Тестові завдання з курсу

Тестові завдання з курсу «Сучасний літературний процес в Україні» студентки 5го курсу заочного відділення (спеціалісти) Онищук Крістіни.

Тест № 1: Феміністичний дискурс сучасної української прози.

Варіант 3: Жіноча література- «лірико- монологічна», «нутряна», сюжето «нелінійна», вся в хитросплетіннях асоціативних розгалужень,- одне слово, «інша» із зовсім відмінним од чоловічого раціоналістичного, відсторонено-об’єктивного способу моделювання світу». Так говорила Оксана Забужко у своїй збірці есеїв «Хроніки від Фортінбраса», висвітлюючи відмінність жіночої та чоловічої літератури. І справді,чи може авторка «Польових досліджень з українського сексу» думати інакше. Роман пронизаний почуттям душевної та інтелектуальної незадоволеності від спілкування із сильною половиною людства. Тільки література яка написана жінкою може наголосити на вироджені сучасного українського чоловіка, що в свою чергу призвело до «змужнілості» жінки,виходу її за рамки традиційних жіночих інтересів. У прозі, написаній чоловіками, ми не побачимо такого «погляду зі сторони» на сутність чоловіка, як носія національної свідомості: «Взагалі все, що українці можуть про себе повідати, то як, і скільки, і на який спосіб їх били». Але твір не є абсолютно чоловіконенависницьким, як в ідеї класичного фемінізму, героїня мріє про справжнього чоловіка, який був би рівним з нею в інтелектуальному плані: «Марченко, Стус, Попадюк... молоді й красиві, не набагато й старші за тебе буйночубі хлопці, ти мріяла про них, як ровесниці про кіноакторів, ось він вийде на волю, пошрамований і мужній, і ми зустрінемось, – тільки вони ніколи не виходили... Вирватись не було куди, скрізь були комсомольські збори, політзаняття й чужа мова...»

У жіночій літературі центральною фігурою найчастіше виступає жінка, специфічне жіноче світосприйняття, коло суто жіночих інтересів. Таким чином, суб’єктом і об’єктом подібного твору є, за влучним визначенням Оксани Забужко, жінка як вона є.

Жіноча література,не важливо в якій формі ми її бачимо, спирається на внутрішній жіночий досвід і фрагментарно завжди є автобіографічною. Людина обирає зі свого минулого ті фрагменти досвіду, котрі на її думку є головними аспектами формування її особистості.  Механізмом жіночої прози може стати елемент сповіді, як у новелі Оксани Луцишиної «Анатомія огиди». Авторка поставили під сумнів саме поняття «взірцевої» сім’ї, основане на чоловічому досвіді, що його пропонувала класична література.

Тест № 2:Новели Оксани Луцишиної «Анатомія огиди» і «Довгий, довгий біг».

Варіант 2 «В новелах є багато спільного» є, на мій погляд,найбільш близьким до істини. Спільним є відношення дочки до матері. Мати виступає символом громадянського обов`язку, який нависає над кожною жінкою: вийти заміж, мати хорошу сім`ю, достаток і таке інше. В новелі «Довгий,довгий біг» цей обов`зок трансформується в відчуття вдячності до матері,вічний борг дитини. Матері в обох новелах являють собою класичний приклад обмежених поглядів жінки на її роль у суспільстві.

Спільним також є процес розкриття внутрішнього світу молодої жінки, який кардинально відрізняється від передбачень оточуючих. «Стіна непорозуміння» - найголовніша проблема героїнь. Незважаючи на те,що чоловік майбутньої самогубці  «Балакає – і розуміє, мовчить – теж розуміє», він і гадки немає, що таке страшне відбувається в голові »щасливої» дружини. Мати героїні більш спокійної за емоційністю новели також «не може припустити, що я не бачу у ній того образу материнства, який афішують у художніх творах». В обох випадках ми бачимо впевненість старшого покоління в своїх переконаннях,виключення альтернативних поглядів.

Назвати ці дві новели схожими я не можу, (і, власне, на класичний жанр новели не дуже схоже). По-перше ступінь емоцій різний. «Анатомія огиди» -трагедія яскрава і не типова за наслідками (як правило жінки в такому випадку терплять,терплять,а потім звикають). Але типові почуття жінки,нещасливої у сімейному житті, хіба що в цьому творі більш гострі переживання,несумісні з життям.

