Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
141_otech_stud_suspnauk / пол_толог_я / Пол_толог_я. П_дручник. Кравченко.doc
Скачиваний:
19
Добавлен:
27.02.2016
Размер:
998.91 Кб
Скачать

11.2. Політична культура та її роль у політичному житті суспільства

Вперше термін "політична культура" було введено в обіг німецьким філософом XVIII ст. І.Г. Гердером, а в науковій політичній літературі його використання започатковано тільки з середини XX ст. американським політологом Г. Алмондом. На думку останнього, політична культура – це особливий тип орієнтації на політичну дію, який відображає специфіку кожної політичної системи. Тобто тут політична культура цілком чітко пов’язується з політичною діяльністю, характерною для даного типу політичної системи. Виходячи з цього, Г. Алмонд, а за ним і С.Верба у своїй книзі «Культура громадянина» виділяють три рівні політичної культури:

1) рівень пізнавальної орієнтації – охоплює знання про політичну систему, її роль, функціонування;

2) рівень емоційної орієнтації – відображає почуття, властиві носіям культури цього рівня щодо політичної системи, її діячів та їх діяльності;

3) рівень оцінкової орієнтації – відбиває особисте відношення до політичної системи, її учасників та їх дій.

Тобто, в основу політичної культури особистості докладено знання, сприйняття, оцінку та особисте відношення до політичних явищ та процесів, які, проявляються у політичній діяльності. Ці положення і лягли в основу сучасного розуміння сутності політичної культури. При всьому різноманітті таких визначень загальним для них є включення духовної і поведінкової складових.

Політичну культуру пов’язують із політичною свідомістю, але на відміну від політичної свідомості, яка відбиває всю сукупність існуючих у політиці духовних утворень, політична культура пов’язана тільки з найбільш стійкими, внутрішньо значимими для людини поглядами.

Будучи частиною загальної культури суспільства, вона показує, наскільки людиною засвоєні загальнозначущі, прийняті зразки політичної поведінки, політичного мислення, політичної діяльності, сприйняті досвід і традиції володарювання.

Політична культура – багатопланове поняття. По-перше, як вже зазначено, це важлива складова частина культури суспільства і особистості. По-друге, її пов’язують із стабільною відповідністю засобів і результатів поведінки суб’єкта культурним імперативам – цінностям, знанням, нормам, принципам, що діють у політиці. По-третє, політична культура виявляється у конкретній поведінці політичної особи, її діяльності. Це і обумовило множинність визначень сутності цієї категорії, безліч підходів до розкриття її структури і функцій. Однак завжди політичну культуру визначали як поєднання елементів свідомості і поведінки, виділяли регулюючу функцію політичної культури, специфічність її як засобу реалізації політичних інтересів і політико-владної діяльності суб’єктів.

Політичну культуру особистості визначають такі якості, як організаторські здібності, уміння згуртувати і мобілізувати людей на вирішення політичних завдань, компетентність і професіоналізм, наполегливість і толерантність, уміння знайти компроміс, гуманність. Про реальну політичну культуру людини свідчить її діяльність у політичній сфері.

Отже, коротко політичну культуру можна визначити як сукупність відносно стійких політичних уявлень, переконань, орієнтацій, які обумовлюють норми, правила поведінки, стиль діяльності суб’єкта політичних відносин, втілені ним у практику політичної діяльності.

Політична культура суспільства через його соціальну і політичну неоднорідність, а часто й полярність, також не може бути однорідною. Сучасне суспільство являє собою сукупність спільнот із різним економічним статусом (наприклад, власники–наймані робітники–безробітні–непрацездатні), різним віросповіданням, різної національності, різного соціального стану й ін. Тому неправомірним було б твердження про єдину, об’єднуючу дане суспільство, політичну культуру. Правомірно припустити, що, крім якоїсь переважаючої, домінуючої, навіть панівної політичної культури, повинні існувати якісь приватні, відокремлені культури – субкультури, які мають загальні риси з панівною і дещо відрізняються. Можуть бути й цілком самостійні, які принципово відрізняються щодо поглядів, норм поведінки від панівної культури, це вже контркультура. Таким чином, у кожному суспільстві можуть існувати декілька політичних культур: панівна (головна), субкультури і контркультури.

Різноманітність політичних систем, відмінності в соціально-економічному, політичному і культурному розвитку країн обумовили значну кількість типів політичних культур і, як наслідок, різні підходи до цієї типологізації.

На Заході популярна типологізація, що запропонували американські політологи С. Верба та Г. Алмонд. Вони взяли за визначальний критерій ступінь орієнтації людей на участь у політичному житті. Виходячи з цього, вони виділяють три «чистих» типи політичної культури: патріархальну, підданицьку і активістську, або громадянську.

Патріархальна – орієнтована на обмеженість політичних орієнтацій особистості рамками своєї общини, села, району і характеризується повною відсутністю у членів співтовариства цікавості до політичних процесів, до влади.

Підданицька – відрізняється сильною орієнтацією на політичну систему і діяльність влади, але слабкою участю в роботі цієї системи. Піддані в цьому суспільстві можуть висловлювати негативну або позитивну думку про владу, але самі будуть тільки очікувати від неї або наказів, або благ.

Активістській політичній культурі притаманна сильна орієнтація на існуючу політичну систему і активну участь у політичному житті. Члени суспільства тут не просто цікавляться політичною системою, але й самі впливають на неї, намагаючись відігравати активну роль у функціонуванні її інститутів: держави, політичних партій, рухів та ін.

Найчастіше у конкретному суспільстві переважають змішані політичні культури: патріархально-підданницька, підданницько-активістська, патріархально-активістська.

Зараз в Україні очевидним є існування трьох типів: патріархальної (збідніле село, знедолені і зневірені), підданницька (значна частина міського і сільського населення, яке поки що сподівається на вождя-месію) та активістська (політично структурована частина суспільства, активний електорат, політично-активна молодь). Але навіть активна частина суспільства бере участь у політичних акціях, кампаніях не завжди свідомо, скоріше за традицією. І провина у цьому не рядових людей, а тих, кому довірили владу і які так мало роблять для загального блага. Тому подолання такого стану, утвердження у суспільстві дійсно активістського типу політичної культури – передумова безповоротності руху суспільства і безальтернативна вимога його демократизації.