1. Рух «будителів». Нативний націоналізм І. Раковського, О. Духновича, А.Балудянського та ін.

2. «Памятник русинів угорських» групи А.Добрянського.

3. Утворення «Руського округу» на Закарпатті. «Ужгородська катастрофа».

4. «Проект політичної програми для Руси Австрійської» А. Добрянського.

5. «Азбучна війна» в Імперії.

6. Зародження та становлення "народовецького" (українського) руху на Східній Галичині.

7. «Процес Ольги Грабарь» та його наслідки.

8. Спроба налагодження співпраці русинської, польської та австрійської еліт. Політика «нової ери». 9. Друга («культурницька») фаза українського націєтворення (кін. 40-х рр. – 80-ті рр. ХІХ ст.):

а). Кирило-Мефодіївське товариство;

б). Утворення і діяльність українських громад;

в). Журнал «Основа».

10. Третя («політична») фаза українського націєтворення. Діяльність українських політичних партій в Російській імперії (Революційна українська партія; Українська соціальна партія; Українська соціал-демократична робітнича партія; Українська соціал-демократична спілка ("Спілка"); Українська народна партія; Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська демо-радикальна партія). 11.Національна ідея І.Франка.

12.Консервативна ідея В.Липинського.

13.Народницька концепція М.Грушевського.

14.Український інтегральний націоналізм Д.Донцова.

15.Феномен і природа націонал-рогулізму.

1. Рух «будителів». Нативний націоналізм І. Раковського, О. Духновича, А.Балудянського та ін. Після поразки угорської революції 1848-1849 рр. австрійська «корона», намагалась віддячити всім неугорським народностям, що проживали на території Угорщини «за лояльне відношення до імператора і імператорського двору». Австрійський уряд на короткий період «закриває очі» на боротьбу русинів за культурне самовизначення. Серед русинів починаються процеси націєтворення, початки якого дослідники називають періодом діяльності «будителів» - Олександра Духновича, Олександра Павловича, Івана Раковського та інших. Свою увагу «будителі» сконцентрували на створенні русинської літератури та історії заснуванні русинських громадських організацій, виданні русинських книг і журналів, розширенні сітки народних шкіл і підвищення рівня освіти серед населення.Центром діяльності «будителів» став Пряшів. Тут діяло “Литературноє завєдєніє Пряшевскоє”, засноване О.Духновичем. Усі будителі були священиками. Серед літературної продукції будителів виділялися праці О. Духновича. З 1853 р. неоабсолютистський режим почав особливо негативно реагувати на процеси русинського націєтворення, заборонив діяльність “Літєратурного завєдєнія Пряшевского”. Наступний «будитель» Іван Раковський – священник, педагог, автор декількох підручників, редактор “Земського урядового вісника для королівства Угорщини” в Будапешті, редактор “Церковної газети. Він не вірив у те, що вдасться русинську розмовну мову трансформувати в модерну літературну, не використовував у літературному вжитку і церковнослов’янську. «Будителям» не вдалося добитися виділення території заселеної русинами в окрему адміністративну одиницю Австрійської імперії, не вдалося реалізувати проект русинської модерної мови, не вдалося залучити до процесів націєтворення широкі верстви русинського населення, яке, в основному, було селянським, домодерним. Рух «будителів» не витримав ударів неоабсолютистського режиму Франса-Йосифа, продемонструвавши вузькість соціальної основи (головним чином у націєтворенні взяло участь лише духовенство). Тому на повну міру процеси русинського націєтворення запущені не були, а національна справа залишилась лише справою поодиноких відданих народним інтересам діячів на чолі з Олександром Духновичем.

2. «Памятник русинів угорських» групи А.Добрянського. У другій половині 1849 р. русинські діячі активізували свою діяльність. Вона вимагала рівноправності русинів в національно-культурній сфері з іншими національними меншинами Австрійської імперії. В кінці жовтня 1849 р. Адольф Добрянський почав готуватися до переговорів з віденською владою з питань «руської провінції» і визнання «національних прав» русинів. . Активна діяльність у Відні представників інших слов’янських етносів заставила А.Добрянського прискорити підготовку програми. В розробленому програмному документі «Памятник Русинов Угорских», відомому ще під назвою «Меморандум», вказувалось, що вони відкладені до того часу, коли зникнуть перепони на шляху об’єднання усіх русинів монархії. А.Добрянський узгодив зміст «Меморандуму» з галицькими «будите лями» і знайшов у них порозуміння. «Меморандум» включав 11 пунктів.10 жовтня 1849 р. русинська делегація в складі А.Добрянського, В.Добрянського, Й.Шолтеса, О.Яницького приїхала до Відня, де до них приєднався лікар М.Вісяник. 19 жовтня делегація була прийнята імператором Францом Йосифом І і перадала йому «Меморандум».Імператор похвалив русинів за їх вірність і «обіцяв врахувати їх справедливі бажання».

