Авраменко-Українська література
.pdf
Література 70-90-х років ХІХ ст.
й України: «.покликав вас (Господь. — Авт.) стати твердо і купно до останнього подиху за хрест цей і за матір Україну».
Михайло Грушевський, аналізуючи історичний період Хмельниччини, писав: «Релігія — це прапор національности в тім часі_ Церква — се предмет особливої уваги й опіки української суспільності, заразом показник її національної сили і значення, живчик (тобто пульс. — Авт.) її національного життя». Отож зрозуміло, чому герої повісті не можуть поступитися святинями, символами віри:
«Не продамо нашої церкви і за наше життя!» — вигукує один з оборонців Буші. Активним захисником віри, наставником Орисі й інших оборонців виступає панотець Василь. Його образ, як і інші у творі, романтично-пафосний. Рефреном через увесь твір проходить його настанова про богоданість і боговизначе-
ність усього і вся у світі:
«— Я до вас, панотченьку, — сказала вона (Орися. — Авт.) рівним, спокійним голосом, — мій батько прислав з пригороду двох козаків для останньої оборони з нами замку — очевидячки, кінець наш прийшов!
—Усе зважено на відвічних терезах, — відповів стиха отець Василь, — без волі Творця ні єдиний волос не впаде з голови нашої.
—Панотче! Я без суперечки скорюся Його святій волі й донесу до кінця хрест, мені вложений.
—Не треба, проте ж, тратити надії, — казав далі батюшка, — закони Божі — недосліджені. Що для нашого грішного ока вбачається неможливим і необорним, те одним подихом уст Божих знищується в порох: хто-бо єсть більший від Господа і де джерело любові!»
Сотник Михайло Завісний і його козаки — образи ідеалізовані. Старицький поетизує в романтичному ключі козацьку вольницю, звитягу, запорозьку науку для юнаків, а особливо — гумор. Навіть у батальних сценах репліки козаків щедро пересипані щирим сміхом:
«— А тривайте, хай гукне ще й пані, — сказав ще й Шрам і приставив ґнота до полички.
Грюкнула пані, та так, що аж земля кругом стріпонулася і посипалася грудками в рів.
—Докинула, докинула пані вельможна! — зраділи козаки. — Саме на середину греблі шерепнула!
—Спасибі, добродійко! — поклонилися другі. — Відпасла, хвала Богові, черево, так за те ж по - панськи й гримнула!
—Та он, гля, братці, — деякі аж припали до греблі, — певно, винюхують. панський гостинець..»
Запорозька наука накладала свій відбиток на все життя козака — виховувала в ньому честь, гідність, вільнолюбність, відвагу й лицарство. Ось і родовитий шляхтич Антось Корецький не зміг утратити цих чеснот, саме вони не дають йому стати повнокровним представником агре-
Д. Нарвут.. Іван Богун сивного, свавільного світу гоноровитої шляхти.
80
Михайло Старицький
Цей образ найбільш динамічний і рельєфний у повісті: Антось не лише не погоджується з позицією нападників, а й розмірковує, як би закликати магнатів відмовитися від замірів поневолити Україну, як прихилити до мирного співжиття два сусідні народи.
ЗОР |
Знайдіть у повісті й прочитайте монолог Антося Корецького, що підтверджує |
цю його характеристику. |
Проте мрії Антося виявилися недосяжними, тому його загибель бачиться символічною — як крах ілюзій щодо примирення двох народів.
с у д ж е н н я |
Історик і літературознавець Степан Томашівський: «Антось не |
^ |
лише наскрізь видумана особа, але й історично неможлива. |
Такого магната не те що не було в XVII столітті, не знайдемо його також за цілий час історичної Польщі. Се не тільки тому, що на польській землі такі постаті не родилися ніколи, навіть зродиться не могли_ перед XIX століттям. Антось — се виріб чистої фантазії Старицького і найкращий доказ, що історія для нього tabula rasa1».
Літературознавець Володимир Поліщук: «Очевидна умовність образу Антося Корецького в атмосфері XVII століття тільки додатково підкреслює й увиразнює мистецьке "надзавдання", яке ставив перед собою і своїми творами М. Старицький: якнайефективніше перенести події історичної давнини на своє сьогодення, у тому числі й на проблеми пробудження національної свідомості українців, міжнаціональних відносин, слов'янофільства, просвітництва тощо. Так само очевидна й романтична підоснова мистецького конструювання такого образу, яка особливо концентровано виявляється в кінцевій долі (загибелі) героя».