«Довгий,довгий біг» - класична проблема, яка певною мірою торкається майже кожної родини. Наші батьки чекали визнання принесеної жертви від нас, ми чекаємо від наших дітей, і всі впевненні у своїй непогрішності. Але не кожен має сміливість промовити це вголос. Особисто мене приваблює відвертість авторки, відкидання стереотипів, що саме по собі є дуже цінним. Література не для пересічних особистостей. Громадськість, мабудь, такого б не схвалила: «як це не любити чоловіка,він же не таких хороший; як це не буди вдячною матері,вона ж все для доньки…» і так далі і все в такому ж дусі.

Тест № 3: Сила «казки про калинову сопілку» полягає в : Варіант 3. В екзистенційній актуальності.

У казці висвітлені такі вічні проблеми людства як сенс існування, свобода вибору людини, сутність добра і зла. А також проблема трактування Біблії і релігії в цілому. Центральним конфліктом мені вбачається протистояння людина - суспільство. Була б головна героїня Ганна звичайною дівчиною з пересічною метою ну житті, прожила б вона спокійне щасливе життя «все як у людей». Але «Ганнуся почувала себе вартою пiснi – не просто чиєiсь великої й тужної, завбiльшки з життя, любови, виспiваної на голос» . Постійно ми можемо спостерігати в нашому повсякденному житті як нелегко живеться неабияким особистостям. Хоча наше століття і відрізняється від епохи, описаної в казці, проте осуд суспільством інакомислячих поширений досі. Нібито і немає проголошеної толерантності, терпимості, загальної широти поглядів. По суті двигуном вчинків Ганни виступає її образа на оточуючих. Примітно що розради в релігії вона не знаходить, бо немає людини, здатної втовкмачити дівчині сенс біблійної моралі. І в наш час дуже небагато людей можуть знайти розраду в церкві. Існує безліч питань буття, які задають собі молоді люди і не знаходять на них відповідей. Так і Ганна не знайшла способу розв’язати внутрішній конфлікт: «щось лихе вступало в неї, так нагло окрадену з своєi непереможної сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бiгти, що з собою почати?!», що й призвело до вбивства, як способу змінити дійсність, приміритися з нею. Містична одержимість дияволом уособлює внутрішню боротьбу людини зі своєю темною стороною. Напевно завжди люди будуть робити вибір: вдіяти по совісті або досягти своєї мети будь-якою ціною. Психологічні конфлікти всередині сім'ї також не є пережитком минулого. Дуже часто саме сім'я стає на шляху одвічного прагнення людини бути вільним у своєму виборі. Прагнучи до свободи від нав'язуваного їй шлюбу, громадського осуду, головна героїня казки пішла на радикальні заходи, не думаючи про те що несе відповідальність за свій вибір. Так всі ми зобов'язані пам'ятати що наша свобода завжди обмежена нашої відповідальністю перед оточуючими.

Тест № 4: Оцінка творчості Богдана Сушинського.

Варіант 3: Вплив на сучасний літературний процес в Україні популяризацією національної ідеї через висвітлювання славетної історії українського народу.

«Щоб стати митцем, людина повинна, по-перше, формувати свою особистість, визначитись з напрямком: лірика, проза або драматургія тощо. І обов'язково щоденна робота над літературним словом, праця в архівах, бібліотеках. Адже дуже важливе для письменника знання національної культури, історії свого народу та мови.- Письменник, щоб намалювати портрет, повинен бути якоюсь мірою режисером. Більшість сучасних письменників, на жаль, не можуть показати досконало головного героя. Діалоги вони ще вибудують, а от показати героя, створити атмосферу вдається далеко не кожному. Це є проблемою для сучасної української літератури, яку треба вирішувати у навчальних закладах і звертати увагу на здібних дітей, - так вважає Богдан Сушинський, письменник, який вніс вагомий внесок у формування української самосвідомості.

