19. Теж саме що і 5

20.Розвиток української граматичної термінології

Формування української граматичної термінології пов’язано з виходом численних граматик [4; 7] та дослідженням термінів мово- знавчих дисциплін.

далі те що у 3.

21. Друкарська термінологія

Книгодрукування — галузь із досить довгою історією розвитку.  Друкарство на початкових стадіях — галузь виробництва, а пізніше — промислового виробництва — постійно еволюціонувала, неодноразово зазнаючи и революційних перетворень технологи, обладнання, продукту виробництва, що відбито і в його термінолексиці.

Основу її становлять наукові та професійні лексеми, які походять ще з часів рукописної книги й середньовічних ремесел. Немало у ній і термінів, котрі прийшли в поліграфію з хімії, інформатики, автоматизації тощо. Невеликий конгломерат лексики, яка зародилася ще в середні віки, в часи манускриптів та інкунабул, репрезентують назви, пов'язані з книгою, її зовнішніми и внутрішніми елементами, загальною функціональною структурою, різновидами друкованої продукції тощо. Оця ядрова друкарська термінолексика була й залишається спільною як для видавництв, так і для поліграфістів. Вона рівноправно функціонує в обох сферах. Мова українських стародруків, різноманітних історичних актів, документів, пов'язаних із діяльністю друкарень в Україні у другій половині XVI — початку XVII ст., показує, що українці вже на початку друкарства мали власні лексеми на позначення найзагальніших понять, пов'язаних із книгодрукуванням. Апріорно вони були знайомі з продуктом книгодрукування — книгою — задовго до виходу першої, що збереглася, друкованої книги в Україні («Апостол» 1574 р.), знали можливості друкованого слова, певною мірою були обізнані в тому, як книжки виробляються. Українська друкарська лексика пізніше потрапляла і в російську мову, функціонувала в ній деякий час нарівні з російськими еквівалентами. Широко використовувалося в Москві, зокрема, слово типографія, котре з'явилося в українців на самому початку XVII ст.

Серед власних українських друкарських лексем з найдавнішого часу дійшли до нас слова, пов'язані з коренями «бити» і «тиснути». В «Історичному словнику українського язика» Є. Тимченка знаходимо приклад їх уживання, датований 1547 р.: «Абы исправен не писанным писмом, але выбиванным». Очевидно, лексеми «відбивати» і «вибивати» у значенні «виготовляти книжку друкарським способом» існували в Україні ще до появи тут друкарства як технологічного процесу

». У сучасній друкарській лексиці; успішно функціонують похідні від цього слова-терміна — відбити, відбиток. Продуктивними на перших порах для творення друкарських термінів були й староукраїнські кореневі слова: рити, лиши. Це пов'язано з ремеслами, без яких запровадження друкарства було б неможливим, — ливарництвом,  різьбярством.  Звідси  «дереворит»,  «ритодруки»,  «ритини»,  «ритовництво»  {мистецтво гравірування). Усі ці лексеми широко функціонували ще на початку XX ст., та вже паралельно з інтернаціональним терміном «гравюра» і похідними від нього гравірування, гравер. Поруч із власними словами вже на початку XVI ст. широко використовувалися грецькі корені. Зокрема, способи друкування позначалися за моделлю, що склалася з грецької назви матеріалу друкованої форми та грецького слова graphia (писання); типографія, літографія, пізніше — хемеографія, цинкографія, металографія, люмінографія. Немало у системі друкарської термінолексики запозичень з німецької мови: зицер, прасмайстер, верстат, форзац, шмуцтитул, авантитул.

Процес деукранізації, що розпочався з 1933 р., продовжив подальшу русифікацію друкарської справи. Про це свідчать і терміни, зафіксовані у невеличкому словникові друкарської термінології, виданому в 1969 р.: вклейка, зчитка, розверстка, набор тощо. За останні роки, правда, переважно у мовленні, повертаються у друкарську терміносистему такі національні лексеми, як світлина, часопис, число (номер), прозірки (слайди).

22. Війскова термінологія.

Українська військова лексика має давні корені. З XIII ст. відома назва оружейники — «військо, озброєне повною зброєю, оружжям». Ще раніше зафіксована назва стрілці (від стріла — один з видів зброї), яка поширилася у Галицько-Волинському князівстві за часів Данила. Виразну семантику має тематична група, пов'язана з поняттям облоги міст: обстояти, осісти, облежати.

Спроби відновити військову термінологію козацької держави XVII ст. знаходимо в Україні 1918 p., коли було проголошено монархію у формі Гетьманату, а Павла Скоропадського — гетьманом. Військові ранги починалися з ройового, потім ішли — готовий, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, полковник, отаман (бригадир корпусу тощо). Використання військової термінології козацької держави відоме і раніше.

Звернення до термінології козацької доби було зумовлене передусім бажанням створити цілком національну термінологію.

У радянський період про видання військової літератури вперше виникло питання у жовтні 1918 р. При Державному видавництві України було навіть створено серію військової літератури «Хемія та війна», надалі Школа червоних старшин уклала і видала «Практичний російсько-український словник для військових», переклала військові Статути, але на належному рівні видавничу роботу не розгорнула через відсутність коштів. У цьому ж році з'являється «Московсько-український словник для військових» (укладач А. Євтимович). У 1925 р. питання про україномовну , військову літературу у зв'язку з українізацією знову набуло актуальності. У Державному видавництві України почав роботу військовий сектор, який займався видавничою справою. Цього ж таки року на Всеукраїнській нараді політпрацівників заслухано навіть спеціальну доповідь «Про червоно-армійську літературу». В результаті 1928 —1929 p. було видано 645000 примірників, 83 назви (у 1925—1926 p. 265000 примірників, 42 назви). У Харкові 1928 р. виходить «Російсько-український словник військової термінології» (укладачі Є. та О. Якубські). Бібліографічний покажчик «Військова література» (X., 1929) зберіг інформацію про видавництво української літератури з військової справи до 1929 р.

Знаходимо україномовну військову літературу і в діаспорі. Наприклад, підручник генерал-хорунжого М. Капустянського «Військове знання» написаний у дусі сучасних для свого часу поглядів на військову справу. Автор мав на меті познайомити слухачів курсу військового вишколу «з модерними рядами зброї, які внесли найбільші зміни у форми сучасної війни, надаючи їм машинно-технічний та суто вогневий характер». Специфіка військових дій розглядається у. контексті досягнень військової науки

Перед другою світовою війною вийшли «Німецько-український словник» І. Ільницького-Заньковича (1939) та його ж «Вчимося військового словництва» (1941).

Сьогодні здобутки вчених з. діаспори стають відомими широкому колу фахівців. Так, в поле зору мовознавців потрапила праця О. Горбача «Арго українських вояків»