефект);

•майстерне використання психологічних деталей;

•надзвичайно промовиста, точна назва твору;

•улюбленим жанром Коцюбинського стає новела.

консультація «ТЛ

Новёла (з ітап. novella — новітній) — невеликий прозовий твір про якусь незвичайну подію з несподіваним фіналом.

Новела дуже подібна до оповідання. Однак на відміну від нього: а) менша за обсягом; б) вирізняється особливим динамізмом і психологізмом.

Утворах цього жанру найчастіше зображається подія, яка стала поворотною в долі героя; подається психологічне умотивування змін у поведінці особистості. Творцем цього жанру в українській літературі разом із В. Стефаником, О. Кобилянською був і М. Коцюбинський.

Уновелі «Лялечка» (1901) автор через внутрішній світ земської вчительки

розкриває важливі особистісні й тогочасні соціальні проблеми. Раїса Левицька ш;е зі студентської лави намагалася «вилущитися» з лялечки й стати метеликом — тобто реалізувати себе як людину і як гідного саможертовного народного вчителя;

«Вона... почувала в собі таку любов до нещасного "народу", що спочатку хотіла вмерти для нього, а потім роздумала і поклала жити». Іронія в характеристиці героїні явна, вона зникає лише тоді, коли Раїса зустрілася з тим «народом» віч-на- віч: «На всьому відбились сліди убожества. І житла, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раїсі, колір землі, здавалися деталями мертвої природи».

Спочатку героїня не мирилася з грубим утручанням сільського священика в шкільні справи, але потім поступово потрапляє під його вплив — стає «лялечкою», заплутавшись у тенетах «павука».

151

Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

Новела «На камені» (1902) побудована на різкому протиставленні світлого й чистого кохання двох молодих людей і бездушного, забобонного, корисливого, буденного світу людей. Фатгша, молода жінка, яку насильно віддали, «як овечку», заміж за старого, огидного їй різника Мемета, закохується у вродливого й чуйного весляра Алі. Закохані наважуються втекти із села, щоб бути разом, але розлючений чоловік разом з односельцями наздоганяють 5тікачів у горах і жорстоко вбивають.

Усі події у творі відбуваються «на камені» — на скелястих берегах моря, але назва прочитується й символічно: «кам'яні» душі цих людей, які безжально знищили прекрасне кохання.

Новела написана на екзотичному для української прози кримськотатарському матеріалі. Важливу роль у ній відіграють мариністичні малюнки. Море тут виступає мовби ще одним персонажем — активним учасником того драматичного дійства, яке розгортається перед нами. Воно одухотворене; це прекрасна у своїй дикій первозданності стихія, уособлення вільного духу й неприборканості. Новела «На камені» стала своєрідним «прологом» до повісті «Тіні забутих предків»: ці два твори близькі з огляду на характер конфлікту й героїв.

Сюжет етюду «Цвіт яблуні» (1902) розмитий, що властиво імпресіоністичним творам: на очах батька вмирає його ніжний цвіт — люба донька; під час похорону батьком оволодіває почуття спостерігача; він намагається запам'ятати кожну деталь, кожне відчуття і враження, бо вони колись послужать «матеріалом» для творчості.

консультація • тЛ

Етібд (із фр. étude — вивчення) — 1. Твір образотворчого мистецтва допоміжного характеру, виконаний із натури з метою її вивчення в процесі роботи над картиною. 2. У літературі — невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру.

Батько дівчинки — письменник. Розповідь ведеться від першої особи — самого батька, тому читач стає інтимно посвяченим у душевні переживання героя, який ніби роздвоєний у своїх почуттях, з одного боку, він люблячий батько, а з іншого — письменник, який у моменти трагедії фіксує процес народження образів у своїй уяві. Таке роздвоєння підсилює психологізм у творі. Символічний образ зірваного яблуневого цвіту, яким батько обкладає тільце дитини, асоціюється з передчасно перерваним життям (прекрасним, але таким коротким). Цей образ глибоко вражає ще й тому, що життя дівчинки обірвалося саме у весняну пору, коли все в природі народжується або відроджується.

Д ЖіЄЙЙЙ Володимир Коряк: «...герой ніби роздвоєний у своїх почуттях —

глибоке переживання смерті доньки все ж не здатне подолати в ньому моральний обов'язок продовжувати життя, творити його навіть на могилі рідної дитини».