%ОрЧЄ |
|
Висловіть своє ставлення до наведених міркувань науковців. Яке з |
? завдання |
них вам видається переконливішим, чому? |
|
ЗОР |
Розгляньте портрет М. Старицького роботи |
|
Ф. Красицького. Які риси характеру, порухи |
||
|
душі письменника вгадуються на портреті? |
|
Творчість М. Старицького стала єднальною ланкою між традиційною за стилем українською літературою (романтизм, реалізм) і новою, модерністською, яка почала зароджуватися на межі ХІХХХ ст.
Ф. Красицький.
Портрет М. Старицького.
1904 р.
1 Tabula rasa (з латин. чиста дошка) — тут фразеологізм ужито в значенні «той, хто слабо орієнтується в певній галузі знань».
81
Література 70-90-х років ХІХ ст.
завдання
1. Установіть відповідність |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Персонаж |
|
|
|
|
Портрет |
|
|
|
|
1 |
сотник |
А |
.^ і хітливі безсоромні очі, |
і млява, знеси- |
||||||
|
Завісний |
|
лена постава — нагадували швидше |
|||||||
2 |
шляхтич |
|
фігуру |
|
знудженої |
повії, |
ніж |
мужнього |
||
|
Корецький |
|
ватага |
Посполитої Речі. |
|
|
|
|||
3 |
гетьман |
Б |
...високий, широкоплечий, із сивими |
|||||||
|
Потоцький |
|
довгими вусами, з шрамом на лівім виску, |
|||||||
4 |
воєвода |
|
він подібний до могучого дуба, |
що нажив |
||||||
|
Чарнецький |
|
собі силу під |
бурхотом бур. |
|
|
||||
|
|
в |
.^одягнений у звичайну бойову одіж; |
|||||||
|
|
|
обличчя йому повне достойності й |
|||||||
|
|
|
поваги; в очах, синіх, великих, світиться |
|||||||
|
|
|
розум. |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Г |
.^від |
його |
мусянжового, |
загартованого |
||||
|
|
|
в боях |
обличчя |
віє холодом |
зимовим, |
||||
|
|
|
з горбинкою ніс загнувся йому гаком, |
|||||||
|
|
|
нагадуючи дзьоб у хижого |
птаха; у зеле- |
||||||
|
|
|
настих |
очах |
яскріє сваволя |
і лютість. |
||||
|
|
Д |
.^огрядний і стрункий — красень-юнак; |
|||||||
|
|
|
його |
біле, |
благородне |
чоло |
обмежали |
|||
|
|
|
золотисто-каштанові кучері, |
на виразнім |
||||||
|
|
|
обличчі |
світилися |
ласкою |
і |
відвагою |
|||
|
|
|
сині очі. |
|
|
|
|
|
|
|
2.НЕ НАЛЕЖИТЬ до композиційних особливостей повісті «Облога Буші»
Апейзаж
Б інтер'єр в епіграф
Гсон
Д обрамлення
3. У реченні «Це було тої доби, коли розпанахана Україна мусила в московського царя Олексія Михайловича оборони шукати» використано
Асинекдоху
Бметафору
в оксиморон
Гпаралелізм
Д персоніфікацію
4.У чому полягала мистецька й громадянська місія М. Старицького?
5.Розкажіть, що ви знаєте про Старицького-драматурга.
6.Доведіть, що «Облога Буші» за жанром — історико-пригодницька повість.
82
Михайло Старицький
7.Укажіть ознаки романтичного стилю в повісті «Облога Буші».
8.Випишіть із повісті «Облога Буші» по два-три приклади власне архаїзмів та історизмів. Поясніть, яку роль вони відіграють у творі.
9.Яку роль відіграють картини природи в повісті «Облога Буші»? Проілюструйте свою відповідь прикладами з твору.
10.Чому, на вашу думку, творчий спадок М. Старицького й досі недостатньою мірою вивчений?
11.Напишіть невелике повідомлення (сім-дев'ять речень) про те, як позначився вплив творчості Т. Шевченка й В. Скотта на повісті М. Старицького «Облога Буші».
12.Якби вам довелося зняти рекламний ролик для майбутнього кінофільму за мотивами повісті М. Старицького «Облога Буші», то який би уривок ви для цього вибрали? Свій вибір обґрунтуйте.
домапшє завдашія
1.Дібрати заголовок до кожної з дванадцяти частин повісті «Облога Буші».
2.Об'єднавшись у малі групи, підготувати інсценізацію уривка з водевілю М. Старицького «За двома зайцями» (за бажанням).
ЛІТЕРАТУРА
Комишанченко М. Михайло Старицький: Літературний портрет. — К., 1968.
