50. Істина та її критерії.

В історії філософії існувало існувало 2 підходи щодо розуміння істини:

1) онтологічний (всі ідеалістичні погляди). Згідно онтологічного підходу істина – частина буття або буття в своїй повноті, тобто незалежна від субєкта реальність.

2) гносеологічний. Істина – характеристика знання, яка не існує в відриві від нього, а отже і від субєкта, який цими знаннями володіє.

Класична (кориспондентська) концепція, яку започаткував ще Арістотель, визначала: істина – це відповідність наших знань дійсності.

Критерії істини:

1)обєктивність – незалежність змісту істинного знання від людини, 2)абсолютність – вичерпність, повнота, безумовність та остаточність знання,

3) відносність – включає моменти, які з розвитком пізнання і практичної діяльності будуть змінюватися, поглиблюватися, уточнюватися, замінюватись іншими,

4) процесуальність - істина існує як сам процес пізнання від менш досконалого до більш досконалого. Гегелю належать слова: «Істина – це процес»,

5) конкретність – абстрактних істин не буває. Кожне положення проектується на ті історичні умови, за яких вони отримані,

6) практична діяльність – це основний критерій.

Некласичні контрацепції :D істини:

1) конвенціональна. З лат. «convenzions» - домовленість. Трактує істину як результат домовленості між членами наукового співтовариства.

2) прагматистська. Прагматизм, як напрям філософії, виник у 70-х р. ХІХ ст. в США. Його засновник Чарльз Пірс звинуватив попередню філософію у відірваності від життя. Прагматистська філософія зазначає, що істина – це корисність. 3) когерентна (системна). Істинне те знання, яке вписується у вже існуючу систему наукового знання. 4) екзестенціалістська. Істинне є знання, яке сприяє творчій самоорганізації і стимулюють духовний ріст особистості.

Некласичні концепції дають істині такі характеристики:

1) простота. З двої теорій вважається істинна та, що пояснюється простіше,

2) краса. Гарна, внутрішньо узгоджена теорія не може бути хибною,

3) Корисність.

Напротивагу знанню істинному може існувати знання омани, хиби або заблудження. Омана – такий зміст людських знань, в якому дійсність відтворена неадекватно. Це ненавмисне спотворення знань в уявленнях суб’єкта.

51. Особливості соціального пізнання.

Соціальне пізнання – це пізнання людьми суспільства, інших об’єктів соціальної реальності, а також самих себе, своїх потреб і інтересів, цілей і бажань. Як таке, соціальне пізнання є одним із структуроутворюючих елементів процесу пізнання, характеризуючись наявністю не лише загальних, спільних з ним ознак, але й притаманних йому особливостей:

1) має об’єктивний характер і не залежить від волі і свідомості не лише окремої людини, але й всього людства.  Воно є необхідною умовою адаптації людини до світу людей, соціального буття, соціальної реальності, у якій вона з'являється на світ і в умовах якої відбувається її життєдіяльність.

         Як і пізнання в цілому, соціальне пізнання постає у якості процесу взаємодії суб’єкта і об'єкта для одержання знань про об’єкт, Внаслідок цього в ньому можна виділити три компонента:  суб'єкт соціального пізнання, об’єкт соціального  пізнання і соціальне знання як результат взаємодії суб’єкта і об'єкта соціального пізнання. 

         2) носить суспільно історичний характер.

         Результатом процесу соціального пізнання, як і пізнання в цілому, є знання – суб’єктивний образ соціальної дійсності і, до того ж, не копія, а ідеальний образ, що є діалектичною єдністю суб’єктивного і об’єктивного.

         Соціальна реальність, як один з елементів об’єктивної дійсності, підпорядкована всім загальним законам і закономірностям розвитку останньої. Але, з іншого боку, як особлива, специфічна частина об’єктивної дійсності, буття, соціальна реальність, соціальне буття характеризується своїми, притаманними лише йому закономірностями. Цим обумовлюються особливості його пізнання.

         Про що йдеться? Перш за все про те, що соціальні явища являють собою вищу форму руху матерії, значно складнішу за природні. До того ж закони розвитку суспільства проявляють себе не так явно, як закони природи.

         Особливість соціального пізнання полягає також у тому, що при його здійсненні треба враховувати специфіку соціальних зв’язків, які виражають взаємовідносини поміж  мислячими істотами, що здійснюють не лише матеріальну, а й духовну діяльність.

         Далі. Говорячи про соціальне пізнання, не можна не враховувати і те, що в процесі його соціальна реальність «осмислюється як єдність протилежностей: з одного боку,розвиток суспільства як єдиного соціального організму, а з іншого – розвиток особистостей, людей, що різняться за своїм соціальним станом, походженням, культурою, рівнем освіченості, діють     у певних культурних традиціях, мають свою історію і психологію»¹.

         Важливою особливістю соціального пізнання є і та обставина, що суспільство виступає одночасно і як суб'єкт, і як об’єкт  пізнання: люди своєю діяльністю самі творять свою історію, вони ж і пізнають її.  «Така тотожність об'єкта і суб’єкта, – як справедливо зазначає С.Крапивенський, – не  може бути оцінена однозначно.  З одного боку, вона має позитивне значення, оскільки процеси, що протікають у суспільстві, найбільш близькі суб’єкту, який пізнає, за його безпосереднім  та опосередкованим життєвим досвідом, що сприяє глибокому осмисленню і правильному пізнанню цих процесів.  Але, з іншого боку, у сукупному суб’єкті пізнання представлені різні, іноді діаметрально протилежні, волі, інтереси,цілі. В результаті і в самі історичні процеси, і в їх пізнання додається вагомий елемент суб’єктивізму»².

         Соціальне пізнання завжди зв’язане з соціально-класовими інтересами, з ціннісно-особистісним відношенням суб’єкта до досліджуваної ним проблеми.

         І ще про одну особливість соціального пізнання.  Вона знаходить свій вираз у особливому зв’язку його з практикою: соціально-гуманітарні науки не тільки використовують практику в процесі пізнання, а й розкривають сутність практики як соціального явища, зміст поняття, що його позначає, форми його прояву, закономірності розвитку.