71(1).Причини та “технологія” ліквідації Запорізької Січі. Петро Калнишевський.

насильницьке знищення московськими військами укр.. козацького утворення – ЗС.

Передумови ліквідації: Вже в другій чверті XVIIIст. було зрозуміло, що царизм не має жодних намірів щодо збереження укр. автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 року. Після двірцевого перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав укр. та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні ЗС. Коли 1764 року було ліквідовано гетьманщину, а ще через рік - полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом укр. свободи залишалася ЗС, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Царизм лише чекав слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці. Ліквідація Січі: Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року рос. війська під командуванням Текелія Петра Абрамовича, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року рос. військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.

Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі козацька-лицарська Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова. Наслідки ліквідації ЗС: Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди - булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву. Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в укр. населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація ЗС та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Рос. імперії виявились безборонними. 31 жовтня 1776 року Потьомкін про це доповідав Катерині ІІ. Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за рос. чинами. Ці заклики також не дали результатів.

Задунайська Січ з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки.

Петро Іванович Калнише́вський (1690-1691, Сумська область -12 листопада 1803, Соловецький монастир, Росія)- останній кошовий отаман ЗС. У 1762 та 1765-177рр. Походив з укр. шляхти. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового. У 1762р. обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади. У січні 1765р. всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. За доблесть у РТВ 1768-1774рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці. Кошовий отаман став кавалером найвищого ордену Рос. імперії - Андрія Первозванного, йому було присвоєно військовий чин генерал-лейтенанта. Обстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення рос. присутності в Укр. Відомо, що Петро Калнишевський знаходився у товариських стосунках із князем Потьомкіним-Таврійським. Протягом 1765-1766рр. кошовий отаман Петро Калнишевський перебував у Петербурзі з делегацією старшин, серед яких був і військовий осавул Пшимич Василь Андрійович (Писмич). Метою поїздки було розмежування запорозьких та слобідських земель, також козаки подали клопотання про повернення запорозьких земель та підпорядкування Війська колегії іноземних справ. Погром ЗС та арешт кошового. Князь Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі 23 квітня 1775р. 4 червня не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776р.Монастирському керівництву було наказано утримувати Калнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами та тримати під вартою солдат монастиря». Соловецький монастир. Калнишевського утримували у казематі №15. «Порційних грошей» виділяли 1 карбованець на добу (що в 40 разів більше, ніж іншим в'язням). На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У 1792р. Калнишевський переведений в одиночну в'язницю біля Поварні. Коли кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот. Просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей. Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада 1803 року. Похований Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором.

72.Журнал “Основа” та роль Петербурзької громади у консолідації української нації.Українське народництво мало свої власні організаційні форми, що існували у вигляді громад. Одна з перших українських громад виникає в Петербурзі, куди в 1858 р. з заслання повертаються колишні кириломефодіївські братчики. Саме вони - Т.Шевченко, В.Білозерський, П.Куліш, М.Костомаров - утворили ядро Петербурзької громади. її членами були також брати Лазаревські, Г.Честохівський, Ф.Черненко, П.Чубинський, Д.Каменецький, З.Недоборовський, О.Кістяківський, О.Андрієвський, О.Афанасьєв-Чужбинський, подружжя М. та О.Марковичів та ін.Важливим напрямком діяльності петербурзьких громадівців була видавнича справа. Для просвіти народу, поширення рідної мови необхідні були підручники, словники, хрестоматії, популярні книжки. Видатна роль належала друкарні П.Кулішу. Ним було видано 40 випусків з популярної серії "Сільська бібліотека", де опубліковані твори Т.Шевченка. П.Куліша, Марка Вовчка, Г.Квітки-Основ'яненка, Данила Мордовця, Ганни Барвінок та ін.Діяльність Петербурзької громади характеризується організацією громадських акцій, культурних заходів, спрямованих на підтримку і самовизначення українства. Справжньою маніфестацією українства став похорон Т.Шевченка в Петербурзі. Організатором траурних урочистостей був близький друг поета Михайло Лазаревський. Над труною Т.Шевченка з траурними промовами виступили В.Білозерський, М.Костомаров, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Чубинський, П.КулішЗавдяки зусиллям Петербурзької громади в столичних театрах ставилися українські п'єси І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, С.Гулака-Артемовського, у водевільному виконанні яких брали участь найкращі артисти.Головним внеском Петербурзької громади у розвиток українського народницького руху було видання журналу "Основа" - першого українського двомовного журналу енциклопедичного характеру. Перший номер вийшов у січні 1861 р., протягом 1861 побачили світ 12 чисел, у 1862 - 10, 11 і 12 набрані, але не надруковані.Серед авторів "Основи" старшу генерацію репрезентували колишні кириломефодіївські братчики, а молодшу - покоління "шестидесятників", що сформувалося в добу "великих реформ". Ідейними лідерами журналу були М.Костомаров, П.Куліш, видавцем-менеджером виступав В.Білозерський, помічником головного редактора і секретарем редакції журналу був О.Кістяківський, технічно-господарську справу вів Д.Каменецький. Активну участь у діяльності "Основи" брали діячі Київської громади - В.Антонович, Т.Рильський, Ф.Панченко, А.Свидницький, Полтавської - О.Кониський, П.Кузьменко, ВЛобода, Харківської - В.Гнилосиров, Чернігівської - Л.Глібов.Заслуга діячів "Основи" полягала в тому, що ними вперше була сформульована національно-культурна програма українського руху. На відміну від попереднього Кирило-Мефодіївського етапу національного руху, коли національне питання розглядалося як складова загальнослов'янської проблеми, "основ'яни" на перший план висували українські національні інтереси.Петербурзька громада та "Основа" виступали організаційним та ідеологічним центром народницького руху, який у цей час набирав сили у вигляді громад.