Левчик Н., Мороз Л. Михайло Старицький // Історія української літератури: У 2 кн. Кн. 2: Підручник. — К.: Либідь, 2006. — С. 609-646.
Панченко В. Неубієнна література: Дослідницькі етюди. — К.: Твім інтер, 2007. — С. 102-108.
Подолинна І., Подолинний А. Повість «Облога Буші» Михайла Старицького // Дивослово. — 1994. — № 3.
Поліщук. В. Художня проза Михайла Старицького: Монографія. — Черкаси: Брама, 2003. —
376с.
Хорунжий Ю. Борвій. — К.: Радянський письменник, 1987. — 476 с.
http://doc-films.com/greatpeople/775-gra-doli-moye-serce-nozhami-projmaye-2007-tvrip.html http://images.google.com.ua/images?hl=ru&source=hp&q
http://lib.ru/SU/UKRAINA/STARICKIJ/talan.txt http://www.bookland.net.ua/author.php?id=207
83
(1863-1910)
Один із псевдонімів Грінченкових був «Вартовий»,
ітрудно добрати інше слово, яке так влучно охарактеризувало б його роль в історії рідного краю.
С.Єфремов
Борис Грінченко — визначний поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, мовознавець, фольклорист і етнограф, педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф, громадський і політичний діяч. Життєва й творча доля Грінченка — це важкий шлях українського інтелігента, його невтомна творча й громадсько-просвітницька діяльність. Він зазнавав переслідувань та ув'язнень, постійно перебував під наглядом жандармів. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX ст., у найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстокого придушення будь-якого національного самоствердження, час тотального витравлення всього українського — починаючи з ідеї й закінчуючи словом. І ось у цю «прокляту пору» Грінченко став одним із небагатьох пробуджувачів національної свідомості, справжніх будівничих національної ідеї, істинних патріотів України. Дуже влучно сказав про Грінченка письменник М. Чернявський: «Він більше працював, ніж жив».
Життєвий шлях письменника
Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (нині — Сумська область) у небагатій дворянській родині.
Батько, Дмитро Якович, відставний штабскапітан, мав 19 десятин землі, здебільшого порослої лісом, і водяний млин, який давав основний прибуток родині. Мати, Поліксенія Миколаївна, походила з російських дворян.
Читати й писати Борис навчився вже в п'ять років. Батьки дбали про освіту хлопчика: у зовсім юному віці він уже був знайомий із творами Дж. Байрона, В. Скотта, В. Гюґо, М. Гоголя, О. Пушкіна, М. Некрасова. Мовою спілкування в родині була російська, батько розмовляв
Хутір Долбіно під Харковом, українською тільки із селянами, удома ж де мешкала родина Грінченків цурався рідної мови, уважаючи її мужицькою.
84
Борис Грінченко.
1879 р.
1 Борис Грінченко (уривок зі згаданої статті): «Ми бачимо таку річ, завсігди ^ а К Т діти, які вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою. з чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на
думку».
85
Література 70-90-х років ХІХ ст.
|
До речі, на тих зміївських курсах Грінченко познайо- |
|
мився з молодою вчителькою Марією Миколаївною Глади- |
|
ліною. Ця зустріч у його житті була, напевно, найсвітлішою. |
|
Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування |
|
зблизило молодих людей так, що вони називали одне одно- |
|
го лише по-родинному: «сестро Марусю», «брате Борисе». |
|
На початку 1884 р. Борис одружується з Марією, яка стала |
|
йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом — |
|
письменницею та перекладачем, відомою під псевдонімом |
|
Марія Загірня. |
|
Від 1881 р. Б. Грінченко поєднує педагогічну діяльність |
|
із письменницькою творчістю. Під власним прізвищем і під |
Марія Загірня — |
різними псевдонімами (П. Вартовий, Іван Перекотиполе, |
Василь Чайченко, Б. Вільхівський) він систематично |
|
дружина Б. Грінченка |
друкується в періодичних виданнях, найчастіше галицьких, |
|
бо в підросійській Україні слово українське було заборонене. |
У 1880-х — на початку 1890-х років виходять друком його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Під хмарним небом», «Пісні та думи», «Хвилини». Як і Панас Мирний, Нечуй-Левицький, Франко, Грінченко займався художньою творчістю тільки ввечері після роботи.
1 Борис Грінченко: «На поезію завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні ^ а К Т від праці — часом любої, дорогої, здебільшого нудної, наймитської. Моя
пісня — то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія».