3) Утворення «Руського округу» на Закарпатті. «Ужгородська катастрофа».. Після поразки угорського повстання, наприкінці жовтня 1849 р. віденська влада «реорганізувала» Угорщину. Від неї було відділено Семиграддя і Хорватію-Славонію, а решту території поділено на п’ять військових округів, ті в свою чергу розділені на декілька цивільних округів. Головним адміністратором Ужгородського округу, неофіційно названого «Руським округом», був призначений барон Ігнац фон Віллец, а його першим радником і начальником канцелярії Адольф Добрянський.А.Добрянський приїхав в Ужгород 15 листопада 1849 р. і відразу ж почав проводити «корисні міроприємства» для русинів. Наказав замінити в місті мадярські написи на русько-мадярсько-німецькі і спробував ввести русинську мову як офіційну в адміністративному управлінні і як мову навчання в школах. У цей час і О.Духнович з небагатьма своїми прибічниками розвинув активну діяльність культурно-просвітницького характеру на Пряшівщині. Він ввів навчання русинською мовою в пряшівській гімназії. Головним інспектором шкіл “Руского округу” в грудні 1849 р. був призначений Віктор Добрянський. Він зразу ж почав вводити викладання в школах русинською. 28 березня 1850 р. рішенням міністра А.Баха про ліквідацію цивільних округів на території Угорського королівства адміністрація «Руського округу» була розпущена, а потім ліквідований і сам округ. Його фактичний керівник А.Добрянський був переведений в Кошіце, а невдовзі до намісницької ради в Будапешті. В кінці грудня 1851 р. був опублікований т.зв. «Сільвестровський патент» імператора Франца Йосифа І, яким була скасована березнева 1849 р. конституція. Імператор підтвердив тільки рівність громадян перед законом, конфесійні свободи і ліквідацію кріпосного права. Основна маса русинської спільноти – селянство зосередившись на питанні виживання сім’ї в умовах безземелля, шукало працю у віддалених регіонах монархії. Інтелігенція і греко-католицьке духовенство відійшли від національного руху. Процеси русинського націєтворення розвивалися лише серед невеликої групи патріотів.

4. «Проект політичної програми для Руси Австрійської» А. Добрянського. Найголовнішою політичною програмою А. Добрянського є «Проект політичної програми для Руси австрійської», написаний 1871 р. Основна мета написання – вирішення австро-русинського питання. Головна умова політичної програми Добрянського полягала в тому, щоб надати русинам національну автономію. Адольф Добрянський у своєму проекті виступає проти намагань галицької інтелігенції самостійно вирішити русинське питання. В основі побудови національно-політичної концепції Добрянського лежить культурна і державно-історична традиція, пов’язана з державою Київська Русь. Звідси й виводиться твердження про те, що русинський, малоруський, білоруський і великоруський народи є складовою єдиного руського народу. А. Добрянський вказує на необґрунтованість «українського питання», яке базується на колишній самостійності козацької України, оскільки, на його думку, «українське чи малоруське козацтво ніколи не було в цілій своїй масі незалежним. Слід звернути особливу увагу на те, що 1871 р. А.Добрянський передбачив не тільки майбутню світову війну, але й показав розстановку сил в ній, яка в дечому співпала з реальністю. Це свідчить про ширину і глибину мислення русинського суспільно-політичного діяча.

5. азбучна війна в імперії Мали місце два спалахи «збучної війни». Перший був викликаний появою 1834 р. статті Й. Лозинського, в якій він запропонував увести замість кирилиці польський алфавіт.Другий спалах 1859 р. у Відні вийшла друком брошура чешського філолога Йожефа Іречека «Про пропозицію русинам писати латинськими літерами». Спроба А. Ґолуховського у 1859 р. законодавчим шляхом запровадити в галицьких школах «латинку», розроблену Іречеком спричинила хвилю масових протестів з боку галицької інтелігенції та призвела до небачених масштабів народного гніву. почалося масове захоплення російською культурою. У Львові виникло літературне товариство імені А.С.Пушкіна. По всій Галичині хвилею прокотилися дні російської культури.Проти латинізації серед інших виступили І. Борисикевич, М. Куземський, Р. Мох, І. Федорович, Г. Шашкевич. Культурний рух швидко переріс у політичний. В галицькому сеймі та віденському райхсраті з’явилися прибічники об’єднання Галичини з Росією. Згодом і Іван Франко виступив проти намагань латинізації, заявивши у праці "Азбучна війна в Галичині 1869 р." (1912 р.), що це був би найтяжчий удар не лише по мові, а й по всій українській культурі. Масштаби спротиву реформі вразили та налякали владу і вона відступила. Тому у 1861 р. урядом було скасовано свої розпорядження.На початку 60-х рр. ХІХ ст. Пантелеймон Куліш для написання доступних і зрозумілих книжечок для малоросів Наддніпрянщини застосував правопис «власного виробництва», який згодом отримав назву «кулішівка». Дослідникам відомі й інші «українські правописи» цього часу: «драгоманівка», «франківка», «ярижка». Австрійська влада запропонувала русинам використовувати «кулішівку» замість «язичія». У 1892 р. на Галичині почалася «фонетична реформа», яка переслідувала виключно політичну мету. У січні віце-президент крайової шкільної ради M. Бобжинський скликав комісію в справі реформи правопису в галицьких школах. У 1893 р., шкільна крайова рада схвалила підручник “Руська граматика”, авторами якого були С.Смаль-Стоцький та Ф. Партнер. Були також підтверджені державні права української мови.14 березня 1893 р. К.Бадені видав циркуляр щодо вживання української мови в діловодстві.

