3. Історіграфія іторії вітчизняної культури. Іван Огієнко.

На початку XX століття, головним чином, у 20-ті роки — в період українського відродження — вчені намагалися розглянути в історичній перспективі формування національної культури як органічної складової становлення нації і національної самосвідомості. Відповідна наукова база була підготовлена попередниками. Це праця Миколи Костомарова «Дві руські народності», опублікована 1861 року на сторінках «Основи», це і «Світогляд українського народу» (1876 р.) І. Нечуя-Левицького, це фундаментальне дослідження Михайла Грушевського — десятитомна «Історія України — Руси» (1848—1937 рр.), його ж «Ілюстрована історія України» (1912 р.), «Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVIII віці» (1912 р.), це і праця Івана Огієнка «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (1918 р.), Крім цих ґрунтовних, як правило, піонерських досліджень історико-культурних явищ і процесів в Україні з’явилося на початку XX століття багато різних статей, які тою чи іншою мірою заглиблення у науковий аналіз висвітлювали важливі аспекти історії української культури. Сприятливі умови для розвитку української історіографії та української культурології виникли в Україні у 20-ті роки. Українська історіографія була авторитетно забезпечена історичною школою М. Грушевського, яка в системі Всеукраїнської академії наук толерантно вживалася з незалежною марксистською українською історіографією на чолі з Матвієм Яворським.Складнішою була ситуація з дослідженням історії української культури, бо такі авторитетні вчені-культурологи, як Іван Огієнко і Дмитро Антонович, полишили Україну. А саме приват-доцент Київського університету Іван Огієнко закладав концептуальні положення в багату на факти систему історичного формування національної культури в контексті національно-визвольної боротьби українського народу за власну державність, а отже — і за можливість вільного розвитку своєї культури. В академічній промові у день відкриття Українського Народного Університету в Києві 5 жовтня 1917 року Іван Огієнко наголошував: «Культура наша велика, оригінальна, самостійна, і серед слов’янських народів займає почесне місце, бере одне з перших місць. У новій соціально-історичній ситуації необхідно було утвердити в свідомості українців переконання у самобутності національної культури і цим самим висунути вагомий аргумент у боротьбі за здобуття державності України. Головним завданням було обґрунтувати національну самобутність української культури, об’єктивно відтворити справжню картину історично-культурного розвитку нації в усій складності його суперечностей, пошуків, боротьби і досягнень. Прочитаний Іваном Огієнком в Українському Народному Університеті цикл лекцій про українську культуру з’явився в 1918 році окремим виданням і став, по суті, першим систематичним курсом історії культури українського народу.

4. Предмет історії вітчизняної культури: суть, поняття категорії та основний зміст. Методологія та методика дослідження і вивчення історії вітчизняної культури.

Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо. Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток освіта , розвиток. Культуру поділяють на матеріальну і духовну: Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства. Історія культури України-вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. .Методологічні принципи полягають в тому, щоб показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть. При вивченні даного курсу слід опиратися на метрологічні принципи, які маємо в працях Т.Шевченка, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, Б.Лепкого, Л.Курбаса, О.Гончара, М.Рильського ат ін., для яких характерним є принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури. При аналізі розвитку культури не можна обійтися без принципу історизму, тобто об’єктивного дослідження витоків художнього витвору, мистецької течії, духовності та їх місця в суспільстві. До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять: - діагностичний, син хронологічний. Важливим методом є метод системного аналізу коли всі феномени к-ри розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості. А взагалі при вивченні культури застосовують 2 основних напрями: 1) найпоширеніший – в історичній послідовності; 2) галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і наших днів.