Родина Б. Грінченка (донька Настя
і дружина Марія Загірня)
У 1887 р. молоде подружжя Грінченків переїздить до с. Олексіївки на Луганщині. Відома освітня діячка, письменниця, українська патріотка Христина Алчевська відкрила тут народну школу в маєтку свого чоловіка. Вона була незадоволена тогочасним навчальним процесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти, тому й запросила Грінченка як авторитетного педагога. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як учитель-новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності. Ним написано майже двісті художніх творів. У цей час Грінченкові з огляду на його педагогічні досягнення запропонували вступити до Західноєвропейської ліги вчителів. Борис Дмитрович погодився, але якщо буде представляти в ній не Росію, а Україну. Після такої заяви його кандидатура була відхилена.
Улітку 1891 р. Грінченко разом з іншими молодими патріотами (Віталієм Боровиком, Іваном Липою, Миколою Міхновським) заснував Братство тарасівців, що стало прообразом першої державницької партії в Східній Україні.
86
Борис Грінченко
ЗОР |
Пригадайте вивчене торік: що вам запам'яталося про Братство тарасівців та |
|
Івана Липу як одного з його організаторів. |
|
|
У 1894 р. Б. Грінченко переїхав до Чернігова, |
|
|
тут він почав працювати в губернському земстві, |
|
|
займався |
упорядкуванням музею українських |
|
старожитностей. Організував видання дешевих |
|
|
книжок для народу українською мовою («Про |
|
|
грім та блискавку», «Велика пустиня Сахара», |
|
|
«Жанна д'Арк», життєписи І. Котляревського, |
|
|
Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін.). Ці |
|
|
книжечки, що сіяли серед простих людей просві- |
|
|
ту й пробуджували національну самосвідомість, |
|
|
видавалися багатотисячними накладами, і це в |
|
|
умовах офіційної заборони українського слова. |
|
|
Проте головним захопленням Грінченка зали- |
|
|
шається творчість. Митець пробує свої сили в різ- |
|
|
них жанрах: пише повістеву дилогію «Серед темної |
|
|
ночі» і «Під тихими вербами», публікує п'єси «Ясні |
|
|
зорі», «Нахмарило», «Степовий гість», «Серед |
Б. Грінченко серед членів Черні- |
|
бурі», з'являються його наукові праці, зокрема «Етно- |
гівської української громади |
|
графічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1400 сторінок!), «З уст народу» і «Література укра-
їнського фольклору». Щоб прилучати співвітчизників до світової літератури, письменник багато перекладає.
За участь в українському русі письменника звільняють із чернігівського земства. Родина опиняється без засобів до існування. Однак несподівано з'являється нова, нарешті цікава робота. Редакція журналу «Киевская старина» запропонувала письменникові взятися за підготовку видання словника української мови. У 1902 р. Грінченки оселилися в Києві.
Хоча частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса й Марії Грінченків. Незабаром ця титанічна праця увінчалася успіхом. У 1907-1909 рр. «Словарь української мови» вийшов у світ. Чотиритомне
Словник Бориса Грінченка
87
Література 70-90-х років ХІХ ст.
видання містить 68 тисяч слів із народної й писемної мови. Словник був удостоєний Російською імператорською академією наук другої премії імені Миколи Костомарова. Досі він залишається авторитетним, найбагатшим джерелом живої народної мови (у 1996 р. після багаторічної заборони словник було перевидано).
У Києві Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю, організацією української преси й товариства «Просвіта». У 1904 р. став одним із лідерів новоствореної Української демократичної партії.
Донька Грінченків, Настя, також брала участь в українському національному русі, перекладала, писала літературні твори, захоплювалася музикою. Після закінчення гімназії поїхала у Львів, де навчалася на філософському факультеті університету. Незабутнє враження справила на дівчину зустріч із Франком. Приїжджаючи додому в Київ, незважаючи на перевірку, вона привозила підпільну літературу. За активну участь у революційних подіях 1905 р. Настю заарештували. У тюрмі вона захворіла на туберкульоз і 1908 р. померла. Невдовзі не стало і її крихітного синочка — єдиного онука письменника.
Страшне нещастя остаточно підкосило здоров'я невтомного трударя. У вересні 1909 р. на зібрані українцями кошти Грінченко в супроводі дружини виїздить на лікування до Італії. Проте навіть благодатне італійське підсоння1 вже не врятувало змученого чоловіка. 6 травня 1910 р. видатний письменник, науковець, освітній і громадський діяч перейшов у вічність. Похорон відбувся 9 травня в Києві на Байковому цвинтарі.
с у д ж е н н я Іван Франко: «Борис Грінченко належав до неспокійних, "вихруватих" натур, котрі кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують
нове, шукають способів підняти до роботи більше рук».
