7.2. Історія української державності

Зародження і становлення української державності пройшло важкий, тернистий шлях.

Внаслідок об’єднання слов’янських племен у ІХ ст. виникла держава Київська Русь, якій були притаманні високий рівень організованості, наявність державних закладів, органів управління, армії, високорозвиненого права. Як могутня воєнна держава вона слугувала для Центральної Європи та Візантії щитом у разі нападу східних кочовиків.

Татаро-монгольська навала і розпад Київської Русі, захоплення польсько-литовськими феодалами Галицько-Волинського князівства, а згодом і поширення їх впливу на інші українські землі надовго урвали процес становлення української державності. Аж у середині XVII століття частину українських земель було об’єднано в державу під керівництвом Богдана Хмельницького. Під загрозою з боку кримського ханства і османської імперії, в умовах українсько-польської війни за незалежність молодої козацької держави, після тяжких роздумів гетьман, зрештою, приймає рішення про пріоритетність протекторату московського царя. Безумовно, цей крок був вимушений, тому що польсько-кримський договір 1653 року навіть не передбачав збереження за козацькою Україною статусу державної автономії у складі Речі Посполитої.

Формально державність України бере свій початок від Зборівського договору 1649 р., після якого вся Європа, так само й Росія, визнали Україну як самостійне державне утворення з чітко визначеними кордонами, власною територією та військом, судом, вірою, органами державного управління й мовою. Однак умови цього договору (між Б. Хмельницьким і польським королем Я. Казимиром) були заблоковані польським сеймом, порушені польською стороною, що і призвело до поновлення військових дій у 1651 р. Тому фактично народження нової держави Україна затверджується Переяславським договором 1654 р., за яким Україна розриває відносини з Польсько-Литовською Річчю Посполитою і стає суб’єктом міжнародних відносин та міжнародного права. Згодом Пилип Орлик назвав цю подію та прийняті рішення «найсильнішим і найпереможнішим документом і доказом суверенності України», «урочистим, вічним союзним договором, який мав назавжди установити спокій, вільності й лад на Україні». І не провина, а трагедія гетьмана Б.Хмельницького полягала в тому, що по його смерті, у боротьбі за гетьманську булаву, була поступово зруйнована українська державність.

Порушення автономних прав України почалося відразу після смерті Б.Хмельницького. А через спроби гетьмана І. Мазепи створити на основі союзу зі шведським королем Карлом XII незалежну українську монархічну державу західноєвропейської орієнтації цар Петро І практично скасовує гетьманську владу в Україні й передає її так званій Малоросійській колегії. Цим актом було грубо порушено і різко обмежено автономію України. Остаточну ж крапку в процесі знищення української державності поставила Катерина II, ліквідувавши 1764 р. посаду гетьмана, а згодом інші інститути державності, які ще залишалися. Від того часу Україна стає малоросійською колонізованою частиною Російської імперії.

Втім державність України козацького періоду унікальна і не має аналогів у Європі. По-перше, це була перша демократична держава, в якій поряд із сильного гетьманського владою існувала влада козацької Ради; по-друге, були прийняті конституційні акти, які пізніше (1710 року) були сформульовані П. Орликом у договорі між ним і козацтвом як «Пакти і Конституції прав і вільностей Війська Запорозького». Шістнадцять статей цієї Конституції передбачали встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, єдність і взаємодію трьох гілок влади: законодавчої (виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман, обмежений у своїх діях законом, козацька старшина) і судової – підзвітної і підконтрольної. Нагадаємо, що ідея поділу влади на ці три гілки в Західній Європі обґрунтував французький філософ Ш. Монтеск’є у праці «Про дух законів» тільки у 1748 році.

Другу спробу відродження державності в Україні було зроблено після Лютневої революції 1917 р. в Росії. У березні цього року утворюється Центральна Рада. Її ідеолог і керівник М. Грушевський обґрунтовує не лише історичний потяг українського народу до незалежності, але й відповідний цьому рухові державно-політичний устрій України. Третім Універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 р. проголошується утворення Української Народної Республіки (УНР). Однак через цілий ряд політичних помилок керівництва УНР, непідготовленість народних мас до національної державності, нездатність боронити незалежну республіку вона була зруйнована, а переважна більшість її керівників, навіть сам М. Грушевський, емігрували до Західної Європи. Найсерйознішими прорахунками Центральної Ради та УНР були зволікання економічних реформ, відсутність глибокої єдності процесів державного будівництва та збройного захисту досягнень, загальмування соціально-економічних перетворень, пов’язаних, насамперед, із ліквідацією поміщицького землеволодіння й заміною його фермерським (що, до речі, здійснив свого часу Б.Хмельницький).

Нині ми започаткували третю, вирішальну спробу відродження державності України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада республіки прийняла Декларацію про державний суверенітет України, її самостійність, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Але Україна ще залишалася у складі СРСР. Після серпневих подій 1991 р. у Москві Верховна Рада України прийняла 24 серпня 1991 р. «Акт проголошення незалежності України», який був підтриманий переважною більшістю народу України на референдумі 1 грудня 1991 р. З 24 серпня 1991 р. починалася нова, сучасна історія державності нашої країни.