55. Формування української національної культури на 3 етапі.

Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу в історії модерного українства — добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.

На думку І.Лисяка-Рудницького, згаданий період — "найщас-ливіший" у новітній історії України", це доба безперервного і всебічного українського піднесення напередодні національно-демократичної революції 1917—1918 pp.

Характерними рисами модерністського періоду національно-культурного відродження були:

1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла — створення незалежної Української держави.

2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтелігента — патріота України.

3. На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. їхня творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською національною ідеєю.

4. Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України — копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України.

Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки мали наукові праці І.Мечнікова (1845—1916 pp.). Засновником вітчизняної фізіологічної школи був ирофесор Одеського університету І.Сеченов (1829-1905 pp.).

Чільне місце в Україні у другій половині XIX ст. посідала художня література, яка визначила розвиток усіх інших видів духовності українського народу. Романтизм як художній стиль у літературі поступово занепадав. Під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства письменники звернулися до нового літературного напряму — реалізму.

Одним із перших українських письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838— 1918 pp. Увагу митця привертала волелюбна вдача народу, його непримиренність до неправди і зла, здатність постояти за себе. Ці ідеї надзвичайно виразно прозвучали у таких творах письменника, як "Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я' та ін..

На відміну від Нечуя-Левицького, талановитий український письменник Панас Мирний не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував психологічний вплив на людину соціальної несправедливості. Тонкий і вдумливий аналіз психології героїв — Чіпки ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", Івана Ливад-ного ("П'яниця"), Телепня ("Лихі люди"), Христі ("Повія") надає літературним творам Панаса Мирного великої художньої вартості.

На ниві національно-культурного відродження плідно працював професійний український театр, основоположником якого вважають Марка Кропивницького — талановитого драматурга, режисера й актора. Він дотримувався переважно традицій "етнографічної драми" ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сім'ї", "Олеся", "Титарівна"). Поряд з Марком Кропивницьким працював Михайло Старицький, автор драматичних творів, пройнятих національним колоритом ("Циганка Аза", "Ой не ходи, Грицю", "Не судилося", "За двома зайцями").

На новий шлях вивів українську драматургію Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) — автор драматичних творів, присвячених аналізу соціальної, історичної та інтелектуально-філософської проблематики ("Безталанна", "Суєта", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Сава Чалий.

Формувати національну самосвідомость українців допомагало образотворче мистецтво, провідне місце в якому належить українській національній школі пейзажного живопису. Творці пейзажного жанру представляли всі райони України, змальовуючи у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні ("Сінокос" В.Орловського, "Село взимку" П.Левченка. "Козача левада" С.Васильківського).

На межі XIX-XX ст. відбувалося творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. В цей період зростав престиж України у світі. Культура почала функціонувати як цілісна система, де в єдності діяли всі компоненти.

Незважаючи на утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Поруч з реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод — модернізм. Культура модернізму спиралась на психологізм, зосереджувалась на внутрішньому світі людини та суб'єктивних враженнях героя. Найяскравіше цей підхід простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. Ці митці створили особливий художній світ, що поєднує реальне і міфічне, свідоме і підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність.

Дуже популярним українським письменником початку XX ст. був Володимир Винниченко (1880—1951 pp.). Він вважав себе комуністом, дотримувався соціалістичних ідеалів, а в українському питанні залишався прихильником федеративного договору з імперським центром На західноукраїнських землях продовжував творчу діяльність єдиний український професіональний театр "Руська бесіда" у Львові. Розширився репертуар українських театрів, які були виразниками національних почуттів народу України. В репертуарі українських театрів переважали п'єси І.Франка, Лесі Українки, Г.Ібсена та інших письменників.