Михайло Наєнко: «Поведінка героя "Цвіту яблуні" не просто відбиває різні стани його свідомості й душі, а дає змогу глянути на найжахливіший людський

152

Михайло Коцюбинський

стан, стан... цинізму. Найжахливіший він тому, що здатний зруйнувати головну складову "світової гармонії" — саму людину. Один із варіантів такої руйнації — в останніх словах героя-письменника над могилою доньки: "Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?"»

Сюжет «Цвіту яблуні» належить до «мандрівних^, адже він відомий у багатьох літературах (від «Гамлета» В. Шексніра до «Творчості» Е. Золя, від новели «На воді» Гі де Мопассана до драми «Чайка» А. Чехова).

На зіткненні протилежних поглядів і оцінок твориться разючий емоційний ефект у новелі «Подарунок на іменини» (1912). Рядовий поліцейський

{«околодочний надзиратель») Карно Петрович Зайчик дуже пишається своїм сином Дорею, який успішно навчається в гімназії разом із дітьми «начальства». Щоб вразити Дорю, він робить йому особливий подарунок на іменини — везе показати страту жінки-революціонерки. Батько переконаний, що син буде надзвичайно вдячний йому за таке цікаве «доросле» віщовипіе. Однак хлопчищ не захопився стратою, а вжахнувся, у відчаї кинувся захищати жертву. Ця подія стала для Дорі справжнім одкровенням: страхітлива й потворна та державна машина, яка вішає людей. І батько є слухняною часткою цієї машини. У сина зароджується протест і ненависть до батька, якого ще вчора він любив і шанував.

153

Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

Назва повісті символічна: у перекладі з латинської fata morgana означає «марево». У творі простежено, як руйнуються (перетворюються на міраж) мрії, сподівання представників різних суспільних верств села — від безземельних наймитів, заробітчан до багатіїв.

Головний образ повісті — розбурхане революційними подіями село. Із загальної маси вирізняється родина Воликів — Андрій, Маланка та їхня дочка Гафійка. Маланка залюблена в землю, для неї вона символ життя, щастя. Андрій — навпаки — уже не мріє про землю, його надії вирватися зі злиднів пов'язані із заробітками на фабриці. Гафійка мріє про щасливе родинне життя. Вона закохується в Марка Гущу — робітника, якого під конвоєм з Одеси в рідне село привели жандарми. Дівчина захоплюється його ідеями про спілку (об'єднання селян), розповсюджує листівки, відвідує нелегальні молодіжні сходки, вишиває прапор. Саме під проводом Марка Гущі й Прокопа Кандзюби селяни організовано відбирають панську економію, намагаються в ній разом господарювати. Розгром панського маєтку й ґуральні^ стає кульмінаційною вершиною повісті. Однак революцій-

на хвиля швидко спадає, і селяни, очікуючи неминучої розправи, у відчаї вирішують самотужки покарати своїх учорашніх керівників, щоб хоч якось відвернути від себе лихо. У фінальній сцені читач стає свідком безглуздого й жорстокого самосуду. Так руйнуються сподівання кожного з героїв. Симво.шчно, що здійснюється мрія лише Хоми Ґудзя — «вічного наймита», у якого залишилося єдине прагнення — помститися панам. Він підбурює селян і організовує погром поміщицького маєтку й ґуральні.

Завдяки імпресіоністичній спостережливості Коцюбинський чи не першим розкрив справжню глибинну сутність революції як вибуху колективного позасвідомого

(лише згодом цю думку теоретично обґрунтують видатні психологи й філософи К.-Г. Юнг і Е. Фромм). У повісті переконливо показано, як, згуртовуючись у колектив шалом ненависті й помсти, кожна людина втрачає свою індивідуальність, перетворюється на пасивну, безвольну частку демона-натовпу, який керується тільки двома інстинктами — p>TfflyBaHmiM і самозбереженням. На друпта день після погрому селяни, повернувшись до нормального стану, самі не вірять, що це вони скоїли.

«Fata morgana» стала одним із найбільших досягнень нової української прози, у ній органічно поєдналися реалістична й імпресіоністична поетика в розкритті внутрішнього стану героїв і колективної свідомості маси, у відтворенні «сільських настроїв».

3«Р Які, на ваш погляд, риси імпресіонізму виявились у творі?

^ Ґуральня (заст.) — спиртово-горілчаний завод; винокурня.

154

MmamQ Коцюбинський

НОВЕЛА «INTERMEZZO» (1908)

Це програмовий твір, у якому митець розкриває своє творче кредо.