6. Зародження та становлення "народовецького" (українського) руху на Східній Галичині.

З часу приєднання Галичини до Австрії предметом найпершої турботи віденського уряду у краї було наведення порядку і «соціальної дисципліни». Галичина зразу ж після приєднання до Австрії стала одним з головних об'єктів реформаторської політики. Вона зосереджувалася на ослаблені позицій польської шляхти як джерела державних смут і заворушень та безпосереднього винуватця занепаду сільського господарства краю. Ідеологія польського націоналізму не справила великого впливу на галицьке селянство, зате виявилась привабливою для молодої русинської інтелігенції. Переломною подією стала діяльність “Руської трійці”. М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький об'єднали навколо себе близько двадцяти молодих людей, майже виключно семінаристів та молодих священиків. “Руська трійця” з'явилася після польського повстання 1830-1831 роках. З початку 50-х рр. ХІХ ст. влада Австрійської імперії формуює відверті антиросійські настрої. Масла в огонь піддав сам російський імператор Микола І, запропонувавши цісарю обміняти Східну Галичину і Північну Буковину, заселені русинами на рівну за площею частину польської території. Почалася справжня анти руська істерія. 22 квітня 1848 р. на Галичині була скасована. Приводом для цього було бажання графа Стадіона перехопити ініціативу і випередити польську шляхту, яка зі страху перед повторенням невдалого повстання 1846 р. сама була готова дарувати русинським селянам волю. Посилення польських позицій на Галичині після 1867 р. ще більше змусило русинську еліту шукати собі союзників. Одна її частина, шукаючи порятунку від полонізації, звертала свої погляди до Москви, інша – до Відня. Австрійські еліти, використовуючи польсько-русинське протистояння на Галичині у боротьбі з польським національним рухом схвально відповіли на «прохання про допомогу». Спільна антипольська боротьба сприяла встановленню тісних контактів між австрійським урядом і австрофільською частиною русинської еліти. Завдяки таким контактам з’явилася «народовецька» (українська) течія.

7. «Процес Ольги Грабарь» та його наслідки.

Фактичне запровадження польської автономії на Галичині підштовхнуло частину русинів краю до відкритої підтримки ідей національно-культурної єдності з Росією. Міністерство внутрішніх справ імперії з тривогою відзначало, що у 1860-х pp. русинській ідеології вдалося "вкорінитись" у широких верствах населення Східної Галичини та Північної Буковини. У 1870 р. було засновано Руську Раду – політичну організацію, яка мала продовжувати традиції Головної Руської Ради.У 1882 р., налякавшись такого розмаху русинського руху, Відень вдався до репресій. Вхопившись за факт переходу в православ’я жителів села Гнилички, Збаражського повіту, де парохом був Іван Наумович, австрійська влада звинуватила його у державній зраді (гохферраті) та заарештувала. Разом із ним до в’язниці було кинуто Aдольфа Добрянского, його дочку Ольгу Грабарь та кількох активних селян-русинів.Показову судову кампанію влаштували у Львові. Цей відверто політичний процес «про високу державну зраду» отримав назву «процес Ольги Грабарь». Авторитетного серед русинів та знаного усією громадськістю Імперії Адольфа Добрянського за відсутністю складу злочину влада змушена була звільнити з під варти, однак йому було наказано покинути імперію назавжди. Він помер у 1901 р. на вигнанні в Інсбруці (згодом його тіло за кошт і силами вдячних русинів було перепоховано у рідних Карпатах). Цей судовий процес наніс непоправного удару русинському національному рухові. Багато русинських інтелігентів змушені були емігрувати до Росії. Змушений був емігрувати і І. Наумович. Як православний протоієрей, він протягом майже десятиріччя писав і видавав «повчальні книжки» для руинів до самої смерті в 1891 р. Розлючена віденська влада відправила до Риму митрополита Йосифа Сембратовича, де його змусили зректися чину греко-католицького єпископа. Ватикан був незадоволений і плодами діяльності василіанских монастирів. Для того, щоб православний рух русинів Галичини позбавити припливу молодих сил, у 1894 р. було заборонено русинське студентське товариство „Академіческій кружок". Старе духовенство яке ще залишалося «в душі і сердці русинським і сповідувало ідеї єдинства Русі» у більшій мірі було залякане переслідуваннями з боку влади. При вступі до духовних семінарій проводився ретельний ідеологічний відбір, і юнаки русинської ідентичності попасти туди на навчання не могли.