Богдан Сушинський зараз живе і працює в Одесі, де він тривалий час очолював одеську організацію письменників України. Його творчий здобуток нараховує 65 книжок. Сам митець характеризує свою творчість в кількох напрямках: художній, історичний та історико-дослідницький. Найбільший доробок дослідницької праці Богдана Сушинського викладений у першій книзі - "Козацькі вожді України", де згадано 170 імен українських гетьманів, кошових, отаманів, полководців. А нещодавно вийшов другий том видання, де згадано вже 200 імен. Не менш цікава та корисна книга - "Історія українського козацтва". Паралельно письменник-науковець займається козацтвом, його відродженням на Одещині. Сушинський очолює чорноморське козацтво, щоправда, воно самостійне і без гетьмана. Ще одне цікаве дослідження митця викладено у книзі: "Всесвітня історія лицарства". Адже академік займається багато років й лицарським рухом. А за перше видання книги "Лицарські ордени світу" письменник у 2000 отримав медаль Св. Амброзія - релегійно-лицарську відзнаку, коли був в Італії на всесвітньому з'їзді лицарських орденів. Разом з тим науковець робить багато перекладів.  Наприклад, Богдан Сушинський переклав літопис від початку 17 століття до наших днів, який ще досі був не перекладений на українську мову. Є у науковця і книги про Другу світову війну. Проте, крім наукових праць, Богдан Сушинський пише і художні романи. Наприклад, про участь українських козаків у 30-літній війні Франції 1617-1648 років, коли Богдан Хмельницький і отаман Сірко вели переговори з принцем Декоде.А за книгу історичних есе "Козацькі вожді України" (перше видання) Богдан Сушинський удостоєний Міжнародної літературної премії Українського козацтва "Лицарське перо" і Міжнародної літературної премії імені І. Мазепи "Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців ХV-ХІХ ст." - унікальне видання, в якому подаються історико-літературні есе про відомих, маловідомих або й зовсім невідомих широкому загалу - військових діячів України. Характерною ознакою есе є те, що письменник відходить від традиційних "виразно класових", а отже, упереджених оцінок діянь багатьох українських полководців. Об'єктивно аналізуючи військову та політичну ситуації, в яких їм доводилося діяти, автор нерідко вступає в полеміку з деякими істориками, знімаючи з українських лицарів давнє тавро "зрадників", "відступників", відкидаючи неприпустимий тон зверхності при оцінці ролі в нашій історії окремих її постатей. "Велесова книга предків"Переклад одного із найзагадковіших літописів, створеного на дерев'яних дощечках і випадково виявленого на початку ХХ ст. Оригіналу його не збереглося, а вчені й досі полемізують, що це: геніальна пам'ятка давнини чи підробка містифікаторів?  У даній книзі розглядаються основні проблеми пізнання "Велесової книги" і подаються версії та зауваження щодо її авторства і тлумачення. А головне - перед вами перший прозовий переклад "Велесової книги" з літературною обробкою та інтерпретацією цього літопису. В інтерпретації Сушинського "Велесова книга" стає розумілою для учня і студента, шкільного вчителя і викладача вузу, науковця і просто шанувальника національної історії та словесності, а отже доступною для пізнання і вивчення її.

Тест № 5: Постмодерн як «напрям загублених традицій»

Варіант 2: Не бачу підстав називати літературу постмодерну « напрямом загублених традицій».