74.Становлення українського професійного театру в ХІХ ст. Корифеї.Перші спроби відродити національний т-р з'являються в 60-х роках ХІХ ст.

Царські укази про заборону укр. слова і національ­ного т-ру, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм хоч і сповільнювали розвиток україн. драматургії, заважали її розвитку, проте знищити не могли. В кінці 70-х років україн­ське акторське мистецтво, сам т-р набрали виразних суспіль­но-громадських функцій, сприяли піднесенню національної сві­домості народу.

Цей т-р прийнято називати т-ром корифеїв. Слово "корифей" — гр. У давньогрец. трагедії корифеєм назива­ли керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

Підвалини нового укр. т-ру заклав М. Кропивни­цький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталанови­ту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них.

Корифеї укр. т-ру працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній т-р піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості укр. т-ру, забо­роняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних тво­рів, дозволяв виключно розважально-комічні.

Оскільки репер. на час виникнення т-ру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевчен­ка), то стало само собою зрозумілим, що т-ру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.

1873 р. – у Харкові з успіхом пройшли вистави влаштовані Марком Кропивницьким.1876 – створено трупу в Катеринославі. Започатковано український реалістич.проф. т-р 27 жовт. 1882 року виставою Івана Котляревського «Наталка Полтавка» «Товариством українських артистів під орудою М.Л. Кропивницького»

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв укр. одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською ви­ставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внут­рішніх справ хоч трохи легалізував український т-р.10 січня 1882 року Марком Кропивницьким здійснено постановку п'єси Т. Шевченка “Назар Стодоля” Керівником став Михайло Петрович Старицький. На утримання трупи він використав гроші з продажу свого маєтку.Розширив персонал трупи.Створив власний оркестр.Підвищив платню акторам. Музичне оформлення здійснювали неперевершений Микола Лисенко, Павло Нищинський, Кирило Стеценко. 1885 року т-р корифеїв поділився на дві автономні трупи. Основний склад акторів залишився у Марка Кропивницького, а Старицький сформував новий колектив. Після Марка Кропивницького найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський,

що боровся за укр. слово та український т-р за часів їх заборони. 1907 р. М.К. Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український т-р.

У репертуарі т-ру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

Стаціонарний т-р по-справжньому став народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншiкиївськi т-ри.

Т-р Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки т-р, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

І.Карпенко-Карий (1845 – 1907), М. Садовський (1856 – 1933),П. Саксаганський(1859 – 1940) створ.споч. аматорські, а згодом – проф. т-ральні трупи й зробили сцену підмостками морал. й патріотич.Вихован. широких верств народу.

75.Микола Гоголь в українському національному відродженні.Романтизм став світоглядною основою творчості М. Гоголя.Микола Васильович Гоголь (1809 1852) – укр. і рос. письменник і мислитель. Народився він у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався в Ніжинській гімназії; у 1828 р. переїхав до Петербурга.Гоголь прожив більшу частину свого творчого життя в Росії, писав рос. мовою і про Росію та й традиційно вважається "видатним рос. письменником". Проте у його творчості укр. елементи відіграють чи не найвизначнішу роль. Далеке минуле України, її історія та етнографія знайшли своє романтичне відображення в творах письменника - мислителя. Гоголь у своїй творчості відобразив жита обох народів – укр. і рос. і тому має право зайняти помітне місце в обох культурах.Першим, хто відкрив Гоголя як укр. письменника, філософа був Д. Чижевський, який дав глибокий аналіз його філософським поглядам. І на відміну від рос., укр. критика більш поважно ставилась до Гоголя, зважаючи на суперечливості його світогляду. Що варті одні лиш звинувачення на його адресу В. Бєлінського, котрий в своєму "Листі до Гоголя" назвав письменника "провідником батога, апостолом невігластва, мракобісом", звинуватив його в "брехні та аморальності" і багатьох інших "гріхах".Філософський світогляд Гоголя розкривається не стільки в його художніх, скільки в спеціальних творах - "Сповідь автора", "Вибрані місця з листування з друзями", приватні листи. Персонажі його "Мертвих душ", "Ревізора" та інших творів яскраво постають у контексті тих же "Вибраних місць..." та ін.Основний інтерес Гоголя — людська душа. Як і Сковорода, Гоголь називає душу "серцем". "Серце людини - криниця не для всіх приступна". Гоголь готується до написання історії Укр., до висвітлення характерних специфічних властивостей свого народу. Він звертається до життя укр.народу, його побуту, істор. минулого. Гоголя цікавить укр. музика, народні укр. пісні. Ідеальним, за Гоголем, є релігійно зорганізоване та релігійно скероване суспільство. Бєлінський звинувачував Гоголя в приписуванні російському народові релігійності, яка, буцім — то, йому не притаманна. Гоголь же зазначав, що саме добро, світло, краса йде од Бога і треба просити "у Бога, щоб огнем благодатним спопелив у ньому ту холодну черствість, на яку тепер страждають найліпші й найдобріші люди". Бог є творцем усього прекрасного, і Гоголь з подякою за життя проголошує Гімн Красі Небесній. У своїх "Роздумах про Божественну Літургію" він показує ту велику силу молитви, силу дії божественної літургії, яка може внести благодать в душу людини, зробити її кращоюНа жаль, думки Гоголя не знайшли широкої підтримки в Росії, навіть близькі приятелі його не зрозуміли. В останні роки життя у нього настає духовна криза і життєвий шлях його закінчується трагічно: він вмирає майже самотній.