Історія написання. Літо 1908 р. Революція закінчилася поразкою й жорстоким державним терором. Коцюбинський, засмучений картинами людських страждань, украй виснажений службою й громадською діяльністю, поліційним наглядом, знесилений хворобою й родинними проблемами, мріє про відпустку. Саме в цей час його запрошує в гості до свого маєтку (с. Кононівка, нині — у Драбів-

ському районі на Черкащині) Євген Чи- Будинок Є. Чикаленка каленко, видатний український меценат

і фомадський діяч. Тут у письменника й визрів задум «Intermezzo» (хоча цей шедевр був написаний трохи згодом у Чернігові)і.

Назва й жанр. Intermezzo (італ.) — «перерва». Так називали невеликий музичний твір, що виконувався в перервах між актами трагедії чи опери. Коцюбинський вкладає в назву ширший зміст: у нього це не просто перепочинок, а духовне відродження людини на природі.

За жанром це лірична шпресіоніапична новела (тобто увага тут зосереджується не на подіях, а на переживаннях ліричного героя, на зміні його настрою).

Образи і композиція. У новелі несподівані, дивовижні «дійові особи»: Моя утома, Ниви у червні. Залізна рука города. Три білі вівчарки, Сонце, Зозуля, Жайворонок, Людське горе... Зверніть увагу, Коцюбинський у недраматичному творі перед текстом називає «дійових осіб». А чи справді це дійові особи? Скажімо, ще можна уявити, що Зозуля, Жайворонок й Три білі вівчарки якось діють у творі, а Ниви, Моя утома й Людське горе? Об'єднує й умотивовує все це різноманіття ключовий образ ліричного героя.

Новела «Intermezzo» — це майже суцільний пейзаж, але ми бачимо його не прямо, а через сприйняття персонажа. Тому сценою для дійових осіб стає не природа, а душа ліричного героя. А дійові особи — це символи його суперечливих

почуттів і переживань.

Основні композиційні вузли новели:

•вихідний момент — утома ліричного героя і виїзд за місто;

•розвиток почуття — відпочинок на природі;

•кульмінація — зустріч із селянином;

•резюме — приплив нових сил, заклик протистояти злу.

^Цікавий матеріал про історію написання новели «Intermezzo» можна знайти в мережі Інтернет за адресою: http://litakcent.eom/2008/03/17/

155

Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

В основі твору — зіставлення двох протилежних світів: людського, дисгармонійного, смертоносного, утіленого в образі міста, — і гармонійного, досконалого, життєствердного світу природи.

За імпресіоністичною логікою композиція новели мозаїчна, змонтована з багатьох різних епізодів, у яких розкривається химерна гра настроїв героя.

Уцілому вгадуються три фази цієї настроєвої мозаїки.

1.Утома.

Ще зовсім недавно в місті герой був потрібен багатьом, і це вічне велелюддя, необхідність жити не приватним, а громадським життям, картини чужого страждання, драми й абсурди суспільства, що переживає пору чорної реакції, — усе це вимучило тонку, вразливу душу митця. Його внутрішній голос буквально волає про потребу самотності й спокою. А поки що домінують негативні почуття: невпевненість, досада, роздратування, розгубленість, докори сумління, тривога...

Герой перебуває в конфлікті із самим собою. Джерело цієї конфліктності — гостра потреба самотності — і водночас неможливість втечі від «світу людей». Його психіка розхитана, світ довкола починає поставати в якихось химерномоторошних формах (будинки дихають «тисячами чорних ротів»; «ревучі потоки людського життя... мчали назустріч, як дикі коні»...). У героєві живуть чужі голоси,

у пам'яті спалахують уламки випадкових розмов, сценки й епізоди...

Автор наголошує: призвідниця хаосу, зла у світі — сама людина. Хаос світу проникає вже в душу героя, отруюючи її. Тому єдиний вихід — залишити цей світ. І ось потяг виносить героя далеко за місто, у поля. Проте й тут триває нестерпна метушня людей, тому колія здається «залізноюрукою города», що не відпускає (виразна імпресіоністична деталь).

2. Внутрішня гармонія, відновлення життєвих сил.

Нарешті — тихий будинок у степовому спокої. Уночі, уві сні, героя ще мучать моторошні примари міста. Вранці ж його душа вже налаштовується на гармонійний, життєрадісний лад довколишньої одухотвореної природи. Г1,е і Ниви в червні, і Сонце, і Зозуля, і Жайворонки... Цей світ робить чудо — ритмічним рухом, гармонією, красою зцілює душу героя.

