5. Суспільно-політична термінологія

Генетично суспільно-політична лексика сягає ще у період Київської Русі. Розвивається вона вже тоді, коли князь Володимир Великий політично об'єднав роз'єднані князівства русичів (русів). Свідченням є ті лексеми, які знаходимо у «Поученні дітям» В. Мономаха, «Хожденії ігумена Даниїла», «Київському літописі» та пізніше — «Галицько-Волинському літописі», «Руській правді» тощо. Звичайні слова у названих текстах набували специфічного характеру, причому цей лінгвальний процес супроводжувався формуванням нових понять, що вступали між собою у парадигматичні відношення, утворюючи своєрідні мікросистеми. Так, у «Руській правді» (1282) слова головник (убивця) і видок (свідок), вира (штраф за вбивство) і вирник (збирач вири), ремственник і купець уже зв'язуються у вузол суспільно-політичної лексики. На ранніх етапах розвитку письменства в українській мові можна виявити пласт лексики, який у пам'ятках нехудожнього тексту (а втім, і деяких жанрах художньої літератури) має термінологічні риси і який у ході століть стабілізується внаслідок діяльності письменників, уживання в державних документах, функціонування у пресі і т. д. При цьому процес супроводжується постійним його поповненням, уточненням, звільненням від старих елементів тощо. Так, в історії формування української суспільно-політичної термінології важко переоцінити роль Т. Шевченка. Уміння поета висловлювати глибинну структуру національних слів і використовувати їх (для розширення діапазону семантичного вживання) у поєднанні з інтернаціоналізмами значною мірою зумовили подальший розвиток української лексики в напрямі її стилістичної диференціації. Маємо на увазі передусім слова, як ось: народ, республіка, свобода, патріот, стратег, вольнодумствувати, заробіток та ін., широко вживані в поезії Кобзаря. Якщо зіставити сучасний стан суспільно-політичної лексики української мови з її давнім станом (наприклад, у ХІV-ХVI ст.,), то легко виявити слова і словосполучення, які у результаті зникнення старих реалій повністю вийшли з ужитку. Ось деякі з них: люди посполиті, тать, окружник,, подсудок, тестамент, ґвалт. Спостереження показують, що слова, які впродовж віків зберігають кореневу морфему, надалі можуть оформлятися іншими суфіксами, не втрачаючи здебільшого старого значення. Наприклад, у «Словнику української мови» П. Білецького читаємо: ремество (сучасне ремесло), своєволенства (сучасне свавілля;), обоьязательство (сучасне зобов'язаність). Важливо, що у сучасній суспільно-політичній лексиці української мови збереглося багато слів, які беруть початок із таким самим значенням із давнього періоду: оборот, таємниця, ціна, доход, жалоба, товар, продаж, мито і т. д. Спрацьовує той фактор, що мова довговічніша за будь-які форми суспільної організації. Трансформація старих суспільно-політичних термінів відбувається природним шляхом — успадкуванням лексики одних поколінь наступними. При цьому, звичайно, відбувається відбір старих і узвичаєння нових слів письменниками, вченими, особами, що мають причетність до державного керівництва, журналістами та ін. В історії слов'янських мов є, однак, феномен, що заслуговує на особливу увагу при спостереженні над становленням суспільно-політичної термінології.