Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
141_otech_stud_suspnauk / пол_толог_я / Пол_толог_я. П_дручник. Кравченко.doc
Скачиваний:
20
Добавлен:
27.02.2016
Размер:
998.91 Кб
Скачать

3.4 Теоретичні проблеми сучасної української політології

Проблема України між Сходом і Заходом – одна з головних для політологів української діаспори повоєнного періоду. Суть її полягає передусім у визначенні характеру і ступеня впливу Сходу (найперше – Росії) і Заходу (Західної Європи) на розвиток української нації: культури, релігії, політичних поглядів і процесів, державності тощо.

Одним із перших цю проблему взявся вивчати професор Б. Крупницький. Будучи прихильником територіальної, а не етнічної державно-національної концепції, він висловлює думку про історичну близькість України до Європи, до якої Росія наближалася тільки в окремі моменти своєї історії. Виходячи з цього, характер боротьби України проти Польщі – це боротьба проти фізичного підпорядкування, боротьба ж проти Росії – це боротьба проти східного духовного впливу, який за своєю сутністю є чужим для України. Українська ментальність, на його думку, виросла на європейському ґрунті і є специфікацією європейського менталітету. Тому для майбутньої державної розбудови європейська орієнтація України матиме надзвичайно важливе значення.

На відміну від Б. Крупницького, професор І. Лисяк-Рудницький вважав, що національний характер кожного народу формується під впливом двох чинників: з одного боку, рис, поширених серед багатьох сусідніх народів, а з іншого боку, - рис, властивих тільки даній етнічній спільноті. Ступінь впливу цих чинників визначається особливостями його історичного розвитку.

Щодо України він вважав, що український світогляд формувався під більшим впливом Західної Європи. Водночас І. Лисяк-Рудницький не погоджується з думкою про нівелюючий і руйнівний вплив Сходу на Україну. Для української історії, вважає учений, характерним є співіснування двох традицій – західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної), синтез яких найбільш яскраво виявився за часів Київської Русі та Козацької держави XVII ст. Іншими словами, Схід мав і позитивний вплив на формування українського національного характеру. Зокрема в релігії, домінування тільки західної, латинської релігії могло б назавжди, як у часи польської держави, утвердити на землі українського народу ворожу йому польсько-католицьку соціальну систему.

Професор Я. Пеленський головну увагу у своїх дослідженнях приділяє українсько-російським і українсько-польським відносинам, тому що саме вони уособлюють найбільший вплив Сходу і Заходу. Деструктивний, на його думку, вплив Росії на Україну полягає в тому, що, московська та імперська Росія ніколи не мала репрезентативних інститутів, стверджувала автократичний режим і авторитарні форми правління. Це привчило населення сприймати ці явища як природні, нормальні. Така ж традиція збереглася й у Радянському Союзі. У разі ж незалежної української державності Росія завжди буде вважати це загрозою цілісності Росії, ніколи не відмовиться від великодержавного статусу і завжди ігноруватиме життєві проблеми російського суспільства, а замість цього концентруватиме зусилля на зміцненні імперії. Ці проблеми Росія намагатиметься вирішувати за рахунок когось іншого, у тому числі й за рахунок України. Тому Україні, думає Я. Пеленський, буде важко звільнитися і досягти незалежності, не вирішивши російської проблеми.

Проблема історичних (перспективних) та неісторичних (безперспективних) народів розроблялася в українській політології І. Лисяком-Рудницьким, Р. Роздольським, Г. Грабовичем.

Основи поняття історичності та неісторичності народів були закладені ще Г. Гегелем і Ф. Енгельсом, які вважали, що народи, котрі не змогли створити міцну власну державу в минулому, втратили можливість створити її і в майбутньому. Серед них були і слов'янські народи Австро-Угорської імперії, зокрема українці Галичини. Тобто, відповідно до цієї теорії, оскільки український народ не мав своєї державності з усіма її атрибутами в минулому, він є неісторичним.

На думку І. Лисяка-Рудницького, критерієм історичності нації є збереження її вищих соціальних верств - носіїв політичної свідомості й вищої елітарної культури. Значна русифікація та полонізація української еліти і навіть відсутність останньої в українській нації, на його думку, ставить наш народ у ряд неісторичних.

Професор Г. Грабович, не погоджуючись із Рудницьким, відзначав, що українська еліта першої половини XIX ст. практично цілком виходила з вищих класів. Крім того, ознаками історичності нації він вважав національну культуру, історичний досвід, традиції, що зберігалися й передавалися від покоління до покоління, а отже характеризували український народ як історичний.

Мабуть, брати до уваги тільки державницькі, соціокультурні чи класові критерії поодинці при визначенні історичності або неісторичності з погляду наукового обґрунтування буде не зовсім коректним. Наш народ має свою власну, нехай трагічну, історію державності. Саме в Україні була прийнята перша у світі демократична конституція (1710), що проголошувала права народу і поділ влади; українці, незважаючи на заборони, насильство з боку сусідніх імперій (Російської зі сходу і півночі, Отаманської з півдня, Австро-Угорської, а раніше Речі Посполитої із заходу), спрямовані на економічне, соціальне, культурне, релігійне придушення всього національного, зуміли у цьому багатовіковому протистоянні й боротьбі відстояти свою національну гідність, свою мову, традиції, багату і неповторну культуру.

Народ, що має власну державність (нехай навіть обмежену в умовах колишнього Союзу), свою розвинену економіку, свій потужний науковий потенціал, свою героїчну історію, свою високорозвинену національну культуру, трудові та інші традиції, вважати неісторичним, таким, що, не має майбутнього, було б виступом проти правди, проти об'єктивності - основи наукового пізнання.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.