Недарма Коцюбинський називав себе Сонцепоклонником. Його талант справді був сонячним, що найяскравіше засвідчила новела «Intermezzo». У ній митець проспівав справжній гімн сонцю як джерелу краси й життя на землі:

В. Винниченко.

Жито

156

Михайло Коцюбинський

«Сонце! Я тобі вдячний... Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілюищй напій, п'ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій і п'янію від нього...

Ти тільки гість у моїм житті, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні,

влампі, у феєрверках, збираю з квіток, із сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй "ідеал" і ховаю

всерці. І він мені світить».

Змальовуючи розкішну поезію самотнього життя серед природи, новела Коцюбинського перегукується з популярною в Європі на початку XX ст. повістю «Пан» норвезького письменника К. Гамсуна. Герой «Intermezzo» часом нагадує лейтенанта Глана з цієї повісті. В обох письменників ідеться про прості радощі_ буття, про насолоду самим фактом життя — звичайним і величним водночас.

3. Готовність знову боротися зі світовим злом.

Аж ось спокій ліричного героя порушує зустріч із селянином. Селянин уособлює у творі не лише «гнаний і голодний», безпорадний і беззахисний український простолюд початку XX ст., а й людське горе як таке, той народ, що його інтелігент покликаний вести за собою до досконалості й гармонії.

Селянин розповідає про страшні людські біди. Однак тепер це вже не роз'їдає душу героєві, а навпаки, кличе його до активної боротьби зі злом: «Іду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає».

Отже, провідний мотив новели — заклик до людини оновитися духовно, стати гармонійною часткою Космосу й зусиллям своєї волі витіснити дисгармонію, зло, що панує у світі; «Освіжи небо і землю. Погаси сонце і засвіти друге на небі».

Стильові особливості. Стиль «Intermezzo» виразно імпресіоністичний.

•домінування враження над зображенням (предмет постає в ореолі суб'єктивного сприйняття: наприклад, співучі арфи — це насправді бджоли, що беруть нектар із цвіту гречки);

•ефект «кольорової музики», незвичайного поєднання звукових і колористичних образів;

•вираження внутрішнього світу героя через використання внутрішнього монологу;

•використання прийому потоку свідомості, тобто неупорядкованого, хаотичного процесу мислення, коли цілісна картина світу ніби розпадається на атоми.

Дуже складним за структурою є внутрішній монолог героя в сцені його зустрічі із селянином. Репліки співрозмовника (селянина) відтворюються у свідомості героя, «віддзеркалюються» в його внутрішній мові, підкреслюючи тим самим напруженість духу митця. Як художники-імпресіоністи відійшли від лінійної техніки письма, перейшовши на штрихові мазки (пунктирність зображення), так і майстри слова, зокрема й Коцюбинський, удавалися до такого засобу

157

Українська література наприкінці XIX — на початку XX ст.

змалювання світу. Штрихова стилістика дала змогу авторові розкрити події як психологічне переживання й витворити художню красу.

«Він (селянин. — Авт.) говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв і слухав, і щось тремтіло в мені...

Говори, говори...

"П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка". Говори, говори...

"Раз на тиждень б'ють людину в лице". Говори, ^вори!..

"Найближча людина готова продати". Говори, говори!..

"Між людьми, як між вовками". Говори, говори...»

Як бачимо, у наведеному уривку відсутні будь-які лінійні зв'язки між складниками тексту, тут спрацьовують суто психологічні форми його єднань, при цьому не виникає враження, ніби чогось бракує.

Не випадково академік С. Єфремов називав новелу «Intermezzo» «вінцем творчості» М. Коцюбинського.

ПОВІСТЬ «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» (1911)

Лебединою піснею письменника стала повість «Тіні забутих предків». Стильова своєрідність. У «Тінях забутих предків» М. Коцюбинський звер-

тається до неоромантичної поетики, яка на той час стала вельми популярною. У цьому ключі були написані справжні шедеври: відомі вже вам «Мойсей», «Украдене щастя» І. Франка, а також «В неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, «Бояриня» й «Лісова пісня» Лесі Українки, вірші О. Олеся, ще багато прекрасних творів.

Приїхавши на відпочинок у село Криворівню, Коцюбинський був захоплений красою^ величавої природи Карпат, а також «первісним» життям гуцулів. Він довго шукав єдино точну назву для свого нового твору, перебрав більше десяти варіантів: «В зелених горах», «Тіні минулого», «Голоси передвічні», «Сила

І. Труш.

Трембітарі.

Початок XX ст.

158