Як зазначає Світлана Руссова, «Постмодернізм сьогодні, це химерний феномен, ані зміст, ані термінологія якого поки що не з'ясовані остаточно.» Українські літературознавці вказують на відмінності в розумінні постмодерну в Україні та за кордоном. Західний постмодернізм зазвичай асоціюється з пізнім капіталізмом, у той час як в Україні він був викликаний посттоталітрним та постколоніальним станом суспільства. Для постмодернізму характерна зміна поважного ставлення до класичної і до масової літератури. В текстах письменників цього напряму присутнє іронізування над класиками та гра з символами національної пам’яті. Український постмодернізм не був в опозиції до модернізму, яким цікавився і з яким співіснував, а заперечував тоталітаризм і соцреалізм. Має рацію Л. Лавринович, що український постмодернізм різний за тематикою, стилістикою, рівнем рецептивної спроможності. Він — унікальне явище української культури. Тамара Гундорова виділяє "карнавальний" варіант (група «Бу-Ба-Бу», твори Юрія Іздрика, Тараса Прохазька, Євгена Пашковського), феміністичний (Оксана Забужко), «київську іронічну школу» (Володимир Діброва, Богдан Жолдак, Лесь Подерев'янський) і неоавангард 1990-х років (Сергій Жадан, Андрій Бондар, Володимир Цибулько). Межова ситуація- тло, на якому розгортається більшість постмодерністських прозових текстів, де індивід перебуває на межі власної свідомості, психічної норми соціуму, врешті, на межі мовленнєвій (суржик, діалект, сленг), темпоральній між минулим і сьогоденням. Письменники  покоління  постепохи  «акцентують на маргінальному, що має здатність …переходити в стан типового». Цікавим в українській постмодерній прозі бачиться представник «станіславівської школи» Ю.Іздрик. Текст його роману «Воццек» твориться з уламків хворої свідомості героя. Останнього навіть персонажем назвати не можна, коли виходити з твердження, що персонаж – «дійова особа», «постать як текстуальна позиція, антропоморфологічно окреслена». Це швидше істота, яка здатна розпастися на кількох осіб або повністю розчинитися у власному болі. Проза О.Ульяненка (романи «Зимова повість», «Сталіна» , «Вогненне око»  дещо інша. Герої О. Ульяненка живуть на маргінесі соціуму. Чи не тому письменника вважають автором української «чорнушної прози»: найчастіше артикульовані О. Ульяненком. Проте, «тверда віра у Бога рятує його текст від безвиході». Зовсім іншими є тексти Б. Жолдака (збірки «Спокуси: Фантастичні та інші історії» , «Яловичина (макабреска)» , «Бог буває» .Його проза пародійна, іронічна, з використанням ненормативної лексики (суржика). Об’єкт пародії Б. Жолдака – мовлення напівзрусифікованого індивіда. Жолдакова проза означує межу між різнимикультурами та мовами й з іронією, а подеколи з «чорним гумором», досліджує мовленнєвих мутантів, породжених цією межею.  Важливим наслідком постмодернізму став розвиток в Україні масової літератури, яка унаслідовала деякі його художні прийоми (списки, колажність, різноманітні стилі в одному тексті).

Тест № 6: Сергій Жадан у вірші,присвяченому Тарасу Шевченку, намагався змінити шаблонне сприйняття образу Кобзаря. Автор хотів представити нам Шевченка як нормальну людину, а не майже канонізований образ: «такий живий, такий несхожий». Сергій Жадан з іронією ставиться до звичайного звеличення поета «зітхнув поважно …йшов врочисто», показує що Шевченкові не був проти прості людські почуття і портеби, бо врочисто йшов митець до звичайних місць відпочинку «в пивницях пиво пив імлисте». Далі бачимо майже фізично відчутну картину: « стріляв цигарку в перехожих». Неймовірно , але таки Шевченко був здатен відповісти фарбованим дівчатам «не вельми чемно». Напевно у рядках «він врешті втік із цього міста він зник із сяючого місива» автор говорить про другорядність тієї сторони життя Шевченка,про яку ми мало знаємо. На противагу іконним, цей портрет Шевченка здається найбільш адекватним. Джерелом відомостей про повсякдення поета є  знаменитий шевченків «Журнал» він же «Щоденник». Причина того, чого він був написаний російською мовою, полягала в тому, що тоді в моді були «журнали», призначені для читання досить широким колом друзів та приятелів авторів цих літературних творів. Таке коло у Шевченка в Новопетрівському укріпленні, під час подорожі Волгою та перебування у Нижньому Новгороді було майже виключно російськомовне, от і писав він російською, бо ж цього вимагали закони жанру. Так от, у цьому «Щоденнику» автор його розповідає про свою подорож Каспієм, Волгою, Центральною Росією, про свої відвідини храмів, театрів, домів розпусти, літературних салонів, мужицьких хат та солдатських казарм. Про своє життя, де було чимало дуже різного - від крутого похмілля після нічної оргії з друзями та дамами відповідної поведінки до завжди несподіваних приходів (чи, якщо сильніше висловитися, нападів) натхнення, чи то поетичного, чи то малярського.