Творчий доробок
До творчої спадщини письменника належать п'ять повістей, кілька драматичних творів, майже п'ятдесят оповідань, один том поезій і велика кількість публіцистичних, історико-літературних і науково-популярних праць.
Борис Грінченко як поет дебютував у 1881 р. у галицькому часописі «Світ» за сприяння І. Франка. Протягом життя він видав друком шість збірок, найпопулярніші з них — «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Хвилини» (1903). Більшість віршів поета є програмними народницькими творами, що мають глибоке громадське звучання. Найчастіше в них ідеться про страдницьке життя народу:
Убогії ниви, убогії села, Убогий обшарпаний люд,
Смутнії картини, смутні, невеселі, А інших не знайдеш ти тут.
Такі картини пригнічують, але водночас надихають на боротьбу, протест, обстоювання народних прав.
1 Підсоння — місце, простір, добре освітлювані сонцем.
88
Борис Грінченко
Борис Грінченко романтично змальовує своїх героїв у ліро-епічних творах — баладах («Смерть отамана», «Біла бранка») і поемах («Христя», «Галіма», «Лесь, преславний гайдамака»). Перед читачем постає ціла палітра колоритних образів — старого отамана, який усе життя віддано боронив рідну землю; дівчини-бранки, українки Галіми, яка страждає на чужині в гаремі старого паші; славного повстанця Леся, який мужньо йде на страту, не бажаючи врятувати своє життя ціною морального падіння.
Грінченко залишив нам у спадок і довершені поетичні переклади Фрідріха Шиллера, Герхарта Гауптмана, Моріса Метерлінка, Генріка Ібсена, Йоганна Вольфганга Ґете, Генріха Гейне, Віктора Гюґо, Даніеля Дефо, Олександра Пушкіна. Літературознавець А. Погрібний зазначав, що завдяки зусиллям одного тільки Грінченка на межі ХІХ й ХХ ст. Україна одержала цілу бібліотеку світової літератури.
Життя й діяльність української інтелігенції — тема повістей «Сонячний промінь» (1890) і «На розпутті» (1891). У повісті «Сонячний промінь» письменник зосередив увагу на взаєминах інтелігенції із селянами. Сонячний промінь у широкому розумінні — символ знань, якими інтелігенти-культурники прагнуть наділити селян, аби поліпшити їхнє важке становище. Саме цю мету й ставить перед собою головний герой повісті «Сонячний промінь» Марко Кравченко, студент останнього курсу історико-філологічного факультету. Прибувши на запрошення поміщика Гординського як репетитор його сина, Марко навчає грамоти й селян, читає їм твори на українську тематику. Довідавшись про діяльність хлопця, поміщик звільняє його. Від важкої вчительської праці гине й реальний, земний «сонячний промінь» у житті Кравченка — донька поміщика Гординського, Катерина, яка зреклася свого середовища й вирішила працювати для народу.
Повість «Сонячний промінь» була заборонена цензурою, хоча Б. Грінченко в одному листі писав, що сам ретельно повилучав усі сумнівні місця.
Промовистою є назва повісті «На розпутті»: інтелігенти-народники, потрапивши в реальне життя села, розчаровуються у своїх ідеалах й опиняються на ідейному роздоріжжі. Повісті «Сонячний промінь» і «На розпутті» І. Франко характеризував як «цікаві спроби Б. Грінченка», який прагнув «на тлі сучасної української дійсності показати зародження нового типу радикального демократа».
Серед творів великої прози письменника особливе місце посідає дилогія, що складається з повістей «Серед темної ночі» (1900) і «Під тихими вербами»
(1901). У центрі першої частини зображено родину типового українського селянина Пилипа Сиваша. Він чесний і працьовитий господар, виховав трьох синів — Дениса, Романа й Зінька. Починається твір оптимістично: родина за святковим столом вітає середульшого брата Романа, який повернувся зі служби. Батько, поглядаючи на синів, усвідомлює, що з «поважним, здоровим, як робочий віл» Денисом, із Зіньком, очі якого «сяяли цілим сяєвом молодого вогню», та ще й з Романом зможе «забагатіти».
Проте вже наступний день розчаровує батька: морально зіпсований Роман не збирається працювати, він зневажає рідних. Прагнення Романом легкого життя й гордування мужичою мовою призводять до родинних конфліктів. Працьовитий Денис відмовляється годувати запанілого брата, а той, не маючи грошей, починає красти. Вистеживши брата, Денис відводить його зі скрученими руками у волость. З «одягненого та обстриженого по-городянському» Романа тепер кепкують усі односельці. Осоромлений, Роман покидає рідне село й іде до міста, де знайомиться
89