Розділ 1 Теоретичні основи обліку випуску продукції та визначення її собівартості

1.1. Економічна суть собівартості випущеної продукції

Основним призначенням сфери матеріального виробництва є виробництво суспільно необхідного продукту. Створення цього продукту відбувається в процесі виробництва.

Процес виробництва належить до основної фази кругообігу господарських засобів: у ньому відбувається створення матеріальних благ, а для промислово-виробничого підприємства це є основою для отримання прибутку. У процесі виробництва відбувається споживання предметів праці, засобів праці, а також живої праці робітників. Отже, в бухгалтерському обліку відображається як процес виробничого споживання, з одного боку, так і процес створення продуктів праці – з іншого боку.

Заново створений продукт відрізняється від продуктів, з яких він створений, не тільки якістю і призначенням, а й збільшеною вартістю. З метою підрахунку витрат на виробництво визначають собівартість виготовленої продукції. Виходячи із вказаного можна зазначити, що собівартість продукції являє собою грошовий вираз витрат на її виробництво.

Виходячи з того, які витрати враховуються при визначенні собівартості, виділяються наступні її види:

• Виробнича собівартість, яка розраховується шляхом додавання до прямих виробничих витрат, пов’язаних з виробництвом продукції, виконанням робіт і наданням послуг, частини загальновиробничих витрат по організації і управлінню виробництвом;

• Повна собівартість, яка розраховується шляхом додавання до виробничої собівартості частини виробничих витрат підприємства, а також втрат на збут;

• Маржинальна собівартість, яка розраховується шляхом включення до її складу при підрахунку лише прямих змінних витрат (заробітна плата, сировина) і в той же час без урахування прямих постійних витрат (амортизація, орендна плата, і т.ін.) конкретного виробничого підрозділу підприємства. Маржинальна собівартість в практиці застосовується, як правило для визначення мінімально допустимої ціни на продукцію, роботи і послуги, що реалізуються.

В залежності від сукупності підприємств, по яких визначається собівартість, визначають наступні її види:

• Індивідуальна собівартість, яка розраховується за показниками виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг окремо взятого підприємства;

• Середньогалузева собівартість, яка розраховується як середньо арифметична із сукупностей індивідуальних собівартостей виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг підприємств окремо взятої галузі економіки [18].

Підприємства всіх форм власності зобов’язані вести облік виробничої собівартості. Порядок, за яким формується виробнича собівартість продукції, встановлений у П(С)БО 16 «Витрати».

До виробничої собівартості продукції належать такі витрати:

• прямі матеріальні витрати;

• прямі витрати на оплату праці;

• інші прямі витрати;

• загально виробничі витрати:

• змінні;

• постійні розподілені.

Собівартість продукції, робіт і послуг обчислюється за допомогою методу калькулювання (визначення собівартості). Метод калькулювання залежить від організації і технології виробництва, а також визначених на підприємстві центрів витрат, по яких здійснюється узагальнення інформації про витрачені ресурси. Таким чином витрати можуть групуватись за такими статтями калькуляції:

1. Сировина і матеріали;

2. Покупні комплектувальні вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій;

3. Паливо та енергія на технологічні цілі;

4. Зворотні відходи (вираховуються);

5. Основна заробітна плата виробничих робітників;

6. Додаткова заробітна плата виробничих робітників;

7. Відрахування на соціальне страхування;

8. Витрати, пов’язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції;

9. Витрати на утримання і експлуатацію обладнання;

10. Цехові витрати;

11. Витрати внаслідок технічно неминучого браку;

12. Супутня продукція (вираховується);

13. Інші виробничі витрати[21];

В залежності від організації і технології виробництва, а також виду продукції, яка виробляється, на промислових підприємствах використовуються такі методи калькулювання:

1. попередільний (попроцесний) метод;

2. позамовний метод;

Попередільний метод включає в себе два варіанти:

1. однопередільний;

2. багатопередільний.

Однопередільний метод характеризується тим, що виготовлення продукції від першої операції до останньої складає єдине ціле. Прикладом застосування такого методу може бути хлібопекарна промисловість, де і заміс тіста для випічки, випічка і за потребою пакування готових виробів здійснюється в одному цеху (переділі), по якому і здійснюється остаточне калькулювання собівартості виробленої продукції.

Багатопередільний метод характеризується тим, що виготовлення кінцевого продукту поділено на підприємстві на ряд технологічних процесів, які являють собою переділи, результатом кожного з яких є отримання напівфабрикатів, деталей, вузлів або комплектів. Готовий виріб, який включає в себе деталі, вузли, комплекти (результати попередніх переділів), отримують наприкінці останнього переділу. Прикладом застосування багатопередільного методу може бути завод по виробництву автомобільних двигунів. Так, залежно від технологічних можливостей, в одному цеху заводу можуть виготовлятися і здійснюватися калькуляція собівартості блоків для двигунів, в іншому – колінчатих валів і т.ін. В подальшому комплектуючі за собівартістю виробництва по переділах передаються до кінцевого переділу (цеху комплектації), де і здійснюється завершальна комплектація готового виробу (двигуна).

Позамовний метод калькулювання собівартості характеризується тим, що об’єктами для здійснення калькуляції з метою визначення собівартості продукції виступають окремі, виконані на замовлення вироби, роботи або надані послуги.

З метою виявлення відхилень фактичних витрат від нормативних, а також для запобігання здійснення надмірних витрат, пов’язаних із виробництвом продукції, виконанням робіт і наданням послуг, - використовується нормативний метод калькулювання собівартості. Підставою для визначення фактичної собівартості є нормативна калькуляція, яка складається на початку року на кожний вид продукції, робіт послуг на підставі затверджених норм на витрати сировини, матеріалів, оплати праці та інших витрат у розрізі статей калькуляції.

При використанні цього методу дуже важливим є формування собівартості на основі документування відхилень від затверджених норм. Співставленням фактичних витрат на виробництво одиниці продукції із нормативними (стандартними) витратами забезпечується пошук і аналіз відхилень, які відбулися як в сторону збільшення, так і зменшення витрат. Для реалізації поставленого завдання відхилення від норм узагальнюється в обліку у розрізі причин і винних осіб та слугують підставою для прийняття керівником відповідних рішень. Забезпечення аналізу відхилень, а також усунення їх негативного впливу на формування собівартості має тісний зв’язок із оперативністю обліку і вчасністю подачі не обхідної інформації апарату управління підприємством. В залежності від характеру і технологічних особливостей виробництва інформація про відхилення може надходити і аналізуватися за довільний проміжок часу (за кожен день, за кожну неділю або декаду місяця і т.ін.) [18].

Витрати, які включають у виробничу собівартість продукції, обліковують на рахунку 23 «Виробництво». Цей рахунок призначений для узагальнення інформації про витрати на виробництво продукції. Аналітичний облік за рахунком 23 ведеться за видами виробництв, за статтями витрат і видами або групами виготовленої продукції. На великих виробництвах аналітичний облік витрат може вестися за підрозділами підприємства та центрами витрат і відповідальності[10].