Тест № 7: Порівняння поезій Ліни Костенко «Досвід.Акація.» і Тараса Федюка «ось весна. Що робити з нею?».

Варіант 3: В одному з варіантів розуміння даних текстів можна сказати, що ми бачимо причину і наслідок духовного спустошення людини.

Вірш Ліни Костенко - це світлий сум за втраченим часом, оцінка власного відчуття життя . Поетеса співає гімн дитинству і юності, асоціює їх з весною. Ліна Костенко виправдовує зміни в сприйнятті навколишнього світу, які приходять з роками. Констатує факт огрубіння душі, нездатність щиро радіти дрібницям. Можливо це і призводить до того душевного стану, який змальовує Тарас Федюк. Створюється враження, що вірш написала зріла жінка, яка ще не забула чарівність молодості, в той час як автор другого твору, завдяки своїм рядкам сприймається як вже дуже старий чоловік, що розчарувався в житті. У вірші «ось весна. Що робити з нею?» немає радості, немає навіть спогадів про неї. Є дратівливий осуд навколишньої краси людиною, що втратила здатність бути щасливою. І в першому і в другому тексті присутній самоосуд. Але якщо автор першого наголошує, що не може вплинути на ситуацію( «що ж ми винні, що вже акацій не їмо?»), то автор другого твору явно говорить про те, що його розчарування - наслідок неправильного ставлення до життя(«так і треба тобі. Живи» ).

Тест № 11: Флагман сучасного літературного процесу в Україні – часопис «Кур’єр Кривбасу». Його найбільш привабливі риси – це оперативність реагування на все нове в сучасній літературі, підтримка молодих авторів.

Часопис «Кур’єр Кривбасу» з’явився у березні 1994 року. Уже два десятиліття літературно-культурологічне видання на чолі з засновником, головним редактором Григорієм Гусейновим, друкує найкращі ексклюзивні прозові та поетичні тексти, переклади з інших мов, літературно-критичні, мемуарні, публіцистичні, мистецтвознавчі статті.Також часопис звертає увагу читачів на асортимент книгарен і бібліотек, що вартує уваги сучасного освіченого українця.У світ вийшло вже 292 номерів.«Кур’єр Кривбасу» першим опублікував більшість текстів Тодося Осьмачки, Василя Барки, Ігоря Костецького, Емми Андієвської, Юрія Косача. Значне місце в журналі займають маловідомі українському читачеві твори письменників, які змушені були мешкати і працювати за межами України.Щороку журнал визначає до десяти лауреатів, яким нараховують грошову премію. Систематичні покажчики змісту журналу «Кур’єр Кривбасу» публікує Міністерство освіти та культури України, разом з Національною парламентською бібліотекою. В поточному році обсяг журналу 400 сторінок формату А4. Виходить щороку 6 номерів. "Кур’єр Кривбасу" - один з небагатьох літературних журналів в Україні, який на сьогодні платить гонорари авторам. Значне місце в журналі займають маловідомі українському читачеві твори письменників-земляків, які змушені були мешкати і працювати за межами України. В роки незалежної України, коли фактично повністю ліквідувалась будь-яка система інформування читачів про нові видання, «Кур’єр Кривбасу» в кожному числі розміщує інформацію про новинки книговидання - від 60 до 80 позицій; вважає за обов’язок розповідати про публікації в інших українських літературних часописах. Журнал має традиційні рубрики, до яких за багато років звик читач «Кур’єра Кривбасу», - це «Проза», «Поезія», «Витоки», «Універс», «Постаті».Однією з найпомітніших рубрик у журналі стала та, в якій публікуються тексти наймолодшої літературної генерації. Багато років цей розділ вів львівський письменник Василь Габор, а зараз її продовжує письменник Олег Коцарев.

Тест № 12: «Літакцент» для мене цінний насамперед тим, що це завжди доступне джерело достовірної інформації про те, що в даний момент відбувається в літературному світі. За допомогою цього сайту я можу висловити свою думку про прочитане і дізнатися чи є у мене однодумці. При цьому я буду впевнена в їх обізнаності в предметі обговорення. Також маю можливість порівняти свої враження від прочитаного з думкою компетентних фахівців. На цьому сайті я можу завчасно дізнатися про всі майбутні важливі літературні заходи. Кожен день творці сайту додають нові цікаві факти з життя сучасних українських письменників, їх досягнення, і про Україну в цілому. Тут можна знайти блоги відомих людей, дізнатися їх думку і професійні плани на майбутнє.

Тест № 14: Драма Марії Матіос «Солодка Даруся».

Варіант 1: Євген Баран назвав «Солодку Дарусю» книгою-одкровенням, книгою з розряду сакральних, мудрих, «тих, у яких розповідається про вічні людські драми й трагедії».

Цей твір вкотре розкриває нам очі на сутність пересічної людини, аморальність окремих осіб і влади вцілому. Як сказав Павло Загребельний, «цим романом авторка сміливо і рішуче відкинула правила політичної обережності й суспільних табу – і на свій страх і ризик здійснила жорстоку мандрівку в наше криваве, і не менш жорстоке історичне пекло, а безодню, куди лячно зазирати» . Основні проблеми твору- конфлікт між особистістю і тоталітарною системою, відчуженість людини від суспільства, її самотність у ворожому світі, страх, неспокій, відчай, внутрішній біль, проблема вибору. У «Солодкій Дарусі» розкрито трагедію сім’ї Ілащуків – Михайла, його дружини Матронки і донечки Дарусі, а в особі цієї родини – трагедію усього буковинського народу, який роками страждав, терпів, жив у страху. Його змушували окупанти іти проти власної волі. Одні люди безвідмовно виконували накази, вбачаючи у цьому свій порятунок і своєї родини, інші не витримували знущань і закінчували життя самогубством. Третіх знищували фізично і морально. Твір вводить нас у розуміння життя гуцулів як об'єкта дискримінаційної політики за різних окупаційних режимів, передає напружені стосунки, що існували в Буковині й Галичині між українцями і румунською, німецькою, радянською владою. Однак історичні події не є основним предметом зображення в романі, адже насамперед тут йдеться про загальнолюдське, морально-етичне: переломлення у психіці, світогляді, сприйнятті світу людей, які відбуваються під час карколомних історичних подій. 

Тест № 15: Ненормативна лексика в літературі.

Моє ставлення негативне. Використання ненормативної лексики в літературі може бути виправдане тільки як засіб посилення негативного враження наприклад у прямій мові персонажа. Але такі прояви не можуть набувати масового характеру як у деяких сучасних письменників. Іноді складається враження, що епатаж – це та мета,яка виправдовує засоби. Наша масова культура залишає бажати кращого, на превеликий жаль, не без нашої участі за допомогою, як не прискорбно, літератури. Нова хвиля українського письменства( Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Любко Дереш,Ірена Карпа, Сергій Жадан) вже більш вільно користується ненормативною лексикою, можливо, ідучи на догоду дешевій популярності та невибагливому смаку читача.Ось приклад читацької думки «Я обожнюю Іздрика, Карпу і Дереша.. Ну і що, що там мати? А де їх зараз нема? Це не головне.. Головне - сам зміст твору.. Бо особисто мені останнім часом набридало читати "красівенькі" віршики або скажімо якісь романи, де куча непонятного і ні змісту, ні сенсу, лише красиві слова і все. А толку то з тих красивих слів???? Як на мене краще вже писати щось нормальне з матами, аніж тупо гарний брєд, в якому нема жодної розумної думки. Ось так)» . І не можу категорично не погодитись з цією читачкою, але також не бачу необхідності вживати ненормативну лексику в такій кількості. Дуже часто вживання лайки в творах не виправдується бажанням наблизитися до реальності, це, скоріше, популяризація несмаку. Мода на не нормативну лексику в житті та літературі, сподіваюсь, минуча.

Тест № 10 Вплив Барана Євгена Михайловича на сучасний літературний процес характеризується чіткістю і переконливістю аналітичного мислення.(варіант 2)Мені здається, він, як ніхто і інший, уміє у мінімальному об’ємі статті сказати багато і, найголовніше - фахово. Сучасний літпроцес потребує і вимагає оперативності і Євген Баран прекрасно нею володіє. Його небайдужий погляд "незвичайного читача" близький читачам усіх рівнів.

   Літературознавець, доцент кафедри української літератури ПНУ ім. В. Стефаника, голова обласної організації Спілки письменників, перекладач, поет, але передовсім він - літературний критик, бо ось уже 23 роки не залишає свого покликання - читати активно і небайдуже. 1988-го Євген Баран дебютував у літературній критиці в часописі «Друг читача». 1997-го - видав перший збірник критичних есеїв «Замах на міражі», і з того часу всі його 20 з гаком літературно-критичних книжок стають подією у критичному літературознавстві. Адже літературний критик - то передусім професійний читач. Євген Баран, як більшість його колег по цеху, не вдарився в академізм, полишивши сучасний літпроцес на самоплив, не обмежився улюбленими авторами чи зірками в літературі, як це сталося із «забронзовілими» критиками, котрих вивчають лише студенти філологічних інститутів, не став сухим науковцем або, навпаки, всевідаючим експертом (так тепер називають себе задіяні у всіляких рейтингах літератори, котрі оцінюють тексти колег, на жаль, найчастіше за принципом «хвалили, мамо, нас»: А продовження відоме - «та ви мене, а я - вас»). Він - звичайний читач. Власне так називається одна з його книжок, котра поряд зі збірками «Порнографічна сутність правди», «Наодинці з літературою», «У полоні стереотипів» формували і здебільшого й сьогодні творять новий літературний канон. «Це той випадок, коли одна людина може зробити дуже багато. І він це робить. Тобі притаманний літературний фанатизм і літературна одержимість», -сказав на зустрічі колега, близький товариш і кум Євгена Михайловича письменник Степан Процюк.     2008-го у Львові вийшла книжка Б. Боби-Диги «Писане дощем» та «Поезія єднання: вірші з Кракова», де Євген Баран поруч з Олександром Гордоном став перекладачем низки віршів польських поетів. Тепер, кажуть, він і сам почав писати поезії. Та все ж «читання - з любові й покликання», як сам називає свою працю, Євген Баран не полишає. І щасливе підтвердження цього - дві нові книжки. Одна - солідних розмірів, друга - всього на півтораста сторінок, та все ж незалежно від обсягів вони обидві невдовзі стануть рідкістю, бо дуже мало сьогодні такого типу літературно-критичних книжок, як і фахових літературних критиків.   «Нині появилося багато різних премій. Колись у періодиці подавали твори сучасних письменників у рубриці «на здобуття премії», тепер цю практику втрачено. А ще - друкували рецензії, критики казали своє слово, остаточне і вагоме. Тепер на полі рухомої естетики стало менше професіоналів, та й авторитетних критиків в Україні можна перелічити на пальцях однієї руки. Може, тому так багато непорозумінь під час присудження премій найвищого рівня», - каже літературний критик Дмитро Юсип. «Тиша запитань» - збірка літературно-критичних статей, рецензій, інтерв'ю, присвячених окремим авторам сучасного літпроцесу. Тут автор досліджує творчість класиків, як-от Гончар, Маланюк, Тютюнник та прикарпатських письменників - наших сучасників. Євген Баран називає цю книжку «Оглядом свого активного читання української літератури за п'ять років».   «Дев'яності навиворіт» - спроба професійно відстежити літпроцес 90-х років минулого століття. «Писати спогадовий есей не завжди просто. Ти мусиш називати речі своїми іменами», - каже Є. Баран. Тут важливі і книжки, й автори, інколи автори і їх життя - важливіші, а. численні образи письменників, котрих знав автор, завжди гранично правдиві. Тому книжки такого штибу з кожним роком ставатимуть ціннішими. І якщо професійна критика необхідна авторам і тим, хто цікавиться літературою з огляду на свій фах, то «есеї-спогади» (так називає Євген Баран «Дев'яності навиворіт») не мають жодних аудиторних обмежень. «Я читаю з любові, шукаю співбесідників у часі й просторі, сповідуючи сковородівський принцип сродної праці», - так означив власне кредо автор.